"Ти вдома, кохана"

Світанок у графстві Нічних земель. Місцеві поспішають до роботи, торговці закликають до прилавків ароматом прянощів та копчення, діти бігають між рядів з фруктами, крадучи товар.

Коли він крокував ринком, всі голоси на світі змішалися в єдиний фоновий шум. Завертаючи за ріг, воїн на хвильку спинився, споглядаючи дерев’яну вивіску. Чоловік натягнув каптур і пройшов усередину.

В приміщенні стояв гіркий хмільний аромат впереміш із запахом дерева. Випиваки тулилися по кутках в компанії одне одного. Блиск у очах чи не кожного свідчив про затяжну п’янку.

— Вітання. Мені як завжди. — чоловік глянув байдужими очима. Власник таверни, що саме виносив діжку, раптово втратив рівновагу: от-от і розіллється хмільне пійло. Воїн дещо роздратовано прикусив кутик губ і зірвався з місця, виставляючи руки вперед. Діжка рівно скрипнула на підлозі, повненький пан тільки й встиг схопитися за неї, невідомий відвідувач спритно підхопив старого.

— Дяка тобі, синку. Най Сонце сяє. — тремтячим голосом мовив той, потираючи брудною хустинкою лоб. — Ти за передачкою? — таке відверте питання дещо розсердило воїна. Він крадькома глянув на пияк. Відвідувачі втратили інтерес до переполоху ще на моменті, коли з діжки не пролилося ні краплі.

— Так. Він чекає. — пробубонів чоловік, переконливо свердлячи поглядом співрозмовника.

Він — саме так у цих краях називали володаря клану Анзо. Ніхто у Фламорії не знав його імені, ясна річ, крім власних дітей. Але й син не збирався патякати на право й на ліво таку важливу інформацію. Санджі Анзо був спадкоємцем клану, а значить: виконував усю брудну роботу і слухняно чекав кінця любого батечка.

— Добро. — кивнув старий, чухаючи живота. — Жди тутка. — скрививши обличчя, власник почимчикував до комори. Санджі замовив сухого вина, слухняно всівшись за барну стійку і почав роззиратися.

— Ану, налий-но мені ще елю, мала. — до дівчини за стійкою звернувся відомий серед фламорців Енліль Кабріні. Анзо миттю порахував кухлі поруч із представником королівського двору. Одній німфі вогню було відомо, як цей нещасний принц ще тримається на стільці. — В моїй родині нині свято! — взявши черговий кухоль, він повернувся та велично здійняв його над натовпом відвідувачів, що не залишили без уваги таку відому постать. — Брат мій заручився з панною.

Хижа усмішка на обличчі аристократа викликала різну реакцію серед пияк. Почався гомін, бар от-от і перетвориться на вулик.

— А то ж із якою панною? — гукнув старий рибалка з самого кутка. Він зустрів вивчаючий погляд Енліля жовтозубою, огидною посмішкою. — Всі юнки вже заміжні, чи твій надає перевагу старим шкапам? — підколов Ґаррет.

— Не старішим за тебе, Крейв. — плюнув шляхтич.

Енліль ненавидів свій статус. Єдиною перевагою називатися принцом було лиш безмежне багатство. Воно вічне і належить лише йому. Старший брат Арден мав зайняти трон після батька та отримати владу над Фламорією. Також йому була обіцяна якась заможна дівчинина, що народила б йому багацько спадкоємців і жили б вони довго та щасливо.

А от Енліль…

Енліль був вільним. Єдине, що від нього вимагали батьки — з’являтися на родинних вечорах та важливих для репутації роду Кабріні заходах.

По можливості.

Щоправда, він і був причиною підірваної репутації королівської родини. Частенько випивав у барах і тряс ярцями в будинках розпусти. Не потребував дурник ні слави, ні влади. Його цікавила лиш насолода від життя.

— Відомий вам, як брат мій — Арден Кабріні, візьме за дружину саму Хранительку стихій! — пишався здобутками старшого. Та подумки радів, що не на його голову випала честь одружуватися з троюрідною сестрою.

Воїн і не підозрював, що випадкові розмови в таверні можуть ось так легко зруйнувати настрій.

Ні, не настрій — його самого.

Чоловік спершу не придав цьому значення, але напівсухе вино миттю стало огидним на смак. Келих безнадійно тріснув у руці від сильного тиску, що привернуло кілька зацікавлених поглядів. Суміш червоного вина та крові скрапувала на підлогу. Можливо, зараз він зробить величезну помилку. Та це не мало значення. Вона не зрівняється з тим хаосом, що панує всередині.

— На кому, кажеш, одружується? — хрипко запитав Анзо, витираючи закривавлену долоню об плащ.

— Сивілла Емілія Кабріні, чув про таку? — єхидно посміхнувся аристократ, підносячи келих до губ. — Вона обіцяна йому ще з дитинства. Тож, зараз мій братик забере собі те, що давненько належить йому. — зневажливо заявив принц.

Деякі чоловіки в барі напружено перезирнулися між собою. Для стихійників неприпустимі такі вислови в сторону Хранительки. Вона — ядро сили елементів, їхня представниця перед богами і німфами. Та, завдяки якій вони можуть користуватися своєю стихією.

Збайдужілий до напруги, Енліль оцінююче кинув оком по статурі незнайомця, намагаючись розбачити обличчя.

— А ти ким будеш, бідолаха? — насмішкувата гримаса Кабріні виказувала лиш неповагу до гостя таверни.

— Твоїм покаранням. — це була остання крапля. Схопивши його за комір, Санджі поцілив прямо в обличчя шляхтичу. Не чекаючи, поки той зреагує, чоловік ривком витягнув Енліля з-за столу, перекрутивши навколо своєї осі. Кабріні отримав удар в живіт і з гуркотом влетів у барну стійку.

Вп’явшись нігтями в долоні, Анзо міцно стиснув кулаки.

— Слухай сюди, помилка природного відбору. Інстинкт самозбереження — це базовий інстинкт, притаманний будь-якій живій істоті. Як же ти його умудрився вимкнути, коли роззявляв свій брудний писок, згадуючи Хранительку стихій!? — хрипким голосом прогарчав воїн. Червоні від люті очі вп’ялися в душу Кабріні. Він бачив їх незважаючи на легку тінь від каптура. — Ти й погляду її не вартий, шмаркачу.

Натовп переважно мовчки спостерігав за чоловіком, але траплялися й ті, хто підбурював Санджі завдати удару знову. Той гордовито розправив плечі і мовив:

— Дам сотню ярців тому, хто наб’є цій мерзоті пику. — помітивши, як неохоче пияки озирнулись, продовжив: — За покарання не хвилюйтесь. Цей невдаха паплюжить честь королівської родини. — перевівши погляд на закривавлене обличчя Енліля, що хитав головою в німому благанні не робити цього, Анзо нахилився і просичав: — Нікому не буде діла, якщо він здохне.

Серед відвідувачів здійнявся галас. Всі гуртом побігли до стійки, перекидаючи столи на своєму шляху. Стільці на друзки розбивалися об стіни. Були серед натовпу і друзяки Кабріні, які почали відстоювати його перед ворогами. Бійка здійнялась страшенна. Дівчина сховалась під барною стійкою, облишивши кухлі з напоями. А Санджі героїчно стояв, насолоджуючись звуками хаосу.

— Шо то тутка є? — власник таверни вийшов на звук, він був більш стривожений, ніж розлючений. Санджі глянув на нього, той простягнув пакунок, вигнувши брову.

— Виховують блакитнокровку. — стенув плечима воїн, кинувши на стійку двісті ярців і мовчки вийшов.

***

— Ваша Стихійносте, куди покласти прикраси? — худорлява дівчина тримала в руках яскраву діадему Хранительки стихій. З тонких зап’ястків звисало кілька витончених кольє, поки очі з неприхованим захватом розглядали кожну каблучку, що вмістилася в жменьці.

— Ось окрема валізка. — Сивілла штовхнула в сторону служниці скриню. Вона була настільки зосереджена на своїх сукнях, що й не помітила, як зник одяг доньки. — Де речі Айлін?

— Щойно занесли до карети. — на тремтячих ногах білявка підійшла до жінки.

— Справді?! Хто наказав? — вигнувши брову, Сивілла обурилась такою нахабністю.

— Управитель Даян. — промимрила помічниця.

— Крісто, а нагадай мені будь ласка, хто твоя володарка: я, чи управитель Даян? — схрестивши руки на грудях, вимогливо запитала Хранителька.

— Ви, Ваша Стихійносте. — дівчина помітно зблідла, опустивши очі.

— Тоді чому ти ще тут? Хутко принеси мені речі дитини! — розкинувши руки в сторони, жінка вказала на вхідні двері. — Вже! — наостанок притупнула черевичком по підлозі, чим викликала ще більший страх у очах Крісти.

— Так, Ваша Стихійносте. — служниця вклонилася та тінню прошмигнула до виходу з кімнати.

Жінка важко видихнула. Через кілька днів їй виповнюється тридцять. Сьогодні вона повернеться додому, до батьків. Сьогодні вона відкриє свою маленьку таємницю всій родині. Вони бачились лише на заходах пов’язаних із німфами та деяких урочистостях, що потребували присутності Хранительки стихій. Весь вільний час Сивілла Емілія Кабріні витрачала на єднання з природою. Вона щодня медитувала в невеличкому саду, раз на місяць відвідувала храми чотирьох стихій та перевіряла здатність охорони захистити святиню.

Емілія зігнулась над колискою. Малятко міцно спало, обіймаючи м’якого кота-іграшку — подарунок батька. Жінка підняла очі на дзеркало і плавно виструнчилась перед ним. Вона терпіти не могла котів. Але маленька Айлін зовсім нерозлучна зі своїм плюшевим другом.

— Ваша Стихійносте, прибув спадкоємець клану Анзо. — поважний чоловічий голос за дверима роз’ятрив полум’я люті знову.

— Впусти його і зникни з очей моїх! — відвернувшись від колиски, Емілія щодуху гаркнула на управителя Даяна.

На щастя, очей того, хто так безцеремонно роздає накази в її домі вона не побачила. Обережно привіткривши двері, на порозі кімнати з’явився…

— Санджі! — жінка кинулась в обійми коханого.

— Що за переполох ти тут зчинила? — жартівливо запитав чоловік, пригортаючи до себе Хранительку. Довге червоне волосся лоскотало його легку щетину. Санджі спрагло вдихнув аромат коханої, погладжуючи спину.

— З самого ранку на ногах. Пропустила медитацію та чаювання, настрою немає абсолютно. — щиро відповіла жінка. В колисці почулося тихе лепетання. Батьки поспішили до дитини, розхитуючи колиску. Санджі зашепотів:

— Все гаразд, ми ж сім’я. Я залишуся з Айлін, а ти відпочинь. — він старався зловити її погляд на собі, але Емілія вперто відводила очі. Справа була не у втомі. Навіть не в безсонній ночі через плач крихітки, в якої ріжуться зуби. Вона не хотіла визнавати однієї дуже болючої правди.

Їхньої сім’ї не існує.

Він не її законний чоловік.

А Айлін — її найбільша помилка, як Хранительки.

Чи пробачать батьки своїй доньці такий безвідповідальний вчинок? Це сильно нашкодить репутації королівської родини.

Чи пробачить вона собі це палке почуття? Воно відродило в ній фенікса, змусило її вогонь сяяти яскравіше, а зараз спалює її до тла.

Їй соромно глянути йому в очі. Соромно визнати, що ця їхня зустріч, певно, остання. Вона забере Айлін і він більше ніколи не побачить ні її, ні доньку. Сивілла вийде заміж за чоловіка, якому обіцяна.

Така угода.

Угода, що підписана її сльозами.

— Все гаразд, я попрошу Крісту. — жінка попрямувала до виходу з кімнати, але чоловік раптом схопив її зап’ясток.

— Еміліє, чекай. — занепокоєний, Санджі простягнув іншу руку, торкаючись підборіддя коханої. — Ти їдеш сьогодні і невідомо, коли я знову побачу тебе…

Вона не повернулася. Не знайшла в собі сміливості глянути в його чорні очі. Знала, що неодмінно захоче втонути в тій темряві.

— Поговори зі мною. — вимагав він, шепочучи.

— Я боюся. — прошепотіла тремтячим голосом.

— Кого? — Санджі став перед нею і підняв обличчя на себе. — Назви мені ім’я і до вечора його ядро згасне. — впевнено заявив чоловік.

Емілія відмахнулася.

— Я боюся, що ми більше ніколи не зустрінемося. — слова з присмаком сталі ринули в простір, роблячи його напруженим.

Анзо відступив.

— Що за маячня? Ми зможемо бачитись таємно, як завжди. Я вже вивчив закинуті ходи в замку і знаю коли у гвардійців зміна чергування. Впораюся.

— Санджі, забудь. — відрубала Хранителька, наче іржавим ножем. — Я стану королевою. А королева повинна бути ідеальною — народжувати спадкоємців та мило усміхатися підданим на прийомі. — її дратувало проговорювання вслух. І не тому, що коханий не розуміє, а тому, що ці слова — її найближче майбутнє.

— Про Айлін дізнаються найближчим часом. І це неабияк похитне репутацію правлячого роду. — вона й не помітила, як почала ходити від шафи до шафи, викидаючи звідти речі. Намотувала круги, наче це могло розплутати той клубок страшнючих думок, що плутався у голові. — А якщо стихійники дізнаються, що я маю коханця — кінець правлінню Ардена. А тоді кінець і мені.

— Хіба цей Арден здатен заподіяти тобі шкоди?

— Так. Здатен. Тому я прошу…ні, благаю тебе: тікай. — поклавши кілька дорогих сукенок у валізу, вона спрямувала рішучий погляд на чоловіка. — Чимдалі, тим краще. Я спробую домовитися з ним про те, щоб назвав Айлін своєю донькою, але ти маєш зникнути.

— Ти якусь дурню верзеш, мила. — серйозний вираз обличчя Анзо виказував, що той не боїться жодної стихійної душі в цьому королівстві. Про сутичку в барі він все ж вирішив змовчати. Якщо Арден такий могутній, як його брат, то здолати його буде неважко. Але, якщо Емілія не перебільшує і так хвилюється за долю Айлін, значить небезпека цільком реальна. Сивілла не з тих, хто йде на повідку в емоцій. Цю рису вона виточила в собі лиш недавно, коли з’явилася крихітка і маєтком поповзли чутки. Тоді Хранительці стихій довелося залякати увесь обслуговуючий персонал. Втім, будь-яка інформація коштує немалих грошей, а мовчання — ще дорожче.

— Я цілком серйозна, Сан. — вона кинула ці слова в уявну прірву, що так різко утворилася між ними. Чоловік стояв, немов укопаний. Така поведінка коханої дещо збила його з пантелику. Та попри що — хотів підтримати, бувши поруч зі своєю крижаною королевою. Санджі знав, як воно: хоронити почуття в собі. Але, чомусь, саме з появою цієї жінки в його житті з’явився сенс.

— Добре, я розумію. Але нікуди не піду. Я не покину тебе саму з дитиною. — запевняв Анзо. Він ступив уперед, кроками латаючи прірву між ними. Ніжно торкнувся передпліччя коханої, але вона відійшла вбік, схрестивши руки на грудях, дотик вийшов незграбним. Жінка стримувала долонями весь той біль всередині, що тепер заледве могла контролювати.

— А що як він не прийме Айлін? — Сивілла наче не чула його слів, краєм ока зазираючи до колиски. — Що коли… накаже вбити нашу крихітку?

Промовляючи такі страшні речі, на її обличчі не відбилася жодна емоція. Кабріні залишалася незворушною, як справжня Хранителька.

Санджі все ж схопив її за плечі обома руками і змусив глянути в очі. Підкорятися чужій волі Сивілла дуже не любила, але…

— Емі, ти знаєш, ми не дозволимо цього. — коли він звав її другим ім’ям, Емілія відчувала, як маска її офіційного імені тріскається й переживання стрімкими потоками вириваються на волю.

Та навіть ці його слова не звучали переконливо. Емілія гордо підняла голову, стоячи незворушно. За отруйно-зеленими очима точилась боротьба між холодним розумом та бурхливими емоціями.

А його погляд був спокійним, можливо, навіть трохи розгубленим. Їй на мить здалося кумедним, що такий хоробрий воїн, як Санджі Анзо здатен випромінювати такі почуття.

— Я не дозволю. — самими губами промовив він. Темрява очей гіпнотизувала.

— Сан, ні. — опираючись спокусі, Емілія фиркнула не відриваючи погляду від коханого.

По обличчю воїна одразу стало помітно, що відмов він не терпить. Різко повернувшись до колиски, чоловік рішуче ступив у сторону дитини, чим дуже розтривожив матір. В голові цеглинка за цеглинкою вибудовувався план.

— Гаразд! Тоді ми втечемо! — рішуче мовив розгніваний спадкоємець клану. Від такого вигуку прокинулась малеча і той ривком витяг ковдру з дитячого ліжечка, спостерігаючи. Айлін від несподіванки заплакала.

— Чи ти здурів?! — обурилась Хранителька.

Почувши жалісний голос дитини, Анзо глибоко вдихнув та видихнув, а тоді відкинув ковдру на ліжко. Не глянувши на жінку, взяв доньку на руки та почав заколисувати.

— Гаразд, якщо хочеш по-іншому: я викраду тебе. — спокійний голос коханця неприємно контрастував із пропозицією. — Подамось на північ, подалі від цього королівства та правил. — він на мить підвів погляд на стелю, з відразою оглядаючи розкішні покої своєї коханої, немов оцінюючи: чи зможе вона жити в екстримальних умовах.

— Та він же знайде нас будь-де! Знайде і стратить тебе! — в намаганнях достукатися до совісті Санджі, Емілія й не помітила, як перейшла на крик. Айлін на руках чоловіка також заскиглила. — Анзо, ні. Я не можу.

— Ще й як можеш, люба.

— Ні. Я Хранителька. На моїх плечах відповідальність за тисячі стихійницьких життів. Я — рівновага, міст між народом та німфами чотирьох елементів. Фламорія не…

— Не протягне без тебе і бла-бла. Я знаю. А якщо все ж обрати себе? — темні очі воїна в цей момент потемнішали ще більше. Вона насторожилась. — Забудь за це королівство, за них всіх. Нехай горить вогнем система, яка змушує тебе коритися та жертвувати своїм життям. — елемент землі не здатен породити здібність до гіпнозу, жодна стихія не здатна, але коли він дивився, темрява захоплювала душу, підкорювала, як найкрутіший схил, і змушувала коритися.

— Санджі, ти спадкоємець клану, ти не можеш цього казати!

— Чхати я хотів на клан. Якщо ті виродки намагатимуться керувати моїм життям, я їх виріжу. — просичав крізь зуби, обережно притримуючи Айлін на руках. Дівчинці точно не подобалася сварка між батьками, вона затихла, але налякані очі змусили батька трішки припнути язика.

Емілія опустила голову в підлогу і закрила обличчя руками. Волосся легкими хвилями пустилося по тілу.

— І все ж. В мені немає стільки відваги. — вона втомлено потерла скроні. Раптовий головний біль обпалював. Санджі до болю прикусив щоку і ступив крок до жінки, вона негайно відступила і витягнувши руку, підвела очі-смарагди. — Я Хранителька стихій, а не воїн. І ніким іншим я не здатна бути: ні люблячою дружиною, ні турботливою матір’ю. — грубо відрубала панна відкинувши поли червоної сукні.

— Тобто, ти готова змиритися з долею замкнутої пташки і навіть не спробуєш нічого змінити? Еміліє, мені здавалося, я досить добре тебе знаю. — насупив брови Анзо.

— У мене немає іншого виходу.

— Мені доведеться забрати Айлін. — слова зринули в повітря, миттю наелектризувавши його. Сивіллу наче кригою обдало. Обличчя витягнулося, пальці затремтіли, тривога поступово підповзала до горла, відбираючи змогу вдихнути.

— Що? — здавлено простогнала жінка. — Ти збираєшся виростити нашу доньку в горах на півночі? На тій самій, крижаній півночі? — вона й сама не могла повірити, що така пропозиція прозвучала. — Твій клан безжально знищить її, щойно вона навчиться говорити.

— Не посміють. — він розглядав кохану так, наче вона от-от зникне. Запам’ятовував кожну деталь, аж поки малі рученята не торкнулися його підборіддя. Сивілла теж зауважила це. Ковзала очима по статурі чоловіка, пригадуючи, як спокійно та захищено почувала себе в його обіймах.

Всередині щось боляче затріскотіло.

Дивлячись, як обережно він тримає доньку на руках, як ніжно грається з крихітними пальчиками. Традиції, за якими її ростили, почали втрачати свою значимість. Сивілла раптово усвідомила, що ніколи не буде щаслива, якщо він піде.

Якщо зникне з її життя разом із Айлін.

Цей маєток був їхнім домом — затишним гніздечком, де всі маски злітали, де нічого не мало значення. Де зародилися спогади про справжнє кохання. Ніхто й думки про майбутнє не допускав, вони жили кожним моментом проведеним разом: у розпалі бою, чи в сутінках трояндового саду.

— Гаразд. Тікаємо. — важко видихнувши, впевнено промовила Хранителька.

Куди б він не забрав, де б не сховав — зв’язок Фламорії із Хранителькою нерозривний. Стихійники не встигли й відчути відсутність балансу, як утікачів знайшли. Сам Арден Кабріні наказав привести нещасну пару до його ніг. Додому.

І тоді був суд.

Сталевий голос проказав: “Смертна кара!”.

Два серця тріснули навзнак.

Сивілла благала на колінах нареченого, морила себе голодом, зривалася на слуг.

— Тобі варто було подумати про свій народ, Сивілло. — він дивився зверхньо. Йому страшенно подобалося, коли хтось був таким нікчемним біля його ніг, захлинаючись у власних сльозах. — Ну-ну, мила, підведи ясні очі. — тон різко змінився, пальці схопили нещасну за підборіддя та змусили глянути вгору. — Де ваша гідність, Хранителько?

— Він не винен. Милуй його, благаю тебе. Нехай живе.

— Бачиш, Віллонько, справа в іншому. — він грубо відштовхнув її від себе і розвернувся до вікна. На вулиці, вперше за кілька тижнів, почався дощ. Та й такий, що вітром зривало дахи будинків, одне за одним падали дерева, водами затоплювало весь врожай.

— Все, що сталося з тобою та твоїм коханцем — лише твоя провина. І його смерть буде справедливим покаранням для вас обох.

Очі жінки хаотично забігали підлогою, руки знову почали тремтіти. Новий напад істерії от-от і поглине розум. Арден був жорстоким, але й до болю справедливим.

Смертною карою у Фламорії вважалося повне випалювання ядра істоти. Стихійники усіх рівнів ризикували вигоріти при виконанні такого вироку над підсудним. Тож цю роботу завше залишали комусь набагато могутнішому: тому, чиє ядро завжди регенерується, тому, хто проживає до тридцятиліття в самотньому маєтку серед лісу, залишаючись в єдності з природою, тому, на чиєму боці прадавні німфи чотирьох стихій.

— Йди спати, Хранителько. Завтра тебе чекає виснажливий день. — Арден навіть не дивився в її бік.

Змучена, слабка та розлючена Сивілла сиділа на підлозі, втримуючи своє тіло від удару об підлогу тремтячими руками. Одягнута в пом’яту одіж, з розкуйовдженим волоссям, бліда та невиспана, Кабріні радше скидалася на служницю, ніж майбутню королеву.

Емілія знала, що колись впертість Анзо доведе його до страти, але не чекала що це станеться так несправедливо до її почуттів та планів на затишне життя поруч із ним.

Дурне дівчисько, вірила, що любов перемагає все.

Але він зробив свій вибір. Ще тоді, в спальні, тримаючи крихітку на руках. Хоча ні, задовго до того. Коли наважився до неї загравати, знаючи, хто перед ним стоїть.

Тепер вже було пізно.

Були дії, будуть і наслідки.

І матір зробить все, щоб її дитя не відчуло їх на собі.

— Якщо я це зроблю, ти пообіцяєш назвати Айлін своєю дочкою? — голос звучав, немов із потойбіччя. Такий знесилений, позбавений барв.

— Лише дочкою. — Арден глянув на майбутню дружину через плече. — Принцеса Айлін не винна, що її мати така. Але вищого титулу вона від мене не отримає. — на цих словах Кабріні повернувся до неї, повільно наближаючись.

— За п’ять днів у замку відбудеться бенкет на честь твого дня народження, Сивілло. — кличучи її на ім’я, Арден наче намагався перевірити, чи вслухається в його слова заплакана наречена. — До того часу мусиш привести себе в порядок. Ми ж не хочемо, щоб дурна слава про тебе поповзла аж до Аландору?

— Я хочу додому. — з останніх сил пробубоніла Кабріні. Ще хвилинка і світ в її очах безнадійно провалиться в темряву.

— Ти вдома, кохана. Ласкаво просимо додому.