Чорна кров

— Ой, матінко, поворожи мені на мальованих картах! Свято ж велике! Ти ж казала, що поворожиш, матінко!

— Ой, Еліадно, синичко моя ясна… — Мати перев’язувала кольоровими вовняними нитками черговий пучок трав і наспівувала шепотом замовляння на силу чарівну. Швидкі смагляві руки миготіли в променях червоного літнього сонечка, що просочувалося крізь дерев’яне віконце.

— Поворожу, поворожу, серденько моє… Сідай поруч, розкладай карти, а я вже тобі розтолкую: що буде, що на серці, що Господь пошле, і куди дорога веде…

Рудоволоса дівчинка всміхнулась матері своїм ясним лазуровим поглядом, підскочила з картами мальованими, розклала їх просто там — на дубовому столі, поміж пучків духмяного зілля — і довірливо подивилась на матір, найріднішу свою і кохану.

— Ну, матінко, що ж буде? Що ж там мені, а? Яким мені свято Рауля святого випаде?

— Та не квапся, серденько моє, обожди. Дай-но гляну, що випало… — Мати провела грубими, темними пальцями по розкладених картах і повільно, притишено мовила:

— Буде тобі і радість, і щастя в день святого Рауля…

— Ах, як чудово! Ах, як гарно! Весело, певно, буде…

— Та обожди, дочко, не спіши… Буде тобі і велике горе в день Рауля — горе, що змінить усе твоє життя… і життя всіх нас, та ще й не одразу, а в далекому майбутньому…

Змовкла стривожена дівчинка. Обличчя, яскраве, як сонечко, посмутніло, похмурнішало, стало задумливим.

— Буде біда — від якогось гострого предмета. Не можу втямити, від якого саме…

І стрінеш ти у свято Рауля свого батька… — Жінка підвела до дочки тривожний погляд і прикусила пересохлі губи. — Та тільки та зустріч принесе ще більше горя…

— Я побачу батька? І від нього буде горе? Але ж, матінко, я його ніколи не бачила — ти ж казала, що він загинув…

— Краще б загинув… Бо горе від нього буде таке, що через шість років обернеться воно на лихо не тільки тобі, а й усьому нашому краю… — проллється барвиста кров, і зникне життя в цих землях на довгі віки… — Жінка схилилась над картами, торкаючись символів обережними пальцями. Її голос звучав, ніби здалеку, ніби то говорила вже не вона, а хтось інший — той, що знає про шляхи Господні більше, ніж сам Господь.

Її губи тремтіли, очі затуманились і налилися слізьми — і раптово жінка з гіркотою заплакала, безутішно.

— Ой, Еліадно… доню моя мила, синичко моя… горе тебе кличе… Що ж мені тепер робити — чи до Аднари, до відьми старої йти… чи… О, Господи милостивий… допоможи мені зберегти мою дочку, захисти…Таку страшну долю ти їй уготовив…

— Мамочко, матусю, нене! — дівчинка підбігла й почала маленькими пальчиками витирати мамині сльози. Погладжувала її густе, чорне, як вороняче крило, волосся, намагаючись утішити.

— Може, й не правда все це, матінко? Примарилось тобі, нене?.. Ну ж бо, не може ж то все бути правдою — сьогодні ж велике свято! День святого Рауля! А він же покровитель усіх нас, дітей Червоної Крові…

— Ох, донечко… ти ж не з Червоної Крові зовсім… — і тому ще страшнішою буде та зустріч твоя з батьком…

— З батьком?.. То все ж буде зустріч? А чим же страшний мій батько, мамо?..

Жінка лише тяжко сховала обличчя в долоні й темні пасма волосся. Не хотіла, щоб донька бачила її страх, не хотіла зламатися перед нею — хотіла бути сильною, щоб та вірила: усе буде добре…

Але чи буде?..

Навіть сам Господь, мабуть, не знає…

Дівчинка сиділа мовчки, тримаючись за край простої спіднички, чекаючи хоч слова від матері.

Нарешті жінка підняла голову, встала на повен зріст — обличчя здавалося впевненим і сильним, та відчувалась у ньому й тяжка слабкість, і гірка задумливість.

Вона підійшла до вікна, біля якого стояла старовинна кована скриня — та сама, яку ніхто ніколи не відкривав.

Прогнала кішку, що грілася на сонечку й насторожено спостерігала за людьми, і зняла з шиї литий ключик, захований за пазухою.

Відчинивши скриню, жінка дістала з неї загорнуту в візерунчасту багату тканину велику річ.

Розгорнула тканину на столі перед донькою — то була книга: велика, в шкіряній палітурці, з металевими відтисками, самоцвітами і плямами чорнила.

— Відкрий, дитино моя, — сказала мати й відвела погляд, ніби не могла й дивитись на ту книгу, яку зненавиділа всім серцем.

Еліадна здивовано, обережно відкрила книгу десь посередині й повільно, як уміла дванадцятирічна дівчинка, почала читати вголос:

"Чорна кров — це зло.

Чорна кров — кров нечестивих.

Чорна кров — не від Бога, а від його брата — лжеця й спокусника.

Чорна кров — кров брудна, і чорнокровні люди бридкі, і мають зазнати смертної розплати, кривавих мук і ненависті — лише так вони спокутують свою провину за саме своє існування під великим небесним Господом.

Чорнокровні — створіння нікчемні, що й людьми називатись не мають права.

Проливаючи їхню чорну кров і мажучи нею брехливі очі, ми очищаємо землю від скверни, лжі й бруду, від не достойної присутності цих створінь.

Господь вдячний — він благословляє пролиту чорну кров. Бо Господь не терпить брехні й бруду, не терпить Чорної крові.

Вони оскверняють землю святу, Господній дар, і кожен їхній подих є шкідливим, гріховним, бридким, схожим на гнилизну.

Бо Чорнокровні — це плід великого гріха. Заборонений плід пристрасті: палкої, грішної Червоної Крові та холодної, мудрої, благородної Голубої Крові.

Голуба Кров — вищість. Вона чиста й прозора, тому й близька до Бога, до неба.

Червона — нікчемна, а найгірше, що може трапитись — це змішання двох кровей.

Чорнокровні — плід гріха й спокуси. Плід пекельний.

Хай буде смерть Чорнокровним.

Хай проллється Чорна Кров.

Так повелів Господь."

— Хто написав цю злу книгу, матусю!? В ній стільки ненависті до нещасних чорнокровних — я аж захмеліла від цієї злоби з перших рядків, мамо! За що їх так не любити, ненавидіти? Що вони зробили поганого?

— Цю книгу написав твій батько, донечко… — сумно відповіла мати, тривожно погладжуючи дівчинку по плечу.

— Мій батько?.. Якщо так, то він і сам гідний тієї ненависті, яку описав… Чому ж він так ненавидить Чорну Кров, матусю?

Мати опустила очі в підлогу, щоб донька не побачила сліз, що палили їй очі. Вона мовчки посадила Еліадну собі на коліна, погладжуючи її по вогняно-рудому волоссю.

Еліадна зазирала їй в очі, шукаючи відповідь, але мати мовчала. Та, врешті, придушивши в собі сльози й гіркоту, втомлена жінка заговорила:

— Твій батько — з Голубої Крові, Еліадно. Я його кохала. Дурна була. А він казав, що любить мене. Зараз я вже не вірю, але тоді… тоді світ здавався правдою. Говорив ніжно, обіймав тепло й ласкаво — не було в ньому ненависті. Або ж… він її просто ховав. Потім ти з’явилася. Я йому не сказала. Сховалась. Утекла якнайдалі, в саму глушину. Тут майже нема людей — і він нічого про тебе не знає. Він живе в Метр-Лонді, неподалік від чоловічого монастиря. Він… якась державна особа, чи святе обличчя… Рід у нього був знатний. Я йому не сказала. Бо бачила цю книгу. Бо знала його. Знала.

І більше не вірила. Ти була для мене всім. Я хотіла зберегти тебе. Врятувати… Твій батько — він би тебе знищив. Він нічого не знає. І не повинен дізнатися. І тим більше — побачити тебе…Я його любила. Дурна, дурна я…Він погубить тебе, серденько моє… — І міцно, щосили притисла мати доньку до свого змученого серця — і заплакала гірко-гірко, солоною сльозою змочуючи руде волоссячко дівчинки.

Не змогла вона стриматись. Гіркота розпачу залила душу, а серце її стікало кров’ю — за свою маленьку доню…

— Все обійдеться, мамусю… обійдеться… Сьогодні ж велике свято…Ми відведемо біду, мамусю…Підемо до відьми Аднари — тільки, прошу, не плач, мамо, бо й мені теж хочеться плакати…

Мати лише здригалася від гірких схлипів. Було надзвичайно важко зібрати себе докупи — але вона це зробила. Підняла голову гордо, ніби й не плакала, відкинула чорне волосся з лоба і сказала:

— Так, доню. Авжеж. Що ж це я… У сльози вдарилася, а може ж, і справді ще щось зробити можна… Підемо, доню, підемо… А ти ось що: збігай у гайок неподалік, шишок назбирай, а я піду до Гострих Каменів — по джерельну воду. Аднарі це знадобиться для обряду відведення, якщо я, бува, не помилилась…

— Матусю, а можна я піду до Гострих Каменів? — радісно вигукнула Еліадна, вже хапаючи маленьке відерце, але мати рвучко схопила її за руку.

— Ні, Еліадно. До Гострих Каменів піду я.

Побачивши судомний, тривожний погляд матері, дівчинка оступилась і опустила очі.

— Гаразд, мамо… Я піду в ліс по шишки…

— Я чекатиму тебе на порозі дому, разом підемо до Аднари, — мовила мати, накинувши на плечі плащ і взявши відерце.

Вона вийшла за поріг і попрямувала до пагорба. Дівчинка вийшла слідом за нею з дому. Мати, йдучи, озирнулася — і помахала рукою доньці, що вже бігла полем. Довго-довго вона проводжала її очима, поки Еліадна не зникла за деревами й високими травами. Серце стогнало від тривоги й неспокою. Жінка боялась — що з донькою може щось статися…

— Тільки Аднара нам може допомогти… Вона все знає, все чує… — Мати зітхнула. — Хай береже тебе Господь, Еліадно…

***

Еліадна, наспівуючи пісеньку, збирала шишки під високою сосною. Одна шишка видалась їй особливо принадною — великою, пишною — але вона росла високо, серед колючого віття. Дівчинка помітила її, коли налякана білка миттю здерлась угору.

Еліадна легко видерлась на дерево, збираючись зірвати велику шишку…

— Ой! — дівчинка сіпнула руку — вкололась об голки. Усі її долоньки були в золотавій смолі та колючках, що вп’ялися під шкіру. З долоні капала яскрава, бузкова кров, що виблискувала кольором на сонці.

— Ах, подумаєш — укололася голочкою, — мовила Еліадна, злізаючи з дерева і міцно пригортаючи шишку, наче ляльку. Поки вибиралася вниз, трохи порвала спідничку. Вона ніжно гладила велику, добру шишку, обіймаючи її — така велика, що й в руках не вміщається…

І тут раптом почулося гарчання. Запах звіра…

Еліадна озирнулась — і побачила страшного сірого вовка. У нього був голодний, хижий погляд. Слина повільно стікала з іклів. На мить їй здалося, що в його очах спалахнуло бузкове полум’я… Вбити. З’їсти. М’ясо. Кров!

Вона кинула шишку й кинулась навтьоки — зі страху не пам’ятаючи себе.

У їхньому лісі вовків ніколи не було — вона перелякалась до смерті. Вона чула клацання зубів, хрипке гарчання і сморідне дихання. Він наздогоняв її. Він був майже близько. Звір. Вбити… Кров! Кров! Вовчі лапи подерли її сукню та сорочку, але Еліадна, крізь стукіт серця в вухах, бігла далі… Якнайдалі.

У бігу миготіли сосни, ліс, світ… Вона мчала щодуху. Їй здавалося, що ось-ось серце вирветься з грудей.

Раптом дівчинка вискочила на дорогу. Зі свята святого Рауля, де щойно читали проповідь, йшов Отець із вихованцем та супроводом. У пориві вона налетіла на вихованця, збивши його в порох дороги — й упала на нього.

— Допоможіть! Там вовк! Де моя мама?!

— Як ти сміла! Що з тобою? Який ще вовк, дівчинко?! Тут немає ніякого вовка, — обурено загримів пресвятий Отець. Його слова тріщали кригою, мов батіг — і ними він осік маленьку дівчинку.

Еліадна лежала на дорозі, в лахмітті, що лишилось від її сукні, й плакала від страху.

— Мабуть, він утік у ліс, побачивши вас… стільки вас… Але я його бачила, чесне слово! — дівчинка витирала заплакані очі, а колючки все ще впивались у щічки…

— Та це ж чорнокровка, Отче! — вигукнув вихованець, піднімаючись на коліна.

— Що з твоєю рукавичкою, Гонцею?! — раптом вигукнув наставник, хапаючи його за руку.

У руці стирчала соснова голка, а рукавичка була залита блакитною кров’ю та забруднена бузковою кров’ю Еліадни. Якимось чином, тонка соснова голочка пробила оманливу шовкову тканину.

— Ця дівчинка навмисно вколола тебе голкою, щоб побачити Голубу Кров! — вигукнув жорстко й холодно наставник, вказуючи на Еліадну. — І мало того — вона ще й посміла змішати найшляхетнішу Голубу Кров зі своєю, брудною, Чорною!

Серед супроводу — священнослужителів і стражі — гримнуло шепотіння:

— Чорна! Чорна! Чорна!...

Еліадна лише мовчки витирала обличчя від солоних сліз, тихо схлипуючи.

— Я хочу до мами. Додому… до мами…

— Додому ти не повернешся, чорнокровко, — різко й крижано мовив святий наставник, грубо схопивши дівчинку за лікоть і передаючи її стражникам.

— У селі Ліккіб ми зупинимось. Візьміть коней. Везіть її в Метр-Лонд — до Фіджераленціо.

Еліадні викрутили руки, перев’язали мотузками — вона намагалася вирватися, але після погоні в неї зовсім не лишилося сил…

— Мамо… — ледь чутно прошепотіла дівчинка, глянувши в бік пагорба. — Матусю… не чекай мене вдома…

Давно вже за північ пробили дзвони дзвіниці.

Камін потріскував ледь чутно: хоч надворі й було літо, від холодних кам’яних стін віяло вічною мерзлотою. На підлозі — коштовні килими, різьблені меблі, прикраси різноманітні — канделябри, позолочені ікони, хрести та домашня молитовня…

За столом, схиливши голову над книжкою, сидів Фіджераленціо — каллір за церковним званням, він же — голова правосуддя у столиці всіх міст — Метр-Лонді. Схилившись над пергаментами, він виводив синіми чорнилами літеру за літерою так старанно, наче в цьому був сенс усього його життя. І, власне, в цьому і був його сенс життя. Усе своє життя каллір Фіджераленціо провів над потемнілими сторінками, де виводив блакитні літери, холодні, мов ніч. Під місяцем і гарячим воском свічок темніли сторінки, темнів і він сам — Фіджераленціо. Навколо — стоси книг, списані його рукою й думками… Думки панували над ним, а літери ніби самі говорили замість нього.

У кімнаті дзеленькнув дзвіночок. Не піднімаючи голови, сказав каллір:

— Я слухаю.

До кімнати увійшов охоронець. Нахилившись до святого, що потонув у паперах, щось прошепотів йому. Той кивнув, не відриваючись:

— Приведи дівчинку.

Охоронець ввів до кімнати маленьку дівчинку й поспішив піти, залишивши достоповажного калліра Фіджераленціо наодинці. Дівчинкою була Еріадна.

Вона кинула оком на розкішні покої — і їй тут не сподобалося.

— Я хочу додому. До мами, — сказала Еріадна людині за паперами.

Каллір не підвів голови:

— Ти згрішила, дитя моє. Я чув, ти, огидна чорнокровка, посміла оголити Голубу Кров…

— Я випадково вколола хлопчика сосновою голочкою… Але я не винна, що в мені бузкова кров…

Розгніваний простотой і зухвалістю дівчинки, Фіджераленціо підняв на неї очі… і застиг.

Задумливою чорною птицею дивився він на неї, розглядаючи.

— Де ж я тебе бачив… Знайоме обличчя. Як тебе звати?

— Еріадна. Ти мене впізнав, і я справді тобі знайома. — Очі дівчинки блиснули не дитячим розумом. Здавалося, вона знала більше, ніж сам каллір Фіджераленціо — а він знав чимало, списавши малими блакитними літерками безліч сторінок.

— І звідки ж я тебе знаю, дитя моє? — спитав він, з тривогою в його чорной душі, що стискала йому груди.

— Ти — мій батько. А я — твоя дочка, Еріадна, донька Марги. І я знаю, хто ти є насправді. І для мене ти не батько… — Дівчинка дивилася просто в очі — ніби підкрадалась до душі. Її лазурні очі блищали у світлі свічок, а руде волосся палало жарким теплом.

Фіджераленціо відчув глибоке занепокоєння — страх перед тією чистою лазур’ю спокійних очей.

Каллір повільно, насторожено обійшов дівчинку — розглядав її з голови до ніг: подертий одяг, подряпані руки… Як кішка крадькома, він кружляв довкола неї, темною короткозорої тінню. Нарешті зупинився і тихо покликав когось. Увійшов секретар правосуддя — той, хто передавав вироки з вуст у руки.

— Дівчинці — тридцять днів очищення грішної крові, — промовив він.

Еріадна помітила, як батько пошепки додав:

— Аж поки не помре.

Дівчинку вивели з покоїв Фіджераленціо. А той, спокійний за власну долю, схилився над чистим аркушем, щоби знову залити його от краю до краю мудрими малими блакитними літерками…

Вдих. Видих.

Еріадна сплюнула кров. Вдих. Видих.

Її оголене тіло стікало бузковою кров’ю — все було у хрестоподібних надрізах. Кат називав це "хрестом спокути". Себе він називав "викупителем". Кат. Кат!

Холодні тюремні стіни були німі й жорстокі. В Еріадні закипала лють. Безсила злість дванадцятирічної дитини. Але така палка, що ребра стискало від кожного видиху.

Вдих. Видих. Вдих. Видих.

Вона застогнала — від болю й люті.

Скрегочучи зубами, з присмаком крові на язиці, почала тихо співати пісню, яку завжди співають на свято святого Рауля… Добре свято.

“Дівчинці — тридцять днів очищення грішної крові.

До самої смерті,” — пошепки додав її батько.

— Нізащо! — вигукнула тихо Еріадна.

У цей момент важкі двері рипнули — увійшов "викупитель".

Еріадна слабо, але жорстко усміхнулася.