Одна крапля

Хто виріс в сиротинці, той зиму ненавидить.

Не пам'ятаю від кого я почула ці слова, але, присягаючи, вони одразу ж викарбувалися у мене на серці. Холодна пора року безжально розділяла людей на два табори: перші купували різдвяні подарунки для близьких, заливаючись п'янким сміхом, в другі дивились на них крізь брудні шиби й здригалися від холоду та заздрощів.

Зима була як та чарівна лупа — під скельцем прозорого інею всі людські страхи й нещастя ставали в десятки разів, в надто дошкуляла самотність.

— Міно, нам час іти.

Ледве змушую себе відірвати погляд від засніженого двору, що дивним чином нагадує цвинтар — жодних кольорів: лише чорне гілля і холодний білий сніг.

— Дай мені кілька хвилин, Джонатане.

Мій чоловік застиг. Напружені щелепи видають його сумніви. Він ніби хоче сказати щось іще, та зрештою киває і розвертається геть. Класичний Джонатан.

Що ж, у мене є кілька хвилин тиші. Яке полегшення. Хоча кого я намагаюся обдурити? Мені б забракло цілої вічності, щоб відновити душевну рівновагу. Мороз роз'їдав мої кістки, лишаючи натомість нищівну пустку. Я була слабка й крихка мов паперовий птах. А вночі, коли танули останні промені блідого сонця, перед очима поставала до болю знайома постать і лагідний голос кликав мене зі спогадів:

— Соареле меа.

Як знак любові. Як докір.

Я сумувала за ним.

Змушую себе вийти з кімнати, попередньо загорнувшись у найцупкішу шаль. Морозне повітря жалить обличчя, ніби мені бракує болю у житті.

— Місіс Гаркер, покваптеся.

Клянуся, голос Ван Гельсінга іще ніколи не викликав у мене такого нестримного бажання перерізати його товсту глотку. Цей радісний тон — наслідок нашого раптового успіху — був наче похоронний дзвін для мене.

Несподівана допомога королеви кардинально змінила хід подій. Всього за кілька тижнів Дракула, позбавлений своїх криївок, був загнаний у пастку. Мій любий князю, ти недооцінив своїх суперників. Добре, хоч вистачило сил втекти на корабель, що у цю мить розсікає холодні води на шляху до твоєї любої Валахії.

Хоча кому добре? Що це ти вигадала, Вільгельміно. Заспокойся, вдихни, посміхнися. І тримай спину рівно, доки дерев'яний трап рипить під твоїми ногами. Не знаю, кому тепер я маю молитися у пошуках сил, які неодмінно мені знадобляться, адже, як виразився Ван Гельсінг, наша свята місія знищити вампіра, а не дозволити йому втекти.

Наша. І моя також.

Серце рипить, як ті вологі дошки, стогне від болю пораненим птахом, і кожен дюйм мого тіла просякнутий незнаним досі холодом. Частина мого єства завжди належатиме нескореному князю Валахії. Найтемніша частина мене ладна піти на будь-які жертви, аби лише знову відчути незабутні гарячі обійми.

Але щоразу, як ці думки брали гору над розумом, перед очима раптом поставали знекровлені трупи і мертві перелякані очі, і, попри жагу, я скорялась різкому усвідомленню: я ніколи не зможу цілувати знову ці вуста, знаючи скільки смертей вони завдали. Є речі, які неможливо забути чи пробачити, навіть коли біль зводить з розуму.

— Вільхельмінно.

Здригаюся, ніби мене ударили батогом. Ніхто не називає мене так, крім Нього. Але... я підводжу очі — і бачу лише простягнуту руку Морріса.

— Дозволь допомогти.

Дозволяю. І остаточно опиняюсь на кораблі, хоча певної миті воліла знайти забуття в холодних водах.

Я ненавиділа надміру меланхолійні книги, де автор присвячував цілі розділи бездіяльним стражданням. Хто знав, що моє життя стане саме таким.

Затхла каюта вкрита помаранчевим сяйвом каганця на столі. Миті, години, дні — час застиг, замурувавши мене у в'язниці власних почуттів. Справедлива ціна за скоєне.

Я зрадила свого чоловіка і друзів, а тоді ще й відкинула єдиного, хто дійсно мене кохав. Кожен мій вибір був зрадою. Але... клянуся, якби у мене була можливість повернути час назад, я б зробила все те саме. Хіба що тішилася б кожною миттю як останньою, кохала б ще палкіше, і ...

Знайоме відчуття прошило моє тіло, уриваючи пусті роздуми. Його присутність не можна сплутати ні з чим, як не можна не впізнати вогонь за запахом диму.

— Вільхельмінно.

Розплющую очі. Уперше за останні кілька тижнів мені не здається — це справді Він. Я розірвала зв'язок із ним, та все ж не могла відвести погляду від його смаглявого обличчя. Стискаю руки в кулаки, тамуючи бажання торкнутися його волосся, знову відчути тепло його тіла. Хай скільки б я тікала від Дракули, частина мого єства завжди безнадійно належатиме йому.

— Що ти тут робиш?

Відступаю на крок, що здається цілою милею.

— Те що і завжди, соареле меа. Визнай, ти сумувала за мною.

Визнаю, проте радше відкушу собі язика, ніж зізнаюся вголос. Здається, одне зайве слово — і стіна моїх переконань розтане мов перший сніг. Надто крихка межа між совістю та жагою.

— Як ти потрапив сюди?

— Невже, ти справді потребуєш відповіді на це запитання, — гмикнув Дракула, скорочуючи мізерну відстань між нами. — Я здатен перевтілюватися і літати. А, крім того, моя сила підкорює стихії.

— Але ти не можеш підкорити мене, хоч як не старайся.

Відповіддю мені став його сміх.

— Я навіть не намагаюся підкорити тебе, соареле меа. Я лише чекаю, коли ти нарешті приймеш свою долю. Коли твоя справжня суть візьме верх і врешті вирветься за межі чорного й білого. А ця мить наближається, — його голос ринів мелодійно, глибоко і ... фальшиво. Попри гучні слова, я встигла помітити свіжі незаживші рани, поглиблені зморшки в кутиках очей і нервовий блиск у погляді.

Дракула програє, і він сам це усвідомлює. Чому ж я не радію? Чому досі бачу в ньому свого нескореного князя? Біль прошиває нутрощі холодною стрілою. Тепер я знаю: ми бачимось в останнє.

— Я не стану твоєю, — ледве впізнаю свій хриплий голос. — І, клянуся, я зроблю все можливе, щоб позбавити цей світ від вампірів. Тож можеш убити мене тут і зараз, щоб не витрачати час на марні надії.

Якусь мить він вивчає мене поглядом, так пильно, що я фізично відчуваю його увагу на своїй шкірі. Гаряча долоня торкається мого обличчя. Не здивуюся, якщо він зараз зверне мені шию. Чи боюся я цього? Зовсім ні. У цьому безумстві, на яке перетворилось моє життя, смерть здається цілком пристойним виходом.

— Гра ще триває, Вільхельмінно.

І перш ніж я встигаю відповісти, він накриває мої вуста поцілунком. Я чую квапливі кроки по той бік дверей, відчуваю міцні руки, що утримують мене в теплих обіймах. Знаю, що зараз увійдуть стурбовані джентельмени — і ослаблений вампір щезне як останній подих вологого осіннього вітру.

Це станеться всього за мить, але я не переймаюся. Єдине, що мене хвилює, п'янкий смак крові на моїх вустах. Не моєї крові. І я не можу встояти перед бажанням скуштувати іще. Здається, я ніколи не пила так багато. Та яке це має значення?

— Міно!

Усе як я передбачала. Дракула щезає, обдарувавши мене наостанок усміхненим поглядом. Моя свідомість розчиняється у незнаному досі сп'янінні. Хоч як я тримаюся за свої думки, вони мов пряжа, що злетіла зі спиць — марна справа.

Боже, краще б він мене убив.

Ми так часто возвеличуємо смерть, але ніколи не говоримо про те, що буде після. І я не маю на увазі поетичні описи Раю й обіцяний вічний спокій. Чому ніхто не говорить про зов'ялі квіти на могилах, куди вже мало хто приходить? Смерть — не миттєва подія, вона тягнеться значно довше, нищить, розкладає, зачіпає усіх, до кого лише здатна дотягнутися. Як їдкий дим від багаття вона розходиться й жалить, аж доки усе не згорить до кінця.

Цікаво, коли згорю я?

— Цього разу вона перейшла межу.

Різкий голос Ван Гельсінга вибішує як ніколи раніше. Я хочу розплющити очі, але спалах різкого болю змушує мене замружитись знов. Трясця, звідки стільки світла?

— Вона вже ближча до вампіра, ніж до людини. Ось погляньте.

Не знаю, на що там хто збирався подивитися, та за секунду мої шкіру ошпарило ніби окропом. З горла вирвався глухий стогін, більше подібний до виття.

— Спиніться! Їй боляче!

Мій затуманений мозок впізнав голос Джонатана. Чоловік вирішив подбати про мене? Байдуже, Ван Гельсінг уже став йому на шляху.

— Не час для слабкості, містере Гаркер, — відрубав він сталевим голосом. — Ваша дружина за крок до того, щоб перетворитися на вампіра. Якби Дракула встиг випити її кров, ми б її втратили остаточно. І тепер, хоча шанси на відновлення високі, ми мусимо зберігати пильність. Тож повторюся: це не та Міна, яку ви знали. Це створіння пітьми, що гратиме на користь нашого ворога. Подивіться, як вона здригнулась від святої води.

"То ось чим ви мене покропили", — здогадалась я. Шкода, що не можу навіть поворухнутися. Я б їх зараз покропила.

— І ні в якому разі не лишайтесь з нею на самоті, — провадив Ван Гельсінг. — А надто вночі. У цю пору місіс Гаркер лишатиметься замкненою в каюті.

"Залиште мене в спокої, — подумки благала я: Тільки лишіть щось пити, бо від спраги аж пече в горлі".

Воду мені, звичайно, лишили, але моя спрага нікуди не зникла, бо втамувати її могла лише кров. І, як тільки сонце почало хилитися до горизонту, я сіла у ліжку, підхоплена раптовим ентузіазмом, й ледь не побігла до дверей.

Замкнено. Смикаю знову, і знову, але таки замкнено.

Клятий Ван Гельсінг!

Хоч як я не намагалась, уперті двері міцно тримались на петлях. А ближче до ранку підкралася слабкість, якій несила було опиратися. На світанку прийшли усі джентельмени, перекинулись словом — і знову лишили мене на самоті.

І це пекло повторювалося щодня.

Я втратила лік часу, здатна усвідомлювати лише зміну доби. І зараз мав бути вечір. Джонатан уже відвідав мене разом з Квінсі та Сюардом, а вони мали звичку навідувати мене після вечері, о шостій якщо я не помиляюся.

Щипливі сонячні промені зібгалися в кутку каюти, що несказанно радувало мене. Нехай я у пеклі, та вже принаймні можу розплющити очі.

Каюта пропахла вологим деревом і солоним запахом моря, що в'ївся у ці тонкі стіни, у кожен дюйм. Так само як металевий смак крові пронизував усю мене від першої краплі, що скріпила мою угоду з Дракулою. Як давно це було. В минулому житі.

— Міно, ти прокинулась?

Здригаюся з несподіванки. Хто це? Де?

— Міно?

Артур, що досі сидів на єдиному кріслі в каюті, поволі підвівся. Щиро кажучи, я рідко звертала увагу на горе-нареченого моєї любої подруги, а надто останнім часом, коли моє життя тріщало по швах. Та навіть мені було очевидно, що Артур змінився: чи то схуд, чи просто зіщулився. Зазвичай ідеально допасований одяг змінився на пом'яту сорочку, що звисала з його плечей, очевидно завелика. Тонкі риси загострилися, блискучі світлі очі здавалися більшими, а шкіра іще блідішою так, ніби це він мав перетворитися на вампіра, а не я.

— Тобі не можна тут бути, — попереджаю замість відповіді. Я знаю інстинкти кровопивць. Ван Гельсінг красномовно розписав цю картину: зваблення, укус і знов по колу.

— Я хотів дізнатися, як ти.

Артур знизує плечима, мов розгублена дитина. І крізь втому я відчуваю теплий відблиск вдячності. Принаймні хтось хвилюється за мене, а не тікає як від чудовиська.

— Міно, я знаю.

Підводжу погляд, зустрічаючись із щирими блакитними очима, сповненими співчуття. Спершу не можу збагнути значення його слів, але поволі усвідомлення пронизує моє серце мов рапіра.

— Ти не мусиш нічого пояснювати. Я просто... — Артур наближається до мого ліжка. Дуже небезпечний крок. Однак він не зважає. — Я просто знаю як це. Ми не обираємо кого любити.

Моє тіло ніби застигло в болісному спазмі, не здатне осягнути почуте. Але за мить цей біль ламає останні стіни мого самовладнання, і я зриваюсь на плач. Гарячі сльози вкривать мої розпащілі щоки. Схлипи роздирають пересохле горло. Але я не можу спинитися. Перед очима пропливають барвисті спогади — кожен як стріла у серце. Його медові очі, його теплі обійми і слова, що запечатались в моїй душі навіки. Кожна зустріч, кожна безцінна мить, коли я почувалась живою і справжньою, тепер завдавала нестерпної муки, бо я знала напевно: це кінець. Я більше ніколи не стріну його на вулицях Лондону і вже не зможу зачепити їдкою шпилькою. Ми перемогли Дракулу, але ціна цієї перемоги — моє кохання, моє життя.

Артур огортає мої плечі ніжними обіймами. Боже, як це небезпечно для нього! Але я надто втомлена, щоб відштовхнути його. Зім'ята сорочка тепер просякнута моїми сльозами, що рвуться з мене нестримним потоком.

— Усе добре, — шепоче Артур, погладжуючи моє волосся, та цей лагідним тон змушує мене плакати іще більше. Я й не усвідомлювала, як втомилась від тягаря почуттів, що доводилось берегти в таємниці.

— Як ти дізнався?

Артур мовчить, ніби вагається. Однак зрештою відповідає:

— Я бачив тебе з ним. На виставці картин. Ти здавалася дуже щасливою.

— Ти маєш ненавидіти мене.

— Ненавидіти? За що?

Артур здивовано вигинає брови.

— Дракула убив Люсі, а я була з ним, — з кожним словом в мені наростає палюче почуття провини. Однак блакитні очі Артура лишаються такими ж співчутливими.

— Не він убив Люсі. Це зробили ми. Ми увігнали кілок в її серце.

"Не я", — пролунав в голові голос Дракули — тихий далекий спомин.

— Я ніколи не пробачу собі того, що сталося, — бліде обличчя Артура пронизує біль. — Ван Гельсінг змусив мене повірити, що Люсі померла. І я дозволив йому увійти до склепу. Боже, як я міг бути таким сліпим! Міно, присягаюся тобі, я до останнього слідував словам цього безживного іноземця. Я вважав Люсі мертвою. Але, коли вони відкрили труну, я побачив Її — мою кохану. Не чудовисько. Не кровопивцю. А її, мою Люсі!

Я бачив її очі, блакитні мов весняне небо. Вона усміхнулась до мене, як робила це завжди. Міно, якби ж я тільки міг вернути час назад, я б ніколи не дозволив скривдити її.

— У вампірів подвійна суть, — тихо промовляю я, згадуючи слова Ван Гельсінга про власного сина. — Ти мусиш розуміти, що рано чи пізно Люсі почала б убивати людей.

— Але це була вона!

Щось у цьому відчайдушному тоні зачепило чутливі струни моєї душі. Люсі могла стати вбивцею — кривавим монстром, та для Артура це зовсім не мало значення. Він любив її у житті, у смерті і всім, що було між ними. Моя люба подруго, нарешті я збагнула твій вибір. І, як завжди, ти мала рацію. Шкода, що я не слухала тебе раніше. Чимало помилок можна було б уникнути.

— Ось чому ти приходиш на цвинтар сам. Тобі осоружна наша компанія, чи не так? Ти не хочеш бачити на могилі Люсі людей, що вбили її, ніби для її ж блага?

Артур коротко кивнув.

— Знаєш, — почав він. — якась частина мене досі сподівається, що вона не померла. А що як той осиковий кілок не був освячений? Що як вона іще може повернутися до мене? Ван Гельсінг розповідав стільки містичних історій про воскресіння й переродження. Що як у мене є надія?

— Не знаю, Артуре. Здається, це неправильно. Бог дає нам одне життя, а після душа потрапляє до раю або до пекла.

— Неправильно, — пирхає чоловік. — А що правильно? Убити своє кохання? Чи може прожити своє життя без ковтка повітря? Не знаю, хто придумав ось ці "правильно", але вони такі ж правдиві, як казки про золотий горщик, що чекає на іншому боці веселки. Немає правильного чи неправильного. Є лише вибір і наслідки.

"І я зробила свій вибір", — додаю подумки, коли перед очима проминає останній спогад — теплі обійми на Піккаділі стріт. Я певна, що вчинила правильно — інакше не змогла б. Але чому відтоді почуваюся так, ніби мене поховали заживо на холодному безіменному цвинтарі? І лише спогади з минулого зігрівають мою душу мов промені ранкового сонця.

— Невже це справді кінець? — запитую сама себе, здригаючись від нового приступу болю, що вже в'ївся холодом в кістки. Бо це справді кінець.