Айстролкарл

Не дарма прожиті роки рахуються  зимами. Зима — це суворий час, і навіть якщо ти можеш дозволити собі зігрітися в домі, іноді, поглядаючи на погоду за вікном, в тобі прокидається пам’ять предків. Так, їм у цю пору року було значно важче, і зовсім не до веселощів, але ж яка вона прекрасна! Ті візерунки, що мороз залишає на склі, яскраво-білі пейзажі, стежки слідів — — все це можна зустріти лише взимку.

Розмірковуючи про це, Інга вийшла у двір і рушила на вулицю. Зі світанком їй потрібно буде наносити чимало води — для тіста, для корови, і, звісно ж, для лазні, яка чекала їх з матір'ю ввечері. Вона ігнорувала погляди хлопців, на відміну від інших дівчат, які скупчилися біля колодязя . Ще батько вчив доньку: не ведись на пусті обіцянки весіль, хутра і золота. Вікінг може бути одружений лише на одній, а от наложниць буде сотня. Ну, а оскільки жили вони небагато, було неважко здогадатися, що без приданого її в жінки ніхто не візьме.

А колись батько був славним воїном. Він приносив матері немало прикрас і суконь зі своїх походів і хотів велику родину. Можливо, він теж помер взимку, в один з таких от прохолодних днів, але погані новини прийшли лише навесні.

З походу на Нортумбрію повернулося всього два дракара, і ті побиті англійським королем. Цього разу він був готовий до нашестя варварів і дав їм гідну відсіч, залишивши Інгу сиротою. Золото матері швидко закінчилося, в дружини з дитиною її не хотіли брати, а в наложниці вона не пішла — гордість не дозволяла. Ось і залишилися вони удвох. Складно було думати про завтрашній день — коли пройдуть дівочі роки і вибирати чоловіка вже не буде можливості, та й не хотілося, адже в сьогоднішньому було чимало роботи.

Зазвичай у домі був довгий зал з вогнищем, де жили і велика родина, і худоба, а вже подалі окремими покоями спальня господаря і господині. Однак у цьому обійсті, що батько побудував для своїх дітей, були лише двоє, так що велика зала залишилася корові, за якою Інга і почала доглядати. Закінчивши з нею, вона вже взяла відро, щоб віднести до вогнища, де мати  замішувала тісто.

— Зима буде холодною, — промовила стара Фрейя, кидаючи чергове поліно у вогонь.

— А коли ж вона приносила тепло? — Знизавши плечима, запитала дівчина.

— В цьому році вже дуже, того гляди, до нас айстролкарл навідається.

— Чаклун якийсь чи дух? Я ніколи раніше не чула.

Вони заробляли на життя полюванням. Через безліч торговців вдень звірі в ліс в основному ходили вночі, тільки от тоді місцеві вікінги не виходили — боялися нечистих сил. А ось мати Інги посміливішала з віком і побачила, і почула немало. Вона-то знала, які істоти вигадані, а які справді тут живуть, і як захиститися від них теж знала.

— Це не просто чаклун, а слуга Стихії. Таких хускарли часто тримають у своїх домах — щоб вино лилося рікою, щоб худоба родила, щоб вітер доносив шепіт ворогів… Але айстролкарлів — обранців льоду — ніхто не жалує. Інший прийде і скаже — я до вас на службу з тим-то і тим-то, і якщо дотримуватися договору, прослужить до самої смерті, а ці можуть і зрадити, немає у них ціни, а що в голові — лише Асам відомо.

— І що ж, мені тепер і на полювання не ходити?

— Іди, куди нам діватися? — Благословляючи її, сказала мати. — Тільки пам'ятай, що не можна їм переходити дорогу. Розгніваєш — біда на все село.

Виявилося, стара була права: за тиждень прийшли такі морози, яких вже півстоліття не бачили. Але все ж полювання не чекає — так що Інга вирушила в ліс, і це треба було робити  з настанням дев'ятої години ночі, тобто через кілька годин після заходу сонця.

Вона направилася по дорозі, яку місцеві вважали проклятою, там на зайців стояли пастки. Одна порожня, інша — поламана, у третій був вухастий, з перебитими лапами. Швидко закінчивши його страждання ножем, дівчина рушила далі . У четвертій пастці ще один заєць, і буде їм сьогодні вечеря, а у п’ятій… Якась нісенітниця!

Тушка лежить давно мертвою, задубілою, і снігом вкритою. Така вже ні на що не годиться — роздерта, чи то диким звіром, чи то людиною, слідів немає, а рани дуже акуратні, немов ножем. Мати їй говорила, в такому випадку краще залишити звіра і піти швидше — хто б це не зробив, не твоя здобич.

Вона ступає до галявини. Там і косулі водяться, і кабани, а у неї зимівка є, звідки все видно. Ось засяде туди мисливиця і спостерігає — сніг, місяць, добре все видно. І за нею, наче, хтось дивиться, стає не по собі.

Як раптом бачить — олень, та який! Шубка бархатиста, роги гіллясті, хоч і невеликі, молодий ще. Таке в цей час, ще й один, а вовків поруч немає — яка вдача. Шкуру з нього зніми так і на придане згодиться, головне, стріляти мітко.

Але рогатий не поспішає розкопувати землю (взимку тут можна добути корінці від застуди). Він оглядається, нюхає повітря, чи не помітив її? Важко сказати, а якщо вовки? Ну, будь це зграя менша, і до кінця зими полювати не доведеться, а більша — так і бігти треба з усіх ніг. Проте вовків тут немає, і не чути їхнього виття, що зазвичай здригає сосни.

Наважившись, мисливиця стріляє. Потрапляє в око, але не вбиває — поранений звір мчить геть, залишаючи кров’яний слід. Дівчина пускається за ним, місцями провалюючись у снігові замети. Спершу здається, що здобич втече, адже олень зник з поля зору, проте Інга продовжує переслідування, і незабаром вже бачить його на горизонті, і більш рогатий не скаче. Продовжує своє тихе переслідування, здобич падає мертвою якраз біля скелі — хороше місце, щоб розвести вогонь, освіжувати важку тушу, взяти все найнеобхідніше, а за рештою повернутися завтра, якщо залишиться. Врешті-решт, такий важкий тягар вона довго буде тягти, а ж бо зранку матері треба і води принести.

Так спершу мисливиця дістає сокирку і рубає сухі гілки дерев, у неї в катомці за спиною достатньо труту, щоб розвести вогонь. Коли стає зрозуміло, що полум'ю мерзлі гілки по силам, очищаються кролики, а поки м’ясо з них смажиться,  ніж встромляється у велику тушу.

Працюючи з нею, мисливиця прислухається до звуків навколо. З часом вона чує кроки, та не звірині, а цілком людські! Роззирнувшись на всі боки, нікого не бачить, лише вловлює завивання вітру, як раптом прямо перед нею, метрах у двох від вогню, з'являється чоловік.

Лице у нього юне, а волосся мов би сиве, одягнений у дорогий білий шовк, але настільки легкий, що навіть влітку можна в такому замерзнути. І очі у нього блакитні, блищать, а губи майже нерухомі.

— Чи можна мені розділити з вами трапезу? — Запитує він голосом, від якого в душі прокидається досі невідоме, жахливе і водночас приємне відчуття.

Інга задумується, що б їй відповісти, щоб не образити духа і не стати його полонянкою. Але навряд чи він зрадіє відмові, а вже в гніві чаклуни страшні.

— Беріть з моєї здобичі те, що вважатимете за потрібне. — Так її навчила мати, якщо забере, то лише тварин, а її не торкнеться. У розмовах з іншим світом кожне слово має значення.

— Я не можу стояти біля вогню, а позбавляти вас єдиного джерела тепла мені б не хотілося.

— Хіба, — вона бере одну з тушок, крокуючи назустріч незнайомцю, — вас зі снігу створили?  Розтанете?

— Щоб працювати із льодом, потрібно бути до нього дуже близько. — Відповідає на це айстролкарл, — від того в моєму тілі ледь знайдеться іскра тепла, та й то остання, що тримає в мені життя. Ні зілля зварити, ні їжу приготувати, знаю лише, що мерзле та сушене м’ясо, так і з глузду з’їхати можна!

Вона майже готова віддати йому смажену тушку, як раптом зупиняється, дивлячись на димляче м'ясо. Маг киває, змахує рукою, і порив легкого вітру торкається її обпалюючим холодом. Тепер чоловік бере їжу, Інга мимоволі відчуває його руки — крижані, гладкі, позбавлені вад, наче самі боги-аси виліпили їх з глини, але разом з тим і акуратні; він торкається її поспіхом і надзвичайно обережно, після чого дозволяє повернутися до вогнища.

— Дух чи людина, а у вас повинно бути ім'я, — говорить вона, знову відчуваючи себе у безпеці.

— Давно ніхто не запитував, — зробивши крок назад, він сідає на невідомо звідки вирослий крижаний трон. — Я не можу сказати того, яким мене зве Стихія, а при народженні мене назвали Торольвом.

Вони вечеряють мовчки, але дівчина час від часу поглядає на нього. Цікаво, що архімаг льоду забув у їхньому селі, надовго він тут, чому все ще живий, а холодний як мрець? І питати страшно, адже мати говорила, що горе тим, хто перейде дорогу айстролкарлам.

Згадує мисливиця про свою справу і повертається до оленя, думаючи, що гість незабаром піде, але він все ще спостерігає за нею, і неможливо зрозуміти, які почуття грають у тих блакитних очах. Коли ж здалеку завивають вовки, у відповідь їм підвиває хуртовина, і сірі одразу замовкають. Чарівник хмурить брови, і його погляд миттєво старіє, стаючи серйозним.

— Іди додому та не ходи сюди більше до весни. Не переживай за дрова і їжу, повір, ціна, яку ти заплатиш за своє полювання, буде високою. Не заважай моїй справі, як і я не заважаю твоїй.

З цими словами він зникає, дівчина йде додому. І хоча на душі спокійно — немає поряд хижаків — ноги тремтять, поспішно перескакуючи снігові замети. Що б він тут не робив, а  точно не дарма такі морози прийшли. Вже стоячи на окраїні лісу, знову дивиться довкола — немає його тут, напевно, пішов далі проводити ритуали. Але все ж думає, що чарівник її почує, або хуртовина слова донесе.

— Мене звуть Інгою… — шепоче вона в порожнечу.

Через день, коли настав час іти на полювання, знаходить біля порогу м’ясо, з вигляду кабаняче, льодом вкрите, але цілком їстівне. Це і нагадування, і попередження — буде дотримуватися угоди, без їжі не залишиться, порушить заборону — такою ж кригою стане.

Щоб з матір'ю не сваритися, сказала, що з полювання принесла, а сама той час під домом просиділа. Але морози з кожним днем ставали все сильнішими, вже не лише м'ясо, а й дрова почали закінчуватися, і довелося Інзі знову в ліс іти, на цей раз хоча б на окраїну, щоб дерев нарубати.

— Що ж, тобі життя не дороге? — суворо запитав голос у неї за спиною.

— Дороге, тому я тут і стою. Комин наш зовсім прохудився від постійних вітрів, а дров, що заготували на зиму, не вистачає, — набравшись сміливості, відповіла дівчина.

Раптом дерево перед нею навпіл розкололося, а на його місці сам чаклун з’явився. Він був всього на голову вище, а дивився так, як сонце з гірської вершини.

— Хочеш мені наказати, щоб я тут не господарював?

— Не накажу, — стиснувши міцніше сокиру, відповіла мисливиця. — Я вам не господиня, але й наді мною господаря немає, щоб у дім загнав замерзати. Відійдіть. Сніг ваш, а дерева-то наші.

— Говорить так відчайдушно, як воїтелька яка, а у самої руки у рукавицях околіли. Іди додому, Інго, і менше слухай, про що люди думають, а не знають.

Сказав і зник, а дівчина помітила, що і справді пальці вже не слухають. Зібрала ті дрова, що нарубала, повернулася в дім, вирішила завтра взяти одяг потепліше і вже тоді при світлі дня як слід попрацювати.

Але не довелося — вранці лежали на порозі золоті монети — побачиш, очам не повіриш, яке щастя. На них у приїжджих можна було і дров накупити, і їжі. Давно вже мисливиця не бачила таких грошей, раділа і не могла нарадуватися. Тільки матері говорити не стала — може, і не права була стара Фрейя, все ж не таким поганим виявився айстролкарл.

Але за пару днів прийшли і погані новини. Це ж вона сиділа вдома, а інші люди все ж були змушені піти за дровами в ліс. Один поговарював, що бачив драугрів, а інші не повернулися зовсім, пропадали без сліду, навесні лише кості знайдуть.

— О, так ось чому він сюди прийшов, — знову заговорила про своє мати. — Стало бути, ті купці, що осіли в сусідньому селі, таки влаштували Блот з поганими дарами, ось драугри і повадилися в наш ліс, а чого б там ще всі трави цілющі усохли?!

— А що, хіба драугри бояться холоду?

— Не так, як ми, дорога моя. Вони ж мертві, куди більш стійкі, їх тільки такими морозами і витравлювати, напевно, лише сильний маг або воїн зміг би такого до могили назад покласти.

Тоді Інга всерйоз задумалася. І про гроші, що раніше купцям належали, і про тих пропалих людей. Не збрехав же Торольв: насмерть замерзли. Але вона була попереджена, і більше того, зробив все, щоб залишалася вдома. Не кожному він золото носив, і вирішила дівчина віддячити неочікуваному союзнику.

Від супу, що варила вона по останнім дням тижня — цього разу ситного з овочами і м'ясом — цілий горщик винесла у двір, поставивши там, де знайшла золоті. Що ще вона могла запропонувати великому магу, точно не давні книги та артефакти!

В ту ніч вітер піднявся, завивав свою колискову. Фрейя заборонила дочці виходити з дому, та й сама заснула біля вогнища. А Інга чує, наче вітер, а наче і стук у вікно. Осміліла та й вийшла — ні сніжинки за порогом, сніг лежить собі спокійно, а під вікном на лавці сидить Торольв, поправляючи сріблясте волосся.

— І не знаєш ти, хто завів їх у сніги, і не відаєш, хто тобі золото дав…

— Знаю, все те твоїх рук діло.

— Не боїшся? — дивується маг.

— І чого мені боятися? Що в холодному домі без дрів і їжі, що в лісі посеред льоду, все одна участь. Не зрозуміло мені тільки, за кого так печетеся. Я ж не ярлова дочка, та й магів у роду моєму немає, і приданого не берегу, яка вам з того користь?

Не відповів на те нічого, встав і до неї крок зробив, але в обличчя подув холодний вітер. Як відкрила Інга очі, тільки сніг осипався до ніг.

А вже до середини зими, на свято, постукав крижаний маг у двері дому, так, що розбудив стару Фрейю. Здивована, вона попросила доньку відчинити, та й та ледве не оторопіла, побачивши його не в супроводі снігу і вітру, а стоячого спокійно на порозі.

— З чим ви до нас пожалували? — запитала вона, не знаючи, як запросити гостя до вогнища, і як матері його представити.

— Хочу дізнатися, чи чекала ти приходу мого, — послідувала дивна відповідь.

І вмить повернулося те відчуття з їхньої першої зустрічі, що тепер не страхом віддавало, а червоною фарбою на щоках. Опустила погляд свій мисливиця, та все ж сказала те, що було на умі.

— Чекала.

Він підняв її обличчя, зазирнувши в очі, але як вона не дивилася у блакить його сапфірів, не могла зрозуміти, що ж блищить там, за холодними крижинками. І усмішка була такою ж загадковою — чи то радості, чи то підступу.

— Так візьми ж, і надалі мене на "ви" не називай.

Він віддав їй свій амулет, небаченої краси фіолетовий камінь. З шиї зняв і вручив, як колись батько дарував із походів подарунки. А тоді й зник, але цього разу не залишилося непоміченим це діяння.

— Ось чому ми не голодуємо, коли все село кінці з кінцями ледь зводить, — здогадалася Фрейя.

— Він лише попросив мене в ліс не ходити, не заважати його роботі. А з чого це раптом на подарунки розщедрився, того я не знаю, — зізналася Інга.

— Не інакше як знайшов собі наречену. Знай же: з весною піде нечистий, і дарами його не вередуй, буде придане, буде й життя хороше. Другий дар прийми, а третій не приймай — на третій раз подарує кільце, так і одружиться, а що далі буде, того сама Хель не знає.

Від слів матері стало страшно молодій мисливиці. Не хотіла вона в крижаний палац, і заміж не хотіла. Ті парубки з села були дурні, вони її так прямо й кликали, а цей виявився якимсь підлим, все  околами і своїми ритуалами зробив. І сиділа вона на лавці, і дивилася на той подарунок — вже другий, після золота. Дивилася, а викинути не могла, адже дивлячись на камінь, згадувала Торольва.

І чого він їй так запав у голову? Не інакше, приворожив — стверджувала матінка. Його очі і вдень, і вночі переслідували, а вже від тієї загадкової усмішки серце стукало швидше. А разом з тим доносилися й чутки — про людей, чиї тіла знайшли в лісі сміливці. Всі замерзали у бурульки, як той заєць у силках, і її туди ж спровадить, от тільки перед цим ще й обманить.

Так, коли починався останній місяць зими, зустріла у колодязя мага знову, але не дала йому й слова сказати, заграла кров батька-воїна.

— Ти забрати мене хитрістю вирішив, загрався у свої ігри, а я тобі не лід, щоб з мене форми ваяти. Королям будеш крижини в спини втикати, ну а мене залиш у спокої. Якщо вирішиш чаклувати, так вперед, тільки знай: я по добрій волі тобі не віддамся!

І тоді раптом його обличчя, наче, ожило, і спотворила його така гримаса болю, що сама Інга  пожалкувала про свої слова. Але більше сказати нічого не встигла: маг зник, а разом з ним і напасті. Морози пішли на спад, пропали бурі, люди стали частіше виходити з домівок, радіти і сміятися. Може, через неї вони всі страждали, що ніяк не могла відвадити проклятого чаклуна?

Так і мати говорила, і сама мисливиця була впевнена, хоч серце і щемило від такої жорсткої відмови. Наче б тут її чекало краще життя? Може, і чекало б, з таким-то каменем і зі шкурою оленя, та з золотом хтось і одружиться. І все ж вона не могла більше дивитися на молодих воїнів, згадуючи щоразу блиск його очей.

В один з таких днів — не більше десятка до кінця зими залишалося — посватався до неї приїжджий, і так само був відісланий, але помітив дивний кулон на шиї і розуміюче закидав.

— А, бачу, кого ти чекаєш. Ну, значить, не судилося.

Що ж на Інгу найшло? Складно сказати. Все те, що тижнями боліло, і те, що на умі було, і те, що на серці лежало. Розповіла вона тому незнайомцю, що не чекає нікого, і як та історія з магом обернулася.

— Так, сумний кінець. Добре, що я не рушив за покликом Стихії і не став айстролкарлом, не те так само закінчив би.

— Так що, не пішов він?

— Скоріше за все, так і залишився в лісі, та не чаклує більше. Щоб стати магом льоду, треба від вогню відректися, і тіло твоє стане холодним, тоді й лід до нього потягнеться, але є у них одне останніє джерело вогню —  серце. І ось якщо воно обернеться на лід, більше він не жилець.

— Адже їх серце і так із льоду…

— Люди кажуть одне, на ділі інше. Не кожен вивчав магію, але всі чомусь про це знають.

— О, боги-аси, що ж я його на загибель штовхнула. Прошу, скажи, як мені знайти Торольва, хоч живого, хоч мертвого, та чимшвидше!

— Цей самий камінь тебе приведе, якщо захочеш знайти, але врахуй, коли маг вмирає, Стихія за ним горює, і вже нікому не загасити того горя.

Але тепер… Чи було їй до того діло? Інга кинулася в ліс, і сама не знала, як ноги її вели по зовсім незнайомій дорозі. Опинилася вона біля гори, де колись палила вогонь, тільки з іншого боку. Там була печера, де всюди валялися биті флакони з-під зілля, а по стінах розповзався іней. Там здригалися стіни від жахливих завивань хуртовини, що тепер, наче, плакала. І там лежав Торольв, на своєму звичному ложі з м'якого снігу, лежав і невтямки було, живий він чи мертвий.

Вона взяла його руки, такі ж ідеально гладкі і холодні, як завжди. Вона знала, що він може просто розтанути від її тепла, і все ж дозволила упасти гарячим сльозам.

— Не встигла, ну що за напасть! Чому ж я слухала, хто там що говорить, адже моє серце знало, завжди знало, як треба було зробити!

— Серце… Свого я майже не чую, — відкривши присипані інеєм повіки, ледве чутно прошепотів чаклун. — Прошу, йди звідси, воно зупиниться, вже скоро, і тоді все тут вкриється льодом.

— Я змушу його жити, чуєш! — Сівши на край ложа, мисливиця прибрала прядь волосся з обличчя коханого, що полонив її з першого погляду.

— А якщо пізно?

— Тоді залишуся поруч.

Нахилившись, вона поцілувала його, і тоді маг ожив на мить, обійняв її своїми руками, такими холодними, але в той самий час ніжними. Дівчина впала на нього, відчуваючи, як її серце намагається поділитися теплом, на жаль, від цього лише власне тіло охолоджувалося.

І він ослабив хватку, збираючись відпустити, але вона лише сильніше притиснулася, продовжуючи поцілунок. Тим не менш, його серце обернулося на крижинку, і тепер міцний лід розповзався по тілу, скуваючи обох. Як дві прекрасні статуї, що їх поховав під собою іней.

А навесні лід розтанув, все ж, якою б холодною не була зима, вона відступила. Так, драугри все ще бушували, але заспокоювати їх прийшов маг вітру — веселий і добродушний, йому навіть буркотливі старі були раді. Розганяючи нежить, наткнувся він на останній холодний вітер, що тікав до зими в глибини землі, і розсміявся, згадуючи, як вони разом вчили трансфігурацію у старого риксгоді.

— Що, Торольв, знову в путь? О, я бачу, цього разу не один. Ну, вітаю.

А проводивши холодні пориви, додав про себе:

— Локі тебе вхопи, та хоч би покликав на урочистість, ці айстролкарли… Вони невиправні.