Коли тліють небеса

Наступного ранку Джина вже не було поруч. Він залишив записку, що господар терміново викликав його на роботу. Тому я неспішно зібралася, здала ключі й пішла в офіс.

Погода сьогодні розчарувала. Небо сіре, майже нічого не було видно. А сильний вітер зривав козирки з магазинів і уносив рекламні щити далеко вулицями. Люди взагалі не виходили — хтось ховався в кафе чи метро, а дехто й зовсім залишився вдома.

Наш офіс виявився битком набитим — знайомими й тими, кого я бачила вперше. Повітря було важким від тривожних розмов, запаху мокрого одягу й кави, якої залишалося катастрофічно мало.

— Вчителько Уілсон, — обізвалася Олівія, яку я вже й не сподівалася побачити. Адже в Пусан вона не поїхала. — мені здається, сьогодні урок доведеться перенести. — Тут усі надзвичайно налякані, а одна дівчина, взагалі,постійно повторює щось дивне.

— Що? Чому? — я підвела голову.

— Каже, що це настало…

— Що настало? Зомбі-апокаліпсис? — я ледве стримала роздратування.

Мені здавалося, що паніка розростається, як бур’ян на асфальті, і зупинити її вже неможливо.

За вікном повисла тиша, тривожна й липка, немов перед грозою. Я ковтнула холодної кави з дна чашки й зітхнула — залишки чорної рідини не врятували. В момент я відчутно розізлилася коли погляд впав на непритомний телефон. І не дочекавшись повідомлення від Джина, я сама написала.

«Привіт! Ми зараз усі в офісі.

Тут справжній хаос: вітер зірвав вивіску, розкидав горщики, ще й вікна побив… Як ти там? Все ок?»

Звісно, у мене було питання, чому він не поцікавився, як я, однак коли на порозі відчувається кінець світу, це вже не здається пріоритетним. Мабуть я піддалась спільній паніці.

Олівія тим часом нишпорила по шафках у пошуках бодай крихти кави. Марно.

Наш офіс був не складом для виживання в умовах катастрофи. Я сіла біля вікна й довго дивилася на порожні вулиці, що ще вчора кипіли життям. Вітер гнав уздовж дороги клапті сміття, і єдиним звуком було рипіння вивіски, що висіла на одному гачку.

Через декілька годин все начебто стихло. Люди говорили тихіше, хтось навіть засміявся — сміх більше схожий на нервовий зрив. Та несподівано,для ще більшого занепокоєння, оголосили тривогу яку розсилали повідомленням на телефон.

«Всім повертатися додому. Лікарям і пожежникам — виходити на зміну без виключення».

Коли Олівія, проводжала, останнього відвідувача, я озирнулася. Офіс нагадував руїни — перекинуті стільці, порожні стаканчики від кави, розкидані папери. І в цій тиші було щось, що лякало більше, ніж гамір годину тому.

— Ліра, ти як?

— Все добре. Головне, що погода заспокоїлась. Я починаю звикати до таких спалахів у житті.

— Пробач його… Знай, скоро все стане на свої місця..

— Що саме «все»? Кого пробачити?

— Ну, знаєш… Кея…

— Лів, мені набридло чути цю маячню. Погода не звʼязана з місцевим психом! — розлючено промовила я.

Ми вийшли з Олівією, коли вже починало темніти. Дорога тягнулася мовчки, лише зрідка ми обговорювали, як далі проводити заняття. У повітрі, здавалося, витає суцільне занепокоєння, але мені було байдуже — слова проходили повз, не лишаючи сліду.

У голові крутилася лише одна думка: що я взагалі роблю серед цього хаосу?

Адміністраторка попрощалась та піша в метро. Що скинуло тягар з плечей. Мене починало все це зводити з розуму. Я не мала сил контролювати роздратованість від усіх нових людей в моєму житті.

Зненацька у повітрі вловився запах осені — той самий, коли десь палять листя. Цей аромат завжди здавався мені теплим і трохи ностальгійним. На місто непомітно опустився туман, огортаючи все легким серпанком. Я відчула дивну слабкість і водночас бажання втекти, бігти якомога швидше, ніби щось невидиме підганяло зсередини.

Автомобілі відновили рух. Вони мчали, розтинаючи повітря, і здавалися тінями, які кудись поспішають, втікаючи одне від одного. Люди ж, ніби намагаючись забути про те, що сталося, гомоніли, сміялися та обговорювали дрібниці, повертаючи собі відчуття звичного життя. Та я чекала, щоб влада пояснила, що це за погодні явища звалилися на нас зненацька.

Місто горіло вогнями, пахло спогадами. Я блукала між будинками і знайшла прекрасне кафе, де майже нікого не було, крім компанії господарів. Це був ще недобудований будинок частково обтягнутий плівкою. Всередині все біле, багато рослин, й шалено холодно.

Тож господар приніс мені теплу ковдру щоб я загорнулася в неї. Напевно, щастя — коли тепло та смачно. Я нахилилася над чашкою какао, і відчула цей казковий запах свят, що стрімко наближаються до нас.

Трохи згодом я повернулась до прогулянки районом. Дивилася навсібіч і бачила, як людський потік розливається вулицями, наче хвилі. Всі ці люди поспішали у своїх справах, занурені у проблеми, і ніхто ні на кого не зважав. Я підняла погляд угору. Між високими фасадами будинків, наче між лабіринтами, виднівся клаптик неба. Там час від часу пролітали птахи — такі вільні серед цього кам’яного мурашника.

Я йшла, звертаючи у вузькі провулки, а виходячи з них, опинялася на зовсім інших, незнайомих вулицях. Все було новим, проте я не відчувала захоплення. Швидше, це нагадувало втечу без кінцевого пункту. Намагалася не ловити чужі погляди — у них було щось, що пригнічувало. Суворі обличчя, байдужі очі. Люди без світла всередині.

Багато хто без майбутнього, а подекуди, здавалося на мить, й без минулого. І чомусь мені стало їх шкода, хоча знала — ніхто не потребує цієї жалості.

Сутінки вже перетворилися на густу стіну, крізь яку ледь пробивалися розмиті вогники ліхтарів. 

Незабаром почав накрапати дощ — дрібний, мов холодний пил, що розчинявся у сірій млі. Краплі били по обличчю й ковзали по пальтах, додаючи відчуття холоду, наче сама погода натякала на небезпеку. Листя липло до підошов, а в повітрі стояв запах сирості та мокрої землі.

Різкий поворот — і назустріч мені вийшла компанія. Їхній сміх розрізав тишу, кроки глухо віддавалися по мокрому асфальту. Випадкові перехожі, але серед них… Він. Кей. Проблема останніх днів. Серце знову стиснулося, та все ж я зробила крок убік, щоб оминути їх. І натрапила на постать у темряві.

Старий чоловік. Зігнутий, із сивим волоссям, рився в сміттєвому баці. Від нього тягло спиртом і чимось гнилим. Він навіть не глянув у мій бік, аж поки я випадково не зачепила його ліктем. Мить — і холодна рука міцно стиснула моє зап’ястя. Я здригнулася від несподіванки, хотіла вирватися, та тоді побачила металевий блиск — ніж. Лезо ковзнуло по шкірі на шиї, і дихання перехопило. Перший імпульс — закричати, але горло скувала паніка.

«Це кінець», — промайнуло в голові. Мене розривала думка, що все може закінчитися так безглуздо. Я озирнулася й побачила — неподалік стояли юнаки та дівчата й насміхалися. Ніхто навіть не намагався допомогти. Кей теж стояв серед них. Лише спостерігав. Зробив кілька кроків уперед і завмер. Його обличчя було непроникним, але в очах мерехтіла іскра, від якої мороз ішов по шкірі.

У відчаї я вдарила кривдника й висмикнула руку. Було байдуже — загину тут чи вирвуся з лап цього випадкового безхатька. Крок за кроком наближалася до компанії. Усмішка на обличчі хлопця не зникла, а за його спиною все ще лунав глузливий сміх. Усе здавалося абсурдним і принизливим. Я зупинилася перед ним. Обличчя так близько,що я відчувала його дихання на своїй холодній шкірі.

Я зрозуміла — він сміється.

Рух руки, глухий звук удару. Він не відхилився, не зупинив мою долоню. Лише прийняв ляпас, наче це було неминуче. Бо, можливо, знав: заслужив.

А потім... я просто втекла.

Повернувшись додому, зайшла в душеву — гаряча вода здавалась єдиним порятунком. Мені треба було змити з себе всю грязюку, яку на мені залишив той божевільний.  

Та усмішка Кея стояла перед очима, і біль роз’їдав зсередини, наче ніж того чоловіка все ж увійшов у серце. Але насправді це був вчинок Кея. Саме він вбив щось у мені.

Ранок зустрів холодом та тишею. Сірість за вікном розтягнулася в нескінченність, як і мій стан.

Порожнеча.

Думки вперто крутилися довкола одного імені. На склі вимальовувався силует прозорими краплями дощу.

Дорогою до школи я слухала Енн Райс. Її стиль завжди зачаровував, затягував, наче вир. Лестат. Вічний романтик, який осів у моєму серці ще зі школи. Я згадую про нього щоразу, коли хочеться помститися. Або коли хочеться просто заплакати.

На щастя, заняття тривало всього годину, і в мене з’явився час який я мала провести з користю. Парижський багет і парне молоко — ось моя компанія.

Кафе було заповнене, на відміну від минулого разу. Студенти сиділи між парами, обговорюючи навчання. Дорослі бігали за кавою. Атмосфера нагадувала останній день Землі: усе стало так, наче люди змирилися зі своєю долею й перестали карабкатися по тонкій драбині життя.

Плюсом закладу був відкритий Wi-Fi, тому дехто засиджувався тут годинами. Інколи навіть спав, як та парочка, яку я бачила минулого тижня. Хлопець примудрився роззутися і закинути ноги на сусідній стілець. Для нас би це було дикістю. А тут — буденність.

Я спостерігала за людьми й ловила себе на думці, що всередині погасло світло. Наче хтось вимкнув його за несплату. Байдужість розтікалася холодом. Здавалося, що в мені оселилася інша людина — повна протилежність.

Мій знайомий психолог назвав би це апатією від виснаження.

Дивно, як швидко можна зламатися, всього за тиждень. І скільки потім потрібно їсти й спати, щоб повернути функціональність?

Я слухала сторінку за сторінкою, поки неочікувано хтось не покликав мене.

Я здригнулася і обернулась — Джин. Він стояв поруч, а за мить сів навпроти.

— Чому не виходила на зв’язок? Я хвилювався! — його пальці стискалися в кулак. І я зрозуміла, що з учора зовсім не перевіряла повідомлення.

— Чого ти чекав? Що я надішлю тобі звіт поштою? — вирвалося в мене раніше, ніж я встигла подумати.

— Хоча б написала, що жива. Хто знає, може Кей знову підкараулив, — у його голосі прозвучала майже злість.

— Не смішно, — пирхнула я. — я не маленька дівчинка. Можу за себе постояти. До того ж, ти теж міг подзвонити. А то поки я не написала, навіть не згадав. — він винувато опустив погляд, наче підлога раптом стала цікавішою.

— Пробач. Було багато роботи. Жителів заспокоїти… Там суцільний хаос. — його голос звучав тихіше, без звичної впевненості.

— О-окай, що було, те було, — зітхнула я. — То якого біса ти робиш тут? — я сама себе більше не впізнавала.

— Знав що знайду тебе.. — відвів погляд убік, ніби намагаючись приховати щось.

— А чому так раптово вирішив побачитись? — так, мені конче необхідно було докопатись. Я не можу більше одягати маску спокою та нерішучості.

— Не знаю… Мені здалося, що без мене з тобою щось трапиться!

— О, ти як мій брат, — я всміхнулася, хоча всередині зʼявилося дивне передчуття. Згадала, що взагалі не контактувала цього тижня зі своєю сім’єю.

— Значить у тебе хороший брат!

— Не лести собі, — засміялася я і підсунула йому тарілку зі смаколиками.

Ми ще близько години спілкувалися, навіть не зрозуміло про що. Але настрій помітно покращився і в мене і в нього.

Потім вирішили, що треба сходити кудись, де ми ще не були. Тому хлопець повів мене на виступ танцювальної групи, точніше танцювального театру.

Якби я могла словами описати свій захват, ви б зрозуміли, що це найкращий виступ в моєму житті. Високі накачані хлопці і шикарні дівчата замість слів використовували лише рухи і свої тіла. 

Це справді незабутньо! Музика проникала до самих кісток і тримала в напрузі весь зал. Ти переживав і радів і хотів побачити щасливий кінець разом з усіма.

— Це було просто фантастично! — я не була в змозі стримати емоцій. На скільки яскравий відбиток вони по собі залишили.

— Я знав, що тобі сподобається. Вони рідко виступають, нам пощастило, що сьогодні у них програма саме в Сеулі.

— Тут ти правий! Вони такі чарівні! Як можна взагалі показати емоції танцем?

— Ах-ха-ха, ну, як бачиш, можна. Дивно що вони досі невідомі як айдоли!

— І то правда… — я підвисла, задумавшись.

— Що ж, пішли, я проведу тебе. Бо у мене ще робота.

— Добренько, мій капітан!

Ми дійшли досить швидко, бо на вулиці не було натовпу. Нас супроводжував запах опалого листя, і я ловила кожен ковток цього аромату, насолоджуючись ним. Він щоразу нагадував про якусь особливу зустріч у моєму житті. Проте цього разу запах викликав інші асоціації — чашка гарячого чаю, солодкий аромат десь поруч, мерехтливі вогні гірлянд і теплий пухнастий плед. Я не пам’ятала, звідки ці образи, але здавалося на мить, що вони пов’язані з дорогою мені людиною.

Я зайшла в офіс сама. Джин попрощався і пішов далі допомагати директору.

— Привіт, Олівія, що нового? — дівчина сьогодні виглядала занадто неохайно, наче не встигла прокинутись і одразу прийшла. Скуйовджене волосся, помʼятий светр та порвані широкі джинси — зовсім не схоже на неї.

— Кілька людей вже прийшло. А ще директор сказав, що сьогодні видасть аванс.

— О, це чудово! Можна буде трохи шопінгу зробити.

— Можна я з тобою? — зненацька заявила вона і відмовити було неввічливо з мого боку.

— Ну, якщо хочеш… Лише за однієї умови. Ти будеш мене захищати від нападок того самого… — я сперлася на ресепшен і зробила хитрі очі. Дивно поводити себе так, наче вночі мене не намагались вбити.

— Я не думаю, що він ще з’явиться, — нервово посміхнулася вона.

— Серйозно? Я його вже рази чотири бачила!

— Та ну! Якого…?

— Так, схоже, цей маніяк не може без мене.

— Ось дурень, — тихо пробурмотіла дівчина і почала показово щось вводити на клавіатурі, ніби красиво з’їхала з розмови.

— Ну, гаразд, тоді сьогодні після уроку йдемо.

— Ура! — хлопнула вона в долоні і продовжила швидко друкувати текст.

Я пройшла в кімнату і помітила незнайому ученицю. Вона ніби вирвалася зі сторінки старовинного журналу. Довга спідниця благородного темно коричневого відтінку м’яко спадала до підлоги, підкреслюючи стрункість фігури. Біла блузка з рукавами, прикрашеними дрібними рюшами, виглядала не просто елегантно — вона нагадувала про часи, коли мода була мистецтвом. На шиї — тонкий ланцюжок, ледь помітний, як натяк на розкіш, а на ногах класичні туфлі з ремінцями.

Руде волосся, вільно розсипане по плечах, горіло, немов полум’я. У її рухах було щось навіжене, викличне, але водночас витримане — як у жінки, яка звикла керувати правилами гри.

— Добрий день, ви новенька? — глянувши їй в очі я не побачила нічого людського. Щось було в ній відштовхуюче, більше того — навіть лякаюче.

— Можна й так сказати, — з натягнутою усмішкою проскрипіла жінка.

— Може тоді познайомимося, поки не всі прийшли?

— Познайомимося? А я вас знаю надзвичайно добре. — куточок її вуст припіднявся і від цього мені стало погано. Я одразу згадала дівчину, яку Кей садив у машину, мені здалося, що це була вона. 

— Ми тут мову вчимо, а не в загадки граємо. — учні не задоволені тоном незнайомки теж заступили в оборону. Один із хлопців, Майк, навіть натякнув їй на двері, якщо цей цирк не припиниться негайно.

— Та що ви такі нервові всі? — її обличчя розпливлося в посмішці чеширського кота. Вона взяла якийсь лист і, підійшовши до мене, кинула його на мої книги.

— Тримай. І прислухайся до моєї поради. Частіше дивись у небо. Ніхто не знає, коли буде останній вечір зірок.

— Що?

— Небеса впадуть, а ми залишимось… — дівчина одразу ж вийшла, голосно захлопнувши за собою залізні двері.

— Вчителю, ви її знаєте? — занепокоєно запитав Майк.

— Ні, вперше бачу. — я сіла за стіл.

— Таке відчуття, що вона навпаки вас надзвичайно добре знає, — додала Анжеліка, помішана на двох речах: гурті BTS і страшних історіях.

— Чесно, мої хороші, її бачу вперше. Можливо, у неї не все гаразд з головою. Хто знає. У кожного свої недуги. Зараз це розповсюджена проблема. Ну, а тепер почнемо.

Після заняття я зачекала Олівію.

Вона швидко закрила офіс і ми разом рушили на станцію Мюндонг — у центр шопінгу Сеула. Мені безумовно хотілося не лише купити якісь дрібнички, а й поїсти курочку в одному з барів.

Проходячи повз всі заманливі магазини, ми час від часу зупинялися, щоб, пробиваючись крізь натовп, купити новий гаманець або чергові шкарпетки з єнотом. І хто взагалі придумав, що двадцять сім — це вже дорослий?

Я от ще дитина і нічого поганого в цьому не бачу.

Через годину ми всеж таки дійшли до смаженої курочки. Там, як завжди, було порожньо. Але я не розуміла чому. М’ясо було хрустке, а салати до нього подавали надзвичайно смачні. Я покликала Олівію в найвіддаленіший куток, недалеко від уборної і сіла на жорсткі дерев’яні стільці.

— Ну, що, розповідай, що відбувається? І зверни увагу, все почалося з дня твоєї появи в офісі, — дівчина явно не очікувала такого прямолінійного питання. І, сівши, трохи засмутилася.

— Мені нічого тобі сказати. Моя поява і всі дивності у твоєму житті — це лише збіг.

— Доволі дивні збіги, скажу я тобі. Хто була та панянка сьогодні?

— Не знаю! — щиро заперечила вона і розвела руками.

— Але вона залишила мені записку, яка знову стосується Кея.

— Серйозно? І що в ній?

— Дівчата, ви будете замовляти? — високий чоловік у тілі стояв над нами з блокнотом і щось незадоволено бурчав.

— Порцію гострої і порцію теріякі, будь ласка. І два пива.

Я дістала білий клаптик паперу і розгорнула його. Олівія, схопивши, почала читати вголос, бліднучи.

«Тобі лишень пощастило, що ти поки що нічого не пам’ятаєш. Будь розумницею, якщо побачиш його — не підходь.»

— Що це значить? — обурилася вона, кинувши листок і грюкнувши руками по столу так голосно, що чоловіки за сусіднім столом, вже під дією доброго градуса, підскочили.

— Не знаю, ти скажи...

— Ліра, моя тобі порада — не намагайся зрозуміти, просто залиш.

— Як це? — я не стримувала злості.

— Просто, ну, от так, чим ближче ти стаєш до темряви, тим ближче кінець. І забудь про нього, тим паче про неї. У тебе є чудовий хлопець, бачила вас з вікна, будь з ним. Не потрібно тобі встрявати в ті дивні, жахливі сімейні узи.

— Лів, я і не хочу, але що це все означає?

— Просто запам’ятай, що я зараз сказала, добре? Більше я не хочу торкатись цієї теми. — на цих словах серйозна розмова закінчилась.

Мене починало дико бісити це небажання всіх пояснити що за чортівня зі мною відбувається. Я була в розгубленості. Випивши пів пляшки пива, я попросила повторити, про що вже через годину, пошкодувала — виявилось, дівчина взагалі не вміє пити і я тягла її пів району, щоб посадити на таксі.

А перед тим довго намагалася з’ясувати, де вона живе. Коли зрозуміла, що це район Йойдо, розчарувалась лише через те, скільки ще часу проведу в дорозі, відвозячи її туди і повертаючись назад.

Закинувши це безжиттєве тіло на заднє сидіння, я попросила у таксиста дозволу сісти спереду і приклала карту до сканера, щоб той списував потрібну, суму за поїздку.

Взагалі, в тому районі я була всього раз. Він здався мені надто нудним, одні офіси. Проте з іншого боку — всі канали і продюсерські центри. Великий шанс зустріти знаменитість.

Можливо, мало ще приваблювати те, що там були доріжки для бігу і велосипедів, окремо від дороги. І надзвичайно багато парків. Але і це мене не занадто сильно вразило, бо у вихідний день ті вулиці були ідеальним місцем для зйомок якогось страшного постапокаліптичного фільму.

Ми їхали довго, близько 48 хвилин.

Мені завжди подобалось їхати в машині пасажиром, адже можна розслабитися і лише спостерігати за світом навколо. Ось так, повільно, ні куди не поспішаючи. Твій транспорт летить, а ти сидиш і дивишся, як змінюються картинки за вікном.

На фоні грала спокійна музика, а чоловік зліва був поглинутий своїми думками і мене це радувало, адже згадуючи наших водіїв, завжди хотілося подарувати їм кляп… Ти просто сідаєш у машину, щоб швидше дістатися до пункту призначення, а він уже розповідає все своє життя, всі печалі і радощі. І виходячи від такого водія, ти почуваєшся видавленим лимоном. Хочеш назад у метро чи автобуси, де люди мовчать, і тобі не потрібно думати про етикет, вставляючи навушники у вуха.

Діставшись локації, ми побачили шлагбауми і високі будівлі. Куди тепер, я не знала, тож попросила водія почекати, а сама пішла до охорони, щоб дізнатися, в якій квартирі живе Олівія і її родина.

— Хм, вибачте, міс, однак у нас таких немає! — здивовано відповів охоронець.

— Як немає? Я в телефоні прочитала її адресу…

— Ну, ми нічим допомогти не можемо і пропустити вас теж не можемо, — похитав плечима старенький і побажав мені доброї ночі.

Сівши в машину, я хотіла розбудити її, але безуспішно. Сон був надзвичайно міцний. Дзвонити директору вже не було сенсу…

Таксист дивився на мене з якимось співчуттям і мовчки поїхав на другу адресу — мою. Я почала відчувати тяжкість у повіках, тому набрала Джина — він ще був на місці і пообіцяв зустріти мене, а подругу визначити в якусь вільну, кімнату.

Мені пощастило, що я зустріла саме його. Адже далеко не кожен хлопець о другій ночі погодиться допомогти пристроїти п’яну знайому. І я все ще не розуміла, чи це був чисто дружній жест, чи щось більше.

Їх взагалі важко зрозуміти. Корейці занадто сильно приховують свої справжні емоції і почуття. Європейці більш чутливі й емоційні. Навіть сьогоднішня істерика в кафе по десятибальній шкалі дотягувала лише до одного.

Додому ми вже дісталися без проблем. Олівія щасливо спала в кімнаті поруч, а я, поцілувавши Джина у щоку, навіть не перевдягаючись, завалилася на ліжко.

Вже засинаючи, я чомусь подумала про подорож до Пусана. І зрозуміла дуже дивну річ — ми мали їхати на наступному тижні. Не на цьому!

Тож, або, я забула цілий тиждень… Або що?

Черговий ранок мене розбудив стукіт у двері, за якими стояла Олівія і винувато простягала чашку кави. Я впустила її всередину і залізла назад під ковдру.

— Оце ти, звісно, п’єш! — весело заявила я і потягнулась за чашкою

— Вибач, мені так соромно. Треба було тобі адресу домашню повідомити, однак я не думала, що мене там так вимкне…

— Не переймайся, з ким не буває, — я зробила ковток свіжозвареної кави.

— Можливо пиво було неякісне… Мені дійсно надзвичайно-надзвичайно шкода.

— Ніхто не скаже щодо пива. Але з адресою так, бо я вчора без причини проїхала на Йойдо і назад.

— На Йойдо? — у її очах явно читалося здивування.

— Ну, так. У тебе в телефоні це єдина адреса. Ось я й подумала… А оскільки контакти під паролем, то батькам зателефонувати я не могла.

— Ааа, ясно... — дівчина трохи поблідла —  На Йойдо насправді живе мій хлопець. Адресу я записала, бо він лише переїхав.

— Він що, знаменитість якась? — жартома сказала я.

— Ні, — засміялася вона, — просто батьки квартиру подарували.

— Ех, добре, напевно, коли є де жити. — я оглянула кімнату і зітхнула.

— А ти звідки родом?

— Ну, я не думаю, що там хтось мене чекає. Вони люблять мене, але жити мені там нема де… — Сімʼя — моя болюча тема. Я не була тією кого любили і в радостях і в горі. Завжди було відчуття, що я зайва. Наче не на своєму місці, не з тими людьми.

— Вибач, якщо зачепила, я завжди ставлю зайві питання.

— Та ні, все добре, — кинула я і вирішила що час збиратись, бо того дня мене й Олівію попросили вийти на заміну, через відсутність кількох працівників.

Осінні сутінки настали надто швидко, огортаючи місто холодною темрявою вже не о девʼятій, а о п’ятій вечора…

Я з інтересом спостерігала за заходом сонця і появою сріблястого сяйва місяця крізь вікна свого робочого кабінету.

Мені здалося це дивним, адже до появи нічних світил було ще надзвичайно далеко. Але зачарована, я не могла відвести погляду від загадки природи. Можливо, мені пощастило, і погодні явища стали найвагомішою подією сьогоднішнього дня.

Годинами я розглядала записи друзів у Facebook, сподіваючись, що ось-ось у двері постукає перший учень. Але цього так і не сталося. Щось змусило всіх скасувати наші заняття. І це нервувало.

Олівія теж час від часу приходила до мене і дивилася, як місячний диск росте, збільшуючись до ненормального масштабу.

Автомобілі спокійно проїжджали повз, освітлюючи напівпорожні дороги та людей, що стояли на зупинках. Все йшло своїм шляхом і нічого не передвіщало біди.

Ми пили чай із печивом і знаходили все нові й нові спільні теми. Ніби це був найтепліший вечір у колі колег. Але чомусь у душі зʼявився дивний шепіт, ніби це прощання.

Я гортала черговий посібник із корейської, коли неочікувано згадалося — у перший день, як зіштовхнулася з Кеєм, я підняла щось, що він зім’яв і викинув.

Фото.

Я різко відклала книжку й кинулася нишпорити в сумці. Руки тремтіли, поки я обмацувала кожну кишеню, кожен зім’ятий клаптик паперу. І нарешті — знайшла. Я розгорнула світлину й завмерла. На фото була я. Але не теперішня — старша, інша. З поглядом, який важко назвати своїм. У куточках губ тремтіла посмішка, та очі… Вони здавалися чужими, ніби пережили сотню штормів. Мене обіймав Кей. Він теж усміхався — щасливо, майже ніжно. Такий, яким я ніколи його не бачила. Його рука лежала на моєму плечі, міцно притискаючи до себе, наче ми були разом… А поруч стояла Олівія — у військовій формі. Волосся стягнуте в тугий хвіст, обличчя суворе. Її пальці міцно стискали руку… Сун-Ву?!

Я піднесла фото ближче, намагаючись розгледіти тло. За нашими спинами здіймалися руїни. Дивні, ніби з минулого століття, та водночас із чимось сучасним — уламки скла, обгорілі конструкції, що нагадували залишки хмарочосів.

Знімок дихав холодом часу. Він був стертий по краях, але кольори ще збереглися — бляклі, вицвілі від сонця. Я перевела погляд на свої пальці, що стискали клаптик, й відчула, як вони тремтять ще сильніше.

Що це? Коли це, було? Чому я нікого з них не памʼятаю??

Відводячи погляд, я хотіла покликати Лів, проте краєм ока помітила щось незвичне.

І якби тільки я тоді була зайнята уроком, я б не згадала про фото, мій погляд не впав би зараз на яскравий синій спалах у небі, і я не помітила б наприкінці листопада чисто білий сніг, що падав на землю…

Сніг, який насправді виявився сірими хлоп’ями попелу, що вкривав кожен міліметр землі…

Я дивилася, як перехожі з подивом витирають обличчя, однак замість води від талого снігу й крапель у них з’являлися сліди від сажі — чорні смужки.

Я побігла на дах, Олівія кинулася за мною. Усі знизу в паніці забігали в кафе і магазини. І все це означала лише одне…

— Почалося… — з сумом прошепотіла Олівія і потягнула мене за рукав назад у будівлю. Але я вирвала руку.

— Хто живе в квартирі в районі Йойдо? — мені хотілося плакати, бо нарешті все починало складатися. Розкидані пазли от-от мали зібратися в єдину картину.

— Про що ти? Хіба це зараз важливо?! — очі Олівії наповнилися сльозами.

— КАЖИ! — закричала я, не відводячи погляду від зоряного неба, що зникало у пітьмі.

— Сун-Ву! Там живе СУН-ВУ! — вона сповзла на коліна й почала ридати навзрид.

— Тобто, ви дурні, обрали повернутись? Замість прожити щасливе життя? — мій істеричний, шалений сміх, здавалося, почули всі.

Я не могла повірити. Страх і божевілля охопили мене одночасно. Я розуміла, звичне «завтра» більше ніколи не настане. І все — через купку ідіотів, які вирішили довести одне одному, хто крутіший.

Я байдуже розвернулася й рушила до офісу, відчуваючи, як холодний вітер стирає останні сліди моїх сумнівів. Усе, що б я не зробила, вже не мало жодного сенсу...

Знаєте, як кажуть, немає диму без вогню… Але де шукати вогонь, коли тліють небеса..?