Глиняна риба

Правду сказати, відпустка була не найкращою з Наткиних ідей.

— Їдь, — вмовляла вона, переконливо поводячи очима. — Тобі саме це потрібно: змінити декорації. Ти ж крім контори нічого не бачиш.

Галка слухала зі звичною сумішшю довіри та здорового скептицизму. Натку вона знала давно, ще з початкової школи, і любила й ненавиділа десь пʼятдесят на пʼятдесят. Прогнози та поради подруги, хоча й часто йшли врозріз із її власними бажаннями, мали тенденцію збуватися. От, наприклад, Галчиного колишнього Натка тихо зневажала — і де він тепер, той колишній? Якби дослухалася до подруги раніше, хтозна, може, й зберегла б собі пʼять років. А так — в домі порожньо, аж луна йде, та в серці протяги гуляють. Ще й нова зморшка додалася, перекреслила до того гладеньке перенісся і не думає зникати.

Яка вже тут «зміна декорацій»?

Чи, може…

До тями Галка прийшла вже на трасі «Київ-Чоп», зліва поле, справа поле, двигун гуде, вітер у лице.

«Зрештою, чом би й ні?» — подумалося. За будиночок сплачено, відпустка підписана, шеф наказав у найближчі два тижні носа не показувати. Може, і справді непогано відпочити від міста та пороздивлятися нові пейзажі.

— Повітря! — віщувала Натка. — Подумай тільки, гірське повітря. Як джерельна вода.

Враз тобі легені промиє.

Та поки Галка додибала до того повітря, згадала подругу незлим словом не раз і не двадцять разів. Коли вона з’їхала з траси на кам’янисту дорогу, вже стемніло, а попереду ще була найнеприємніша частина шляху: підйом на гірку. Дякувати богам та японським автоконструкторам, маленький позашляховик впорався без проблем. Саму ж Галку так розтрусило, що вона мало що тямила, коли вибралася, нарешті, на майданчику із написом «Паркування коней» та прийняла ключі в заспаного адміністратора.

До будиночка дійшла, як у тумані. Кинула валізу посеред строкатого килима, роздяглася та повалилася у широке ліжко — навіть не відповіла на повідомлення Натки.

«Де ти? Доїхала?»

«Шмоїхала», — буркнула Галка та зі мстивим задоволенням відключила звук.

Вона заснула, щойно її голова опустилася на подушку. Уві сні їй здавалося, що повітря стало водою — прохолодною та солодкою, і вона пила ту воду й ніяк не могла напитися.

Авжеж, на сніданок вона запізнилася. В їдальні вже нікого не було, крім двох жіночок, що витирали довгі дерев’яні столи та гомоніли між собою. Та не встигла Галка зовсім зневіритися та піти шукати поживи деінде, як її помітили, підхопили під руки та всадили за стіл.

— А ми тут вам залишили. Та на здоров’я. Пізно ж приїхали, стомилися.

Перед нею магічним чином з’явилися глечики та тарілочки, чашка з гарячою кавою та цукорниця. Слова подяки ці добрі феї вислухали одним вухом, ласкаво усміхаючись, та поспішили повернутися до своїх справ. А вона залишилася у блаженній, ніким не порушуваній самотності.

Попереду був цілий тиждень, настільки вільний та нічим не заповнений, що це було майже дискомфортно. Ця воля робити що заманеться тисла на неї, натирала, як новий, нерозношений черевик.

Аби звикнути хоч трохи, після сніданку Галка повільно пройшлася камʼянистою стежкою до озерця, біля якого кублилися інші туристи. Розкладали рушники, гомоніли, радісно виставляли напоказ свої неідеальні тіла.

Галка скривилася та позадкувала, щоб забратися подалі від цього мурашника, і тоді побачила незвичайну пару: по схилу йшли великий чорний пес та, як їй здалося, молодий хлопчина. Пес брів повільно, із зусиллям. І коли він повернув голову, Галка побачила сніжно білі мітки сивини в нього на морді.

На вузькій стежині місця вистачало лише на одного, тож хазяїн йшов поруч, плутаючись у густій траві, та кожні кілька кроків торкався до собачої голови мимолітною ласкою.

Галка відчула, як раптом стислося, затерпло у горлянці. Це вже занадто. Адже вона приїхала відпочивати, набиратися енергії та сил, а не дивитися на чиюсь старість та неміч, хоча б і собачу. 

— Агов, Сашуню! — крикнув хтось зовсім поруч. — Забіжи до адміністрації, кликали.

Хлопець із собакою повернувся та махнув рукою.

Тоді лише Галка зрозуміла, що помилилася: то був не хлопець, а молода жінка з коротко підстриженим світлим волоссям.

Відпочивати виявилося навіть складніше, ніж Галка очікувала. Цей ритм життя не збігався з її уявленнями про нормальність. Ніщо тут не було нормальним. Здавалося, вона намагається лупити у свій бубон — кволий та безголосий — посеред гучного та розміреного бою гігантського барабана. Та зрештою здається, оглушена та збита з пантелику.

День пролітав, не полишаючи за собою відчуття досягнення чи добре виконаної роботи, і це було майже боляче.

Сонце вставало зарано, пробуджуючи відпочивальників з їх гамором та нездоровим ентузіазмом.

Сонце сідало раптово, наче провалювалося у колиску між гір, та залишало Галку наодинці з недопитим келихом червоного на терасі.

Єдине, на що можна було розраховувати — це розклад сніданків та обідів, і за нього Галка чіплялася з усіх сил. Двох днів їй вистачило, щоб обійти все, що можна подолати пішки у проміжки між прийомами їжі. Лишалося хіба змиритися з думкою про прості сільські забави. З відчаю Галка записалася на уроки гончарства, тихо проклинаючи себе за те, що послухала Натку та залишила в Києві робочий лептоп.

«Інформаційний детокс! — шипіла вона, деручись камʼянистою доріжкою до майстерні, що ховалася в тіні темних, майже чорних смерек. — Аякже. Детокс my ass.»

Гостро хотілося додому — рівно до того моменту, як Галка відкрила двері та поглядом наштовхнулася на широкі плечі та знайому вже світлу потилицю. Жінка стояла спиною до неї, вдягнена у робочий фартух, вимазаний глиною.

У кутку щось ворухнулося. Здоровезний чорний пес дивився на неї та стукав хвостом по підлозі.

— Ви… вибачте, трохи підблукала, — сказала Галка. — Я на урок.

«От молодець, — встигла вона подумати з самоіронією. — Бекаю, як вівця. З чого?»

І вона зовсім вже від себе не очікувала, що їй стане так млосно, так гаряче просто від того, що до неї поверне усміхнене обличчя людина, яку вона бачить уперше. Майже вперше.

— Проходьте. Мене звати Олександра. Можна просто Саша.

Очі в Саші були сірі, з жовтуватими промінцями, вплетеними у райдужку. В обох вухах вона носила численні сережки, дрібні та ніжні, схожі на бризки світла.

Галка кивнула.

— А це Вікінг, — Саша показала на пса. — Він нам не заважатиме. У вас немає алергії?

Галка помотала головою.

— Все гаразд, — сказала вона. — Все гаразд.

Та все було якось зовсім негаразд. Хіба нормально, коли кожен рух іншої людини в кімнаті відчуваєш усім тілом, наче ви обоє — риби у тісному акваріумі?

Щоки в Галки палали, та вона навіть не могла прикласти до них долоні, бо її теж швидко одягли у фартух, а в руки сунули шматок сирої глини. Глина слухняно зминалася, просідала під пальцями, забивалася під нігті.

Хіба ліпка не повинна знімати стрес? Чого тоді так калатає серце?

— Що хочете ліпити? Можна прикрасити філіжанку, зробити ось таку хатинку чи котика.

Галка безпомічно оглядала полиці, на яких рядами стояли глиняні фігурки та чашки з орнаментом з трав та листя, висіли рибки та керамічні дзвоники.

— Рибу, — нарешті, сказала вона. — Я ліпитиму рибу.

Чом би й ні? Риб Галка любила. Приємно буде привезти власноруч зроблений сувенір з Карпат та повісити на стіну.

Та легше було сказати, ніж зробити. Інструменти у невмілих руках не слухалися, стеки та різаки було незручно тримати, тонкі деталі кришилися та ламалися. Так чи інакше, за пів години старанної праці замість риби в неї вийшов кривуватий коржик із чимось подібним до плавців та з солідною пащею.

— Цікаво, — сказала Саша, розглядаючи її творіння. — Дуже своєрідно. Це зуби?

Вона стояла дуже близько, і від неї пахло вологою глиною та духмяними травами. Галка не втрималася, потягнула носом, щоб упіймати цей аромат, й одразу ж почервоніла.

Саша наче не помітила її ніяковості.

— Деревій, — пояснила вона, показуючи на пір’їсті гілочки рослини, що лежали поруч, на дерев’яному верстаку. — Якщо захочете, притиснемо до рибки, буде малюнок.

Година уроку швидко добігла кінця. Рибу накрили вологою тканиною, загорнули у плівку та поклали на зберігання до наступного разу.

— Полежить, почекає, — сказала Саша, посміхаючись. Вона нахилилася, щоб погладити Вікінга, і Галка спіймала себе на тому, що безпардонно витріщається на смужку загорілої шкіри, яка оголилася, коли задралася футболка.

«Що за хрінь», — думала вона, плентаючись стежкою назад до свого будиночка. Саша пропонувала її провести, щоб не блукала у пітьмі, але понад усе їй зараз хотілося залишитися наодинці з собою. Бозна, що Саша подумала, коли шибонута клієнтка вискочила з майстерні ледь не головою уперед, наче за нею гналися чорти з вилами. — Чи ти, Галко, геть здуріла? Така вже голодна, що кидаєшся на бабів?»

Вона зачепилася ногою за корінь дерева та ледь не впала. Присіла на кам’яну сходинку, потираючи щиколотку.

В неї справді нікого не було вже досить довгий час. Може, ну може справа була в тому, що Саша здалася їй хлопцем з самого початку — і до того ж симпатичним: гнучким та струнким, з довгими сильними ногами. Але ж магія повинна була розвіятися, коли стало зрозуміло, що вона ніякий не принц. А навпаки — принцеса. Галка знайшла собі принцесу. Оце так дурість.

Ця думка здалася їй настільки кумедною, що вона розсміялася вголос із полегшенням.

А ще за пару годин морок і геть щез — наче й справді розтанула імла, що застилала їй очі. Все знов стало дуже просто — є вона, Галка, і є хороша дівчина Саша, яка допоможе їй зліпити її рибу. І нема чого тут вигадувати.

Зранку, на свіжу голову, вчорашнє затьмарення здавалося просто сміховинним. Навіть незручно було згадувати — тож Галка і не згадувала.

Вона повільно поснідала у їдальні, поглядаючи на інших відвідувачів із незвичною благодушністю. Допила каву, вдивляючись у дрібні бульбашки молочної пінки. Забігла по купальник та неспішно спустилася до озера.

Вода їй здалася досить прохолодною. І що глибше вона заходила, то різкішим був контраст між нагрітою сонцем поверхнею води та льодяним шаром, що чіпляв її за коліна. Галка трохи постояла, наважилася та пірнула. Холод обпалив її — аж дихання перехопило, і вона перевернулася та лягла на спину, розкинувши руки, щоб заспокоїтися та звикнути.

Щось гучно шубовснуло у воду неподалік, а потім почувся такий плескіт та хропіння, наче поруч тонув середніх розмірів слон.

— Вік! — почувся викрик. — Назад! Ти куди, дурнику?

Галка повернулася на звук і побачила, що до неї пливе чорний пес, відчайдушно шльопаючи здоровенними лапами.

«Ну супер. Зараз ще потоне», — майнула думка.

— Пливи назад! — теж закричала вона, махаючи руками. Але Вікінг був налаштований рішучо та дістався до неї у кілька гребків. До берега вони вже пливли разом — Галка боялася відпускати пса й міцно тримала його за пасма намоклого хутра.

— Вибач! — знов і знов повторювала Саша, що чекала на них по коліно у воді. — Не знаю, що він собі надумав.

Галка тільки мотала головою та сміялася. Їй подобалося, що Саша раптом, певно, від хвилювання, перейшла на «ти».

— Я думаю, він мене рятував. Так, Вікінгу?

Пес, звісно, не відповів, але уперся всіма лапами та обтрусився — аж вуха захлопали. Вони обидві зойкнули, закриваючи обличчя руками від бризок.

— Ще й пошкрябав тебе, отут. Ходім, треба обробити.

Як Галка не відмовлялася, як не запевняла, що з нею все цілком гаразд, їй таки довелося дійти до травмпункту.

І там, сидячи на стільці та дивлячись на світлу маківку Саші, яка схилилася над її коліном, Галка зрозуміла з невідворотною ясністю: попала.

Кого вона хотіла обдурити? Вчорашня непрохана лихоманка не була уявною і не зникла. Це тільки здалося. Насправді вона нікуди не поділася і була тут, всередині: стискала їй груди, лоскотала у животі, теплом розливалася під доторками Сашиних пальців.

Але то було нічого. Хіба це перша її закоханість? Мине, як минали інші. Відпочинок скоро закінчиться, і можна буде повернутися додому. А Саші необов’язково знати про те, що київська гостя трошки не при собі й зараз бореться із бажанням провести рукою по її волоссю.

Галка повільно видихнула, намагаючись опанувати себе.

— Боляче?

— Ні, все гаразд, — вона посміхнулася у відповідь на стривожений Сашин погляд, підвелася та направилася до дверей. — Побачимося ввечері.

Та ближче до вечора Галка вирішила поберегти власні нерви та триматися від Саші подалі хоча б один день, поки не полегшає. Цю свіжу закоханість треба було переварити — не кожен день дізнаєшся про себе аж стільки нового.

Все це треба було обдумати, дати новонародженому почуттю — ніжному та вразливому — хоч трохи влягтися та загоїтися. А для цього потрібен час — час та усамітненість.

«Вибач, давай сьогодні перенесемо урок? — написала вона. — Мені треба закінчити дещо по роботі».

«Так, авжеж».

Потім у чаті з’явилися три крапочки, і Галка чекала й чекала, доки прийде повідомлення, але так і не дочекалася.

Ближче до ночі почалася гроза. Вікна здавалися ілюмінаторами в інший, потойбічний світ. В тому світі час від часу спалахувало, шуміло, здригалося. За якусь мить Галчин дерев’яний зруб перетворився на корабель, що гойдається посеред океану. Сама ж Галка не звертала особливої уваги на негоду, як то часто буває з містянами, впевненими у власній недоторканості. Аж доки щось не клацнуло, і її хатинка не опинилася в цілковитій пітьмі.

— Чорт! — вигукнула вона, намагаючись намацати телефон. Але телефон їй нічим не допоміг: очевидно, зв’язок зник разом з електрикою, та й батареї лишалося дуже мало, тож ліхтариком його краще не використовувати.

Не відпочинок, а суцільна пригода.

Галка наосліп дійшла до холодильника, відкрила та цопнула недопиту пляшку. Робити не було чого, окрім як чекати на повернення світла, тому вона вмостилася зі склянкою у кріслі, підібравши ноги. Думки, не зайняті нічим стороннім, текли повільно, знов і знов повертаючись до одного. Тобто, однієї.

В Саші тонкі, довгі пальці та випукла кісточка на зап’ястку. На носі в неї бліді, наче аквареллю намальовані веснянки, хоч зараз вже давно не весна. Шкіра загоріла, але не до чорноти, а просто трохи пофарбована сонцем — так, що дрібні волоски на руках здаються білими.

У двері постукали, і Галка з переляку підскочила, ледь не випустивши склянку з рук.

— Агов, є хто вдома?

На порозі стояла Саша з ліхтарем — в пластиковому дощовику, з мокрим волоссям, що липло до лоба.

— Ось, тримай. Розносимо гостям. Хто знає, коли ввімкнуть генератори.

Саша передала їй ліхтар.

— Куди далі? — спитала Галка. Вона докладала скажених зусиль, щоб не показати радість, що рвалася зсередини, але губи все одно розтягувалися у дурну щасливу усмішку.

— Додому. Твій будиночок останній.

— То, може, заходь? — вона махнула келихом, в якому ще плескалося на денці. — В мене є ще одна пляшка.

Саша швидко оцінила ситуацію і теж засміялася:

— Бачу, ти не гаяла часу. Дякую, але мені треба йти.

Галка зітхнула, але посміхалася й далі. І справді, певно, так буде краще. Навіщо зближуватися, коли можна не зближуватися? Цей девіз працював для неї раніше, і нема чого йому зраджувати.

— Авжеж, якщо треба.

Та Саша не йшла. Стояла й дивилася на Галку.

— Вікінг один вдома? Він не боїться грози? — спитала Галка, аби щось спитати.

— Ні. Він старенький та майже не чує. Спить собі.

Вони трохи помовчали, а потім Саша увійшла та закрила за собою двері. Дощовик не надто рятував у таку зливу, і вона промокла наскрізь. Галка одразу побігла за рушником та сухим одягом.

— Ось, перевдягнися.

— Дякую.

Саша, як виявилося, була з тих жінок, що спокійно та без вагань роздягаються у компанії інших, і Галка почервоніла та спішно відвернулася. В Саші були невеличкі, гострі груди — це принаймні вона встигла розгледіти. І одразу ж подумки надавала собі ляпасів: «Отямся, Галю, поводься чемно. Ти ж не маньячка якась, так? Так?!»

Решту вечора та половину ночі вони просиділи друг проти друга на дивані, розмовляючи про все та про ніщо. Перша, почата ще вчора пляшка вина закінчилася миттю, тож Галка відкрила другу. Дивно було бачити власну улюблену футболку на Саші — вона якось зовсім інакше лягала на її плечі, інакше обіймала гладенькі, мускулисті руки. І якщо придивитися, – а Галка марно намагалася не придивлятися, бо очі самі поверталися туди – тонка тканина зовсім не приховувала напружені кінчики грудей.

Все це було дуже новим та незвичним. І вона знов і знов перепитувала себе, наче не могла повірити: «Правда? Тобі це подобається? Чи, може, здалося?»

Не здалося.

Вклавши гостю на дивані, Галка вийшла на хвилину на терасу — охолонути. Гроза потроху вщухала, і спалахи блискавиць відходили все далі, за гори, але дощ періщив так само. В будиночку на дивані спала Саша, і чисто теоретично — тобто, якби вона теж захотіла — можна було б підійти до неї та лягти поруч. Накритися однією ковдрою, притиснутися до спини. Задрати на ній футболку та поцілувати гострі лопатки та загорілу, вкриту ледь помітним світлим пушком шию. Провести руками вниз по хребту — туди, де на попереку в Саші дві ніжні ямки. Перевернути її на спину, і тоді…

А що тоді?

Галка зі стогоном впустила голову на долоні та вчепилася у волосся.

А хрін його знає, що тоді. Як жінка вона так-сяк розумілася на жіночій фізіології. Але чомусь їй було ясно, що одного розуміння тут не достатньо.

Простіше було б сісти у вірного джипика, дочухати до найближчого міста та у найближчому ж барі знайти собі пригоду на одну ніч. І думати ні про що не треба — хіба обережніше, щоб залишитися живою, не завагітніти та не підхопити якусь заразу. Але це й усе. Цікаво, що сказала б Натка.

«Тобі просто потрібен нормальний мужик.» Певно, так.

«Навіщо ти ускладнюєш?» Чи так.

А може, подивилася б на Галку так, наче перед нею стоїть незнайома людина.

Галка і сама себе не впізнавала, але ця нова Галка їй подобалася.

«Ех, Галю, рибко моя, ходім спати, — сказала вона собі, нарешті. — Якось воно буде.»

Зранку на неї чекала записка на столі. Окрім цієї записки про те, що тут ночувала Саша, нагадував лише акуратно складений плед на дивані та пара вимитих бокалів на сушарці для посуду.

«Сьогодні о п’ятій урок, не забудь». В кінці була намальована усміхнена мордочка.

Ніби Галка могла забути.

Весь день, здавалося, вона чекає вечора. Збиралася повільно та ретельно, наче на побачення, хоч і трошки підсміювалася над собою. А коли увійшла до майстерні, побачила, що на Саші й досі її футболка.

— Привіт.

— Привіт.

Галчина риба після двох днів у вологій ганчірці була дуже рада її бачити — принаймні, так їй здалося. Вона розтягувала пащу у зубатій посмішці й обіцяла стати непоганим сувеніром — особливо якщо повісити у передпокої, для відлякування незваних гостей. Але в Галки з’явилася нова ідея.

— Сашуню, навчи мене ліпити квіти.

Саша глянула на неї з подивом.

— А як же рибка?

— Маленькі. Це для неї.

За наступні пів години Галка наліпила цілу галявину дрібних квітів.

— Приклеїмо шлікером, — сказала Саша. — Підправимо отут.

Вони підправили отут і отам, і потроху риба змінювалася та набувала власних, неповторних рис. Здавалося, вона росте: вимальовуються сильні, прикрашені візерунками плавці. Зуби нікуди не поділися — ба більше, її паща посміхалася так єхидно, що здавалося: риба глузує з усього світу. Однак все її тіло замість луски було всипане мініатюрними, наскільки дозволяв матеріал, пелюстками та бутонами. Риба весніла та розквітала, і ніхто у світі не міг цьому завадити.

— Класна, — видихнула Саша. — Чимось схожа на тебе.

— Я теж класна? — спробувала пожартувати Галка. — Не знала, не знала.

Але враз змовкла, бо Саша підійшла близько-близько, так, що торкалася колінами її зігнутих колін, та нахилилася до неї.

— Ти… — сказала вона. — Теж.

Саме так Галка уявляла собі поцілунок — коли їй було років десять. Прекрасний принц нахиляється та цілує прекрасну принцесу — себто, її. А потім їх закручує чарівний вихор. І крутить, крутить, аж доки не запаморочиться в голові.

Хіба що замість принца… стоп. Це вже було.

Губи в Саші були ніжні, доторки майже невагомі. Пальці вона запустила у Галчине волосся, і це було так приємно, що хотілося закрити очі та не відкривати. Галка не втрималася, охопила Сашу за талію та притисла до себе.

— Ти мені футболку не віддала, — мало що тямлячи вже, пролепетала вона.

Саша стенула плечима.

— То ходім, віддам.

Вона схопила Галку за руку та потягнула до дверей. 
— Охороняй, — напівжартома веліла Вікінгу, але той лише підняв голову, ввічливо стукнув хвостом та знов завалився спати.

Сашина кімната була поруч із майстернею. Сідаючи на ліжко, Галка на мить завагалася: що як вона не зможе? Що як їй раптом стане неприємно, чи все виявиться зовсім не таким, як вона собі уявляє? Їй дуже не хотілося б образити Сашу.

— Я боюся, — прошепотіла вона.

Саша опустилася на коліна поруч із ліжком та сіла на підлогу.

— Все гаразд, — сказала вона. — Нічого не буде.  

Вона взяла Галчину руку, перевернула та поцілувала.

— Може, хочеш чаю? В мене є печиво.

Галка помотала головою. Вдихнула, видихнула та наважилася:

— Полежиш зі мною?

Вона посунулася, і Саша мовчки вляглася поруч.

— Мені подобається твоє волосся, — сказала Галка, торкаючись коротких світлих прядок. — І твої брови.

Вона провела по лобу до Сашиного перенісся.

— І коли ти усміхаєшся. Як зараз.

В Саші тонкі, різко окреслені губи та вперте підборіддя. Сьогодні від неї пахне хвойним милом, і якщо примружитися, можна уявити, що це не Саша, а й справді молодий незнайомий хлопець. Але уявляти цього не хотілося. Значно приємніше було бачити, як Саша дивиться на неї — її зіниці були розширені від збудження, і сірі очі майже затягнуло чорним. Чути її нерівне, прискорене дихання та відчувати, як здіймаються її груди. Груди, що вміщаються у пригорщі та колють долоні.

Саша впіймала її за зап’ястки.
— Так нечесно, — хриплуватим голосом сказала вона.

Галка закивала.

— Згодна. Давай чесно.

Сіла та стягнула з себе майку.

— Отак краще?

Ще б пак. Галка знала, що в неї гарні груди — принаймні так вважали всі її хлопці, ну і сама вона не без очей та в дзеркало себе бачила. І вираз Сашиного обличчя це лише підтвердив. А від доторку її рук, що підхопили та стиснули, в Галки перейняло подих.

Сашин шепіт, її губи та пальці, її коліна, гладенькі, як річкова галька, її безсоромність та відкритість — все це було так нереально, але так близько та жадано. Галці здавалося, що вона ніколи ще не палала так гаряче. І ніколи не забувала себе аж настільки.

Насолода була схожою на стихію. Вона узяла початок в одній точці, слабка, нерішуча. Закріпилася та почала розростатися. Хвилями, наче від епіцентру, розходилася далі, охоплюючи все тіло, аж доки не стала геть нестерпною.

— Я кричатиму, — попередила Галка, і Саша засміялася.

Коли вони обидві, нарешті, відкинулися на подушки, в голові у Галки не лишалося жодної зв’язної думки. Очі відкривати не хотілося. Хотілося втримати хоч на хвилину цю блаженну порожнечу та розмите відчуття, ніби світ — не таке вже погане місце.

Але у цей самий світ треба було потроху повертатися.

— Чекай, принесу тобі рушника.

Саша щезла за дверима, а Галка перевернулася на живіт та покрутила головою у пошуку шортів. Шорти знайшлися поруч із ліжком. У кишені дзенькнуло, і Галка витягла телефон, щоб перевірити, від кого повідомлення.

«Де ти? Чого мовчиш?»

Авжеж, це була Натка.

«Шмовчиш», — буркнула Галка про себе та зібралася закрити без відповіді. Але зупинилася, бо зрозуміла, що не може згадати, за що так розгнівалася на Натку. За те, що та підбурила її на поїздку? Чи за ту можливу реакцію на Галчині зміни, яку Галка сама ж собі й вигадала?

«Привіт, Наталі».

Секунда — і відповідь. Певно, Натка набирала з такою швидкістю, що смартфон димився.

«Куди ти поділася?! Я пишу, пишу! Думала, з тобою щось сталося».

«Сталося. Я закохалася».

«Хто він?»

«Вона».

І тиша. Галка трохи почекала, вдивляючись у віконце чата, але Натка мовчала, і вона відклала телефон.

Що ж.

Якщо така новина може зламати багаторічну дружбу, то вартість тої дружби — не більше копійки. Та й ту з’їла інфляція.

Телефон дзенькнув.

«Як її звати?»

«Саша. Олександра».

Тиша.

І потім сердите:

«Сподіваюся, вона буде кращою за твого колишнього. І дивися, обережно. Ти в нас дівка завидна, з квартирою та грошима».

Галка пирхнула та знов вимкнула звук.

За стіною, у Сашиній майстерні, сушилася її глиняна риба. Шлях її ще не завершено. До того, як Галка повісить її на стіну, риба пройде випал, обробку глазур’ю та повторний випал. Вона загартується та набуде сили, якої в неї не було раніше. Кожна її квітка, кожен орнамент стануть чіткішими та наберуть кольорів.

Звісно, вона залишиться крихкою та вразливою до ударів долі, але так само нахабно посміхатиметься в усю пащу. І висітиме не у передпокої, а на почесному місці — у вітальні.

А потім, вже в кінці осені, коли Саша переїде до Києва, Галка покладе під рибою матрацик для старого Вікінга.



Кінець.