Смерть під маскою

За кілька хвилин пасажири знову повернулись на борт. Попри їхню відносно невелику кількість, палуба здавалась переповненою. Несподівано для себе Міхаель помітив поруч Асу. Вона стояла, склавши руки за спиною та нічого не казала. Решта оточуючих були незнайомці, яких Міхаель помічав лише кілька разів за всю мандрівку.

— Сподіваюсь, всі встигли повернутись і ніхто не буде скаржитись на нашу мандрівку! — замість привітання сказав Голос. — Зовсім скоро почнеться обід, де ваш вибір, знову ж таки, необмежений. Почувайтесь вільними обирати все, чого забажає душа!

— Як Акває Ігніс? — поки лунали ліниві оплески запитав Міхаель в Аси.

— Гарно. Ніби з підручників. Я очікувала такого від Аелліуму.

— Невже столиця не вразила? — посміхнувся чоловік.

— Вона виглядає як позашлюбна дитина Зенітона та Едеміаполя.

Міхаель театрально охнув, кладучи долоню на груди.

— Хіба леді може таке говорити?!

— Якщо леді хоче.

Аса сказала серйозно, проте Міхаель уловив як легко підскочили кутики уст та відразу впали.

— Ви встигли відвідати місто чи теж тільки ярмарку?

— Часу виявилось замало. Я дійшла лише до першого храму.

Детектив повернувся, оглядаючи місто здалеку. Примружившись, він врешті помітив про що говорила Аса.

— Це… далеко. Я вражений, — пробурмотів Міхаель. Аса ніяково посміхнулась.

— Пані Лінкваум також пішла зі мною, але повернулась раніше. Я залишилась з пані Калісто. Вона знає дуже, — Аса зробила особливий наголос на останньому слові, — багато про історію архітектури.

— Пані Калісто видається цікавою особистістю.

— Так і є, — з щирим запалом сказала дівчина. — Вона навчалась в одному з престижних університетів Едеміаполю. Назву я, на жаль, не змогла запам'ятати.

— Що ж, радий, що ви гарно провели час. Я ж зустрів лише не надто приємного янгола.

— Таке враження, що приємних янголів ніхто не бачив.

— Хто знає, можливо, вони просто гарно ховаються. Або їх приносять в ритуальну жертву. Більше нічого цікавого не було?

— Не пригадую… Я чула якийсь дивний крик у підніжжя гори, рахується?

— Ось це й була ритуальна жертва хорошого янгола.

Аса скептично окинула Міхаеля поглядом. Нічого відповісти Міхаель не встиг, коли натовп почав рухатись в різних напрямках — в більшості, однак, до залу. Не змовляючись Міхаель та Аса пішли слідом. Раптом обоє відчули долоню на плечі.

— А ось і ви, — Найреїс вдоволено промуркотіла, привертаючи до себе увагу. — Лаеліус та Овідія зайняли столик, сподіваюсь, ви не проти доєднатись до нас?

— Складно відмовитись від такої пропозиції, — хмикнув Міхаель. Найреїс, задоволена відповіддю, прибрала міцну хватку з плеча. Аса ж лише кивнула, але долоню з її плеча демонеса прибирати не квапилась. Щось підказувало Міхаелю, що в Найреїс з’явились чіткі фаворити в які він не входив.

Проходячи крізь широкий зал, Тодд мимоволі помічав вже знайомі обличчя. Це не викликало захвату, радше навпаки — втекти від робочих звичок неможливо. А працювати під час відпустки здавалось катуванням. Невдовзі Міхаель помітив широкий круглий стіл — кому тільки спав на думку такий дизайн? — за яким сиділи Овідія та Лаеліус. Вони не голосно розмовляли, чоловік виглядав на диво зацікавленим.

«Хм, то може він лише для незнайомців та преси відлюдкуватий», — припустив Міхаель, не бажаючи надто лізти туди, куди не треба.

Дорога до самого столу зайняла не більше ніж хвилина. Могло б бути й менше, якби раптові пасажири не вигулькували перед очима, змушуючи зупинитись.

— Реїс! Люба, чого ти так довго? — помітивши компанію, стрепенулась Овідія. Лаеліус вирішив перевірити ґудзики на рукаві костюма, знаходячи в них сакральні знання.

— Не всім щастить стояти першими, — Найреїс сіла біля Овідії, потягнувши Асу за собою.

Міхаель не довго вагався з посадкою, сівши біля жительки Лонакірку, залишаючи одне вільне місце між собою та Віатором. Тихий шум навколо створював приємну атмосферу, огортаючи присутніх у свої ковдри.

— Тож, як пройшла прогулянка? — запитала Найреїс.

— Якби ви не пішли раніше, то знали б особисто, пані Лінкваум, — пробурмотіла Аса, підперши підборіддя долонею. Міхаель ледь помітно підняв брови — Аса ображалась? — спостерігаючи за сценою.

— Май повагу до старої жінки, я не можу стільки ходити, — приречено зітхнула Найреїс. — Ще й це взуття зовсім не підходить для сотень сходів. Я планувала ходити по самому борту та насолоджуватись морським вітром, а не займатись спортом. До того ж ти була з Мел, чи не так? Вона цікава дівчина.

Аса кинула скептичний погляд на Лінкваум, але відповідати не стала. Найреїс лише важко зітхнула та повернула голову до Міхаеля, очікуючи на відповідь.

— Часу було замало, тож я тільки пройшовся по ярмарку.

— О, ти бачив виставку амулетів медіумів? — з широко захватом запитала Овідія. — Та жінка переконувала мене, стовпа освіти в цій країні, що це справжні амулети з живою магією всередині. Та навіть дитина змогла б відрізнити позолоту від золота на них, не кажучи вже про відсутність магічної енергії!

— Ні… — протягнув Міхаель, не певний в словах. — Здається, не бачив. То ви… медіум?

— Що ти, звісно ні. Але навчитись розрізняти загальні коливання в матерії може кожен.

— Кожен з благословенням Аведаїїла, — вставив Лаеліус, розглядаючи декор стін. Овідія стрималась від презирливого, сповненого осуду зиркання. Можливо, його й не мало були, але Міхаелю здалось доречним.

— Я шукав сувенір для племінниці, тож не надто цікавився магічними товарами.

— Міхаелю, то в тебе є племінниця? — очі Овідії зацікавлено зблиснули. — Чому ж ти раніше не казав? Брат чи сестра?

— Якось не випадало нагоди. Донька брата, ми з ним не надто близькі, десять років різниці. Але Мая часто лишається в мене. Це вона й вмовила мене взяти відпустку.

— Чи не через важливі державні зустрічі раптом батьків немає? — Овідія примружила очі.

— Та ні, її батьки просто дослідники, тому кожна експедиція забирає місяці.

— І точно випадково не затримуються, — хмикнула Найреїс.

— Перепрошую?

— Не зважайте, Міхаелю, — легко усміхнулась Лінкваум. — Ми маємо знайомого зі схожою біографією. Його батьки постійно мали щось важливіше за нього, поки він мав жити в сам. І родина ж була забезпечена!

Питання про долю цього «знайомого» від Міхаеля перервав офіціант, що саме підійшов до столика. Чоловік перепросив за затримку, ставлячи на стіл компліменти від начальства — закуски та фрукти. Замовлення виявились на диво звичними для Турсгуїлу, навіть Аса не стала шукати рідну кухню, обравши тунця зелеооку — риба, яка дуже не любила покидати води біля островів навіть під час зими.

— До речі, Найреїс, все хотів запитати, як вам не страшно бути на борту серед янголів?

Лінкваум хитро посміхнулась, відриваючи виноград від грона, що лежав посеред столу. Їсти його, однак, вона не квапилась, крутячи між пальців.

— Страх поняття відносне. Навіть соціальне…

— Вона хоче сказати, що поки не доведено — немає чого тріпати язиком, — сказала Овідія та демонстративно закотила очі.

— Це… м-м... сильне спрощення, але думка вірна. Я можу хвилюватись за кожного білокрилика, якого бачу, але який сенс тоді жити? Щоб постійно шукати ворогів? Для цього навіть далеко йти не треба. Ось, дивіться, — Найреїс змовниць схилилась до центру столу. — Той поважний крилатий, Ауріель Корнеліус, — Лінкваум головою вказала напрям. Міхаель впізнав ангела з яким говорив в Акває Ігнісі, — насправді зараз поза законом. Вірніше, просто у відставці, але пішов він примусово-добровільно через відкрите розслідування проти нього. Його підозрюють у невірності президенту. З такою репутацією, не вистачає тільки провального арешту, який він отримає, якщо спробує зі мною поговорити. На щастя, преса зараз грає важливе значення.

— А ще дехто носить лінзи, через які побачити душу неможливо, — додав Лаеліус.

— Лаеліусе, ти ж знаєш, що крила та роги я не можу приховати лінзами.

— Знаю.

Міхаель, однак, не бачив жодних згаданих крил або рогів. Він пильно оглянув демонесу, ніби вперше, але це зовсім не допомогло. Аса нахилилась до нього, очима вказавши на багряний кулон Найреїс.

— Апотропей, — сказала вона тихо.

Чоловік вдячно кивнув, приглядаючи знову. Світло від кулона дійсно мало незвичний колір, надто яскравий для сонячного проміння. Золоті візерунки закручувались в руни, які Міхаель бачив вперше.

За мить до столу підійшов офіціант, розставляючи білосніжні тарілки перед гостями. Запечене м'ясо зайця на низькому вогні з овочами перед Міхаелем мало близько божественний запах. Все ж в круїзі виявилось на диво багато приємного. За столом пролунало кілька швидких «смачного» та «взаємно», після чого столові прибори голосно дзеленчали.

Неквапливо відрізаючи шмат м'яса та щедро змащуючи його кислим соусом з журавлини, Міхаель оглядав зал — звички помирають важко. За столом в протилежній частині залу він помітив Альбу Весту, яка активно, з відповідною жестикуляцією, розповідала, чи радше скаржилась, вдячними слухачам. Міхаель щиро сподівався, що це жодним чином не стосується русалки. Ґавія детектив також зміг знайти в залі, той сидів самітником біля вікна, поглиблений в читання книги в шкіряній палітурці. Міхаель мав визнати, що обраний Овідією — чи Лаеліусом — стіл мав чудовий огляд на весь зал. Своєрідний тактичний пункт спостереження.

Увагу Міхаеля привернули друїди, які на певній відстані одне від одного увійшли в зал. Вперше маючи можливість їх розгледіти, Тодд не став нею нехтувати. Обоє мали коричневу шкіру, яка нагадувала стовбур сосни, виразні білі очі на фоні зелених склер. Зі спини вони здались Міхаелю однаковими, однак зараз він чітко бачив більш фемінні риси обличчя. Окрім характерних розлогих рогів, вони мали вуха притаманні баранам. Одяг виявився достатньо чітким, зовсім не безформенним, як Міхаелю раніше здалось, просто багатошаровим з великою кількістю маленьких декоративних елементів у формі квітів, грибів та листя. Маски — від вилиць й до лінії волосся — були дійсно оздоблені рослинними візерунками, як й припускав Міхаель. Задоволений собою, він повернувся до зайця.

— Найреїс, а ви часом не маєте інформації ще й на друїдів? — жартома дражнячи запитав Міхаель, але все ж мав дрібязкову надію.

Лінкваум зацікавлено підняла голову, простеживши за поглядом, що Міхаель кинув в сторону істот. Кілька секунд вона лише дивилась, легко прикусивши край нижньої вишневої губи. Відповіді вже чекав не тільки Міхаель, а й всі присутні за столом.

— Ґвенелль де Дюбуа та П‘єр де Дюбуа, вони дипломати від Двору Світанку. Але чому шановний Аведаїїл не розважає гостей сам — це питання цікаве, — скептично хмикнула Найреїс.

— Що за Двір? — тихо запитала Аса, ніби соромлячись своєї необізнаності.

— Хороші феї, що живуть в Темному Лісі в Зенітоні, — відповів Міхаель, не забувши перед цим вдячно усміхнутись Найреїс. — Цього разу багато гостей зі сходу.

— Дійсно? Хто ще? Якийсь агент королеви? Прошу, скажи, що це якийсь агент королеви, — з непідробним інтересом попрохала Овідія, потягнувшись за скибкою айви посеред столу. Тарілка стояла не рівно, змушуючи жінку дещо перехилитись через Лаеліуса.

— Що за варварська поведінка, пані Овідія, — невдоволено скривився чоловік.

— Міг би й допомогти, шановний пане Віаторе, — розкаяння навіть близько не було. — То, що з агентами, Міхаелю?

— Боюсь, жодних агентів немає, — хмикнув Тодд з легкою усмішкою. — Хоча з королевою і пов'язані, наскільки я зрозумів. Аристократ у відпустці. І з ним ельф.

— Цікаве у вас «багато», — незворушно вставив Лаеліус. — Троє на весь корабель.

— Поки це друга найбільша група після Турсгуїлу, — парирував Міхаель.

— Теж вірно. Але якщо ми рахуємо Едем, то статистика інша.

— Важко рахувати те, чого вже немає.

— Некромантія в поміч, — значуще відповів Віатор з легкою посмішкою. Навіть в ній проглядався статус.

— Давайте без Едему. Мені б не хотілось знову йти на сімейну вечерю, — втомлено зітхнула Найреїс, підперши підборіддя тильною стороною долоні. — Той факт, що лише присутніх на кораблі вистачить на цю саму вечерю не допомагає.

— Ви не підтримуєте контакт?

— З ангелами на борту? — лукаво захихотіла Найреїс. — Вперше їх бачу.

— Я мав на увазі вашу рідню.

— Я знаю, — вона легко усміхнулась, проте навіть не збиралась відповідати.

— Тц, а я певна, що хоч хтось та має бути таємним агентом, — зі знанням заявила Овідія. Вона вказала вістрям ножа, яким щойно намазувала олію на хрустку скибку хліба, на Міхаеля. — Чи ти і є агент? Я б ще подумала на Асу, вона присутня скрізь і залишається непомітною, але мені більше подобається сюжет де детектив і є вбивця.

— Що? Вбивця? — запитав хтось зовсім поруч.

Міхаель не підскочив завдяки тій самій утомі, але до власного сорому смикнувся від раптового низького жіночого голосу. Біля столу стояла жінка у світло-пурпуровій сукні, вона ж і сусідка Міхаеля з незвичним градієнтом в очах. Вона тримала в руках стару книгу, з якої стирчали папірці з нотатками. За столом запала різка тиша.

— Перепрошую, що потурбувала, — кивнула жінка. — Лікайсдоттір, записи, які ти просила.

Вона протягнула книгу Асі, яка з тихим захватом її прийняла.

— Мел, люба, не бажаєш з нами посидіти? — запитала Найреїс, коли жінка саме збиралась йти. — В нас якраз є вільне місце.

На секунду жінка застигла, обмірковуючи пропозицію. Міхаелю ім'я здалось знайомим, за мить він пригадав, що вона і є пані Калісто з захопленим відгуком від Аси.

— З радістю, — все ж сказала вона, сідаючи між Міхаелем та Лаеліусом. Детектив помітив, як Віатор ледь помітно відсунувся.

— Щиро дякую за записи, пані Калісто, — сказала Аса, підтверджуючи думки Міхаеля.

— Дрібниці. Моя… близька подруга колись їх мені передала, але зовсім не мій профіль, — знизала плечима Мел, склавши руки на краю стола. Сиділа вона надзвичайно струнко, ніби з палицею замість хребта. — Хай хоч комусь будуть корисні.

— Ваша подруга має надзвичайні знання, — захоплено листала сторінки Аса. — Пані Лінкваум, погляньте, це той вид про який я вам розповідала.

— Яка краса, — Найреїс ніжно провела кінчиками пальців по маківці дівчини. — Мел, як вам Акває Ігніс?

— Чудово, Лінкваум. Часу було достатньо, шкода, що ви не пішли з нами.

— Ох, молодь мене точно доконає, — драматично зітхнула Найреїс. — Ви, може й можете, бігати цілий день, але я точно не одягалась для гірських походів. Хм, а цей браслет ви купили в Акває Ігнісі? — Лінкваум вказала на тонкий золотий обідок, прикрашений червоною трояндою виготовленою з декоративного скла, на лівому зап'ясті Мел. Її пелюстки гостро стирчали. Сама основа квітки здавалась масивною.

Ніби вперше помітивши браслет, Калісто підняла руку та покрутила з боку в бік, розглядаючи прикрасу.

— Ні, завжди був. Мабуть, просто під рукавом ховався.

— Та це ж майстерна робота, щоб ховати! — зауважила Овідія. — Я подібні прикраси бачила лише на аукціонах з припискою «ельфійська» або «фейська» робота, та й ті не надто часто. А я буваю на аукціонах регулярно!

— Хто б знав, що для написання художньої літератури необхідно відвідувати аукціони з прикрасами, — незворушно вставив Лаеліус.

— Чому ж, для авторів важливо мати досвід, щоб правильно його описати, — Мел знову склала руки на столі. Вона поглянула на годинник над головними дверима, невдоволено примружившись. — Перепрошую, я маю йти. Мій товариш вже чекає на мене. Лікайсдоттір, якщо будуть питання — приходь.

Мел підвелась, кивнувши на прощання одночасно всім та нікому конкретному, та поквапилась покинути зал. Вона рухалась легко та швидко, неначе пливла, проте в її рухах Міхаель помітив вивірену точність. Аса кивнула, так й не відриваючи погляду з записів. З цікавості, Тодд нахилився ближче та побачив точні розрізи рослин з детальними описами до кожного листка. Міхаель вражено підняв брови, подруга Мел вручну створила практично цілий підручних.

— Бачиш, Лаеліусе, не так вже й складно зрозуміти мою необхідність широкого досвіду. Ще трохи й ти навіть зможеш осягнути чому я з тобою спілкуюсь.

— Щоб списати з мене персонажа?

— Звичайно. Кожного, з ким я спілкуюсь, я рано чи пізно записую в книгу та пишу про нього трагічний любовний роман, — незворушно відповіла Овідія.

— Справді? — запитав Міхаель.

— Звичайно ні! Я спілкуюсь з сотнями людей, невже ви очікуєте, що я буду писати оргії?

Міхаель мимоволі усміхнувся, помітивши як Лаеліус демонстративно зітхнув та похитав головою. Аса відклала книгу, уважно слухаючи Найреїс, яка пояснювала за особливості традиційного напою для Турсгуїлу — вина з медом. Розмови за столом неквапливо продовжились, прибираючи та повертаючи учасників. Про лік часу нагадав лише офіціант, який попросив завершувати обід, щоб в персоналу був час підготувати зал для гри ввечері. Міхаель малодушно визнав, що вставати йому зовсім не хотілось — компанія щиро імпонувала та й покидати насиджене місце завжди неприємно, — проте й створювати проблеми персоналу він не збирався. Вони вийшли через найближчі двері, які вели до носа корабля.

Сонце вже помітно відійшло від зеніту, коли Міхаель врешті ступив під його проміння. Аса першою покинула зал, тихо зникнувши, щойно Тодд відвернувся. Навичок йому, звісно, вистачило, щоб помітити коливання сукні дівчини за рогом. Овідія щось тихо прошепотіла Найреїс, поки вони йшли попереду Міхаеля та Лаеліуса. Лінкваум кивнула, затримуючись, поки Овідія з Віатором пішли вперед.

— Чекатиму на вас ввечері, — промуркотіла Найреїс, легко провівши краєм нігтя по вилиці Міхаеля.

Вона легко усміхнулась та швидко поквапилась наздогнати Овідію з Лаеліусом. Її підбори відбивали чіткий ритм по поверхні корабля. Звук проводжав її до самих сходів на нижню палубу. Міхаель кілька секунд непорушно стояв, не відразу помітивши як дихання мимоволі затрималось. Похитавши головою, він видихнув та пішов до терас на вищому рівні пароплава.

༻━━━━━━━━━━━ ༺

Сонце повільно опускалось до лінії горизонту, фарбуючи темні води у вогняні кольори та додаючи світлим хмарам фіолетового забарвлення. До вечора сталась ще одна зупинка в дуже маленькому місті, де з розваг виявились лише гірські козли, що голосно верещали. Не зважаючи на те, що тварин Міхаель любив, анонсована зупинка захвату не викликала. З чистою, від сумлінь совісті, душею Тодд обрав подрімати кілька годин. Не дарма ж ліжко було настільки зручним.

Міхаель ніколи не скаржився на поганий сон — якщо не рахувати підліткові роки, коли все було поганим, — але з насиченим графіком зловити можливість поспати вдень вдавалось надто рідко. Вдоволено потягаючись, Міхаель щиро жалкував, що не має подібного ліжка вдома — м'який, але не надто матрас, об'ємна ковдра з приємного матеріалу, та королівський розмір. Повертаючи собі належний вигляд, чоловік скоса поглянув на годинник, який показував лише кілька хвилин по сьомій. За пів години мав відбутись початок гри «Таємниця Россі». І хоч працювати на вихідних Міхаель не хотів, проходити квести та вирішувати загадки він любив. Ще й жодних справжніх жертв. Чим не казка?

На терасі біля критого приміщення пароплава, вже зібралась значна частина пасажирів. Очевидно, не всіх надихали перспективи гри, тому Міхаель не здивувався, не помітивши пару друїдів, Ґавія та кількох пасажирів, які часто траплялись на периферії ока. Кого Міхаель одразу угледів, так це Целестина, який в променях західного сонця сяяв — золоті прикраси виконували свою роботу. Він запально сміявся, розказуючи щось Аш’Манаґілду. Ельф коротко відповів, не змінившись в обличчі, але в очах зблиснула усмішка. Целестин жартома вдарив його тильною стороною долоні в плече, фиркнувши.

Знайти Найреїс, а біля неї й Овідію, — обоє з яскравими пасмами — виявилось зовсім не складно. Лаеліус стояв поруч, спираючись ліктями на балюстраду. Він першим і помітив Міхаеля, ввічливо кивнувши. Віатор виглядав втомленим. Край його костюма — який ховався під червоним плащем, — раніше сліпучо білого, мав ледь помітний землистий бруд.

— Як прогулянка? — запитав Міхаель, стаючи біля нього. Лаеліус хмикнув, кутики уст піднялись.

— Розминаєтесь перед грою, пане Міхаелю? Непогано, але ви нічого н

— То ви теж свого роду детектив? — дражнячи, запитав Тодд.

— Був. Зараз в це нізащо не полізу знову. Лондрініум був меншим за центральний район Аелліума. Навіть якби хотів, я б не зміг пропустити когось з нашого круїзу.

— Саме так! — підтримала Овідія, все ж помітивши прихід Міхаеля. — Я очікувала, що якщо ми й зупиняємось, то хоча б щось цікаве буде. Виявляється, що таки буде — святкування зими, але через два місяці. Що ми робили там в не сезон, я не знаю. Чому ніхто не адаптував маршрут?!

— Ти зможеш залишити скаргу, як повернемось. Впевнена, вони придумають якусь компенсацію, — запропонувала Найреїс. — Або запропонують наступного разу читати буклет.

— Агх-х-х… скільки ще разів ти збираєшся нагадати? — простогнала Овідія, але миттю перевела увагу на Тодда. — Міхаелю, ти вже готовий привести нашу команду до перемоги?

— Якщо буде змагання, — легко погодився чоловік. — До речі, Аса не з нами?

— Вона обрала подарунок від Мел, замість нас. Діти так швидко ростуть, — сумно зітхнула Найреїс.

Тихі розмови перервав гудок парохода, змушуючи, щонайменше, поморщитись або прикрити вуха. Після цього на терасі запанувала мертва тиша, яку ніхто не наважувався порушити. Однак з верхньої тераси все одно долітали активні теревені.

— Вітаю знову, пані та панове! — запально привітався Голос. — Я радий вітати всіх, хто захотів доєднатися до нашої містичної та загадкової гри «Таємниця Россі». Відразу після на вас чекатиме вечеря та зупинка на чарівному острові. Чарівний не лише для гарного опису, маю сказати! Ви зможете побачити танець зорепаду, а можливо навіть і місяцекрила — таємничого птаха. А зараз, запрошую всіх бажаючих до залу, де наші талановиті ведучі розкажуть подальші інструкції!

Двері відчинились, пропускаючи пасажирів всередину. Столи прибрали — куди і як Міхаель не уявляв, — перетворивши приміщення на щось подібне до бального залу. По площі, звісно, було далеко, але це вже умовності. В центрі чекала жінка, на ній сидів чорний фрак, каштанове волосся стягнуте в низький пучок за спиною, а обличчя цілком ховалось за білою маскою. Коли всі охочі зіграти зайшли всередину, двері, ніби магією, зачинились з голосним гупанням. Світло зосередилось на ведучій.

— Сьогодні ми вирушаємо до Кастауну, столиці Едеміаполя. Ви потрапите на бал вельможі Адама Россі, а що трапиться далі вже невідомо, — почала жінка, неначе могильним голосом. — Перед початком кілька правил. Не дошкуляйте акторам ні питаннями, ні фізично. Ви можете з ними взаємодіяти, але в рамках історії. Всі докази в легкій доступності, не треба нікого і нічого виривати чи деформувати. Історія буде продовжуватись лише після того, як учасники дадуть відповідь на попереднє питання. Ви можете отримувати підказки, але тільки, якщо вся група погодиться. Від імені всього екіпажу бажаю приємної гри.

З рядів гостей вийшли актори, вони мали були вбрані однаково — чорний смокінг, біла сорочка. Але маски на їхніх обличчях мали різні кольори та закривали власників цілком. На місце ведучої, яка дивним чином загубилась, вийшов широкоплечий чоловік в золотій личині — Адам Россі. Разом з ним в центр вийшли й двоє жінок. Решта акторів стояла неподалік, чекаючи своєї миті. Офіціант з напоями вправно маневрував між ними.

— Люба Нессо, ти виглядаєш сьогодні неймовірно, — звернувся він до жінки в фіолетовій, з білим візерунком, масці.

— Дякую, любий Адаме, — вона, ніби ненароком провела рукою по його смокінгу, вирівнюючи складку. — Дозволь представити тобі мою сестру — Адель.

Жінка поруч в зеленій з синім градієнтом маскою кивнула та протягнула руку в білій рукавичці, яку Адам поцілував — наскільки це можливо з закритим обличчям. Несса тим часом покликала рукою офіціанта, який спритно підійшов з келихами на таці. Він вручив один особисто жінці. Несса спритно взяла ще один, не чекаючи. Адель похитала головою, коли офіціант підійшов й до неї.

— Цей кубок я хочу випити за твоє здоров'я та благополуччя. — урочисто сказала Несса, протягуючи Адаму келих червоного вина, що їй вручив офіціант. Россі вдячно прийняв запропонований алкоголь.

Вони відвернулись від глядачів, припіднявши маски та одночасно відпили. Адам швидко осушив чашу, тоді як Несса відпила зовсім трохи. Адель безшумно спостерігала за ними. Решта акторів неквапливо гуляли залою.

— Сподіваюсь, ми тебе не затримали, — сказала Несса, беручи Адель під руку. — Ще побачимось, любий Адаме.

Жінки пішли до інших акторів. На самоті Россі, однак, не залишився. До нього підійшли двоє чоловіків та жінка, вони кивнули одне одному, після чого потисли руки.

— Пані Ванесса сьогодні на диво радісна, — зауважила темно-синя з червоними плямами личина. — Чи не ваших рук справа, пане Россі?

— Не знаю про що ви говорите, Алістеє, — знизав плечима Адам. Він повернув голову до гостя у світло-блакитній масці. — Давно вас не бачив, пане Амброзіні, як діти?

— Все добре дякую. Капра, — Амброзіні кивнув в сторону чоловіка в червоній із золотими візерунками масці, — надійний помічник. Ви самі як?

— Все д… — Адам раптово схопився за голову, помітно хитаючись.

— Пане Россі, все гаразд? — занепокоєно запитав Амброзіні.

— Я… щось погано… бачу… — через силу простогнав Адам. Він важко закашляв, роблячи хиткий крок уперед. Він не встиг підійти до когось, коли раптово впав на підлогу з глухим звуком. Келих не розбився, лише відкотився від чоловіка.

Увага всіх акторів миттєво перейшла на Адама, розмови стихли. Капра швидко опустився біля тіла, шукаючи пульс на шиї — наскільки це можливо в рукавицях. За мить чоловік відсахнувся, позадкувавши від тіла.

— Адам Россі… мертвий, — оголосив Капра з важким диханням. Між акторів та глядачів пройшлись враженні перешіптування.