Вампірська історія. Східні мотиви

Багдад зустрів Стеллу двома колосальними cхрещеними мечами (1*). Фольксваген стрілою промчав повз арку, навіть розгледіти не встигла. “Доведеться нелегко”, — перше, що спало на думку в місті миру (2*). Всю дорогу Деніш розхвалював комфортні умови особняка, куди й, власне, їхали. І господаря прославляв — мудрого чоловіка благородної вдачі і гнучкого розуму.

— Книжник. Старожил. Його трохи пошарпала доля, то й теє.., — повів він густими бровами, — коротше, будь лояльною.

Стелла відповіла прозорим поглядом і мовчанкою, ліниво розклавшись на сидінні. Час від часу проводила кігтями по пластиковій поверхні дверей.

— Так ось, — продовжив він з удаваною поважністю, оминаючи одну за одною громіздкі вантажівки, — в старі часи сидів наш книжник на місці. Днями і ночами не вилазив з Дому Мудрості (3*). З завзятістю навіженого перекладав тексти, що стосами височіли на його столі.

Аж якось на схилі літ стукнуло йому здійснити священну подорож-хадж до Мекки. Отож, вбрався він в білосніжний іхрам (4*), сховав за пазухою торбу монет і попрямував до воріт міста миру. Не знав, що туди вже летіли монголи з ушум-галом намісником. Свідомі того чи ні, що серед них розвелися змії, промчали вихором і зрівняли місто з землею. Спраглі, висмоктали соки до останньої краплі крові.

Книжник встиг вийти за кільце міста, але це не врятувало. Саме там, під брамою Хорасану (5*) чатувала змія безсмертя. Одним махом вона витягнула старечу душу і скинула на нього свою шкіру. Та й по цей день.

Проте, старий не примкнув до змієголових — через любов до читання. Книг вони не люблять, лише псевдоісторію. До речі, про змієголових і намісника ушум-гала не знайдеш ні слова, навіть літери. Наші таблиці і архіви, що береже “Сітка” - Ан — єдине таке джерело. Включно з відеоматеріалами.

— Двоє таких змієголових, тобто козломордих, в пластикових мішках прибули до себе на батьківщину. Передали вітання Азаду, — зауважила Стелла.

Деніш засміявся гучно й розкотисто, ніби кінь заіржав у стайні. Круглі піратські сережки бовталися туди-сюди. Гулька зібраного абияк волосся і зігнутий гачком ніс додавали його профілю циганських рис.

— Блискуча операція,— погодився він, піднявши великого пальця вгору, — але їх набагато більше і сили нерівні. А коли сили нерівні, єдина надія — мізки.

Стелла хихотнула. Деніш заговорив про мізки…

— До недавна, — продовжив розповідь він, — книжник жив у Секторі Гази і виконував для нас певні завдання. Особа пенсійного віку. Ідеальний агент. Хто ж причепиться до такого? Глибоко віруючого…

— Там платять пенсію? — щиро поцікавилася Стелла. Пенсіонер, значить… Унікальний в свому роді. Деніш на те потиснув плечима і взявся розказувати ще з більшим хистом.

— Щовечора, не пропустивши жодного магрібу (6*) чи іші, він стояв у мечеті обличчям до Мекки, і молився, молився, молився. А після молитви слухав розмови інших шанованих вірян, слідував за ними в провулки і прибирав когось, якщо було потрібно. Найлютіші ватажки терористичних груп, яких непросто вичислити, часто ошивалися біля молитовних домів. Він працював вправно і і чисто. Витонченим, сама знаєш яким, способом.

Деніш те й робив, що позирав в її бік. Вона зрідка дарувала вбивчу усмішку. Обом було весело, розмова йшла добре.

— Наші люди, в свою чергу, наглядали за будинком, — пояснив він з награною серйозністю, — захищали від забудовників. В один момент на околицях Гази стало трохи напряжно,..Коротше, перебрався наш книжник назад, кілька років тому. Зараз співпрацюємо з ним за схожим принципом — інформація та інші послуги в обмін на охорону маєтку.

Отож, поки жив він на узбережжі Левантійського моря — нахапався різного. Майже радикалізувався, ледве відкачали. Не хвилюйся, він ідейний — за демократію. А ще, за останніх сімдесят років фотографію непогано освоїв. Може пофоткати задарма. Як бонус.

— Пофоткати?! Мене, в такому виді? — вона невдоволено вказала на своє тіло і відвернулася.

Поки Деніш торочив усяке несуттєве про господаря-книжника, думки носилися зграями перелітних птахів у пошуках логічного рішення. Здавалося, єдиною логікою в цій ситуації була прихоплена торба з конфіскатом. Скейтборд попри вагання вирішила залишити в підвалі — в гіркому минулому… Чи то від укусу в пустелі чи після першого контакту, відчула, як дрімуча змія поступово прокидалася всередині.

— Як тобі нова робота? — перебила вона, намагаючись припинити його безкінечне базікання.

— Та сама фігня: організація контрактів, вирішення фінансових питань, — забідкався він.

— А в самого з грошима нормально? — поцікавилася вона з легкою саркастичною ноткою в голосі.

— Ну, таке питаєш у фінансового директора! — набундючився він, але під тиском її пильного погляду не втримався, — окей, лише між нами: я по вуха заліз в борги.

— Як іронічно, — хмикнула вона, — система не дає вкрасти?

— Або зміни тему або заткнися, бейб, — рубонув він і розігнав Фольксваген до захмарної швидкості.

— Діло твоє, — відказала вона по-загадковому, — але мені треба роздобути сокиру-агазиліг. Знайду для цього завдання когось іншого, за щедру винагороду.

— Що мені за це буде? — його тернові очі жваво забігали.

— А ти на що сподіваєшся?

— П’ятдесят штук.

— П’ятдесят штук чого?

— Ну не динарів же!

— Це дофіга. Двадцять п’ять.

— Ти граєшся з вогнем, бейб, буквально, — посерйознішав він, — І з блискавкою.

— Я знаю, — невимушено всміхнулася вона. Пам’ять вмить відтворила образ Нірсу і його божевільний план “Дюна”, — але сокира мені дуже-дуже потрібна. Кров з носа. І крапка.

— А якщо він дізнається?

— Буде запізно, коли б не дізнався, — вона хитро звузила очі, а вуста стислися ниточкою.

— Тридцять. Тридцять штук, і я все організую, — торгувався Деніш.

— Окей, вмовив.

— Передоплатою.

— Чого захотів! Спершу сокиру дістань.

— Ох, Стелла! Щоб тебе шайтан! — потряс він руками на емоціях, — тобі сокира — кров з носа, а мені — гроші! Я в стосунках, зрозумій. А в неї дуже дорогий смак. Я вже задовбався кредити брати для покупок золотих цяцьок. І прикрас з ляпіс-лазурі.

— Ого! І хто ж ця ласа до прикрас незнайомка? — Стела із жвавим інтересом повернулася до нього.

— Та так…, — поморщив носа він, — все складно і тягнеться з давніх пір. Ми то сходимося то розходимося. Її звати Ері. До речі, це ще один твій ворог. Ось, попередив. Але між вами я зберігаю нейтралітет і захищаю власні інтереси.

— Ворог?! — її очі заблищали як у хижачки, що втрапила в пастку.

— Дружина Нергала (7*). Їй донесли, та я й сам чув, що в Курнуґі у тебе з ним пішло трохи не за планом. Думає, що ти спокусила його. Мені то один фіг, але ж, ну…

Його обличчя враз набуло виразу досвідченого пліткаря. Вже й губу закусив і вуха нагострив почути щось сенсаційне. Її чоло затьмарила думка.

— Пішов ти до дідька, Деніш, — процідила крізь зуби, роздратована його нахабством, — хто? Хто доніс?!

— Доган…

— Знов цей Доган! — вона припала до Деніша по-звірячому, — як він туди пробрався?!

— Відстігнув воротнику. Ну, тому, що в зеленому жилеті. Доган скрізь шукає вигоду і чує здалеку, де пахне грошима. То ж пронюхав, що до чого, і підготувався заздалегідь. Сума підкупу була сміховинною порівняно з тим, скільки він отримав від Ері за злив інфи.

— Щоб він провалився! — біснувалася вона. Здавалося, от-от вискочить з авта, що летіло на швидкості.

— Тепер Ері і я знову разом, — відказав Деніш рівно, поглядаючи в дзеркало заднього виду, — сподіваюся, надовго. Залежить від тебе.

Стелла міркувала інше. Різким рухом сіпнулася до нього.

— Організуй, зроби все чимшвидше. Підмов її, хай виманить в Нергала сокиру, — просичала, піднявшись пустельною коброю, — який щасливий збіг обставин. Вона мені не ворог, ні! Це мій шанс!

— Окей, організую. Тільки не зараз. Маякну, коли саме.

— Маякнеш, — кивнула вона, потроху заспокоївшись.

От і домовилися. Сама й не чекала, що вийде так просто. Гроші давали силу.

2.

На розвилці повернули направо, у район, де багатоповерхівки своєю величчю майже витіснили нагромадження низьких будиночків. Над домівками, вразливими до амбіцій сучасності, розкинулися пальми, готові стати на захист традицій. Але традиції відступали незримим морем і тікали у затінок міста.

Коли дісталися старих кварталів, Деніш знизив швидкість - по ґрунтовій ямистій дорозі не було як розігнатися. Скрізь виднілися залишки минулого життя. З обох боків вулиць гніздилися занедбані приватні будинки. Деякі — з забитими дошками вікнами, від решти лишилися стіни, оточені вигорілими на сонці кущами. Оголені бездахі шкаралупи колишніх осель навіть у темряві віддавали сепієвим серпанком, притаманним цій жаркій місцевості. Повсюди валялися пусті пляшки, пластикові пакети і гори непотребу.

— Оце такий комфорт? — Стелла невдоволено засовалася на сидінні.

— Релакс, бейб, — скорчив він хитру босяцьку усмішку, ігноруючи її невдоволення, — замаскуватися треба, окей? Залягти на дно значить — залягти на дно.

Невдовзі зупинилися під фанерним парканом. Попрямували вуличкою до старого цегляного будинку. З глибини дрімотного кварталу бриніла тужлива мелодія під гіпнотичне завивання співака. Стелла понуро обвела місцевість.

Хоч і під впливом часу, прямокутна будівля солідних розмірів і старовинної архітектури справила враження. За зблідлими, виїденими сонцем і посіченими дощами стінами ховався комфорт — так себе заспокоювала . Якби ще й хатню робітницю. І басейн. І джакузі…Тим часом Деніш натиснув кнопку дверного дзвоника.

— Релакс, бейб, релакс, — підколював він, знову нестерпний в своїй ідіотській манері.

Хвилину за хвилиною вона безцільно розглядала вилинялі двері, колись фарбовані темно-коричневим. Роздивлялася й мозаїку з цегли, що огинала аркою дверний проріз. Арабески з вирізьбленими зірками і квітами з чотирьох загострених пелюсток.

Аж ось заскрипіли завіси, і з-поза важких дверей вигулькнув похилений часом дідуган. Срібне, місцями білясте волосся куйовдилося кульбабкою круг його знебарвленого як і сам будинок обличчя. Традиційна темна сорочка з розшитим золотим комірцем мішкувато висіла на його сутулих плечах і майже торкалася землі, а з-під поли визирали гостроносі, закручені догори жовті капці.

Старий витріщився на Стеллу пугачем з-під кошлатих брів.

— Це хто? — буркнув до Деніша арабською, не вітаючись. Каламутні очі вияснилися до прозорості скла, а зіниці набули звіриної чіткості.

— Інгліш, пліз? — звернувся Деніш до нього і вказав на Стеллу.

— Зара бін Юзеф ібн Мохаммед, — втрутилася вона, заявивши про свою суб’єктність. Розгорнула заздалегідь підготовлений паспорт і щільніше затулилася чадрою. Кінчик кігтя ненароком виглянув з-під рукава.

— Ця самозванка — не Зара! Зразу видно, на кого працює! — збісився дід, погрожуючи зморщеним пазуристим пальцем, — американська запроданка, от вона хто!

— Окей, окей! Я Стелла, — призналася вона, сполохана його ментальним станом.

Старий демонстративно розвернувся і зник у сінях. Стелла жбурнула торбу на землю і схопилася за голову.

— Псих!… — фиркнула вона.

— Ти… ти все зіпсувала! — замахав руками Деніш, — нащо показала паспорт?! Я ж попередив, він дурниць нахапався, поки в Газі служив, — окинув її швидким оком, — все, мушу бігти. Іди, відпочинь, вигляд у тебе нікудишній.

Він поквапив її і вказав на сіни, імітуючи невинну посмішку. Стелла, не вагаючись, підхопила торбу і ступила досередини. Скрипучі двері гупнули за спиною.

Минула високі сіни-меджаз (8*), декоровані геометричними узорами з кераміки і опинилася у володіннях книжника. Посередині стеленого рудою плиткою двору містився непрацюючий фонтан. Його кольорова чаша, розписана безкінечними арабесками і вкрита брудом, нудьгувала під прямокутником відкритого неба.

Куди ж дівся? Чкурнув як ошпарений, старий чорт … Пройшлася верандою, заглянула в кожне вікно і двері, що виходили в двір. Натрапила на сходи і подалася нагору. Старі східці скрипіли, але помірно, і подавали надію, що втримають.

Веранда другого поверху, прикрашена колонами, простягалася вузькими доріжками, повторюючи прямокутну форму будівлі. Конструкцію доповнювали ковані балюстради з видом на внутрішній двір. Ідеальне місце для прогулянок під зоряним небом. Але романтикою тут не пахло, хіба що столітнім павутинням. Ні жодного вогника, навіть свічки. Лише вузькі колони проступали білизною крізь вуаль темряви.

З-за стіни поряд почувся неприємний для вуха звук старих дощок : “скрип-скрип, рип-рип”. Підійшла ближче, до настіж розчинених дверей. З завмиранням серця переступила поріг. У кімнаті з високою стелею і вітражними вікнами крісло-гойдалка виводило танок, від чого всі предмети ходили ходором. Меблів було небагато: полірований круглий стіл з дерева махагоні, під ним — вицвілий строкатий килим. Пара масивних різьблених стільців і оббита бордовим дамаском софа з позолоченими бильцями. Від заповнених книгами полиць несло старовиною і мускусом. Його кабінет.

“Рип-рип, скрип-скрип”, гойдалося і скрипіло крісло. Туди-сюди мелькала пишна сива потилиця. Раптом крісло завмерло. Кігтисті пальці вчепилися в гладкі бамбукові поручні. Скіць! І ось він перед нею: підкручує білі вуса, сканує скляними очима.

— Ассаляму алейкум, — привітався доволі стримано.

Стелла кивнула і затамувала подих.

— Люба моя, хабібті, — його хижацький тон змушував бути начеку, — ти прийшла з землі Ханаан?

— Я з Закарпаття, — промовила Стелла з осторогою.

— Не вірю.

Він відступив і зміряв її підозріло. І враз розплився усмішкою. Жовтясті ікла грізно виблискували.

— То як прекрасну пані звати? Національність — от що мене цікавить найбільше.

— Стелла. Я вже казала! — огризнулася вона, не стримавшись.

— Стелла, — повторив він, погладжуючи коротеньку сріблясту борідку, — щось є в цьому… не дає мені спокою… хм…

Вона потисла плечима. Неадекват, що ж вдієш…

— Я не з змієголових — якщо на те пішло. Про національність.

— Тс-с! Мовчи про змієголових! Нас можуть підслухати! — прошипів він і роззирнувся, — я про Ханаан хочу вияснти.

— Я вибачаюся, — відрізала Стелла, втративши терпець, — але при всій повазі до вашого тисячолітнього статусу, такі погляди — застарілі. Чула, що ви за демократію. А раз так, то нічого до національності прискіпуватися! По вчинках судіть.

Книжник пирснув від сміху.

— Люба моя, хабібті, — мовив він, — у темряві діють спеціальні закони — кожен сам собі демократ… і захищає власні інтереси. Світла і чиста демократія доречна лише після сходу сонця. На заході вона губиться в тінях…

Стелла з недовірою відійшла подалі. Знову та сама мантра про інтереси…

— Аббас Аль-Хакім, до ваших послуг, — представився він і оскалився підступно, — мій дім — твій дім. Ходімо.

Він прошмигнув повз неї і понісся доріжкою, тихо шурхаючи капцями. З повітряною легкістю подолав сходи і вмостився на благеньку стару лавочку напроти фонтану. Вона ж ледве встигла за ним.

— Цей двір-хош, — розтягнув вуста у вдоволеній посмішці і обвів руками двір, — спонукає мене до написання книг.

Стелла обережно присіла на край. Торбу з пожитками поклала поряд з собою. Відкрила обличчя.

— І багато ви написали? — вдавано поцікавилася.

— Та.., нема натхнення, — відмахнувся він. Його тонка зморщена шкіра нагадувала папірус, сухий і понівечений часом, а кігті лякали разючою гостротою, — вони обіцяли привезти музу. А привезли тебе — самозванку з торбою мотлоху.

— Неправда! — аж підскочила Стелла, — там, знаєте, які бренди?!

— Ха! Що ж там знати?!, — поглузував він, — чистісінька тобі брендова залежність. Але кудись цю торбу треба діти. Пішли.

Навіть спитати не встигла куди, як напрочуд моторний Аль-Хакім вже погнався вперед, до кімнати під сходами. Метнулася слідом.

— Кухня, — промовив гордовито і увімкнув світло, — ванна трохи далі.

Кухня була солідних розмірів. Старовинна, з латунними кранами і мийкою, декорована синьо-білими кахлями. Вздовж стін шикувалися запилені тумби і шухляди, розмальовані закрученими візерунками. Збоку принишкла стара занедбана піч. Біля широкого арочного вікна тихенько мурчав холодильник, в кутку — тостер і чайник.

Вона поглянула на книжника здивовано. Той хмикнув і подався до холодильника. З відчинених дверей показалися дві пляшки Фанти і молоко, на запах — згіркле.

— Бр-р-р, — гидливо скривився він, — скоро навідаються.

— Хто?!

— Клінінгова компанія. Думають, що цей будинок належить міській владі, як музей чи щось таке. Я все так підлаштував. Ха-ха-ха! Пошив Догана в дурні! Його будівельна компанія ніколи не заграбастає мій дім. Ніколи! — ощетинився, струсив срібною гривою він.

Стелла випросталася. Кожен м'яз напружений, сталево-твердий. Доган…

— Батухан Аркін? — невпевнено вимовила вона і відчула, як щось затрепетало всередині .

— Він самий! Єдиний в своєму роді, — підтвердив Аль-Хакім.

— Він тут?! — її очі запалали злістю, — мені з цим негідником треба звести рахунки!

Наскільки ж все було легко, легко, легко... Завтра сокира, післязавтра Доган. А потім свобода…

— Вгамуй свій пил, — буркнув він. Обоє вийшли з кухні й вернули назад у двір, — за розкладом — молитва. А потім я йду у справах.

— А я?!

— Молися. І читай. В бібліотеку можна, але крісла-гойдалки не чепати! — потряс пальцем він, — і в фотостудії щоб ноги твоєї не було! Знай своє місце.

— Добре, не буде там ноги моєї, — закотила очі вона, кривляючись. Негайно змінила тему, — у вас теж контракт?

— Ха! Я фрілансер, люба моя, — зверхньо відказав він, — як власник нерухомості, можу собі дозволити. Свій контракт я відішачив ще два століття тому і вклав стару вампірську душу в це архітектурне диво. Гарно все задумав, закупив дорогі матеріали, найняв найкращих майстрів.

Він обвів руками круг себе і гордо підняв голову. На мить їй стало жаль книжника, що мав таку хворобливу ностальгію за минулим. З сумом поглянула на мертвий фонтан і вицвілі цегляні стіни.

— А трекер? — запитала вона, зосередивши взір на його яремній ямці.

— Аллах знає все без трекера, — поважно заявив він.

Понеслося про аллаха…Так і не зрозуміла, чи був в Аль-Хакіма трекер. Поки той говорив, вивчила кожен вигин і завиток керамічного квітчастого узору, що синьо-червоною смугою тягнувся вздовж стін.

— Хіба вам не хочеться позбутися Догана?

— Нереально, — скептично скривився Аль-Хакім, — я й не зчувся, коли за спиною виросли залізобетонні монстри. Доган їх множить і гребе прибутки собі в кишеню. Але хіба в тих конструкціях є душа? Чи краса? Краса в простоті, в способі мислення, в ідеях. Мій дім — краса! Цей ненаситний кривавий лантух не знесе ні цеглини з мого будинку! Кістьми ляжу…

По завершенню своєї філософської промови він постав монументально і втупився в стіну. Стелла відчула втому в ногах і голод під серцем. Але ж він заборонив виходити на полювання…

— Запроданка! — різко розвернувся і гаркнув на неї як старий ватажок-лев, вигнаний з прайду, — геть з очей моїх! І в студію не смій потикатися!

Стелла здригнулася і мерщій відбігла подалі. Проте, задарма старалася: книжник Аль-Хакім сам кудись втік. Розчинився в повітрі. Вдалині глухо гупнули двері.

Насилу оговтавшись після такого прийому, попленталася нагору у пошуках притулку. Бродила вздовж і впоперек вузькими доріжками веранди і навмання відчиняла кожні двері. Ні басейну, ні джакузі… Зате натрапила на табуйоване для неї місце: широкий білий фон, старий фотоапарат на штативі, рефлекторна парасолька. Нащо воно тому йолопу? Від гріха подалі, швидко змоталася.

Аж ось, натрапила на чергову кімнату. Стала як заворожена. З вулиці в дерев'яне дугоподібне вікно, як і всі вікна в її новій оселі, заглядало лапате гілля померанців і маскувало цей потаємний куточок від стороннього ока. Під стіною кругле ліжко з балдахіном. По кутках — пухкі гобеленові крісла. Трюмо з масивним овальним дзеркалом, скрізь настелено килимів. Все дихало старовиною і одурманювало мускусним запахом як опієм.

Вона кинула торбу на підлогу — помаркувала територію. Не гаючи ні секунди, впала на ліжко і зникла під імлистою бузковою запоною.

Примітки:

1. Мечі Кадісії, або ж “руки перемоги” — тріумфальна арка, збудована в м. Багдад за режиму Саддама Хуссейна в 1989 р. як символ закінчення ірано-іракської війни. Попри скандальну репутацію, пам’ятник не вдалося демонтувати і він існує й донині.

2. Місто миру — Багдад був заснований в ІІIV ст., відомий як “місто миру” чи “кругле місто” завдяки своїй формі. Кругле місто Багдад було знищене монголами в 1258 р.

3. Дім Мудрості (Будинок Мудрості) — ісламська академія, ІХ ст, головний інтелектуальний центр за часів Золотої доби ісламу. Знищений монголами в 1258 р.

4. Іхрам — спеціальний одяг, який одягають мусульманські паломники для великого (хадж) та малого (умра) паломництва.

5. Брама Хорасану — одна з чотирьох брам, що захищали кругле місто Багдад.

6. Магріб — молитва в ісламі, яка здійснюється зразу після заходу сонця.

7. Дружина Нергала — у месопотамській міфології, в залежності від міфів, Нергал правив підземним світом наодинці, або ж, з дружиною богинею Ерешкігаль.

8. Меджаз — в традиційних багдадських будинках невеликий коридор між вхідними дверима і внутрішнім двором.