Крила

Пролітаючи над черговою фермою я, зробивши пару сильних помахів крилами, трохи набрав висоти, забираючись вище місцевих хижаків. Байдуже споглядаючи на «екологічно чистих» корів, що спокійно паслися внизу, вкотре замислився над тим, як же я докотився до посади «сторожового пса»?

Все почалось навіть не тоді, коли я пішов на модифікацію. Хоча те рішення було звичайно феєричним. На яку дурню тільки не підеш, якщо одноманітність - то синонім твого життя. А тут така пропозиція, та ще й так розумно подана. Підловили мого внутрішнього романтика, спокусили красивими видами, описами, можливостями. «Буду літати як птах! Воля, простір, безмежне сине небо і зелень прекрасної рідної планети під крилами»… Щоб його! Не дарма психологи корпорації свою пайку отримують – кілька маркерів, стереотипів, шаблонів і ти вже радісно біжиш за якоюсь дурнею, вважаючи себе розумником, що спіймав удачу за хвоста.

Спіймав. От тільки хто кого – велике питання. Простору мені тепер вистачить надовго, хай йому грець! Кілька тисяч квадратних кілометрів лісостепу і степу зі стадами флегматичної великої рогатої худоби! Та це тільки на відео подібне виглядає красиво, а коли ти сам носишся над ним днями, місяцями, роками, то не нагорода, то - покарання. Покарання за наївність і самовпевненість. Це ж треба було таку дурню вичудити, ретельно не прочитати умови угоди! Повірити солодким казкам, які мені розказував рекрутер. І не брехав же - небо синє, поля зелені, навіть повітря має реальні запахи! Все як мріяв дурень з місяця. Самовпевнений дурень. Знав же, що Корпорація просто так нічого не робить, але ж де там! Я ж такий розумний, якщо щось не так, придумаю як обійти систему.

Проблема в тому, що все тут як і обіцяли, формально причепитись нема до чого: робота на природі рідної планети, умови проживання вище всіляких похвал, на халяву отримав бажані вдосконалення і середовище в якому можна їх використовувати. Медики корпорації зробили все, що я просив і навіть трохи більше. В мене тепер міцніші м’язи, краща регенерація, величезні крила вкриті сіро-зеленим пір’ям зверху і ніжно білим внизу. Такий окрас зручний при маскуванні в небі. Ще в мене до біса міцні висувні кігті (така собі варіація котячих пазурів), занижена потреба в кисні (аби літати високо міг, де повітря розріджене), зір запозичений у хижого птаха. І то дрібниці, що я тепер нагадую не людину, а примітивну конструкцію давнього аероплана з очами як у рептилії. Я вперше як побачив ті очиськи у дзеркалі, так аж сахнувся. Облаштовані додатковою прозорою мембраною, та укомплектовані надрозвинутим циліарним м’язом, здатним змінювати форму кришталика набагато швидше та сильніше аніж у людей, вони мало того, що виглядали страхітливо, так ще й демонстрували то мені з усіх дзеркальних поверхонь в радіусі кількох кілометрів! Занадто гострий зір, (мать його!), дозволяв помітити і детально розгледіти власне відображення в найнеочікуваніших місцях! Та то не головне.

Зовнішній вигляд в людському суспільстві вже давно перестав бути важливим аспектом. З тих пір, як наші вчені навчились вдосконалювати людські тіла, побачити можна таке, що мої зміни то просто як дрібне тату десь так в 19 сторіччі. Он взяти хоч нашого Гредера, що опікується стадом на землі – коняче тіло нижче поясу, вживлені на правій руці хапальні щупальці гігантського кальмара, відкоригований ніс, щоб покращити нюх. Страшний як якийсь монстр з легенд давніх людей, але з роботою справляється на всі 100, що і вимагалось. Та й він цілком задоволений отриманими здібностями і вважає, що контракт на 50 років, цілком себе виправдовує, а потім можна ще щось змінити. В чомусь він правий, з тих пір як вік людини не обмежений якимись 100 роками, 50 - то не так і багато, але ж… Як уявлю, що мені ще 25 років так бовтатись між небом і землею охороняючи чийсь дорогий обід, так вити хочеться, при тому, що гени вовка мені не вживляли.

Так роздумуючи, я спустився нижче, закладаючи віраж, та прямуючи на схід, де можуть бешкетувати землерийки. Одна моя знайома з мережі якось сказала, що за класифікацією 21 сторіччя землерийки - то узгальнена назва дрібних ссавців. Я сміявся. Довго. Бо подібне мені вона розповіла після того, як я намагався оте довге, вертляве, вкрите колючками створіння відірвати від корови. Не знаю який саме то з «дрібних ссавців», але тварюка агресивна і мерзенна. Без кігтів та крил проти неї виходити не варто.

Взагалі, лише потравивши сюди, я зрозумів іронію ситуації. Наше суспільство настільки розвинулось, що не знає куди себе подіти і як вивернутись, аби отримати нові враження і задоволення. Віртуальною реальністю вже нікого не здивуєш, мірятись статками - це люди пройшли ще років 200 тому, вдосконалення власного тіла – звична справа. Одним з останніх вивертів стало вживлення додаткових смакових рецепторів різних тварин і, як результат, нові варіації їжі, один з яких- ось ці рогаті створіння, яких я охороняю. Неочікувано виявилось, що цей делікатес потребував пастухів та охоронців ферм як тисячоліття тому. Адже суспільство, поки навчилось гарно себе модифікувати, практикувалось на всіх інших живих формах і… І маємо те, що маємо.

Місцеві степові хижі птахи зараз такого розміру, що легко можуть поцупити корову, а зоозахисники забороняють їх винищення. Бо «це частина екосистеми»! І то дрібниці, що «частиною», ці агресивно-плодоїдні створіння, стали колись саме дякуючи таким сердобольним, котрі громили дослідницькі лабораторії, випускаючи «бідних гарнюнь» на волю. Та й вчені теж молодці, не питання. От нащо було випробовувати збільшення маси на щурах та тарганах? Ні я розумію живучість, швидка зміна поколінь, але невже не було менш бридкого варіанту? А птахи? Вони перевіряли оптимальний об’єм м’язів та швидкість обмінних процесів для можливості людям в подальшому подарувати крила. Молодці! А чому просто порахувати не могли? Ну подумаєш падали б мертвими від виснаження перші крилаті люди, але б не довелось потерпати від нововиведених монстрів, яким до смаку прийшлись відновлені один в один корови півтисячолітньої давності. Краще б ці вчені корову розміром з давнього слона вивели і сказали що так і було! Таку б купу м’яса жодна пташка не підняла! Але ж ні, всіляка живуча бридота їм здалась зручнішою. Та якщо з вченими більш менш зрозуміло, то дії тогочасних захисників тварин мене до сьогодні спантеличують. Вони що, зовсім неадекватні були, випускаючи все те? Чи просто мріяли про винищення людства та інших природних видів? Адже значна частина цієї експериментальної фауни розбіглась і доволі швидко відвоювала собі місце серед інших видів. І тепер ми маємо тарганів, що легко можуть злопати на сніданок недостатньо швидку курку, і щурів, від яких відбиватись можна лише маючи під рукою спецпідрозділи особливого призначення, екіпірованого не лише генними, а і технічними модифікаціями та довгим списком зброї. Одна радість, плодитись ці хижаки стали як і людство – дуже повільно. Але як вся ця «краса» існує на фоні підвищеного ажіотажу навколо захисту тварин і шаленого попиту на екологічно чисту їжу?! От як таке можливо? Люди летять на інші планети, підлаштовують незвичні умови під свої потреби, а на рідній не мають права позбутись шкідників! Наша подвійна мораль це щось. Хоча, якби то було не так, я б досі жив на місяці, до скону роздивляючись Землю за 380 тисяч кілометрів і задовольняючи всі власні потреби варіантами нейростимуляторів. А так, підправили тіло і вперед до мрії. І те, що мрія при ретельному огляді виявилась сумнівною, вже мої особисті проблеми.

Безкінечні години в небі над зеленою планетою. Звучить і досі як мрія, а от по факту… Нудно, холодно, виснажливо і поступово скочуєшся в депресію, часом гіршу ніж на місяці. Навіть жорстоких сутичок з хижаками не надовго вистачило. Перші роки я тріпався, шкодував пернатих, намагався дотримуватись правил і цінувати як цивілізована людина кожну живу істоту… Та за двадцять п’ять років реальний стан речей до мене таки дійшов – репетують про таку поведінку і взагалі захист життя на Землі найчастіше ті, хто давно живе на Марсі чи на супутниках Юпітера. Вони уявлення не мають як вживу виглядає не те що Орлан-хошоку, а і звичайний щур. Тим паче вони не знають, що звичайним щуром на Землі вже давно кличуть не миле невеличке розумне пухнасте створіння. Бути милосердним просто, отримуючи овіяне легендами «чисте», не модифіковане чи синтезоване м'ясо одразу в готовому вигляді. А ти спробуй вирости його в тих природніх умовах, яких так вимагають стандарти й попит і при цьому залишитись таким же цивілізованим!

Корпорації не дарма йдуть на такі розтрати, погоджуються виконати ледь чи не будь яку забаганку потенційного працівника. На другий термін жодний з працівників не погоджувався. Краще вже потихеньку човгати коридорами місячної бази, чи споглядати роками червоні піски Марсу за вікном, чи кататись бездонною пусткою космосу, аніж раптом стати ланкою біологічної системи. Мій вид так далеко втік від того, що розуміння базових принципів життя доходить не одразу, а коли доходить - б’є так по психіці, що мало не здається нікому.

Спочатку ти не розумієш, потім дивуєшся, а потім намагаєшся звикнути до жахливого розуміння, що ти або хижак, або їжа чи джерело їжі. Жодних сентиментів, жодних інших варіантів. Тільки так нас сприймає живий світ. І це справжній шок.

Людство внаслідок постійних вдосконалень себе та своїх умов життя давно втратило природні регулятори агресії, психологічну адаптивність організму. Ми звикли до комфорту, показного милосердя і стимуляції зони задоволення синтетичними засобами. Наші медики навчились пришивати частини тіла, модифікувати гени, надавати організмам неймовірних характеристик, але втратили наше психологічне місце в природі, а потім і від своєї природи втекли, аби не нагадувала про всілякі дурниці. Зробили з рідної планети систему заповідників, по яким бігаємо за допомогою віртуальної реальності і раді.

Ми вивели себе з системи, і тепер будь-яка спроба повернутись є таким стресом психіки, що витримати то без негативних наслідків важко. А спеціалістів з даного питання немає, бо начебто така проблема у суспільства відсутня. Є кризи віку, проблеми адаптація до нових можливостей, до довгих подорожей в космосі, та купа всього є, але проблеми таких як я відносять просто до «психічних розладів викликаних випадковим набором факторів».

Саме так іноді офіційно зазначають причину смерті серед працівників «екологічно чистої» зони. Але зазвичай вказують просто «виробничий травматизм» (з’їли, затоптали, задушили), ймовірність і компенсація за який прямо обумовлена контрактом. Та насправді причина смертей це не небезпечність роботи, через те, що у нас не можна використовувати хімію чи техніку. І навіть не той факт, що елементарний енергетичний кордон від хижаків фермі не встановили, бо бачите «худоба повинна жити в природніх умовах, а від наявності реальної небезпеки у корів виробляється гормон, що надає неповторного смаку м’ясу». Угу, певна небезпека точно є, щоправда наражаються на неї більше пастухи аніж корови. Тій флегматичній тварині, що так що так на м'ясо йти, а от Гредер довго лається, збираючи стадо після такого «корисного для смаку» сплеску гормонів та обіцяючи полишити відбиток свого копита на крілі неуважного спостерігача. Та взаємні розбірки то теж скоріше плюс аніж мінус. Як і регулярні екскурсії, організовані Корпорацією для збоченців, які готові платити шалені гроші за м'ясо відновлених допотопних тварин.

Наші роботодавці завзято рекламують екологічність і неповторність своєї продукції. Гіди гордовито розповідають захопленим туристам, що в нашій зоні немає жодної хімії, жодного втручання в природній процес, жодної техніки, яка б випромінюванням, вібрацією чи іншим чином могла негативно вплинути на делікатес. От мені цікаво, хтось справді порівнював смакові якості м’яса, що виросло в тихому степу і біля грохоту техніки? Але щоб там не було, на цих фермах, для використання дозволені лише традиційні методи та живі люди, ну може не зовсім люди, але точно живі на 100% істоти, при випадковій загибелі яких, місцева екосистема легко перетравить залишки. Хоча я наприклад хотів би я побачити той організм, що легко перетравить копита Гредера. Там же від природності лише назви мінералів!

Та головна моя, наша спільна для всіх місцевих робітників, проблема не в цій дурні. Хижаки, небезпека, сварки - то не настільки страшно. То звичний процес, рутина. Проблема в тому, що ми «ламаємось» психологічно. В якийсь момент просто перестаємо відчувати себе «вінцями природи» і з приреченістю жертви кидаємось в лапи хижаку, щоб хоч якось вписатись в природню систему, навіть в якості їжі. З точки зору людини, що живе серед технологій, перевантаженого інформаційного поля та розвинутого суспільства, такий вчинок то показник нестабільної психіки модифіката. Але ж хвора психіка жодним чином не позначається на екологічності продукту, а нормальна людина просто не виживе в цих умовах. Все логічно. Отож Корпорація шукає і активно залучає до подібних робіт одинаків-мрійників обіцяючи все, що вони бачать у снах. Останнім часом я думаю, що справа навіть не в умовах нашої роботи і не в модифікаціях, і не в особистих психологічних проблемах окремо взятої особистості. Ми всі поламані, сторіччями відірвані від природи, її законів рівноваги, жорстокої раціональності. Ми шукаємо порятунку в технологіях, стимуляторах, візуалізаціях, але жодний стимулятор, картинка, не порівняється з реальністю. Я знаю про що кажу, всі найпросунутіші ігри пройшов. Картинки, симуляція чудові, все наче реальне, а от присмак незадоволення полишався. І лише тут я зрозумів чому. Реальність - це надвисока концентрація різних факторів. Тут я геть по іншому відчув неймовірний холод сніжної зими, на диво болючі удару крихітних сніжинок по обличчю, ледь чутний приправлений полином запах води в безмежно сухому степу, задоволення від простору і втому від нього ж. Зрозумів просту раціональну і саме тому настільки страшну невідворотність смерті живого створіння.

Людство віртуозно навчилось імітувати та не навчилось розуміти, що саме імітує, навчилось зображати, не згадуючи, що реальність буття набагато об’ємніша. Реальність це не лише зручне середовище, це - ми, всесвіт і розуміння нашого місця у ньому. Але як його зрозуміти, коли себе виключив з системи? Неможливо вірно вирішити математичне завдання, довільно викинувши одну з цифр.

Тінь мелькнула внизу і я, склавши крила, кинувся на хижака, що вже пікірував на корову. Е ні, красунчику, розумію, що ти хочеш їсти, та мені платять за те, щоб ти шукав собі харч в іншій стороні. Випустивши кігті, я вчепився ними по самі пальці в спину орла і, почав зупиняти стрімке приземлення. Тепер мисливця, що шалено відбивався, потрібно було доставити в зону відлову. Знову від Юкао отримаю прочухана за численні пошкодження внутрішніх органів птаха, та то таке. Краще я його, аніж навпаки. Поки що. Мені достатньо тих шрамів, що вже чекають пересадки шкіри, адже ці падлюки таку отруту на пазурях генерують, що плоть просто втрачає властивості живої тканини, перетворюючись на шалено болючу тверду субстанцію, яку потім можна лише відрізати. Корів з такими ушкодженнями, пускають на вторинний продукт і продають як брак. Пташкам звичайно зручно, так вони зменшують ризик випустити велику здобич, тримаючи лише за шкіру спини, а от жертвам (якщо вижили) непереливки.

Повільно набравши висоту я розвертаюсь і лечу до квадрату в якому облаштувався наш улюблений лікар.

Юкао, спеціаліст по модифікатам, бо ж чистих видів тут вже давно немає (хіба що корови клоновані з оригіналу) зустрічає мене невдоволеною гримасою, принюхуючись своїм чудернацьким носом з елементами деталей якоїсь комахи. Він мабуть наше наближення відчув ще за кілька кілометрів, бо неодноразово вихвалявся системою розпізнавання ароматів, запозиченою у метелика Павиче око. В живій природі цих комах вже давно знищили, але необхідні матеріали взято було зі старих численних колекцій, зібраних ще років 300 тому.

Закинувши хижака в величезну клітку, я приземлився вбираючи кігті та з насолодою розслабляючи крила. Юкао, попри мої очікування, одразу мовчки зайнявся моєю здобиччю, а я задумливо оглядав невеличкий будинок нашого лікаря. Надміцна імітація дерева, що витримає навалу будь яких шкідників, невеличкі вузькі полоси вікон, зелений дах. Поряд з будинком розташована невеличка ділянка засаджена рослинами. Юкао подобається вирощувати різні рослини, щоправда я цю його дивність не розумію. Доки там росли червоні кущі, плоди з яких розбігались, але були смачними, то було весело. Але останні кілька років тут ростуть хижі нащадки росянки, що самі кого хочеш з’їдять. Он вже двох коров покусали і навіть на Гредера намагались напасти, щоправда, модифіковане копито їм виявилось не по зубах.

Спостерігаючи як один з пуп’янків ледь помітно підсувається до невеличкої пташки, що ризикнула сісти поряд, ловлю себе на думці, що заздрю їм. І пташка і хижа рослина знають навіщо живуть, а я - ні. Я маю все, про що мріяли мої предки – житло з усіма благами цивілізації, оточуючу природу без явного прояву присутності людської техніки, вміння літати як птах, можливість жити неймовірно довго і при цьому не боротись за виживання, то чому мені так тоскно? І я ж не один такий. Де ми пішли не тим шляхом?