Чорна кров

Святий отець Флоренціо був шанованим представником Стану Блакитної Крові — жив у смиренні та посвяченні Господу Богу. У його словах відчувався найхолодніший і найгостріший лід, а в погляді — лише порожнеча, пронизана наскрізь крижаним вітром. Можливо, саме завдяки цьому холодному і нерушимого стану до нього звернувся за допомогою сам каллір Венціо, колишній вчитель Флоренціо.

Звернувся інкогніто, залишивши таємне послання у молитовнику отця Флоренціо. Вже з перших рядків той упізнав, від кого воно — надто знайомий був цей почерк і його аромат думок. За роки навчання Флоренціо пізнав свого наставника глибоко як Господа Бога — і світ, що його оточував в божественном пошуку. Він знав про темні демонічні гріховні тіні, що повзали у величних закутках монастиря Стану Блакитної Крові. І хоч отець Флоренціо мав лише туманне уявлення, якої саме допомоги потребує його вчитель, він добре розумів: дії калліра Венціо можуть призвести до нещадних наслідків, якщо розкриються демони гріху його душі.

Флоренціо знав про пороки вчителя свого практично все, особливо про політичні. Той був жорстоким, бездушним, безчесним — як і чимало представників Блакитної Крові. Але найбільшим гріхом калліра Венціо, як і більшості наближених до Господа, була нестримна похіть.

Флоренціо, ще будучи хлопчиком, учнем, пізнав цей гріх не з власної волі, а з примусу. Такі були таємні порядки — в тіні мармурових стін і холодного блиску вітражів. Іще змалку Флоренціо почав відчувати огиду до розпусників, що плюндрують Божу волю. Йому остогидли ці стіни, остогидло саме паньство Голубой Крові, а згодом — і сам Господь Бог.

Та приховавши біль і ненавиду глибоко в душі — за масками та брехнею — він просто прийняв той світ, що його оточував, його закони, й дослужився до звання пресвятого отця вже у двадцять два роки. І не помітив, як став частиною світу, який так палко ненавидів і не любив… Ненависне стало тінню в його власній душі.

Молодий отець Флоренціо заблукав у тумані лісу — в лісі тіней і чужих гріхів, де вирує ненависть до цього світу…

У записці, рівним і гладким почерком, на лощеному аркуші білого паперу, було прохання. Досить незвичне. Явитися опівночі на Кам’яний міст Аметиста, що з’єднує вежі Праведного Лиріла та Святого Колоро. Подробиць не вказувалося — і це посіяло тривогу в душі молодого отця Флоренціо…

Отець Флоренціо розглядав клаптик паперу у своїх покоях, перебираючи пальцями в повітрі, ніби намагаючись вхопити невидимі нитки. Свічки не могли підказати нічого — вони лише у мовчазному спокої спалювали наївних метеликів, що довірились світлу, мов грішному щастю. До півночі залишалося дві години — про це отець Флоренціо дізнався, дивлячись у вікно на стару вежу святого Мороліла з годинником. Стрілки рухались неквапливо, так само як неспішно снували думки в тиші.

Флоренціо підвівся з крісла, вирізьбленого з блакитного дерева, і підійшов до дзеркала — розглянути свою вечірню мантію, придивитись, чи все виглядає гідно та бездоганно — адже перед можливою зустріччю з калліром варто було переконатись у всьому. Вдивився юний отець у своє відображення — в образ, мов з ікони, але з очима змореними, збляклими — повними розчарування у людях і в житті. Як це завжди було і, напевне, завжди буде.

Розглядав він складки безмежного вбрання — рукавички, мантію, одяг із безліччю елементів та візерунків, із прикрасами на шиї й зап’ястях. Усе виблискувало холодом і памороззю, усе було кришталево прозоре й сповнене розчарування — як і очі нещасного, стомленого отця Флоренціо.

Наситившись безцільними роздумами й притлумленою тугою, отець Флоренціо взяв ліру, що стояла в кутку, сів біля розчахнутого вітражного вікна на мережану лаву, відкинувши поли нескінченної мантії, й узявся розучувати чергову молитву з молитовника калліра Коліралі. Час від часу він зупинявся, поглядаючи на стрілки старовинного святого годинника, й відганяв думки ритмічним похитуванням голови.

Світлі Міролеллі й Долілло

Ішли холодною зимою, холодним озером.

Бог побачив страждання Світлих із Блакитною Кров’ю

І дарував Світлим Блакитної Крові умиротворення,

І сповідь, і спокій дум, і тишу...

Блакитна Кров...

Почує твій шепіт

І голос високий, і тихий, блаженний.

Господь наш — великий, мудрий і тихий.

Будь милостивий — і нас, мовчазних, прости...

Отець Флоренціо зупинив своє співання, знову збившись на неритмічній молитві, і стомлено поглянув на годинник. До півночі лишалося двадцять хвилин — місяць уже сягнув свого апогею в тиші зеніту.

Отець Флоренціо тихо підвівся, зібрав поли мантії, поклав ліру назад у куток, узяв молитовник і рушив до мосту Аметист на призначену зустріч.

Вийшовши з покоїв, отець Флоренціо пішов коридором Четвертої Сотні Святих, намагаючись не поринати у глибокі роздуми, що зазвичай приносили з собою велику тривогу і втому від світу. Обок миготіли ікони й вітражі, а світло місяця зліва відкидало моторошні тіні, що повзли слідом за отцем Флоренціо. Холодом пронизувало під мовчазними, мертвими поглядами ликів, оздоблених коштовним камінням.

Тіні, навшпиньки, шепотом, у мовчазному холоді, слідували за ним по коридорах — самотніх і порожніх, мов простори безмежного лабіринту пустки. Жодне почуття не прокинулось у грудях отця Флоренціо — ані страх, ані огида — він давно став частиною тієї темряви, і холоду її.

— Отче Флоренціо? Вже північ, що ви тут робите? — голос калліра Лінценціо — без сумніву, Флоренціо знав цей голос. Хитрий і підлий чоловік, каллір Лінценціо Фарбукол. Обожнював вистежувати чужі гріхи і невдалі кроки, виганяти незручних для себе священиків за ворота храму — у темниці, у тортурні, а то й на смертну кару. Недавно отця Хлоренці спалили на кострищі — так, не без гріха був, але й особливої вини не мав. Наскільки знав отець Флоренціо, той лише відмовив калліру у доволі пікантному проханні, прикритому словами про «божественні сльози», які каллір не забув — і при першій нагоді підставив не лише Хлоренці, а й самого Флоренціо.

— Прошу вибачення, преподобний Лінценціо, якими дорогами бачу вас під покровом ночі? Без молитовника, як я погляну? — очі отця Флоренціо блиснули в поклоні тривожним вогнем. Вийти після шостої вечора без молитовної книги — це вже серйозна підстава для підозри. Каллір здригнувся, і, пригасивши свою крижану холодність, мовчки розчинився у темряві, не вимовивши жодного слова. А отець Флоренціо рушив далі, плутаючись у лабіринтах коридорів, у пошуках порятунку — відповіді світла, втечі від жахливих тіней.

Годинник пробив північ. Дзвін лунав глухо, тихо і глибоко. Глибока ніч освітлювалась лише тьмяним світлом місяця блакитно прозорого. Затриманий дорогою калліром, отець Флоренціо прийшов на три хвилини пізніше, ніж слід було. Піднявшись на даховий міст, він побачив лише зникаючу тінь на протилежному боці. Хотів окликнути постать, простягнув руку — і почув тихий дитячий плач. Рух зупинився у нерішучості… Вдивляючись у темряву ночі, у далекому кутку він помітив плетений кошик. Отець Флоренціо обережно підійшов ближче, бажаючи зрозуміти — кошик був крихітним, самотньо лежав у темному холодному закутку. Почулося схлипування. Флоренціо, підійшовши впритул, узяв кошик на руки і відгорнув тканину, що вкривала колиску — й мало не впустив його з жаху.

У колисці була дитина — спотворена, страшенно, жахливо потворна істота з шікри і плоті! Флоренціо, не наважуючись, знову глянув — надзвичайна худорба, неприродна біла шкіра, вкрита фіалковими ластовинням з голови до п’ят, пожухле огидне тіло і дивні пропорції — неймовірно довгі руки і пальці... Жахливі риси обличчя — неприродно довгий, як дзьоб, ніс, суха шкіра, що натягнута на кістки, мов тканина на черепі, — і все обличчя всіяне яскраво-фіолетовими веснянками, що світилися, мов зорі, на білій шкірі.

У кошику лежала записка… Всього одне слово: «Убий».

Охоплений страхом і жахом, отець Флоренціо схопив кошик однією рукою й, сховавши під мантію, стрімголов кинувся назад до своїх покоїв. Коридори миготіли. Миготіли. Миготіли... Тіні сміялися. Холод згущувався, стаючи пекельним полум’ям. У вухах гули дзвони — тисяча дзвонів, гучних і дзвінких. «Убий. Убий. Убий!» — шепотіло у голові, повторюючи ці слова як жахливу кару.

Добігши до своїх покоїв, Флоренціо замкнув двері зсередини, кинувся до глечика з водою — налив у глибоку мису холодної води й тремтячими руками витяг з кошика це кошмарне немовля, перекинувши кошик на підлогу. Від різкого руху й сильних рук дитина прокинулась і відкрила очі — і отець Флоренціо застиг, не в змозі поворухнутися.

Очі були яскраво-фіолетові, світлі, повні життя і щастя, вони світилися яскравіше за зірки. Ніщо у світі не могло бути прекраснішим. Ці очі приносили спокій, щастя — вони були настільки прекрасні, що жорстокий темний світ зникав у порівнянні. Флоренціо не відводив погляду, мов метелик, що летить на світло свічки — на тепле і прекрасне світло, що дарує життя, але може в гріху бажання тепла спалити до тла.

У дивной любові й щасті він пригорнув немовля до грудей, мов свята Богоматір — не тому, що так забажав істинно, а тому, що керувало ним саме щастя, любов дивна і незрозуміла йому самому. Немовля, зігріте теплом, згорнулося клубочком і, заплющивши очі, заснуло. І все ще сповнений не пояснювальной собі самому любові, отець Флоренціо з тривогою і трепетом ніжно провів рукою по щоці дитини — й раптом знову побачив жахливу потворність, і серце його здригнулося. Який жах… Невже він піддався погляду породження пекла? Сам диявол вселив у нього це незнане досі відчуття любові й вдячності світові... Неможливо інакше пояснити це почуття, гаряче і світле як зірка в руках і як янгеля спотворене земним…

Флоренціо обережно підніс дитину до миски з водою — та зупинився, не в змозі поворухнутися. Тримаючи в руках створіння і неба, і пекла, чорної крові — він не міг віддати його холодним рукам смерті. У ньому горів тихий вогник, що не згасав — у грудях отця Флоренціо було щось настільки тепле і світле, що могло б освітити морок і млявість давно не святої землі. Щось настільки важливе у своїй любові, що несло милість власноруч.

Отець пригорнув дитину, даруючи їй своє тепло. Потім відсунув сховану в стіні драбину, що вела у комірчину під самою стелею, з’єднану з дзвіницею потайним ходом — і, обережно піднявшись туди з дитиною, зупинився посеред кімнатки, озираючись. Запаливши свічку, він ніжно провів рукою по щоці немовляти й прошепотів:

— Віднині тут ти житимеш, дитино... Ромкідоку.