ГОЙДАЛКА

У затишному саду, що вабить яскравим майвом квітів, живе гойдалка. Влітку її життя нагадує сон на крилах легота*. Ось вітерець-братик вкотре хитро дмухнув – і, скорившись йому, заскрипіла знову стиха гойдалка. Вперед-назад, вперед-назад… Рвучкими рухами вона нагадує жваву дівчинку. А інколи бабусю, яка мляво розхитується на два боки. Довкола неї дзижчать метушливі комахи, сновигають травою та кущами норовливі жуки. Лише яскраві метелики торкаються її – казково завмирають не тільки на квітах, а й на деревʼяній дощечці.

Гойдалці до вподоби хмарна погода, бо коли сонце безжально допікає, то вона надто пересихає. А дощу неохоче, проте гордовито підставляє свою дощечку. А згодом довго скрипить-скаржиться леготу на ляпавицю*. Той жаліє сестричку. Бо на противагу йому, жвавому мандрівнику, гойдалка не має змоги покинути садок. Тож вітер ніжно висушує її та заспокійливо торкається, щоб та хиталася і засинала.

Ніхто не гойдається на ній, крім вітерця. «Дизайнерські забаганки, сестро, – пояснив він. – Ти – окраса саду, романтична родзинка. Та чому така нещаслива?» Гойдалці самій невтямки, чому так. Наче все добре, а щось важливе не відбувається. Он старий ворон щодня прилітає і розповідає, де був, що бачив. А зграйка голубів хизується тим, що літає на подвір’я місцевої церкви, де живиться смачним. Там і важливі новини чути. Люди раз у раз повторюють слово «війна» та ховаються до підвалу церкви під час дивних звуків, які називають сиреною.

Якось до господарів садиби завітали гості. І галаслива малеча навперейми прибігла до гойдалки. Почали сперечалися, хто перший гойдатиметься. А гойдалка розгубилася від неочікуваної уваги. Зрештою дітлахи досхочу нагойдалися і побігли грати в піжмурки, залишивши на садовій лавці жужмо зайвого одягу.

На гойдалці залишилися дівчинка з хлопчиком. Дівчатко таємниче шепотіло: «Далеко на Сході нашу країну боронить від ворога мій татко. Мама називає його Бородієм, каже, що то такий позивний. Та й борода в нього відросла чимала». Дослухалася до розмови і гойдалка, вона почула, що дівчинка дуже пишається своїм татком. А хлопчик відповів, що коли виросте, то також стане воїном. Він обійняв дівчинку і промовив: «Не бійся, твій тато повернеться». Аж тут простолиць* діти побачили дивовижну вечірню заграву. Небо спалахнуло червоним маревом, сповістивши, що день спливає за обрій.

Згодом у саду стало тихо. Та раптом посеред ночі заспівала гойдалка. Її пісня линула аж до жовтуватого окрайця місяця. Легіт, причаївшись на кущі калини, зачудовано слухав одкровення сестри. А гойдалка була щасливою, бо відчула справжню насолоду – бути собою, реалізовуватися за призначенням. А ще їй дуже хотілося, щоб маленька дівчинка дочекалася тата і з ним завітала в гості до садиби, щоб знову досхочу погойдатися на гойдалці.

*Легіт – легкий, приємний вітерець.

*Ляпавиця – сльота, або мокра погода, коли на вулиці брудно і вогко.

* Жужмо – коли щось складено як безладна купа, або згорнуто у безладний клубок.

* Простолиць – прямо перед собою.