Коли тліють небеса

В той день я думала, що побачила його вперше…

Високий, стрункий чоловік років двадцяти восьми вийшов із церкви. Його чорна сорочка була майже повністю розстібнута, і я добре розгледіла велике татуювання із зображенням фенікса та рун.

Хлопець рухався швидко, відсторонено, ніби не чув і не бачив нікого навкруги. Наче все, що існувало, залишилось позаду. Різким рухом незнайомець прибрав волосся з чола й раптово попрямував у мій бік. Він здався чимось нереальним — зосереджений на собі, темний та холодний із середини.

У мить пройшов так близько, що я відчула дотик його силуету — щільна тінь пронеслась повз, залишивши після себе дивну порожнечу.

І тільки коли він відкрив дверцята таксі — очевидно, для дівчини, що чекала позаду, — я помітила, наскільки він був гарний. Чіткі риси обличчя — наче у скульптури, рівний ніс із маленькою сережкою та неймовірно глибокі карі очі з насупленими бровами. Його чорні пасма спадали на обличчя і торкались напіввідкритих блідо-рожевих вуст, які роздратовано наказали супутниці сісти в машину.

Було у цій парі щось тривожне, здавалось, їх розділяє незрима стіна. І коли наші погляди зустрілись — випадково, на мить, — я відчула, як мені стало зле. Він дивився на мене, як на примару. Не ту, що хочеш побачити уві сні, а ту, від якої намагаються втекти, сховатись і зачинити її у великому ящику на горищі.

Хвиля холоду пройшла тілом. Серце притихло десь у грудях, і я не була в силах вдихнути повітря. Це був не страх. Це було щось інше. Більш глибоке та інтимне.

Невже незнайома людина може викликати такі відчуття? Наче зрада, та, яку ще не скоїли, але вже відчули та встигли пережити. І зрадницею в цей раз була я. А він — той, кого я образила, хоч не знала навіть імені.

Погляд обірвався раптово, коли невисока, пухка жінка, лаючись, штовхнула мене у бік. Я не встигла втримати рівновагу і, як на зло, гаряча кава бризнула мені на руку. Біль був миттєвим, обпікаючим, але він не зміг повернути мене до реальності.

Повернувшись до неї з бажанням зробити зауваження, помітила дитячий візочок. У ньому сидів зовсім маленький хлопчик, не більше двох років, із мокрим носом і заплаканими очима. Він схлипував і з відчайдушною впертістю вимагав у матері щось на кшталт дерев’яного пістолета. Я не наважилась додати цій жінці ще більшого стресу — її день і без того був важким.

Але коли я знову підняла очі туди, де стояв цікавивший мене персонаж, то побачила лише постать тієї ж жінки. Вона неначе навмисно закрила мені вид, і я змогла розгледіти лише руку — тонку, з довгими пальцями, мов у музиканта, яка стискає щось схоже на фотознімок.

Зім’ятий папірець тихо опустився на землю, і вітер підхопив його, закружлявши, мов осіннє листя. За кілька секунд він торкнувся моїх кросівок. Я машинально нахилилася, підняла фото — й сама не збагнула, навіщо, поклала його до сумки.

Отямившись, я побачила як силует чорного таксі Hyundai Equus зникає за рогом. Що принесло мені неабияке полегшення. Наче день нарешті дозволив зняти себе з паузи....

Повільно видихнувши, я відчула, як тіло почав пробирати холод, тому одразу поспішила на роботу.

…Сьогодні, як і вчора, небо було сіре, похмуре. У такі дні мені здавалось, ніби я живу десь у туманному, вологому Лондоні. Хоча Сеул зовсім не схожий на британську столицю. Швидше він нагадує іскру запальнички — живу, яскраву, нетривалу. На його вулицях завжди повно світла, людей, гучної музики та запашної їжі. І логічно, корейські хіти лунають звідусіль, неначе саме місто танцює під них.

Офіс був неподалік — лише п’ятнадцять хвилин пішки від хасукджіба(гестхаус). Але щоденна кава з пончиком — обов’язковий ритуал — трохи подовжували маршрут.

Чесно, ніколи б не подумала, що опинюся тут, викладаючи на місцевих курсах. Але доля непередбачувана. Ніколи не вгадаєш, куди занесе тебе завтра. І найбільше дивує, що зовсім нещодавно я буквально боролась із собою — не знала, як жити далі…

Одним словом, всесвіт знає, що нам потрібно, навіть коли ми самі не бачимо розв’язки.

Я зайшла у під’їзд сірої будівлі, в якій, до речі, також були бар і караоке, та піднялась на третій поверх. Натиснув на дзвінок — я почула незнайомий жіночий голос:

— Доброго ранку, вчителько Уілсон.

Замок клацнув — і я увійшла в знайому тишу нашого офісу в якому все ще відчувався запах нових меблів.

Зазвичай мене зустрічав веселий двадцятирічний хлопчина на ім’я Сун-Ву, але сьогодні його ніде не було. У приймальні сиділа худенька дівчина неформального типу, з довгими чорними нігтями та коротким рудим волоссям. На вигляд — не більше сімнадцяти.

— Доброго ранку… ммм… — я зрозуміла, що від шоку не познайомилась. Взагалі, спонтанні зміни це не моя улюблена сторона життя.

— Олівія. Мене звати Олівія, — несміливо відповіла вона.

— Олівія? — здивувалась я. Дівчина мала цілком азійську зовнішність.

— Мама з Медісона, штат Вісконсин. А тато… ну самі бачите, — вона мило посміхнулась і поправила окуляри, які трохи сповзли на носі.

— А де Сун-Ву?

— Якщо чесно, директор Кан просто давній друг мого батька. І мене попросили тимчасово замінити хлопця. Кажуть, він поїхав до родини на вихідні і з тих пір не виходить на зв’язок, — вона пожала плечима.

Сказати, що я здивувалась — нічого не сказати. Адже Сун-Ву планував бути в Пусані лише кілька днів. І зазвичай, він попереджав про форс-мажори…

Десь глибоко всередині я відчула тривогу. І те, що щось змінилось, зрушило з місця. Але з іншого боку — всяке трапляється, і Сун-Ву може просто бути досі із сім’єю.

— Зрозуміло… — відповіла я і пішла до свого кабінету, допивати вже холодну каву, поки Олівія зосереджено намагалася знайти якісь документи. Вона виглядала так, наче зовсім не знала, що від неї вимагається і тому просто робила зайнятий вигляд.

Зазвичай в нашій компанії атмосфера була досить теплою — як всередині колективу, так і в дизайні приміщень. Директор вважав, що молодь — його кращий клієнт, тому завжди використовував яскраві кольори та наймав лише юних вчителів. Не можу сказати, що це погано, бо саме тому у мене є робота, яку я люблю.

І так, великим плюсом були вікна в класі — вони займали майже всю стіну. Я часто ловила себе на думці, що мені тут легко дихається. Бо світло — це простір, а простір — це свобода. А ще, на кухні завжди було свіже печиво та матча-латте — справжній скарб як для всіх учнів, так і для мене, ха-ха.

Звісно, ми не змагались із міжнародними кампусами великих університетів, але наша школа давала не менш важливі знання для вивчення мови. І мене це цілком влаштовувало.

На годиннику давно минула десята, а в офісі все ще панувала тиша. Підійшовши до вікна, я несподівано почула голос. Він був дуже знайомий — серце раптом стиснулося, немов заговорив хтось, кого я давно втратила.

Я глянула в сторону напіввідчинених дверей і застигла. У коридорі стояв той самий чорноволосий хлопець, ранкова зустріч з яким залишила по собі неприємний осад. Він наполегливо щось говорив Олівії, а та здавалась нажаханою — наче ще трохи, і вона зникне під землю, настільки сильним був емоційний тиск.

Але в його погляді не було агресії. Навпаки — він виглядав надломленим, розгубленим, мов людина, яка втратила щось дуже важливе. Та раптом він обернувся, підійшов до дверей і штовхнув їх ногою — так сильно, що вони вдарились об стіну. Відскочивши назад і притиснувшись до вікна, я зі страхом подивилась йому в обличчя.

— Ти! — його голос був жорсткий. — Ти взагалі розумієш, що накоїла? Скільки ще можна терпіти твою дурну впертість і непотрібне почуття справедливості?!

Я кліпала очима, не розуміючи, про що він говорить. Незнайомець зійшов з розуму — по-іншому це не поясниш. Хто він такий, і чому дозволяє собі говорити зі мною в такому тоні?

— Через тебе ми всі загинемо! Дурепо! — вигукнув він.

В секунду мені закортілося плакати. Я опустилась на підлогу, намагаючись повільно дихати та тримати себе під контролем.

— Кей! Що ти робиш?! — Олівія кинулась до мене, обережно обійняла за плечі. — Пішли, я приготую тобі кави…— Я піднялась —  Вона ж узагалі ще нічого не… — глянув на нього, затихла.

Хлопець заплющив очі, глибоко вдихнув, а потім знову подивився на мене.

— Так, ти права, — сказав тихо. — Але на майбутнє: не приймай рішень за інших. Досить! Я не можу рятувати тебе вічність.

Після цих слів “Кей” пішов. А я все ще не могла зрозуміти, чому він здався таким рідним і таким далеким одночасно.

— Про що ви говорили? Звідки ти знаєш цього чоловіка? — запитала я, сідаючи на диван у приймальні, поки Олівія почала готувати латте.

— Якщо чесно… краще не звертай уваги. Кей зараз не в собі. Його сестра дуже хвора, і він нервово зривається на всіх. Просто забудь. Він змішує фантазію з реальністю, яку створила… вигадала його сестра. Це ні до чого… — Дівчина нервово відвела погляд.

— Але він говорив цілком серйозно… І вигляд мав такий, ніби справді мене знає… — В якийсь момент я зрозуміла, що досі ніхто не прийшов. — До речі, а де всі учні? Чому сьогодні так порожньо?

— Сьогодні ж понеділок, а на розкладі написано що заняття починаються о дванадцятій. Ви забули?

На мить здалося, що я потрапила в якийсь дивний сон. Усе навколо було ніби справжнім, але кожна деталь здавалася не на своєму місці. Можливо, розклад справді змінили, але мені не повідомили. Чи я справді забула?

Руки тремтіли. Навіть свіжа кава не допомогала. Щось було не так. Я чітко відчувала, що нова адміністраторка щось замовчує.

Тим часом його образ знову й знову спливав у моїй голові — я точно знаю це обличчя.

А ще, мене здивував його зовнішній вигляд — зовсім не той, що я бачила зранку. Брутальний, повністю чорний: футболка, поверх неї шкіряна куртка, вузькі джинси, заправлені у високі черевики на ковбойський лад. Прикраси — дикі, металеві, демонічні. Все так, як мені завжди подобалося…правда десь у далекому підлітковому віці…

— Ай… — різкий біль наче голкою вдарив у скронях.

— Ліра? Все гаразд? — Олівія занепокоєно наблизилась. Її слова ехом звучали десь всередині. Переборовши всю цю маячню, я глянула на годинник — залишалося п’ятнадцять хвилин до початку занять. Час сплинув занадто швидко. І треба було опанувати себе.

— Так. — я зробила останній ковток — Не думай про це.

— Тобі точно не гірше? — вона говорила вже на «ти», хоча я не пригадувала моменту, коли ми перейшли на неформальне спілкування. І взагалі — вона поводилась так, ніби знає мене багато років.

— Просто голова обертом. А так — усе добре. Я піду в клас. Нехай учні заходять, як прийдуть…

І буквально впродовж десяти хвилин прийшли всі семеро. Вони голосно щось обговорювали та, сміючись, зайшли в приміщення.

Я привітно посміхнулась. Та відкинув думки про неприємні ситуації цього дня почала заняття.

— Ну що, почнемо урок?

— Вчителько Уілсон, ми бачили, що наступного тижня у нас призначена поїздка до Пусана. Це правда?

— Так, буде екскурсія і дві години індивідуального часу. Тож встигнете прогулятись і попрактикувати спілкування.

— Супер! — із захопленням вигукнула міс Кім — найстаріша у групі. На вигляд їй було близько сорока п’яти, хоча насправді вже всі п’ятдесят п’ять. Як мені здавалося, вона дуже багато часу приділяє догляду за собою. І, як можна було подумати через прізвище, вона за походженням не кореянка, а українка. Просто її чоловік — етнічний кореєць.

Інші були молодими людьми віком від 20 і старше. Наприклад, два хлопці приїхали до нас лише на один семестр з Японії, бо у одного дівчина — кореянка, а другий вирішив його підтримати. Ще є декілька дівчат з Індонезії та одна з Італії. І вони планують залишитись на всі три роки курсу, тому що працюють на місцеві компанії.

Взагалі, на наших курсах можна було зустріти людей будь-яких національностей та будь-якого віку. Це тішило, наче торкаєшся поглядів з різних поколінь.

Чотири години інтенсивного навчання та дві перерви на чай пройшли досить швидко і навіть змусили забути про ранкові пригоди. Саме через те, що я не помічаю, як плине час, я почала вважати цю роботу — роботою мого життя. І нічого змінювати не планувала.

Тож, зібравши речі і не бажаючи більше заводити розмов із новою асистенткою, я побігла до найближчого family market.

Як тільки я переступила поріг, вже знайомий продавець Юн дістав з-під прилавка цілий пакет онігірі з тунцем. Я обожнювала їх, як і більшість населення. Що означало — рідко коли встигала купити більше одного. Тому мною було прийнято рішення домовитись з цим хлопцем про викрадення хоча б трьох на день, і утримання їх до кінця мого робочого дня.

Він не вагаючись погодився, бо з мого першого дня тут намагався загравати усіма відомими способами.

Але, на жаль, мої двадцять сім ніяк не підходили цій дитині років вісімнадцяти…До рисових трикутників я додала звичний гострий рамен, дивні пиріжки, які збільшуються під час розігріву в мікрохвильовці, та кілька банок холодної кави.

До речі, каву в металевих банках ви можете взяти як холодну, так і гарячу, бо в них окремі “холодильники” — один холодить, інший гріє. Де б я не подорожувала, а таке побачила вперше.

Вийшовши з магазину, я зрозуміла, що на вулиці зовсім темно. Бари та кафе тісно забиті людьми, а шумні, п’яні компанії стрімко заполоняли норебані*.

Звідусіль лунали пісні, сміх та розмови. Але сьогодні мені не хотілось належати до них.

Я пройшла улюблену забігайлівку, де господар завжди дарував до м’яса банку фанти і багато рису, потім через ресторан, де все подавали виключно зі свинини. Є на цих вулицях своя атмосфера. От уявляєте, ідеш о восьмій ранку на роботу, а чоловік у фартусі роздягає тушу просто неба… Дуже неприємне видовище, скажу я вам!

Ще зовні стояли акваріуми з морськими мешканцями. Також є на що подивитися, особливо на створіння під назвою кебуль, який нагадує чоловічу гідність. Бррр… Аж мороз по шкірі. Який же, виявляється, різноманітний світ тварин і риб у мене біля дому. Я б сказала навіть гидкий.

Нарешті я дійшла до престижної школи, і вже через кілька хвилин піднімалась на другий поверх свого нового дому. Фактично це було щось на зразок дешевого гуртожитку для тих, хто не міг собі дозволити квартиру з депозитом у мільйони вон…

Світло в під'їзді  вмикалось автоматично, і я ввела п’ять цифр коду на дверях. Усі сусіди вже були вдома. Я подивилася на холодильник у коридорі, потім на свій пакет і зрозуміла, як добре, що я не купую нічого, що може зіпсуватися. Бо решта мешканців забили його від морозилки до овочевих ящиків. І як думаєте, що там було? Так, кімчі і ще раз кімчі та подібні йому салати…

Я ж одразу вирішила, що нічого сама готувати не збираюся. Навіщо, якщо в кафе і магазинах є все, чого душа бажає, — по доступним цінам?

Та й кухня в нас — це лише назва. Умивальник, одна маленька кругла плита і полиця над головою, де роками не прибирали розкидані приправи. Ще й запах був такий, що будь-яка кебабна позаздрила б.

Я дістала ключі від кімнати, але помітила, що з дверей щось стирчить — схоже на записку. Забравши папірець, зайшла всередину.

Моя кімната була невеликою — але дуже затишною. Праворуч від дверей, під стіною, стояло односпальне ліжко — застелене сірим волохатим пледом і завалене купою м’яких іграшок. Навпроти, біля вікна, був письмовий стіл та полички до самої стелі — заповнені альбомами улюблених гуртів. А посеред кімнати, на невеликій тумбі, стояв телевізор — і стійка для одягу.

Тож я сіла на ліжко і вирішила прочитати послання:

«Привіт, господар сказав, що ти не можеш підключитися до мережі і не знаєш, де пральня. Я готовий тобі допомогти. Набери, коли буде бажання ;) Джин.»

Далі був номер телефону.

Непоганий початок життя в новому місці. Цей хлопчина мені відразу сподобався. Він тут працював адміністратором, і всім іншим також  — прибиральником, поваром, охоронцем, а ще іноді виносив сміття.

Звісно, я не знала, чи варто йому дзвонити, бо зовсім не була готова до якихось стосунків — будь то дружніх чи романтичних. Але де у них пральня — мені було конче необхідно знати. Бо прати в тазу, коли на порозі 2025 рік, було б дивно.

Недовго думаючи, я зайшла в KakaoTalk і ввела його номер. Відповідь не змусила себе чекати:

«Привіт, Ліра! Приємно, що ти написала. Я з радістю тобі завтра все розповім.»

Як у будь-якої дівчини, у мене почервоніли щоки і стало дуже спекотно. Це було складно пояснити. Адже в мене не було на нього жодних планів. Жіночій організм — загадка.

Чомусь згадався старий мем, де хлопець сказав «привіт», а дівчина вже вийшла за нього та народила дитину. Трохи сміючись над собою, я переодяглася, увімкнула дораму на телевізорі та почала готувати лапшу подвійної гостроти заливши в неї окріп.

— Амбер, як гадаєш, він прийде?

— Ліра, припини! Ти ж знаєш, це заборонено. Він не з наших.

— Я знаю… Але…

— За-бу-дь йо-го. Кей — на чолі Пітьмоглядів. Не треба вигадувати собі казку з щасливим кінцем. Бо ми живемо у фільмі жахів.

— Але ж…

У двері раптово, з ноги, вдерлися троє. Вони втягнули в приміщення закривавленого хлопця зі зв’язаними руками і заклеєним ротом. Я з жахом кинулася до нього.

— Що це таке! — вигукнула я.

Темноволосий парубок блиснув у темряві білосніжними зубами, і я чітко побачила ікла.

— Ще раз побачу на нашій території — йому не жити, — прошипіло створіння і зникло за дверима.

— О боже! — закричала Амбер. — Миша, що вони з тобою зробили! Ну нащо ти туди пішов?! Ти ж знаєш, після того випадку стосунки між трьома зіпсувались… Тепер ти бачиш, що твій Кей робить?! — Білявка глянула на мене. — Тепер ти бачиш його справжнє обличчя?! Йому начхати на тебе, як і на всіх інших!

— Дівчина дивилась на мене із сльозами на очах, та я чітко поміж біллю бачила, скільки ненависті він у неї викликає.

Кей… — промайнуло в голові, і я різко розплющила очі. На годиннику була третя нуль-нуль ночі.

Наступного ранку я прокинулась із жахливим набряком під очима й сильним головним болем. Було таке відчуття, ніби я всю ніч пила соджу та співала караоке, а не просто дивилася серіал про детектива-примару.

Моє тіло було втомлене, а розум — затуманений, немов я не спала взагалі. Мабуть, це проблема всіх тих, кому вже майже тридцять — з’являється цей відчутний вантаж на плечах, який не дає відпочити…

Вилазити з-під ковдри не хотілося, так як у кімнаті завжди страшенно холодно. Навіть підігрів підлоги не рятував, бо час від часу просто не включався. Та не малу роль відігравало й те, що замість нормального вікна у мене — вікно на всю стіну. І частина закривалася, м’яко кажучи, погано.

Коли я поскаржилась на це адміністратору, замість відремонтувати мені ввічливо запропонували іншу кімнату. Але я відмовилась — адже звідси неймовірний краєвид. Особливо ввечері. Я бачила майже весь район і насолоджувалась атмосферою, яку раніше спостерігала лише у фільмах. Немає чому дивуватись — мій другий поверх насправді був третім, а в спальній частині Сінчон багатоповерхівок небагато, і простору значно більше, ніж у туристичних місцях, що робило мою кімнату унікальним маленьким оазисом серед міської метушні.

Я опустила ноги на підлогу й відчула полегшення — працює.

З перших днів у цьому гуртожитку найгіршим ранковим ритуалом для мене стало ходити в душ. Чому? Бо, як можна було зрозуміти, опалення там теж не було, а гарячої води на всіх не вистачало. Що логічно, адже всі п’ятнадцять мешканців одночасно збиралися на роботу чи навчання, і кожен прагнув прийняти душ.

Та якщо бути чесною, на жаль, я не була з тих, хто любив вставати за три години до виходу, щоб створити ідеальну інстаграмну ілюзію ранку. Сон завжди був пріоритетом номер один у моєму житті, якщо не враховувати любов до смачної їжі.

Але навіть це краще, ніж умови, які мені пропонували в приватному будинку однієї бабусі. Там вже жило п’ятеро японок, і на всіх був один туалет. А душ? Просто лійка над унітазом… Це засмутило мене більше, ніж те, що єдина вільна кімната була на горищі. В якийсь момент я майже погодилася. Та виявилося — інтернету не було, і господиня не хотіла платити за те, щоб його провели в дім. А для мене це дуже важливо, щоб тримати зв’язок зі світом та працювати видалено зі студентами.

Коротше кажучи, довелося обирати між економією й більш-менш нормальними умовами.

Я накинула халат і, виходячи з кімнати, зіштовхнулася із сусідом. Він саме рився на своїй полиці у холодильнику, де місця було настільки мало, що довелося спочатку все дістати, щоб знайти потрібне.

Ми привітались легким кивком. Що, до речі, дуже зручно — тут усі вітаються мовчки. Не треба вимовляти ті дивні звуки, які колись придумали люди, — просто короткий рух головою і все.

На щастя, хтось уже був у ванній до мене, і тепло від гарячого душу залишилось щільним паром. Я витерла дзеркало і не впізнала себе.

Карі очі потьмяніли, і в правому, здається, з’явилося більше зеленого відтінку. Розкуйовджене чорно-фіолетове волосся давно спадало нижче лопаток, а чубчик, який я по дурості підстригла сама, нарешті відріс і вдавав видимість зачіски.

Жінки — дивні створіння: лише щось не так — і вони одразу йдуть псувати собі волосся… Якщо йдуть, а не беруть до рук звичайні канцелярські ножиці.

Глянувши на своє бліде обличчя, я помітила темні кола під очима. Ось так виглядає одна безсонна ніч, яка залишає на шкірі сліди втоми й стресу.

Зробивши всі процедури, я нафарбувалась, одягла джинси, худі і вирушила до найближчого Paris Baguette — це мережа кав’ярень, яка, як на мене, здавалась дуже затишною. Іноді зранку я брала там солодкі рисові кульки й гаряче молоко — була в цьому якась магія в холодний ранок, що гріла і тіло, і душу.

Але сьогодні, зайшовши туди, я не побачила жодного відвідувача. Це дивно… і навіть трохи моторошно.

— Аннйон! — привітно сказала жінка за касою.

— Доброго ранку. Мені, будь ласка, молоко, пару рисових кульок та цезар із собою. — поки вони готували замовлення, я розглядала пусте кафе — особливо дзеркала на стелі та стінах, які робили центральну частину ще просторішою та самотнішою зараз. За три місяці я вже звикла: всі біло-сині столики зайняті, тож мені доводилось чекати щонайменше пів години, щоб сісти. Але не в це раз…

Насправді мене починають бентежити події останніх днів.

— Добре. — низенька, пухкенька офіціантка дістала смаколики з вітрини та поклала їх у паперовий пакет.

— А ви не знаєте, чому сьогодні так мало людей на вулицях? Мені здається, я пропустила

якісь важливі новини.

— Не знаю… — протягнувши мені замовлення, дівчина раптом застигла — Моя сестра — шаманка. Каже, що світ потоне. Скоро станеться щось жахливе... — вона кинула погляд на годинник, який висів позаду мене, і дивно сіпнулась.

Намагаючись не показувати здивування від її поведінки, я взяла свій пакет із сніданком та швидко пішла геть. Тож ласкаво просимо у дивний ранок номер два.

І так… Люди тут справді вірять у надприродне. Але я тримаюся подалі від таких тем — інакше моя вразливість не дозволить навіть вимкнути світло перед сном.

Після виходу з кафе я майже повірила словам касирки. Якщо подумати, з кожним днем погода ставала все гіршою, людей на вулицях було все менше, а на душі — таке гнітюче відчуття, ніби світ завмирає.

Я перейшла дорогу й побачила людину в костюмі великого кота. Мені одразу стало шкода її — чи його, — бо в таких костюмах було жахливо спекотно навіть взимку. Та й люди, замість того щоб брати листівки, які кіт роздавав, просто викидали їх на асфальт.

Вулиця біля станції метро “Сінчон” завжди була галасливою й строкатою через те, що це студентський ройон. Неонові вивіски миготіли над кожним кафе, магазини косметики заманювали яскравими постерами айдолів, а з відкритих дверей норебанів виривалися уривки пісень. Повз мене проходили студенти з кавою в руках, дівчата, які поспіхом фарбували губи, відбиваючись у вітринах. У повітрі змішувався запах смажених каштанів, гострих тток та солодкої вати, а десь у глибині вулиці хтось грав на гітарі, намагаючись перекричати шум міста…За межами кафе мені стало значно спокійніше, коли я відчула звичний ритм міста та влилась в потік людей на світлофорі.

В офісі знову було тихо. За столом сиділа Олівія — у своїй просторій худі, чорній спідниці в стилі лоліт і полосатих панчохах. Ну як їм це вдається? Азіатки й справді мають якийсь особливий шарм — навіть у готичному стилі виглядають неймовірно милими.

— Привіт! То, я так розумію, ти надовго з нами? — вона кивнула на моє питання й одразу ж запропонувала латте. Я відчувала, що після вчорашнього, вона почувається ніяково поруч за мною.

— Зроби мені грін латте, будь ласка. — я  зручно вмостилася на улюбленому зеленому дивані та перейшла в наступ.

— Олів, можна на «ти»?

— Так… Д-добре… — відповіла вона трохи розгублено.

— Скажи, цей Кей… Ви давно знайомі? — мене не полишала цікавість з приводу того скаженного.

— Ну… скажімо так, його сестра була моєю однокласницею. Я часто залишалась у них на ніч. Але він… завжди був дивний. Їх родина багато чого пережила, особливо після...

— Після чого?

— Аварії. Після аварії вони з сестрою залишилися самі. І А-Рін — не витримала. Її психіка… просто наче зламалась. Вона почала говорити та робити дуже незрозумілі речі… Я давно її не бачила… — Олівія глянула на мене якось не однозначно.

— Ммм… зрозуміло…. Добре, а те, що було вчора… у нього таке часто буває? — я й сама не знала, що хочу почути. Але була впевнена: саме він був у нічному сновидінні і мені потрібно більше інформації.

— Можливо… ти когось йому нагадуєш. Перше кохання? Щойно я тебе побачила — одразу подумала, що ви дуже схожі. — новенька протягнула мені чашку із напоєм.

— А з нею що сталося?

— Точно не знаю… Кажуть, вона просто зникла.

— Хм... Якось це все занадто…

Якась заплутана родина. І хоч убий, не розумію, в чому моя причетність до всього цього. Водночас, не можу позбутися відчуття, що знаю його. І не просто знаю — а дуже близько.

Закінчивши справи на роботі, я згадала про повідомлення від Джина. Тому, повернувшись додому, швидко перевдяглася у свіжий одяг і підправила макіяж, щоб перше враження про мене не було таким, ніби я — напівмертве зомбі.

Стук у двері пролунав близько десятої вечора, як і очікувала — наприкінці його зміни. Я відчинила і побачила сором’язливого хлопця трохи вище за мене, який невпевнено простягнув маленький букет різнобарвних квітів. Це мене щиро вразило, адже квіти тут дарують нечасто. Зазвичай вони виявляють турботу іншими, більш матеріальними способами, а точніше їжею... Пам’ятайте, правило номер один у корейців, ви повинні завжди бути ситими.

Мій новий знайомий був приємним на вигляд, хоч і не сильно вирізнявся серед інших. Акуратно підстрижене чорне волосся, окуляри, ідеально випрасувана біла сорочка та темні джинси. У світі, де культ краси має неабиякий вплив, він здався мені прикладом природності та простоти.

— Привіт! Дякую, що зайшов… Можливо, у тебе є плани, тож я не буду тебе довго затримувати… — чомусь раптово відчула себе невпевненою і сказала перше, що прийшло на думку.

— Власне, я думав, що все розповім тобі за вечерею. Що скажеш? — на його обличчі з’явилася доброзичлива, трохи сором’язлива усмішка.

— Авжеж! — не роздумуючи відповіла я, наче все життя чекала на цю пропозицію.

Ми вийшли з будівлі й попрямували кілька кварталів у глиб району. Було досить тихо і безлюдно, тому я тривожно уявляла собі, що насправді він маніяк, а це мій останній вечір на землі. Але Джин зрештою привів мене в ресторан — цілою та неушкодженою.

«Когі-ккот» був відомий дорогим і дуже якісним м’ясом, а ще тим, що тут не обслуговували столи для однієї персони.

Коли ми зайшли, виявилось, що він вже зарезервував столик, чим знову мене здивував. Виходить, записка в дверях була зовсім не випадковою.

Я була в захваті від того, наскільки все продумано. Це давало надію, що, можливо, я зустріла когось дійсно особливого. Хоча сильні почуття неможливо спрогнозувати.

Ми сіли на м’які шкіряні дивани, подалі від інших, у затишному напівтемному куточку. Офіціант, привітно посміхаючись, майже одразу приніс тарілку з самгьопсалем, рисом та панчаном(салати). А я, не чекаючи, почала нарізати м’ясо на прямокутну пательню посеред столу. Для мене це була магія гастрономії — наскільки комфортно та швидко ти міг приготувати щось подібне до американського барбекю, не виходячи з дому або прямо в закладі.

Усе було нове, але водночас напрочуд комфортне. Навіть те, що до основної страви подавали мінімум п’ять салатів та порцію рису, здавалося чимось нереальним. Памʼятаю, в перші дні я питала всіх знайомих, чи треба за це платити, на що всі сміялися, не розуміючи, що у нас вдома так не заведено і в ресторанах ми платили за все окремо.

— То… ти працюєш у містера Хана? — найтупійшим питанням я нарешті порушила тишу.

— Так, вже давно. Я вирішив тимчасово відкласти навчання й шукав роботу. Він одразу мене взяв.  — його слова прозвучали тихо, а погляд, кинутий крадькома, видавав хвилювання.

— Зрозуміло. А чим ти взагалі займаєшся? — якби давали нагороду за невміння підтримувати розмову — її б отримала точнісінько я.

— Якщо чесно, то переважно лише працюю. Я живу із мамою, тож мушу підтримувати її.

— М… молодець. — мені здалось на мить, що я видавлюю з нього хоча б щось. І це зовсім не було схоже на взаємне бажання провести час в комфорті.

— А ти? Надовго приїхала? — нарешті запитав він.

— Поки не знаю. Роботодавця все влаштовує, тож усе залежить лише від нього. Ти ж знаєш, іноземцям у Кореї важко закріпитися. Напевно, мені просто пощастило, — поки я говорила, він чемно поклав мені шматок готового самгьопсалю й жестом показав, щоб я їла, доки не охололо. На цьому наша бесіда закінчилась. Решту часу ми просто мовчки вечеряли.  Час від часу я думала, чи не розчарувала його — може, зі мною нудно, або я просто не така як він уявляв. Але ловлячи на собі палкий погляд, розуміла: він просто соромиться, через що я все більше ніяковіла.

Топ факт — для місцевих стосунки з іноземцями — це завжди певний бар’єр. Старше покоління подібні шлюби не схвалює, часто засуджує. Тому для багатьох це справжнє випробування. Деякі навіть не афішують стосунки, поки не будуть впевнені, що готові пройти разом і вогонь, і воду. Та наразі все частіше зустрічаються змішані пари. Тож, імовірно, за кілька десятиліть це увійде в норму.

— Ліра? — раптово вивів мене з роздумів.

— А?

— Ти, бува, не знаєш того хлопця біля вікна? — він вказав рукою на столик біля входу. Я перевела погляд, але там нікого не було.

— Там порожньо…

— Як так?.. — Джин здивовано озирнувся. — Справді… Дивно. Там щойно сидів високий хлопець і майже весь вечір дивився на нас…

— Ні, не знаю, про кого ти. У мене ще навіть друзів немає, не те що хлопця, — я помітила, як він із полегшенням видихнув і одразу ж запропонував випити кави дорогою додому.

Ми обидва дивилися вгору — на чисте, темно-синє небо, всіяне міріадами зірок. Місто ніби завмерло, загорнувшись у спокій. І в той момент я навіть не помітила, що сяйво Сеула не перекриває зорі, що було майже неможливо.

— Скоро піде сніг, — раптом мовив він.

— Та ну, ще ж тільки початок листопада…

— Побачиш, — хлопець зупинився й подивився мені просто в очі. — Ти віриш у магію першого снігу?

— Про що ти? — я знизала плечима.

— У нас вірять, що якщо двоє випадково зустрінуться в момент, коли піде перший сніг, — вони точно створені одне для одного… — несподівано його погляд став занадто жвавим.

— Справді? Як то мило… Але, здається, мені ти помиляєшся. — я зробила вигляд наче зовсім не вірю в такі дурниці, хоча сердце одразу ж тьохнуло.

— Повір мені, — він підморгнув і завів мене до найближчої кав’ярні. Я здивувалась, що заклад ще працює, зазвичай до ранку відкриті тільки бари, клуби та караоке. Але звісно, Джин знав більше за мене про секретні місця свого рідного міста.

Так як вже була досить пізня година, замість кави я замовила юджа-ча — чай з медом, перетертим лимоном і імбиром. Найдивніше було те, що він пахнув не свіжими, а вже перезрілими лимонами, і це просто зводило мене з розуму від задоволення.

Тепла, навіть домашня атмосфера досить швидко нас розговорила. Можливо, це вплив пухнастих ковдр, а можливо, свічки на столах та підвіконнях додали своєї романтики.

Джин весело розповідав мені про всілякі кумедні випадки, які траплялись в їхньому гестхаусі, і про неймовірну кулькість людей, яких він зустрів за ці два роки роботи. А я розділила з ним спогади про дім та думки на рахунок життя в Сеулі.

Час плинув занадто швидко, і мені не хотілося зупинятись. Та нам обом зовсім скоро треба було вставати на роботу. А йому на відміну від мене ще їхати в інший кінець міста.

Збираючись виходити, я подумала, що цю зустріч сміливо можна назвати нашим першим побаченням… Сподіваюсь, він думав аналогічно.

Хлопець провів мене до дому та ввічливо побажав гарних снів. У погляді читалося, що він з радістю б поцілував мене, але не хотів псувати враження про себе у перший же вечір… В моменті мені стало трохи сумно — все настільки ідеально, що не хотілося щоб цей день дійшов до свого логічного кінця.

— Відпочивай! Побачимось завтра! — я помахала на прощання рукою та хутко побігла в під’їзд, щоб він не помітив мого дитячого щастя в очах.

На нашому поверсі було так тихо, що я чітко почула, як хтось дивиться телевізор, а хтось говорить по телефону з коханим. Та все одно зняла свої туфлі на вході, з метою не турбувати інших, і тихенько зайшла до кімнати. Що було справжнім квестом через замок, який відкривався лише з третьої спроби.

Нарешті діставшись до ліжка, я зрозуміла — мій розум занадто збуджений, щоб одразу заснути, тому я попрямувала в душ і дозволила собі трохи більше часу мовчки помокнути та прогрітись під гарячою водою.

Думки плутались, і я ніяк не могла зрозуміти, чому відчуття щастя постійно перекриває дивний, сумнів. Можливо, це через довгу перерву у відносинах? Чи тому, що здавалось наче все буде розвиватись надто швидко? Та щось однозначно всередині не давало спокою. Ніби я крокую чужою стежкою.

Повернуло мене з роздумів тільки тоді, коли пара заповнила ванну так щільно, що дихати стало важко. Я підняла скло віконця над умивальником і впустила трохи свіжого повітря.

Від першого ж ковтка холоду до мене раптово дійшло — наскільки я втомлена.

Тому, не надто довго думаючи, я натягнула піжаму на ще вологе тіло, вимкнула світло і попрямувала до своєї кімнати. Зараз мене цікавило тільки одне місце — під ковдрою. В цю мить згадала, що за весь вечір я так і не з’ясувала, де ж знаходиться пральня. Було й смішно, і сумно водночас. Схоже, відчуття «вдома» прийде ще не скоро.

Як завжди,  я включила телевізор, та передивляючись стрічку в інстаграмі, потягнулась рукою закрити штори. Аж раптом мій погляд застиг — на вулиці, великими білими клаптями, падав сніг. Підійшовши ближче, мене пробило невидимим струмом. Під будинком стояв Кей і наче чекав, коли я дізнаюсь, що він вже давно спостерігає за моєю кімнатою ззовні.

Побачивши моє здивоване обличчя, він зробив останню затяжку й, стиснувши цигарку довгими пальцями, кинув її вбік. Його волосся вже добряче промокло і виблискувало під ліхтарями, м’яко спадаючи на обличчя. На ньому була стара шкіряна куртка з потертостями на рукавах і комірці — така ніби пережила сотню дощів, вітрів і ночей без сну. Під курткою — тонкий чорний светр, обтислі порвані джинси, що ледь прикривали коліна. В носі блищало тонке срібне кільце, яке я вже бачила раніше, але тепер помітила ще одну сережку — під нижньою губою, маленька кулька, що робила його образ більш нахабнішим — і чомусь привабливішим. Я вдивилась уважніше — шкіра була неприродно блідою, а очі здавались зовсім чорними. Майже як герой містичної дорами…

Незнайомець сховав руки в кишенях, а потім — ледь усміхнувшись та опустивши погляд, просто пішов геть. Незважаючи на абсурдність ситуації, я все-таки помітила в ньому азарт та симпатію замість злості, яку він випромінював у наші перші дві зустрічі.

На мить здалося, що це один з тих дивних снів. Проте я чітко пам’ятаю дим від цигарки, м’які вуста та грайливий погляд — усе це занадто реально, щоб бути моєю фантазією.

Я задерла голову вгору — хотілося просто кричати.

Цей чоловік увірвався до мого життя так стрімко, як буревій, як неминуча стихія. І найгірше — після романтичної розповіді Джина, в перший сніг я зовсім не очікувала побачити його. Мені кортіло знайти цю дивну персону, приперти до стіни й дізнатись нарешті, що відбувається. Але в дійсності я б нічого не могла зробити. Лише заспокоїтись та лягти спати, поки голова не почала стискатись від болю ще більше ніж зранку.

Тим паче завтра ми їдемо в Пусан, завтра я побачу море. І, можливо, по приїзду я буду продовжувати спілкування із милим та ввічливим Джином… а не ось це все.

— Ліра, ти як? Лі?! — я спробувала підвестись, тримаючись за стіну. Щось густе стікало по обличчю.

— Що сталося?.. — мій голос звучав ніби здалеку, глухо, як буває, коли закладені вуха.

— Це він. Я знаю! Це він наказав атакувати «Червоний місяць»!

— Що?.. Який Місяць? Хто наказав?.. — я похитала головою, потерла очі. Коли зір поступово прояснився, побачила кров на своїх долонях. — Що це?..

— Амбер! Ліра! Ви живі?! — голос хлопця був напруженим, тривожним.

— Я — так. А вона… Треба перевірити голову й ногу.

— Що? Чому ногу?.. — я примружилась, щоб краще побачити себе. І справді — з ноги крізь джинси повільно просочувалась кров.

— Вже відомо, що сталося?

— Джин, я ж кажу, це він!! — надриваючись кричала дівчина поруч.

— Без доказів ми не можемо нікого звинувачувати, Амбер. І ти це знаєш. Окрім нього, в цьому світі вистачає мерзоти.

— Джин?.. — вирвалося у мене перелякано.

— Ліра… ти як?.. Лі…

…А далі — нічого…

"2:00"

Розплющив очі, я відчула, що подушка волога, я посунула її в сторону. Зі скроні стікав піт наче хтось поливав мене водою. Я підвелась. Сон мов рукою зняло. Аж раптом хтось постукав у двері.

—Уілсон, до тебе прийшли, — пробурмотів сонний голос директора Хана. Я накинула халат, відчинила… і побачила перед собою невисоку дівчину з винуватим, сумним обличчям.

— Міро?.. — сказати, що я була здивована, нічого не сказати.

— Привіт… — прошепотіла вона винувато.

— Та заходь, чого стоїш, — я впустила її в свою кімнату й кивнула на ліжко.

— Мені було так погано… І єдина адреса, яку я пам’ятала — твоя.

Міра — моя подруга з дитинства. І опинились ми в Кореї обидві одночасно випадково. Та саме вона допомогла мені влаштуватись тут, коли я тільки приїхала.

— Що трапилось? — я протягнула їй свій стакан води. — Пробач, чайника в кімнаті немає, щоб зробити чай.

— У нього інша, уявляєш?.. Я так старанно намагалась бути найкращою. Чорт, я ненавиджу їх усіх… Вони тільки й роблять, що обманюють… — у світлі нічника мені було видно її потікшу туш, необережно зібране у хвіст волосся та заплакані червоні очі.

— Хто саме — «всі»? — я сіла навпроти неї навпочіпки.

— Мої псевдодрузі. — закатила очі вона.

— Якби вони були справжніми, ти б зараз сиділа десь у віллі з панорамою на Сеул, а не пила воду в моєму гуртожитку. — наразі я здавалась навіть собі занадто різкою та злою. Але через недосип я завжди відчуваю хвилю емоцій, які не можу контролювати.

— Ти права… А ще я їсти хочу, — зітхнула вона.

Я глянула на безмовний міні-холодильник, який не працював, і почала мовчки натягувати штани та худі.

— У мене зараз нічого немає. Єдина альтернатива — пиво з закусками в норебані… або одне цілодобове кафе, але за смак там не ручаюсь. — відкриваючи двері, я рукою вказала, щоб гостя вставала.

— Все одно. Просто пішли.

Я бачила — Міра була пригнічена. За всі роки знайомства я знала її вже занадто добре, щоб розуміти: вона довірилась якомусь багатому, але поганому хлопцю і сподівалась на хеппі енд. Хоча справжні глибини її свідомості залишались недосяжними. Вона часто усміхалась, однак в її усмішці завжди ховалось щось депресивне… несправжнє. Як відчуття, ніби тебе використовують. Я не відчувала в ній щирості. І цієї ночі я була для неї просто рятівним кругом у морі, повному акул.

Спершу ми зайшли до цілодобового кафе. Замовили по пляшці Hite і дивну кашу з рису, восьминога та ще якихось морських чудовиськ.

— Скажи чесно, тобі тут справді подобається? — Міра вже встигла трохи захмеліти.

— Взагалі-то, так. — я зробила ковток пива та оглянула приміщення, яке о другій тридцять було повністю забите.

— І тобі не самотньо? — продовжила вона.

— Іноді буває. Але коли згадую, як довго мріяла про це — відпускає.

— А я не можу. Я більше не повернусь сюди. — Міра поклала голову на стіл та тихо простогнала.

— Не поспішай. Ми навіть не знаємо, що буде за пів години. — мій настрій бажав закінчити цю пригоду, але з іншого боку, я хотіла якось перебити свій стрес. Тож просто прийняла ситуацію.

— А я знаю. За пів години ми будемо співати всі твої улюблені пісні! — З радістю дівчина хлопнула долонями.

Нічні відвідувачі час від часу поглядали на нас із подивом — мовляв, що це за іноземки з пивом о третій ночі? Дехто з хлопців навіть проявляв інтерес. Але на наших обличчях було чітко написано не підходити.

За пів години ми справді вже спустилися в підвал де знаходилось караоке. Міра розплатилась за кілька годин співу, а я витягла з холодильника дві пляшки соджу та попросила принести закуски. Нам дісталась кімната номер тринадцять, що мене вже не дивувало — це дата мого народження і вона супроводжувала всюди куди б я не пішла.

Не встигла я відчинити двері в темряву, як екран телевізора засвітився і милий дитячий голос почав нав’язливо повторювати, що буде чудово, якщо ми наберемо сто балів і отримаємо додатковий час. Вільною рукою я намагалась знайти вмикач та зомліла…

В глибині кімнати, на дивані, сидів Кей. Чорний костюм був наче на нього зшитий, блиск в очах не віщував нічого доброго і мені здалося, я побачила ікла. Різко хлопець підвівся й пішов на мене. Останнє, що я пам’ятаю — мій крик. Пляшки з грюкотом впали на підлогу і скло посипалось на мої кеди. Хтось за спиною увімкнув світло — і я усвідомила, що всередині нікого не було. Порожнеча.

— Ти що? Ей! Що з тобою?! — Міра шоковано стояла поруч.

— П-пробач… Я… я не хотіла… — бурмотіла я, все ще не розуміючи, чому все було настільки реальним.

Хазяїн караоке дав нам ключ від іншої кімнати та запевнив, що все добре. Думаю, для нього це не було чимось новим бо більшість клієнтів — дуже п’яні та не здатні контролювати себе молодики. Але саме за себе мені стало в край соромно.

— Не хвилюйтесь. Сідайте, я принесу нові напої! — ввічливо крикнув дідусь.

Я сіла на диван і  почала обирати пісні. Мабуть, це просто наслідки сну. Мозок перевтомлений, от і видає бажане за дійсне. Хоча… чому ж тоді «бажане» виглядає так лячно?

— Ну що, почнемо? —  я повернулась до подруги, яка все не розуміла, що зі мною було та дивилась поглядом ніби поруч сиділа скажена собака.

— Давай! — дякуючи богу, вона не почала задавати купу питань, на які я не могла і не хотіла відповідати.

Наступні три години ми співали всі ліричні хіти, розриваючи горло та серце. В середині поступово ставало набагато спокійніше. Доречі… у підлітковому віці я завжди хотіла займатись цим професійно, хоча чесно — навряд чи мала талант.

Близько п’ятої ми дійшли до будинку. Сніг тонким шаром вкривав тротуари та виблискував під теплим світлом ліхтарів. Я зробила глибоку затяжку своїх улюблених ментолових цигарок та подивилася вдалеч. У самому кінці вулиці ставало якось тривожно. Будинки — темніші, вікна — глухі, а ліхтарів — усе менше. Я ніколи не ходила туди. Здавалось, що там закінчувались декорації, і все у світі далі не існувало.

— Скажи… що сталося там?  — я втомлено глянула на зацікавлену подругу.

— Мені здалося, ніби там хтось був. А потім — зник… Але ти не зважай. Мабуть, просто втомилась. — я махнула рукою.

Ми піднялись до приміщення. Я роззулась, пішла в кімнату — й знову… записка.

Але, відкривши її, я побачила не знайомий почерк. Листок ледь віддавав запахом ніжного чоловічого парфуму.

«Ти справді думала, що біля тебе буде хтось, окрім мене?»

— Ого… Це від кого? — Міра зазирнула мені через плече. — Я так і знала, ти щось приховуєш! — сміючись прошепотіла дівчина, не помітивши того, що я поблідла і майже не трималась на ногах. Тепер мені здавалось, що за мною слідкує якийсь хворий сталкер. І він точно намагався звести мене з розуму…

— Мір,  давай просто поспимо? А зранку, можливо, я щось зрозумію. — Вона не сперечалась, бо сама вже куняла на ходу. Ми вмостилися на моєму маленькому ліжку, та сьогодні здавалося, зручнішого місця годі й шукати…

— Я не можу інакше, Ліра, серйозно. Це — закони нашого світу. Але клянусь, я не нападав ні на кого! — Кей дивився кудись у далечінь. Його профіль був надто красивим... А ці ямочки на щоках... Мені дійсно хотілося йому вірити. Та, нажаль, факти говорили самі за себе.

— Мої люди тебе ненавидять. Все, до чого ти торкаєшся, вмирає… — Я закрила очі рукою та сперлась на вікно.

— Мене підставили!

— Якби не той випадок... — Сльози почали стікати по моїх щоках. І я подивилась на нього з безвихідністю.

— Лі… — я знала, ким він є. І так, кров бере над ним гору. Саме це й не дає нам бути по один бік. Саме це зруйнувало все…..