Балада про жагу до життя

У полі скошенім, де вітер свище,

Де тінь лягла на змучений чертог,

Лежав юнак — і рана свіжа, тиха,

Крізь сорочку текла, як гіркий епілог.

Земля була, мов шепіт предків давніх,

Дерева гнулись в сивому жалю…

А він дививсь в обличчя тьми нестямно,

Та шепотів: «Я жити так люблю…»

Йому кричав вогонь: «Вже все, відпущено!»

І холод серця так торкнувсь, як лід.

Та в грудях щось — мов іскра нерозгужена

Зчинило бій на цілий світу звіт.

«Я ще не чув, як мати знов сміється,

Я ще не встиг і дівчину обнять…

Мене життя несе — несе, не б’ється,

Я не готовий в землю засинать!»

І встали пальці. Кров ішла із рани,

Але душа — мов крила із вітрів.

І знову він ступив. Назустріч ранам,

Щоб кожним кроком довести: «Я жив!»

І хтось, хто був вже майже на межі,

У ньому чув незламність, волю, світло.

І спалахнули в очах у них вогні —

Бо жага жити — найсильніші миті!