Смерть під маскою

Коли в головному порту Турсгуїлу вперше оголосили про планову екскурсію на пароплаві «Розтинач хвиль» до Центрального Даджі, охочих виявилось більш ніж достатньо, щоб забезпечити переправи щодня і без перерв. Проте регулярність рейсів була лише в мріях туристів. Пан Аведаїіл ла Ваусте — президент — попросив в добровільно-примусовій формі не використовувати важливу торгівельну протоку заради розваг. Ходили чутки, що він також любить перевіряти гостей, щоб ті не несли загрози сусідам. Однак в чому мешканці Турсгуїлу лишались переконаними — в особистій поруці президента за рейс на міжнародному рівні.

Ціни на квитки, відповідно, були достатніми, щоб оплатити місяць життя десь в центрі столиці в одному з найкращих готелів з ранковим краєвидом на ратушу. Та попри це, вільні місця зникали так само швидко, як і з'явилися. Найбільше щастило, звісно ж, тим, хто працював на пароплаві та міг насолодитись подорожжю за чужий кошт.

Нова програма обіцяла певні зміни. Щоб зацікавити в прогулянці ще більше, організатори ввели дрес-код — будь-яка карнавальна маска. Культура Едеміаполю — країни, де карнавали й зародилися — м'яко торкалась кожної нації, що траплялась на дорозі. І, звісно ж, диковинна ідея знайшла яскравий відгук у вигляді рекордно швидкого викупу квитків. Вільні місця закінчились ще за два місяці. Відправлення планувалось з самого рану суботи.

༻━━━━━━━━━━━ ༺

В п’ятницю стояла завіса зі зливи. Погода почала псуватись ще з середини тижня, проте сонячні надії на краще нікого не покидали. Особливо тих, хто віддав королівську суму за прогулянку протокою. Хоч пароплав і був розроблений з урахуванням різних погодніх умов та внутрішнє приміщення могло вмістити до сотні людей, особливою прикрасою все ж були краєвиди. Молитви давно стали архаїчним інструментом, та все ж столицею пронеслись чутки, що кілька впливових бізнесменів зробили великі пожертви до церкви — яка була радше як згадка минулого — без особливих причин.

Можливо, гроші все ж були привабливим дарунком для всіх, навіть для хмар. Злива закінчилась посеред ночі, залишаючи по собі лише мокрі вулиці та легкий слід туману, що й так був характерний для острівної країни.

В найбільшому порту столиці — Аелліумі — глядачі почали збиратись з самого світанку. І хоч піднятись на борт змогла б лише мізерна частина, спостерігати й уявляти себе на місці заможних громадян вдавалось всім бажаючим. Перша ж карета з двома білосніжними конями в упряжі прибула лише за годину, о сьомій ранку. Облич ніхто не бачив, лише по зовнішньому вигляду було зрозуміло, що пара — дві молоді жінки. Її очі приховувала елегантна чорна маска з пір'ям, яка була прикрашена маленькими коштовними камінцями. У супутниці маска виглядала примітивніше — проста біла з ромбоподібним вирізам для очей.

Пара поважно піднялась по дорогому трапу на борт. Гостя показала квитки, матеріал яких грайливо переливався на сонці, і їх пропустили до самого пароплаву. Їхній кучер вдарив батогом та з голосним «вьо!» погнав конів з площі. Карета голосно цокала колесами по рівненькій бруківці та швидко сховалась за рогом, де починався промисловий район. Не пройшло й кількох хвилин, як до порту почала прибувати й решта пасажирів. Вишукані, проте легкі вбрання, підкреслювали статус гостей, а маски — різної форми та кольору — не давали описати обличчя.

Час повільно підходив до відправлення. Бажаючих обговорити білу сукню з мереживом пані, яка щойно піднялась на борт, ставало дедалі більше. Жінка, що перевіряла квитки, стривожено огледілась. Діставши круглий годинник з кишені, вона лише сильніше звела брови. За десять хвилин мала бути восьма, проте бракувало ще одного пасажира.

Порушувати регламент було проти правил компанії, проте не брати всіх пасажирів — не вигідно. Час повільно, але залишаючи по собі гострі сліди, спливав. Жінка нервово відбивала ногою ритм по краю корабля, успішно балансуючи на легких покачуваннях судна.

За хвилину до відправлення на площі перед пароплавом з'явилася темноволоса жінка, її пасма ледве торкались плечей. Вона неквапливо підійшла до трапу, й так само розтягуючи час, піднялась на корабель. На ній була світло-пурпурова сукня в підлогу з об'ємної тканини, яка обтікала струнку фігуру завдяки золотому поясу у формі листя. Широкі рукава-лямки скріплювались тонким золотим ланцюжком. На ній була звичайна біла маска на все обличчя, але вона не приховувала праве око.

Жінка легко протягнула квиток, та, не чекаючи перевірки, пройшла на борт. Перевіряюча полегшено зітхнула, проте непомітно закотила очі. Вона покинула пост, а за нею піднявся й трап. Видавши голосний, протяжний гул, пароплав відправився. По порту серед глядачів прокотилась хвиля оплесків. Натовп починав рідшати, та навіть так, багато поглядів проводжали судно до самого виходу з бухти.

༻━━━━━━━━━━━ ༺

Навіть найзатятіший скептик мусив визнати, що над оформленням корабля постарались на славу. Відкриті тераси були зайняті спостережливими пасажирами, а ті, кому не вистачило місця, стояли між позолоченими тонкими балками з гравіюванням по боках від основного залу. А ті, хто не зовсім оцінили красу водяного полотна, ховались в закритій частині судна. Двері, однак, ніхто не зачиняв, дозволяючи гостям неквапливим потоком курсувати від залу до терас. Збору від дверей пара сходів вела на верхню терасу, а відразу біля них інша — донизу.

На широкій верхній терасі навіть здалеку проглядалась своєрідна підвищеність, де розмістилась кабіна капітана. Через округлі вікна звідти, певно, відкривався неймовірний краєвид.

— Пані та панове! — пролунав запальний чоловічий голос, який почули всі без виключень, але власника не було помітно. — Жінки та чоловіки! Люди на нелюди! Від імені всього екіпажу, вітаю вас на «Розтиначі хвиль»!

Ніби за сценарієм залунали оплески. Спочатку поодинокі та нерішучі, проте швидко переросли в схвильований гамір.

— Все-все, годі, — голос повернувся, але його власника досі не вдавалось помітити. — Вас практично почули в столиці Центрального Даджі, оце сила! А перед тим, як ми врешті покинемо бухту Аелліуму, я маю нагадати програму. І хоч, я певен, ви всі чудово обізнані, але минулого разу кілька таких «обізнаних» додали сивого волосся навіть довгожителям серед нас, уявляєте?

Кілька гостей коротко засміялись, ховаючи посмішку за раптовим нападом кашлю. Мабуть, морська вода так впливала.

— На борту, як ви могли помітити, вас не багато. Якщо моя математика мені не зраджує, всього тридцять один пасажир та одинадцять членів екіпажу, які сьогодні також до ваших послуг. Єдині, кого ви не побачите будуть капітанка та її вірний штурман. На нижній палубі в кожного є власна каюта, відповідна до вашого номера квитка. Проте, не хвилюйтесь! Коштом того, що пасажирів з нами небагато, кожному будуть надані королівські умови. Ваші речі, як й було заплановано, вже доставили до відповідних кают. Якщо ви забули щось надіслати, доведеться вчитись жити по-новому! — голос зробив невелику паузу. — Подорож триватиме два дні в один бік. По прибуттю в Аль-Геліо́поль, Центральний Даджі, ви матимете півтори доби на огляд міста. Проводити ніч ви, звісно, можете будь-де, проте я, від імені «Розтинача хвиль», раджу залишатися та виспатись у своїх каютах. Корабель буде стояти в бухті до самого відправлення. Подорож назад триватиме так само. З детальним меню та короткими зупинками по дорозі ви зможете ознайомитись в путівнику, що лежить в каюті. Я дуже сподіваюсь, що цього разу ми можемо обійтись без сотні тривіальних питань, тому залишаю надію на ваше самостійне ознайомлення. Невдовзі почуємось знову, а я бажаю вам приємної подорожі!

З труб вирвались клуби чорного диму, а два ритмічних гудки прокотилися палубою, здавалось, проникаючи у нутро. Відразу після промови з нижньої палуби піднявся чоловік в білій сорочці та чорному жакеті. Він легко розправив складку на такого ж кольору, що й жакет, брюках та оглянув натовп. На ньому була маска — на половину смарагдова, на половину біла, з золотими елементами біля очей, — однак розгледіти бодай погляд чоловіка виявилось неможливо. Замість зіниць в нього були лише чорні загострені овали — і як лише люди дивляться крізь таке? — так само не було зрозуміло й вираз обличчя. Воно цілком та надійно ховалось за дорогим матеріалом.

— Пані та панове, — достатньо голосно, аби його почули, але досі не крик. — Якщо ваша ласка, підійдіть до мене та отримайте ключі від кают, далі ви вільні оглянути їх. Будемо дуже вдячні, якщо питання вийде врегулювати на місці. Однак якщо ні — позаду вас сходи, які ведуть до кают нашого екіпажу. Турбувати без необхідності не рекомендується, але при нагальних проблемах вона раді вам допомогти. А зараз ласкаво просимо!

Чоловік легко відійшов в бік, дозволяючи гостям пройти до відкритих дверей, які він люб'язно тримав. Візуально довгий коридор швидко наповнився тихими голосами, які зауважували кожну деталь в інтер'єрі. Переважав червоний приглушений колір на стінах, прикрашений золотими — ймовірно позолота — канделябрами. Кожні двері були з темного дерева, яке виглядало наче з північних країв Флавілю — країни Лонакірку — дорогий імпорт. Майстерна химерна різьба на ньому зачаровувала, змушуючи затримати погляд. Позолочені цифри на рівні очей, що висіли на дверях, чітко давали зрозуміти номер каюти.

Міхаель Тодд нарахував по десять кімнат з кожної сторони, що було очевидно менше тридцяти одного пасажира. Проте він швидко помітив, що деякі пасажири заходили до кают парами. Дітей на борту чоловік не угледів, та ймовірність знайти підлітка під маскою не зникала. І поки Міхаель не отримував оплату за пошук неповнолітніх, займатись цим він не збирався. Працювати у вихідні він не наймався.

Чоловік пройшов до одинадцятої кімнати, яка розташовувалась з правого боку від входу. Біля номера «13» він ненароком зустрівся поглядом з молодою жінкою. Її вираз обличчя лишався не помітним, лише праве око з незвичним градієнтом кольорів — синя райдужка по контуру, яка біля зіниці набувала яскравого золотого. Вона легко кивнула та зайшла до своєї каюти. Міхаель не став затримуватись. Всередині його очікувала висока кімната з великим ліжком біля вікна — постільна білизна дісталась від королівської сім'ї, не менше, — плетена шафа стояла біля; навпроти ліжка біля стіни розмістився дерев'яний круглий стіл, біля якого виявились й стільці. На білій скатертині, яка ледь спадала за краю столу, лежав путівник та стояла пляшка дорогого вина з келихами. Міхаель не міг не оцінити шафу з книжками, яку вдалось помітити тільки зачинивши двері каюти. Біля імпровізованої бібліотеки з різними жанрами та журналами розташовувались двері до вбиральні. Тодд не перевіряв, але був певен, що білі рушники з позолоченим написом лежали охойно складені всередині

Ціна квитків себе безперечно виправдовувала.

༻━━━━━━━━━━━ ༺

Міхаель з щирим задоволенням оглядав страву на столі. О дев'ятій годині Голос — саме так невидимого провідника назвав Тодд — оголосив про початок сніданку. Меню складалось з розрахунком під різних істот, тому побачити екзотичні для турсгуїлівця млинці з вогняними ягодами прикрашеними місячним пилом очікувалось саме собою. Цікавість активно штовхала Міхаеля до експериментів, проте він вирішив не наражати шлунок на небезпеку.

Чоловік замовив класичний для королівства Зенітон — радше імперія, проте офіційно досі королівство — сніданок: мисливські сосиски, яєчня та безліч дрібних декоративних додатків, які Міхаель не міг назвати. Можливо, варто було обирати ботанічний напрям в шкільні роки.

— Вітаю, не заперечуєте, якщо я складу вам компанію? — Міхаель не підскочив на місці лише через значну втому ще з минулої ночі. Біля нього стояла жінка, ймовірно не старше тридцяти. Яскраве руде — майже червоне — волосся легко лежало на плечах, відтінюючи бліду шкіру. На обличчі в неї була чорна невелика округла маска, а самі очі були за білими скельцями, через які неможливо щось угледіти. Брючний костюм з відкритими плечима переливався незвичним фіолетовим кольором, позаду жінки Міхаель побачив легкий напівпрозорий шлейф плаща.

— Чому б я мав заперечувати? — з легкою усмішкою кивнув чоловік. Гостя вдячно посміхнулась у відповідь та сіла навпроти. — Чим я заслужив таку честь?

— Ви здались мені… м-м-м… самотнім та пригніченим.

— То я благодійна інвестиція?

— Боюсь, що для подібного, ви надто не надто вигідний бізнес, — невимушено відповіла жінка, повертаючи до офіціанта. Міхаель ніколи не скаржився на проблеми зі слухом, проте почути замовлення співрозмовниці йому не вдалось.

— Раните в саме серце. Міхаель Тодд, — чоловік протягнув руку у вітанні.

— Найреїс Лінкваум, — жінка легко потисла у відповідь.

Офіціант приніс на срібному деці два білих горнятка з ароматною рідиною всередині. Поставивши напої перед пасажирами, офіціант поквапився піти. Найреїс легко провела рукою в повітрі, ніби кажучи «пригощайтесь».

— Ви не з Турсгуїлу, чи не так?

Міхаель бачив погляда Найреїс, але скептицизм, який вона хотіла передати, він чудово вловив.

— Я щиро сподіваюсь, що ви не мали наміру мене образити, — жінка розмішала цукор в каві з легкою погрозою.

— Що ви, лише цікавлюсь. Ніколи раніше не чув подібного імені.

— Це не дивно. Хіба що ви за свої тридцять два встигли сходити до Пекла та назад.

— Перепрошую? — Міхаель спинився на половині розрізання сосиски. — Я не пригадую, щоб ми були знайомі до цієї зустрічі.

— Ми й не були, — легко погодилась Найреїс. — Ви не помилились, коли припустили, що я маю інше походження. Зійдемось на тому, що ми з паном Аведаїїлом маємо спільне коріння, не заперечуєте?. А з цим йдуть й певні привілеї у вигляді магії.

— Тобто ви ангел?

— Можливо. Можливо ні. Хто знає, — легка усмішка сховалась за горнятком. Червоний, в колір волосся кулон, ненароком випав зі свого сховку за кріпленням плаща. Міхаель швидко відвів очі, аби не дивитися на груди співрозмовниці.

Тодд був би третьосортним детективом, якби не зміг співставити всі факти. В Турсгуїлі ангели не почували необхідності приховувати свою природу, лише небажаним для влади істотам, які здебільшого були демонами. Тоді й жарт про Пекло ставав на своє місце.

— Тобто з теплішого Едему.

— Насправді, погода не надто відрізняється. Якщо не мати на меті залізти у вогнище, тоді різниця майже не відчутна.

— А ви маєте з чим порівнювати? — запитально підняв брови Міхаель. Хоч за широкою білою маскою, яка лягала на очі та м'яко обтікала вилиці, міміка гарно ховалась.

— Звісно маю, мені скоро виповниться тисячу шістсот років, було б дивно, якби я не застала падіння Едему сім сотень років тому, — Найреїс м'яко розсміялась, прикриваючи долонею яскраві уста.

— Не виглядаєте і дня старше тисячі, маю зазначити.

— Ви ж знаєте, що по небожительському виміру це близько тринадцяти років, так? — Найреїс враз посерйознішала, й навіть попри маску чоловік відчув на собі важкий погляд. Більше вона не оглядала зал.

— Що?! Ні! Я не це мав на увазі! — надто голосно вигукнув Міхаель. Найреїс на це знову розсміялась, відволікаючись від оглядання залу.

— Не нервуйтесь так, я жартую.

— І скільки ж насправді тисяча на людський вік? — розслабившись, Міхаель повернувся до не надто активного катування яєчні.

— Близько двадцяти, можливо трохи більше.

— Тоді ви досі чудово виглядаєте, — легка усмішка заграла на устах Міхаеля. Тодд вирішив, що вартувало б краще розбиратись в інших істотах, ніж самі тільки далекі теоретичні знання. Після круїзі він матиме чим зайнятись. Пережувавши шматок сосиски з бобами, чоловік врешті проникливо поглянув на Найреїс: — То чим ви займаєтесь в Турсгіїлі? Живете чи тільки гостюєте?

— Я очікувала більшої обізнаності від відомого детектива, — з явним жартівливим знущанням в голосі промуркотіла Найреїс, повертаючи голову до Міхаеля. Проте вона не дала Тодду навіть секунди, щоб виправдати себе та продовжила: — В мене бізнес в Турсгуїлі. Не тільки, однак саме тут все й почалось. Жити, на жаль, доводиться не завжди на островах, все ж пан Аведаїїл не надто прихильний до не таких як він.

Міхаель кивнув. Частково через те, що не знав як продовжити розмову, частково через те, що був надто зайнятий слідкуванням за кількістю молока в каві. Завдяки союзним стосункам з Центральним Даджі, багато ресурсів з пустельної країни знаходились в легкій доступності в Турсгуїлі. Прянощі, кава, специфічні фрукти — лише мала частина. Проте Міхаель надто рідко виходив за межі типової дієти. Зазвичай через власну лінь.

— Не сприймайте як грубість, — жінка виглядала надзвичайно серйозно, Тодд також вловив занепокоєння, яке ховалось за стиснутими губами. — Однак звідки у вас гроші на такий круїз? Невже вас хтось найняв для охорони? Є підстави хвилюватись?

Он в чому справа, не надто вражено подумав Міхаель. Проте він мав визнати, що чужа параноя його навіть заспокоювала. Жахливо неприємно було б виявитись єдиним таким.

— Сприйму як найбільшу образу моїй кар'єрі. Ви явно недооцінюєте які гроші нещасні готові платити, щоб знайти вбивцю рідного або дорогу вазу, яку викрали вчора після балу.

— Невже настільки, щоб дозволити собі путівку ціною в гарний маєток біля Аелліуму?

— Настільки.

Якби в манери світської пані входило б присвиснути від здивування, світська пані обов'язково так би й вчинила.

— Якщо ми вже перейшли до роботи, то яка ваша мета тут?

— Відпочинок, хіба не очевидно? — щире здивування в голосі та, радше за все, підняті брови.

— Звісно. Відпочинок під масками на самоті з незнайомцями звучить дуже типово для вищого суспільства. І навіть якщо варіант «побачити краєвиди» можливий, то ніхто б добровільно не сідав на борт, який може перевіряти президент, будучи тим, хто поза законом. А ще ви надто часто оглядали зал для тої, яка відпочиває.

Найреїс усміхнулась краєчками губ, інакше ніж до цього. Вона видавалась хижо вдоволеною, а не просто ввічливою.

— То ви дійсно не просто так називаєтесь детективом.

— Бо це моя робота, очевидно. Не буду ж я називатись пекарем.

— У вас були б гарні перспективи. Обожнюю солодке.

Міхаель лише кивнув з легкою посмішкою на губах. Нестерпне бажання дізнатись більше стискало з середини, проте Тодд остерігався тиску на співрозмовницю. З того, що він помітив — Найреїс сама чудово говорила. Цього разу удача йому посміхнулась.

— Вам точно треба зустрітись з моїми колегами. Лаеліус також займався розслідуваннями певний час. Овідія просто не відмовиться від нової компанії. Що скажете?

— Овідія, звісно, популярне ім'я, проте нещодавно в газетах писали про Лаеліуса Віатора, який засвітився на благодійній церемонії зі збором… — чоловік кілька разів клацнув пальцями, намагаючись викликати спогади.

— На утримання єдинорогів в заповіднику, — підказала Найреїс. — Так, це він. Але не хвилюйтесь, вони милі особи.

Тобто не люди, відмітив для себе Міхаель. Що було не дивно для Турсгуїлу, проте змусило чоловіка зайвий раз згадати енциклопедію зі шкільних часів. Особистість Віатора лишалась не публічною, щоб сказати хоч щось.

— Матиму за честь приєднатись до вас.

Найреїс підвелась з-за столу, акуратно кладучи чайну ложку біля горнятка.

— А ви джентльмен. Знайдіть нас біля західної тераси о третій.

Проходячи повз Міхаеля, Лінкваум легко провела кінчиками пальців по його піджаку, ніби здуваючи пилинки. Дотик був ледь відчутним, та раптові сироти таки виступили на шиї Тодда. Коли він обернувся, від Найреїс не залишилось й сліду.

Однак Міхаель продовжив відчувати на собі чужий вивчаючий погляд. Вловити власника ніяк не вдавалось.