Одна крапля

У нього широкі долоні, шкіра шорстка і смаглява, а на пальцях грубі мозолі від меча. Він такий давній, що часом я не йму віри. Усі наші зустрічі здаються такими неймовірними, надприродними і, звісно ж, надто казковими для цього холодного і злого світу.

Розплющую очі й сувора реальність повертається до мене крізь зимний дощ і багнюку. Ми простуємо далі: я, Джонатан, за ним Квінсі й Артур, а попереду Сюард і, звісно ж, Ван Гельсінг.

Наша вимушена подорож з кожним днем виснажуває усе більше, а на додачу результати цієї місії виглядають вкрай безнадійно. Ми ніби переслідуємо тепле сонце, що сяє блідим кругом десь там за грудою хмар, однак, скільки б дощу не випало, кожного ранку нас очікує та сама картина: похмуре сіре небо й холодна мжичка.

Я втомилась настільки, що вже перестала тривожитись, боятися, думати про майбутнє... я можу лише змусити себе покірно переставляти ноги, керуючись вказівками Ван Гельсінга. І єдиною втіхою стають радісні спогади, що озиваються примарним теплом у моєму тілі.

Клянуся, я досі відчуваю смак його поцілунків на своїх вустах і пригадую кожен доторк так чітко, що, заплющивши очі, можу відтворити солодку мить нашої зустрічі, знову опинитися з ним.

— Міно, — Джонатан наздоганяє мене й простягає флягу з водою — звичайною, не святою.

— Дякую.

Я навіть не дивлюсь в його бік. Мене мало б спопеляти відчуття провини після всього, що сталося. Однак, чи то моє серце стало надто черствим, чи то грішна душа витіснила останні крихти совісті, та, коли мій погляд звертався до знайомого блідого обличчя, посивілих пасем і темних згаслих очей, єдине, що я відчувала — пустка. Безбарвна флегматична пустка з гіркими нотками розчарування.

Не знаю, куди мене заведе роман із Дракулою. Ця стежка слизька й непевна попри всі принади. Але щодо Джонатана я була певна: це не той чоловік, з яким я мала б розділити своє життя.

Так, мій колись любий містер Гаркер був чудовою партією. Я цінувала його розум, порядність, працелюбство і гарні манери. Цього було достатньо. До зустрічі з Дракулою.

— Ця подорож неймовірно виснажлива, — знову озвався Джонатан. Очевидно, він хоче поговорити зі мною.

— Цілком з тобою згодна.

— І погода жахлива. Надто холодно. Ще ж досі осінь.

Я мимоволі пирхнула. Погода? Справді? Ми одружені вже декілька місяців, і єдина тема для розмови, що спала йому на думку — погода?

— Сподіваюся, цей дощ і холод дошкуляють вампірам так само як і нам.

— Зовсім навпаки, — відповідає Ван Гельсінг, не озираючись. — Хмари закривають сонце, тож кровопивці скористаються з цього аби дошкулити нам.

— Вони і раніше не були сумирними, — відказав Квінсі. — Я — людина бувала, усяке бачив і якось радив собі навіть у найбільш небезпечних пригодах. Але... останнім часом на серці неспокійно. Загрузли ми з цією нечистю, як у болоті.

— Останній крок найважчий, — мудро прорік Сюард.

— У такому разі я вже зробила з тисячу останніх кроків.

Сюард відповів мені усмішкою, що було рідкістю для цього чоловіка. А Джонатан навпаки ніби спохмурнів іще більше, чи мені так лише здалося.

Звучний голос Ван Гельсінга урвав мої роздуми:

— Готуйтеся, ми вже на місці.

Зізнаюсь щиро: я ніколи не любила цього іноземного вченого, що, здавалося, мав лід у венах замість крові. Але у мить, коли бліде денне світло осяяло мертві обличчя вампірів, моя гірка злість здійняла голову мов отруйна змія. Бо Ван Гельсінг таки мав рацію. Варто лише раз побачити убитого тобою ж кровопивці, і вже ніколи цей образ не зникне з-перед очей.

Я звикла бачити ікластих чудовиськ, потворних і злих. Але в цю мить на галявині лежали цілком звичайні люди. У згаслих очах навіки закарбувався панічний жах. Я підійшла до рудоволосої дівчини, на вигляд зовсім юна, певно років дванадцять-чотирнадцять. Побілілі пальці досі стискали осиковий кілок у марних намаганнях висмикнути його з грудей. Осиковий кілок, яким я її убила.

— Це наша Кессі, — озвався огрядний чоловік — один із місцевих, що згодився нам допомогти. — Кволе дівча. Захворіла на пропасницю та й померла. Ну, ми так думали. А тепер видно, що її кровопивці забрали. Спаси Боже грішну душу.

— Амінь, — видихнула я, не здатна відвести очей від веснянкуватого обличчя дівчинки, яке раптом нагадало мені про Люсі. Тепер я цілком певна, що ненавиджу Впн Гельсінга. Не за його беземоційний голос чи проникливість, цілком ні — за те, що він надто часто мав рацію.

— Не варто перейматися, — голос Джонатана чи не вперше за довгий час був мені милим. Тепла накидка лягла на мої плечі, і, я певна, він сховав би мене обійняв би мене, якби я лише ступила пів-кроку до нього. Але моє тіло лишалось незворушним, як і мертва дівчинка на снігу. З очей мимоволі скрапували сльози, а в серце немов забили ржавий цвях.

Розлука з Дракулою пішла мені на користь. Попри всю втому та смуток, я почала помічати те, на що раніше, надто захоплена своїми почуттями, не звертала уваги. Тепер я чітко бачила: у цій грі йдеться не лише про існування Дракули, не про його втечу до Англії. Ні, він прагне створити своє королівство — королівство вампірів, де кровопивці житимуть вільно, підкорюючи людей.

Все на це вказувало. Те, що він пропонує вічне життя лише тим, кого вважає вартими цієї честі. Те, як він казав, що покинув свої землі, бо часом найкраще, що ми можемо зробити для найближчих — це просто піти. Звісно, він не бажає нового кровопролиття для своєї коханої багатостраждальної Валахії, тим часом до Англії йому байдуже.

І те, як він запропонував мені стати його королевою. Королевою чого? Ось тобі й відповідь, Вільгельміно: ти можеш вічно правити кровопивцями у світі, де темрява поглине сонце, сміх зміниться на крики болю й жаху, а люди ховатимуться чи плазуватимуть перед всемогутніми володарями у надії врятувати своє життя.

***

Повернення до Лондона іще ніколи не було таким приємним. Безжурні перехожі на вулицях замість викривлених жахом облич, рідні стіни, сповнені затишку й тепла, замість пронизливого холоду, що змішувався з гнилим запахом вампірських криївок і в'їдався в шкіру так сильно, що, навіть проїхавши десятки миль, я досі відчувала дух кровопивць, ніби вони переслідували мене.

Та, якщо втомлене тіло могло відпочити і зігрітися, то голова, на жаль, не здатна була позбутися важких думок. Перед очима поставали кошмарні сцени. Люди, убиті вампірами. Вампіри, убиті людьми. Останні, звісно, самі були винуватцями й заслуговували цієї участі. Однак... Мене не покидало тривожне відчуття, що, коли б я сама опинилась перед вибором: померти чи жити вічно, мені б не стало відваги обрати смерть.

Занурююсь з головою у ванну, проганяючи рій думок. Тиша. Благословенна тиша дарує мені кілька хвилин полегшення.

Зрештою, я не мушу постійно обдумувати цю ситуацію. Достатньо чинити правильно і тішитися власним життям, коли випадає така нагода.

Щодо останнього, Дракула не змусив мене чекати довго. Рівно о шостій я тримала в руках новий лист-запрошення із незмінною червоною трояндою, в моє серце вистукувало гучні удари у такт масивному годиннику в передпокої.

Попри всі раціональні переконання, моя душа линула до цього чоловіка, як пташка, що повертається до рідних країв із першим промінням весняного сонця. Я скучила за його теплом, за його голосом. І хай він — князь кровопивць, якого я мушу подолати, це не завадить мені насолодитися кожною нашою зустріччю, кожною миттю, проведеною разом.

"Поки є така можливість", — промайнула стрілою гірка думка, та я відігнала її як настирливу муху.

Дракула чекав на мене перед театром Пікаділлі, де ми колись провели таку чудову бурхливу ніч. Від самого спогаду щоки називались жаром.

Хоча який вже сором. Усе минає, як тільки його погляд стрічається з моїм. Попри те, що Дракула ховається за сельцями темних окулярів, я можу присягися: він мене бачить, і його глибокі бурштинові очі зараз сповнені теплом. Проминаю останні кроки, що розділяли нас, і одразу ж тону в м'яких обіймах. Занурюю пальці в шовковисті чорні кучері, притуляюся щокою до його гарячого обличчя й млію від лоскітного подиху чоловіка, що торкається мого волосся. Жоден порядний джентльмен в Лондоні не дозволив би мені так його обійняти. Що ж подумають поважні перехожі, які не мають чим більше зайнятися, окрім як витріщатися на щастя інших та кидати в спину докірливмй шепіт. Однак мій князь не зважав на них. Як і я. Бо життя надто коротке, а на додачу ще й сповнене купою прикрих речей. Навіщо додавати собі зайвий клопіт?

— Мені тебе бракувало.

— Я також сумував, соареле меа, — зітхає він, погладжуючи мої коси. Хвиля тепла прокочується моїм тілом, і на мить здається, що світ довкола набув яскравіших барв, а вологий осінній вітер, що дошкуляв мені раніше, раптом приніс солодкий аромат ванільних пончиків. А вуличний музика виводив легкий вальс на скрипці, повертаючи безжурне літо.

Розніжена втіхою, я мала в голові лише одну думку: "Якби я мала померти зараз, то пішла б з життя найщасливішою людиною на світі. Бо ніщо вже, напевно, не перевершить цей прекрасний спогад".

— Вільхельмінно.

Я підводжу очі. Його погляд віддзеркалює те саме щастя, що сповнює мою душу. Це вже не жар пристрасті, не раптовий порив забороненого бажання. Це щось більш витончене, але водночас набагато могутніше.

Мимоволі всміхаюся й торкаюсь його обличчя, що ніби набуло яскравіших барв. Смаглява шкіра бездоганна — куди й поділися дрібні зморшки навколо очей.

— Маєш значно кращий вигляд, мій князю.

Ледве встигаю вимовити ці слова, як раптове усвідомлення вдаряє мене мов блискавка. Ці багряні вуста, виразні чорні брови — неприродно інтенсивні кольори — так він виглядав, коли востаннє пив людську кров.

— Al naibii! — зітхає Дракула і, хоч я не розумію його слів, цього достатньо аби підтвердити мої здогадки.

— Ти дав мені слово. Це була угода, — відступаю на крок і холодний вітер враз жалить незахищене тіло.

— Вільхельмінно, зрозумій: щоб бачитися із тобою, я маю існувати. І, мушу визнати, ваша маленька свята місія почала мені значно дошкуляти.

Гірка усмішка на його обличчі зачепила нитку співчуття в моєму серці. Звісно, я це розумію, і якась частина мене ладна забути про цю безглузду угоду. Чи ж є мені діло, до того, що він зробив, коли в його обіймах я відчуваю себе по-справжньому живою?

Якась частина мене... Ця закохана Вільгельміна ладна була б пробачити йому все, навіть коли перед очима постали десятки безкровних тіл і посивілих від жаху людей, що вже встигли пізнати темну суть вампірів.

— Соареле меа, ходімо, поки ти не змерзла, — промовляє він найсолодшим тоном, підступаючи до мене.

"Ні!"

Я тремчу від холоду і протирічних почуттів, але відходжу далі, керована твердою впевненістю.

— Наша угода завершене, мій князю, — неслухняний язик ніби відмовляється вимовляти ці слова, але я пересилюю себе й розвертаюся геть, іще встигаючи помітити розгублений блиск в бурштинових очах.

— Вільхельмінно!

Здивування й розпач в його голосі тягнуть мене як магніт. Я хочу повернутися, знову викликати посмішку на його обличчі... але натомість швидко гублюся в натовпі, обіймаючи себе руками. Однак ніщо вже не врятує від крижаної зими, що наступає мені на п'яти.

Крізь вир думок у голові знову і знову проривається одне й те саме питання: "Невже це справді сталося? Невже я покидаю його?" І, попри заспокійливу зневіру, я починаю відчувати, як біль проштрикує моє серце осиковим кілком.

***

— Місіс Гаркер, маємо чудові новини.

Бадьорий голос Ван Гельсінга настиг мене, ледве я встигла переступити поріг будинку. Уже й не знаю, чи варто очікувати від нього радісних новин чи навпаки. Мій світ тепер розламаний і непевний.

— Її Величність згодилась надати нам допомогу.

Я так і завмираю, стягнувши пальто з одного плеча.

— Міно! — вигукує Морріс з такою радістю, ніби ми вже перемогли все зло на землі. — Міно, ти розумієш? Її Величність згодилась надати нам усю можливу допомогу, яка знадобиться у боротьбі з кровопивцями. Ми ось-ось заженемо Дракулу до пекла де йому і місце.

Я таки змогла витиснути з себе слабку посмішку. Ван Гельсінг, на диво говіркий сьогодні, почав розводитися про те, як йому вдалося переконати саму королеву у беззаперечній важливості нашої справи.

Однак я не була здатна чути його слів. Серце моє упало каменем вниз і стиснулося в болісному спазмі. Я ледь подолала останні сходинки, замкнула двері й упала на підлогу, даючи волю сльозам.

Це був кінець.

Радісні голоси джентельменів наздоганяли мене й тут, як ніби не досить було тієї льодяної пустки, що виїдала мене зсередини.

— Міно, ходи з нами! Ми маємо відсвяткувати таку радісну подію!

Притуляюся чолом до дверей. Що маю відповісти Джонатану? Чи маю щось казати взагалі?

— Міно! Виходь! Надворі сипе сніг. Дивись, яка краса.

Вікно і справді вкрилося білими сніжинками. Лондон занурювався у благовісне передчуття чарівної пори. Та я ніколи не любила перший сніг. Для мене він був символом кінця.