Каліфорнійська душа ісеканулася в Україні

Сука, сало думало втекти!

Господи, блядь, ну чому я?! ЧОМУУУУ?! Сиджу в цій сраній коробці з картону, яку в Лос-Анджелесі гордо називають «студія», і намагаюся, бляха, врятувати світ! Нічними постами в Х, які читає півтора каліки, і то один з них – це мій другий акаунт! Пишу ці йобані фанфіки про ісекай, де мої героїні сильні, незалежні, не чекають на принца, а самі будують собі гареми з бішьоненів! А мені у коментарях пишуть, що вони «недостатньо милі»!! Недостатньо, курва, милі?! Та пішли ви нахуй зі своїми милими покірними ляльками!! Я хочу панку! Я хочу революції!! Я хочу, блядь, просто нормально поїсти!!!!

Мене звати Саммер Кокс, і моє життя – це якась зла сатира на американську мрію! Веганка-панк-еко-активістка, яка харчується простроченими соєвими сосисками, бо на свіжі грошей тупо нема! Весь світ навколо – пластиковий, фальшивий, інстаграмний!! Люди посміхаються тобі в обличчя, а потім йдуть в старбакс за кавою в пластиковому стакані, і вся їхня еко-свідомість випаровується швидше, ніж моя надія на світле майбутнє! Я змінюю квартири частіше, ніж шкарпетки! То йоги-сусіди за стіною медитували так голосно, що в мене третє око почало сіпатися, то в іншому місці завелися таргани-мутанти розміром з мого колишнього!! А я мрію рятувати китів!! Чи хоча б просто не здохнути з голоду в цій каліфорнійській пустелі лицемірства!

І от сьогодні!!!! Йду з чергового безглуздого мітингу, де ми кричали «Врятуємо планету!», а в самих були айфони, зроблені дитячою працею в Китаї!! В навушниках репетують Dead Kennedys, в животі репетує голодний кит, і тут я бачу!!!! БАЧУ ЦЕ!!!!! З вантажівки, що мчить попереду, випадає пачка!!! Ідеальної, зеленої, божественної БРОКОЛІ!!!!! Це знак!! Це всесвіт дає мені шанс!!! Я кидаюся вперед, як левиця на антилопу, як панк на безкоштовне пиво!!!! Я біжу, простягаю руку до мого зеленого спасіння!!!

А потім світ просто вимикається!! ТЕМРЯВА!!! РІЗКИЙ БІЛЬ!!!! І остання думка в голові: «Бляяяяяяяяядь, мене що, збила інша вантажівка?! Через броколі?! Це навіть не іронія, це тупо знущання!!!!!».

Відкриваю очі!! Світло!!! Сонце б'є прямо в обличчя крізь листя!! Листя?! Якого хуя?! Пахне землею, вологою, мохом, а не смогом і сміттям!! Де я, блядь, в Голлівуді знімають новий фільм про Аватара?! Голова розколюється, тіло ниє, ніби по ньому реально проїхалася вантажівка! Я повільно піднімаюсь!! Я в лісі!!! В якомусь, блядь, охуєнно густому і дикому лісі!!! Це що, якийсь пранк від моїх друзів-анархістів?! Чи я померла і потрапила в веганське пекло, де дерева є, а їжі нема?!

Wait a minute!!!!! Біль!! Дивні запахи!!! Ліс!!! Мене збила вантажівка-кун!!!! Holy shit!!!! МЕНЕ ЩО, ІСЕКАЙНУЛО?! ЯК В МОЇХ ФАНФІКАХ??! ЯК В АНІМЕ??! ОСЬ ВОНО!!!! ОСЬ МІЙ ШАНС!!!! Ніяких більше прострочених сосисок!!! Ніяких тупих коментарів!! Тільки магія, пригоди і гарем красенів, що будуть боготворити свою рятівницю з іншого світу!!!! FUCK YEAH!!!!!!

Я піднімаюся на ноги, обтрушую з себе землю, і раптом чую якийсь дивний звук! Глухі удари!! І крики!! Дикі, звірячі, сповнені люті!!!! Я обережно, як шпигунка з поганого кіно, пробираюся крізь кущі! І те, що я бачу, змушує мій мозок просто закипіти і витекти через вуха!!!!!

На галявині стоїть дівчина! Абсолютно, тотально, мать його, ГОЛА!!!! Її шкіра бліда, майже світиться, волосся – дикого зеленого кольору, як мох на деревах, очі теж зелені, і вони горять якимось нелюдським вогнем!!! Фігура – просто охуєти, як у Венери з картини, але замість милої посмішки на її обличчі – гримаса чистої, незамутненої, концентрованої ЯРОСТІ!!!!

І вона ногами!!! Просто, блядь, ногами!!! Забиває до смерті величезного дикого кабана!!!! Кров летить на всі боки, хрускіт кісток лунає лісом, а вона кричить!!!! Вона кричить таким голосом, що в мене волосся на сраці ворушиться!!!!! Вона реве щось незрозуміле, якесь дивне слово, знову і знову!!!!!

– СУКААААА!!!!! САЛО!!!!! ДУМАЛО ВТЕКТИ?!!!!!!!!! А ХУЯ ТОБІ В СРАКУ, А НЕ ВТЕКТИ!!!!! Я ЖРАТИ ХОЧУУУУУ!!!!!!!

Вона завдає останнього, нищівного удару ногою прямо в рило тварині!!! Кабан затихає!!! Зеленоволоса фурія стоїть над ним, важко дихаючи, вся в крові та бруді, її голі груди підіймаються і опускаються в шаленому ритмі!!!

What… the… actual… FUCK?!!!!!!!!! Що це за хуйня?! Де мій милий світ з ельфами і котико-дівчатками?! Хто ця гола психопатка?! І що, блядь, таке «сало»?! Це ім'я того бідного кабана?! Вона вбила його, бо він не хотів бути її домашнім улюбленцем на ім'я Сало?!! Господи, я потрапила не в ісекай… Я потрапила в якийсь кривавий, сюрреалістичний артхаус про захисників тварин, де головний лиходій – це гола зелена лесбіянка-маніячка!!!! Holy shit!!!!! Це… це… Це навіть крутіше, ніж я писала!!!!!!

Holy. Fucking. Shit.

Гола, зеленоволоса психопатка, вся в чужій крові, відходить від пошматованого тіла кабана і йде прямо на мене!!! Мої ноги наче вросли в землю!! Run, bitch, run!!!! – кричить мій інстинкт самозбереження!!! Але тіло не слухається!! Я просто стою, як статуя з простроченого тофу, і дивлюся, як ця лісова валькірія смерті наближається!!

Вона підходить впритул!! Я відчуваю запах крові, мокрого листя і чогось дикого, первозданного!!! Її зелені очі роздивляються мене, ніби я якийсь експонат в музеї дивних каліфорнійських довбойобів! Вона повільно піднімає свої руки, досі мокрі від крові кабана, і я закриваю очі, чекаючи на удар!!!

Але вона не б'є! Її холодні, сильні пальці обережно торкаються мого черепа! Вона проводить ними по контуру моєї голови, щось вимірюючи, зважуючи!!! Потім задоволено мурчить собі під ніс, наче кішка, що знайшла ідеальне місце для сну:

– Хм-м-м… Така собі чашка буде!

Чашка?! A fucking CUP?! Вона хоче зробити з мого черепа йобаний кухоль для свого трав'яного чаю?! Oh my fucking god!!!! Мене ісекайнуло в Etsy-крамницю серійного вбивці!!!!!

– Ти теж з цих, авантюристка? – раптом питає вона, відпускаючи мою голову і витираючи криваві руки об власне стегно. – Ненавиджу вас, шльондр. Бігають тут, рівні якісь свої піднімають, шумлять… А потім доводиться брати ніж і вирізати їх. Особливо весело, коли вони сплять! Вже, бляха, черепи дівати нікуди! Ціла гора за струмком, бісить мене!

What. The. Fuck?! Це вона так жартує?! Вона що, тільки що поскаржилася мені на побутові проблеми, пов'язані з надлишком людських останків?!! Мій мозок намагається знайти в цьому якусь логіку, хоч якийсь, блядь, сенс!!!! Може… може, вона теж активістка?!! Захищає свій ліс від забудовників… тобто, авантюристів! Yes! Це воно!!! Ми на одній стороні!

– No, no, I'm not an adventurer! I'm an activist! – видаю я на одному диханні. – Я… Я борюся за природу!!! В Лос-Анджелесі я виходила на протести! Ми приковували себе до дерев, щоб їх не спиляли! Ми рятували дельфінів від пластикових пакетів! Я веган! Я американка! I fight for the planet!!!

Зеленоволоса дивиться на мене, як на їбануту! Вона нахиляється до туші кабана, голими руками вириває з нього шматок сирого, кривавого м'яса і починає його жувати, дивлячись мені прямо в очі! Кров тече по її підборіддю, вона плямкає, як тварина! Oh my God, I think I'm gonna puke…

– У мене немає імені, – каже вона, проковтнувши шмат. – Деякі кличуть мене Мавка. А це, – вона киває на закривавлений шмат у руці, – м'ясо. Смачно. Ти теж можеш, якщо хочеш. Знаєш… – вона раптом замовкає і дивиться вгору, на вечірнє небо, де вже починають з'являтися перші зорі. Її обличчя змінюється, в ньому з'являється щось дивне… якась мрія? Жага? – Я хочу туди.

Вона тицяє кривавим пальцем у небо!

– Якось я зібрала ракету на паровому двигуні. З дуба і старих казанів. І запустила туди Мару з болота. Вона, знаєш, була така гарна, аж бісила, але нікого не лякала. Ну який з неї страхопуд, якщо на неї всі витріщалися, як на картину? Абсолютно безкорисна! От я її в ту ракету і посадила! Хто знає, де вона зараз літає, моя красуня… Так що, да, подруги у мене немає. Сумую за нею інколи.

A FUCKING STEAM-PUNK ROCKET?! AN ASTRONAUT SWAMP MONSTER?!! Мій мозок, блядь, вийшов з чату! Я дивлюсь на цю голу, криваву маніячку, що сумує за своєю космічною подругою, і розумію, що потрапила не просто в ісекай! Я потрапила в персональне сюрреалістичне пекло! Це якийсь сон, викликаний отруєнням простроченими сосисками!

Раптом Мавка знову дивиться на мене, і в її очах знову з'являється той дикий, хижий блиск.

– Слухай, американка… Раз ти така безпомічна, я знаю, як тобі допомогти! – каже вона з якоюсь зловісною усмішкою. – Я знаю, як тобі набити ті тупі рівні! Я ж за цими довбнями постійно спостерігаю. Бачила пару швидких тактик! Наприклад, одна блондинка… Ох, вона така хитра була, сучка! Розумна! Я її навіть не одразу вбила!

Її очі загораються диким, збудженим вогнем!

– Я її катувала кілька днів! – радісно повідомляє вона. – У мене є саморобний шокер, такий, знаєш, з динамо-машини, ручку крутити треба. То я її прив'язала до дерева і била струмом! Прямо по сосках! По клітору! Оооо!!! Ти б бачила, як вона забавно сіпалась!!

Я… я думаю про клітор тієї дівки.

Це все, що крутиться в мене в голові! Ця думка в'їлася в мій мозок, як черв'як! Як вона сіпалась! Я намагаюсь виштовхнути цей образ, змусити себе думати про порятунок дельфінів, про танення льодовиків, про всю ту хуйню, яка ще вчора здавалася мені центром всесвіту! Але ні! Все, що я бачу перед очима – це нещасна білявка, яка сіпається від ударів струмом по клітору!!! І… oh my fucking god… частина мене… якась темна, первозданна, непрошена частина мене… вона… їй це цікаво!!!

What the FUCK is wrong with me?!! Мене отруїв цей ліс! Це повітря! Або ця божевільна зелена сука, що зараз крокує попереду і тягне мене за руку, ніби я її нова улюблена іграшка!

– Ну, йдемо, американка, що ти стала, як корова на льоду? – бурмоче Мавка, продираючись крізь густі хащі з легкістю, з якою я зазвичай продираюся крізь натовп на розпродажі вінтажного шмаття. – Тут недалеко! Я тобі покажу свою хату! Тільки не пизди нікому, бо в мене ще пара схронів є по всьому лісі! Треба мати план «Б», якщо черговий довбень з мечем вирішить, що він, блядь, лицар-визволитель!

«Схрон»? Це типу… a safe house? Мать моя жінка, ця психопатка ще й якась партизанка?! Вона веде мене до купи гілок, вкритої мохом і старим листям! Я б пройшла повз і ніколи б не здогадалася, що це щось більше, ніж просто частина лісового пейзажу! Мавка відкидає якусь маскувальну ряднину, і під нею з'являються грубі дерев'яні двері, вриті прямо в землю!

Ми спускаємось у її житло! Землянка! A FUCKING DUGOUT!!! Це наче нора якогось велетенського лісового звіра, але… облаштована маніяком-винахідником!!! Я кліпаю очима, намагаючись звикнути до напівтемряви, що розганяється лише мерехтінням кількох свічок, зроблених, здається, з жиру того самого кабана!!! І те, що я бачу, змушує мої панковські мізки вибухнути різнокольоровим феєрверком АХУЮ!!!!

Це… це лабораторія Франкенштейна, схрещена з бібліотекою і, блядь, склепом!!!!! Всюди полиці, зроблені з неотесаних дощок, і на них!!! На них стоять дивні прилади, зібрані з шестерінок, мідних трубок, скляних колб, в яких щось булькає і переливається!!! Купи книг в старих шкіряних палітурках з незрозумілими мені символами!!! Поряд з ними лежать саморобні інструменти, гострі ножі, арбалети, якісь дивні пастки, схожі на знаряддя тортур з середньовіччя!!! І… і…

Черепи. FUCKING HUMAN SKULLS!!!!!

Вони всюди!!! Деякі вибілені сонцем і дощем, ідеально гладкі! Інші – пожовклі, з тріщинами! Деякі слугують підставками для свічок, з інших зроблені чашки та миски!! Один, особливо великий, висить під стелею, як якась, блядь, диско-куля для некрофілів!!!

А під стелею – гірлянди!!! Не з різдвяних вогників, ні!!!! Гірлянди з сушених грибів, трав, якихось корінців і… дрібних кісток тварин!!!! Повітря густе, пахне сушеними травами, воском, старою шкірою і чимось ще… металевим… запахом крові.

– Ну, ось. Це мій дім, – задоволено каже Мавка, кидаючи рештки м'яса на стіл. – Одна живу! Найкращі сусіди – це мертві сусіди, так я вважаю! Не шумлять, не крадуть гриби, і з їх черепів виходять чудові горщики для квітів!

Вона дивиться на мене своїми дикими, зеленими очима, і я розумію… я розумію, що назад дороги немає!!! Я в лігві божевільної, геніальної, кривавої лісової німфи! І я, блядь, у повному захваті!!

Я все ще думаю про той клітор. Сіпається. Дурна думка, наче нав’язлива мелодія з їбучого тіктоку. Я дивлюся на всі ці черепи, на ці дивні прилади, на цю всю божевільну, анархічну гармонію, і частина мого мозку, та частина, що відповідає за виживання, кричить: "Біжи, Саммер, біжи нахуй звідси!!!". А інша, панковська, голодна до справжнього хаосу частина, шепоче: "О-о-о-о, це, блядь, охуєнно…".

Мавка викидає обгризену кістку в куток, де їх уже назбиралася ціла гірка. Вона повертається до мене, і в її зелених очах палає новий, хитрий вогонь. Не такий, як при катуванні, а… творчий. Наче вона щойно придумала новий, геніальний арт-проєкт.

– Слухай, Руда, – каже вона, і це "Руда" звучить так дивно, так природно з її вуст, ніби вона знала мене все життя. Holy shit, вона дала мені прізвисько! Це прогрес? Чи це крок до того, щоб стати абажуром? – Тут є поруч така собі залупа. Деревня новачків. Ну, знаєш, з таких же, як та блондинка, тільки ще тупіших. Вони мені вже так набридли, що аж зуби скриплять! Шумлять, смітять, дерева рубають для своїх тупих халуп!

Вона підходить до темного кутка, де на стіні висить щось схоже на два величезних металевих рюкзаки з примотаними до них трубами. Виглядає як реквізит з фільму про божевільного сантехніка-піромана.

– То я тут подумала… – вона ніжно гладить один з апаратів. – Пропоную сьогодні вночі піти і спалити їх нахуй. В мене є пара саморобних авто-вогнеметів. Працюють на смолі і сушених кажанах. Ефект – просто бомба! Хто буде тікати з вогню – добиємо мечем!

Вона говорить це з таким ентузіазмом, ніби пропонує спекти веганські кекси! My jaw is on the fucking floor! Я що, блядь, схожа на людину, яка погодиться на масове вбивство з використанням вогнеметів на кажанячій тязі?!!! Я, людина, що плакала, коли випадково наступила на равлика?!!

– Ті дауни ще й самі собі пастку збудували, – продовжує вона, не помічаючи мого охуїння. – Забор навколо свого села звели! Височенний! Так що вихід у них, по суті, тільки один. Через головні ворота. Просто, як в тирі! То що, ти згодна допомогти мені? Просто добивати поранених, що будуть виповзати з міста! Вони будуть слабенькі, обгорілі, тож багато сил не знадобиться! Ну що, Руда, ти зі мною?

Вона дивиться на мене, чекаючи відповіді. Її зелені очі світяться в напівтемряві, як два лісових ліхтарики, що обіцяють або диво, або жахливу смерть.

Спалити село?!

Добивати поранених?!!

Мечем?!!!!!

Мої веганські принципи волають від жаху!!! Мій пацифізм б'ється в конвульсіях на підлозі моєї свідомості!!! Я рятувала планету!! Я виступала проти насилля!!!

Але…

Вогнемети…

Помста тим, хто нищить ліс…

Вони ж такі самі, як ті корпорації, що вбивали китів! Тільки в меншому масштабі!

І цей паркан… ця ідея пастки… Вона така, блядь, елегантна у своїй жорстокості! Ніяких нудних мітингів з плакатами! Ніяких безглуздих постів, які ніхто не читає! Тільки чисте, незамутнене, полум'яне правосуддя!!!

Finish them.

Вона хоче, щоб я допомогла їй їх… фініширувати.

Серце калатає, як барабан на панк-концерті. Я думаю про ту дівку. Я думаю про її клітор. І раптом розумію, що мені страшенно, до чортиків, до нудоти… цікаво, як сіпаються люди, коли їх добивають мечем.

Fuck.

Господи, ці вогнемети важили, як мої студентські борги!!! Ми тягли ці срані, саморобні, клекочучі хреновини крізь ліс, як два демони-сантехніки, що йдуть на виклик до самого пекла! Я вся в подряпинах, гілки б'ють по обличчю, а Мавка пре вперед, як танк, і лише задоволено сопе, передчуваючи веселощі! My punk-rock cardio was not prepared for this shit!

І ось ми на пагорбі! Внизу, під нами, мирне, йобане село. Огороджене високим парканом. В вікнах горить тепле світло. Мабуть, там хтось зараз п’є какао і читає дітям казки на ніч. А ми тут, з двома машинами для виробництва барбекю з людей!

– Готова, Руда? – шепоче Мавка, і її очі палають в темряві.

Вона натискає на якийсь важіль. І світ ВИБУХАЄ!!!!

РЕВІННЯ!!!! Дике, гучне ревіння, ніби прокинувся стародавній дракон!!! Два струмені густого, липкого вогню вириваються з наших вогнеметів і летять вниз, освітлюючи ніч помаранчевим, пекельним сяйвом!!! Я відчуваю жар навіть тут, на пагорбі! Пахне палаючою смолою, сухим деревом і… fuck… паленими кажанами?!

Внизу починається пекло! Дерев’яні будинки спалахують, як сірники!!! Крики!!! Господи, ці людські крики!!! Це не схоже на кіно! Це реальний, пронизливий, повний жаху і болю звук!!! І Мавка… вона сміється!!! Вона скидає свій вогнемет, хапає здоровенний кривий меч, що висів у неї за спиною, і кидається вниз, до воріт, з яких вже починають вибігати палаючі фігури!!!

Вона танцювала в цьому пеклі!!! Вона рухалася з нелюдською грацією, і її меч розсікав повітря, розсікав плоть!!! Її дикий, радісний сміх змішувався з криками вмираючих в єдину, жахливу симфонію руйнування!!!

Я стою, паралізована! Я не можу відвести погляд! Це огидно! Це жахливо! І це… це, блядь, найепічніше видовище, яке я бачила в своєму житті!

І тут, блядь, прямо перед моїми очима з'явилася якась хуйня! Напівпрозоре синє вікно! Як, мать його, поп-ап реклама на піратському сайті!!!

**[Вітаємо! За успішну участь в командному зачищенні локації "Село новачків" ваш рівень підвищено!]**

**САММЕР КОКС**

**Рівень: 1 -> 60**

**Отримано пасивний навик "Бойовий товариш" – ви отримуєте 25% досвіду від дій лідера групи в радіусі 500 метрів!**

What. The. Fuck?! ШІСТДЕСЯТИЙ РІВЕНЬ?! ЗА ЩО?! ЗА ТО, ЩО Я ПРИТЯГЛА ЦЮ ХУЙНЮ І СТОЮ ТУТ, ЯК ВКОПАНА?! Я в шоці дивлюсь на віконце, і мій погляд інстинктивно знаходить внизу ім'я "лідера групи".

**МАВКА**

**Рівень: ???**

**Ранг: БОГИНЯ**

**Сила: ∞**

**Спритність: ∞**

**Інтелект: ∞**

**Витривалість: ∞**

**Магія: ∞**

**Харизма: Залежить від настрою**

Безкінечність. Infinity sign. Восьмірка, що лягла подрімати. У всіх її, блядь, характеристиках! І ранг… FUCKING GODDESS?! Так, блядь, все стало на свої місця! Я в команді з грецькою богинею хаосу, що трохи підробляє ландшафтним дизайном за допомогою вогню та геноциду!!!

І тут… крізь дим… хтось повзе.

Прямо до мене! Це дівчина, може, трохи молодша за мене! Її одяг обгорів, волосся сплутане і в попелі. Вона плаче і тягне за собою ногу, яка вивернута під неприродним, огидним кутом! Вона доповзає до моїх ніг, залишаючи за собою кривавий слід, піднімає на мене свої великі, повні сліз очі і шепоче:

– Будь ласка… прошу… не вбивай мене… Я нічого не зробила… Благаю…

Вона хапає мене за штанину, і я відчуваю тремтіння її пальців.

І в цей момент все зупиняється. Внизу Мавка продовжує свою криваву вакханалію. В голові досі висить це йобане вікно з 60-м рівнем. Але все це стає фоном.

Переді мною не NPC. Не моб. Не просто ще один череп для колекції Мавки. Переді мною людина. Молода. Перелякана. Вона пахне страхом, кров'ю і димом, а не пікселями та програмним кодом. В її очах – не жага до битви. Тільки тваринний, первісний жах і благання жити.

Частина мене… та сама, що думала про той клітор, та, що охуїла від свого нового рівня, шепотіла: "Finish her… Це ж так просто… Це частина гри…".

Але інша частина… та, що стояла в пікетах, щоб захистити безіменне дерево… та, що вважала себе, блядь, панком-пацифістом, кричала від жаху.

Я дивлюся на її благаюче обличчя. Потім на Мавку, що встромляє меч в чергове тіло внизу. Потім знову на цю дівчину біля моїх ніг.

FUCK.

Крики затихли.

Залишилася тільки тиша. Густа, важка, як ковдра з попелу і просочена запахом смаженого м'яса. Людського м'яса. Вогонь досі пожирав рештки села, але головна буря скінчилася.

Мавка поверталася.

Вона йшла крізь дим і попіл, повільно, втомлено, але задоволено. Вся в крові з голови до ніг. Її меч був не червоний, а чорний від запеченої крові. Вона виглядала як жахлива картина, що зійшла з полотна і пішла гуляти світом.

Вона підійшла до нас. Подивилася на мене. Потім на дівчину, що все ще чіплялася за мою ногу, тремтячи всім тілом. Обличчя Мавки не виражало нічого, крім легкої, зверхньої втоми. Наче вона щойно закінчила прополювати грядку і знайшла один, особливо набридливий бур'ян.

– І нахуя нам оце? – спокійно запитала вона, кивнувши мечем на дівчину.

В моєму горлі застряг ком. Я хотіла щось сказати. Щось на кшталт "She's just a kid!" або "She's unarmed!". Але всі мої каліфорнійські лозунги раптом здалися такими безглуздими, такими жалюгідними перед лицем цієї кривавої реальності. Слова не йшли. Я просто стояла і мовчала.

Мавка важко зітхнула, ніби моя тупість її фізично втомлювала. Вона подивилась на дівчину з абсолютною байдужістю. Потім, не кажучи ні слова, нахилилася.

Дівчина закричала, думаючи, що її зараз уб'ють.

Але Мавка просто взяла її за здорову, неушкоджену ногу. За щиколотку.

І потягла.

Вона просто потягла її за собою, як мішок зі сміттям. Голова дівчини глухо вдарялася об спалену землю. Вона кричала від болю і страху, її пальці дряпали попіл, намагаючись за щось вчепитися. А Мавка просто йшла, волочачи її за собою назад, до нашого лісу, до своєї землянки.

Я стояла, паралізована цим видовищем. Це було гірше, ніж якби вона її просто вбила. Це було… буденно. Жахливо буденно.

– І ти, Руда, не тішся, – кинула вона мені через плече, не обертаючись. Її голос був рівним і холодним. – Я її на експерименти пущу. Або секс-рабинею зроблю. Треба ж якось з користю використати цей шматок м'яса, раз ти його вберегла від швидкої смерті.

І вона зникла в темряві лісу, а за нею волочився крик і тіло, яке я щойно "врятувала".

Рівень 60.

Богиня в якості лідера групи.

І я.

Я не врятувала її.

Я не була героєм.

Я… я просто доставила новий матеріал для дослідів. Свіжий. З перебитою ногою.

Oh, my fucking god. Яка ж я, блядь, кончена.

Я прокинулася від запаху.

Це була огидна суміш. Запах озону, як після грози. Запах смаленої шкіри і волосся. І ще тонкий, солодкуватий, металевий запах крові. Він змішувався зі звичними ароматами землянки – мохом, сушеними грибами і старими книгами. Цей коктейль бив у ніс і змушував шлунок підкочуватися до горла.

Я розплющила очі. Мавка не спала.

Вона сиділа на стільці біля прив'язаної до стовпа дівчини. В її руках був той самий саморобний шокер. Вона методично, без злості, з виразом чистої наукової цікавості на обличчі, крутила ручку динамо-машини. При кожному повороті з маленьких електродів, притиснутих до сосків дівчини, зривалися синюваті іскри. Тіло дівчини сіпалося, з її горла виривалося тихе, задавлене скигління.

Я бачила, як Мавка перемістила один з електродів нижче. Туди. Я бачила, як дівчина вигнулася дугою, як її тіло забилося в німих конвульсіях. І я… я просто лежала і дивилася.

Частина мого мозку, та, що тепер була 60-го рівня, щось аналізувала. Вона відзначала ефективність приладу. Вона відзначала, що Мавка, схоже, вивчає больовий поріг. Інша частина – та, що ще пам'ятала, хто така Саммер Кокс – волала від жаху і хотіла закричати. Але я мовчала. What the fuck is this morning show? Torture for breakfast?

Нарешті Мавка зупинилася. Вона з задоволеним виглядом відклала свій прилад, ніби закінчила цікавий експеримент. Потім відв'язала дівчину, яка просто безсило сповзла на земляну підлогу, і жбурнула їй якийсь брудний кожух.

– Жерти, – коротко кинула вона в мій бік.

На столі стояли дві миски з мого черепа. Тьху, з чийогось черепа. В них парувало щось схоже на смажене коріння і лежали шматки м'яса. Вчорашній кабан, очевидно. Мавка втупилася в свою миску і почала їсти, з апетитом відриваючи шматки м'яса руками.

Я дивилася на цю їжу. Мій шлунок бунтував. Я – веган! Але голод був нестерпним. Дикий, тваринний голод. І я зробила це. Я взяла шматок. М'ясо було жорстким, з дивним присмаком, але це була їжа. Я їла, намагаючись не дивитися на дівчину, що лежала в кутку і тихо плакала. Fuck my principles. Fuck my life. Fuck everything.

Раптом з кутка почувся тихий, тремтячий голос.

– М-мене звуть Троянда…

Ми обидві, я і Мавка, повернули голови. Дівчина сиділа, закутавшись в кожух. На її блідому, втомленому обличчі була спроба… посмішки? A fucking SMILE?

– У мене в родині всі фермери, – продовжувала вона, її голос ставав трохи міцнішим, ніби вона намагалася себе переконати. – Вирощують пшеницю, овочі… А я… я перша авантюристка! Вирішила побачити світ! – Вона спробувала посміятися, але вийшов якийсь хрипкий, жалюгідний звук.

Вона.

Блядь.

Намагається.

Бути.

ВВІЧЛИВОЮ.

Вона намагається зав'язати розмову, познайомитися, наче ми зустрілись на якійсь, блядь, вечірці, а не після того, як ми спалили її дім, а ця зелена богиня-психопатка щойно підсмажувала її геніталії!

Я подивилася на її жалюгідну, вимучену посмішку, на її очі, в яких ще жевріла іскра якоїсь наївної надії, і мені стало фізично погано. Не від м'яса. Не від запаху.

Я подивилася на цю Троянду. Авантюристку, блядь.

І я зрозуміла, що врятувавши її від швидкої смерті від меча, я зробила щось набагато, набагато гірше.

Я прирекла її на пекло.

Тиша в землянці стала такою густою, що її можна було різати ножем. Мавка продовжувала мовчки жувати, дивлячись на Троянду, як на дивовижну комаху, що раптом заговорила людською мовою. Я просто сиділа, втупившись у свій недогризений шматок м'яса, і не знала, куди, блядь, подіти свої очі.

І тут Троянда продовжила.

Її голос був тихим, надломленим, але вона говорила. Вона ніби розповідала якусь буденну історію своїй новій подружці.

– Клітор болить… – сказала вона просто, без скарги, ніби констатуючи факт, як "сьогодні хмарно" або "вода мокра". – І… так. І всі мої друзі вчора померли.

Вона сказала це, і знову спробувала посміхнутися. Ця посмішка була найжахливішою річчю, яку я бачила. Гірше за вогнемети, гірше за черепи, гірше за розправу Мавки. Це була посмішка людини, яка щойно пройшла крізь пекло і зараз намагається зробити вигляд, що все гаразд, бо так прийнято. Бо треба бути чемною. Бо може, якщо вона буде "милою", її більше не будуть катувати.

Fucking hell. Я відчула, як волосся на моїй голові починає ворушитися. Ця дівчина – це уособлення всього того фальшивого, пластикового світу, з якого я тікала. Тільки там це було лицемірство задля схвалення в інстаграмі. А тут… тут це лицемірство задля виживання.

Мавка перестала жувати. Вона відклала кістку і схилила голову набік. В її зелених очах з’явився проблиск справжнього, наукового інтересу. Не збоченого, а саме дослідницького.

А Троянда продовжувала, ніби розганяючи сама себе, заповнюючи жахливу тишу своїм тремтячим голосом.

– Але! – сказала вона майже бадьоро. – Мої родичі! Вони живі! Так, мої батьки, брат, сестра! Вони живуть далеко, в іншому краї! У нас велика ферма! Ми вирощуємо найкращі в світі помідори! Так що… не всі! Не всіх, кого я знаю, ви вбили! Це ж добре, правда?

Вона закінчила свою промову і з надією подивилася на нас. Спочатку на мене. Потім на Мавку. Вона чекала відповіді. Вона чекала, що ми теж скажемо: "О, так! Це чудово, що твої батьки-фермери живі! Яка полегкість!".

Мозок.

Мій.

Просто.

Розплавився.

Вона не просто намагається вижити. Вона намагається знайти в цьому жаху щось позитивне. "Well, my friends were burned alive and my genitals were electrocuted, but hey, silver lining, my family is probably fine!".

Це було не лицемірство.

Це був… зламаний механізм виживання. Психіка, яка просто розлетілася на друзки і тепер відчайдушно намагається зібрати себе докупи за допомогою ввічливості та позитивного мислення.

Я подивилася на Мавку.

На її обличчі з’явилася посмішка.

Справжня. Широка. Не така, як у Троянди.

Це була посмішка вченого, що знайшов ідеальну піддослідну мишу.

Таку, що сама залізає в лабіринт, натискає на потрібні кнопки і коментує свої відчуття під час ударів струмом.

"Ох, бідна ти, бідна моя Руда," – прочитала я в цій посмішці, адресованій мені. – "Ти ніхуя не розумієш, який скарб я щойно знайшла".

Тишу розрізав спокійний, розмірений голос Мавки. Він звучав дисонансом до жаху, який тут панував. Це був голос лектора, що пояснює щось нудному студенту.

– Заспокойся. Клітор твій цілий, – сказала Мавка, звертаючись до Троянди. Вона взяла кістку, яку відклала, і почала задумливо її обгризати. – Тут занадто мало струму, щоб спалити тканини. Просто стимуляція нервових закінчень. Ефективна, але безпечна, якщо знати, що робиш. Так що не переймайся.

Троянда слухала, широко розплющивши очі, і навіть трохи кивнула, наче дякуючи за цю, блядь, технічну консультацію щодо її катування. Holy fuck.

Мавка кинула обгризену кістку в куток. Вона підвелася, підійшла до Троянди і присіла перед нею навпочіпки. Її зелені очі дивилися прямо в перелякану душу дівчини.

– Але це все деталі, – м'яко продовжила Мавка. – Мені цікаво інше. Ти. Твоя реакція. Я не люблю людей. Вони крихкі. Галасливі. Безглузді. Коли я притискаю їм до горла ніж, вони благають, плачуть, обіцяють золото, ссуть під себе. Це нудно. Це передбачувано. Потім вони вмирають, і все. З них залишаються тільки непогані добрива та матеріали для побутових потреб.

Вона простягнула руку і торкнулася щоки Троянди, потім провела пальцем по лінії її щелепи, оцінюючи. Ніби скульптор, що вивчає шматок глини. Троянда затремтіла, але не відсахнулася.

– Поясни мені, Трояндо з родини фермерів. От скажи. Який мені сенс... Який практичний, логічний, науково обґрунтований сенс не зробити з твого черепа гарненький умивальник для рук?

Моє серце впало кудись у район шлунку. Питання прозвучало. Пряме. Безжалісне. І це не була погроза. Це було запрошення до дискусії. Мавка не знущалася. Їй справді було цікаво. Вона поставила умову задачі: "Дано: я – безсмертна, всемогутня сутність, що зневажає людей і любить робити корисні речі з їхніх останків. Ти – людина. Рішення: доведи, що ти в живому вигляді корисніша, ніж у вигляді сантехніки".

Fucking hell. Це іспит. Найстрашніший, блядь, іспит у її житті.

Я бачила, як мозок Троянди шалено працює. Як в її очах миготять паніка, відчай, страх. Що вона могла сказати? "Я буду служити тобі"? Мавці не потрібні слуги. "Я покажу тобі, де сховано золото"? У цієї дівчини немає ніхуя, крім обгорілого лахміття. "Я гарно співаю"? Мавка, скоріше, зробить з її гортані свисток.

Троянда дивилася на Мавку. Її губи тремтіли. Вона намагалася знайти відповідь, яка врятує їй життя.

А я раптом зрозуміла, що вболіваю за неї.

Не зі співчуття.

Ні.

Мені було просто пиздець як цікаво, що ж, блядь, вона придумає.

Тиша затягнулася. Троянда дивилася в бездонні зелені очі Мавки, і я бачила, як в її голові пролітають тисячі варіантів, і всі вони – повне лайно. Вона на межі. На межі істерики, смерті, божевілля.

І раптом... сталося щось абсолютно неймовірне.

Щось, що зламало мій мозок остаточно.

На обличчі Троянди з'явився вираз... осяяння? Вона ніби знайшла загублений ключ, розгадала загадку, склала, блядь, пазл! В її очах, досі повних сліз і страху, спалахнув… ентузіазм?!

Вона весело, блядь, ВЕСЕЛО ляснула долонями по своїх колінах! Так роблять, коли раптом згадують про якусь круту ідею для вечірки!

– О! Точно! – вигукнула вона так бадьоро, що я аж підстрибнула. – Я згадала! Ви ж самі казали!

Мавка ледь помітно підняла брову, її обличчя залишалося непроникним, але я відчувала її здивування. Це точно не та реакція, на яку вона очікувала.

Троянда нахилилася вперед, її обличчя раптом стало змовницьким, ніби вона ділилася з нами якимось секретом. В її голосі не було ані краплі страху. Тільки… якась ділова жвавість!

– Ви ж казали, що можете зробити з мене секс-рабиню!

Вона сказала це.

Ось.

Так.

Просто.

Ніби пропонувала свої послуги в якості прибиральниці чи посудомийки! Ніби нагадувала про якийсь пункт в усному договорі, який ми могли забути!

Я подавилася повітрям.

Весь світ звузився до цієї сцени. Гола, брудна дівчина з перебитою ногою і слідами від опіків на сосках, яка з ентузіазмом нагадує своїй мучительці-богині про опцію її сексуального поневолення, як альтернативу перетворенню на умивальник!

Я подивилася на Мавку.

Навіть ця богиня хаосу була… ошелешена.

Вперше за весь час нашого знайомства я побачила на її обличчі щось схоже на спантеличення. Вона очікувала благань, сліз, погроз, обіцянок. Можливо, навіть відчайдушного нападу.

Але вона точно, блядь, не очікувала конструктивної пропозиції стати її особистою вібро-іграшкою з плоті та крові, поданої з таким діловим ентузіазмом!

Троянда, побачивши наше мовчання, вирішила розвинути свою думку, як хороший менеджер з продажів.

– Дивіться! – затараторила вона. – Умивальник – це ж… нудно! Покористувались – і все! А я! Я ж… жива! Я можу… ну… робити різні речі! І ви казали, у вас подруги немає! А я… можу бути ким завгодно! І ви ж, мабуть, давно… ну… того… – Вона сором'язливо, блядь, СОРОМ'ЯЗЛИВО опустила очі. – А я молода, здорова… ну, крім ноги… але це ж можна полагодити, правда? Я швидко вчуся! Я можу бути дуже… корисною! Це ж набагато цікавіше, ніж мити руки в моєму черепі, хіба ні?

Вона закінчила свою промову.

І з надією, як стартапер після пітчингу, подивилася на свого потенційного інвестора.

Я зрозуміла, що присутня при народженні нової форми життя. "Homo Stockholmensis Sapiens". Людина Стокгольмська Розумна.

І, чесно кажучи, її бізнес-план звучав, сука, переконливо.

І в цей момент...

В цей момент мій шлунок, мій організм, вся моя біологічна сутність вирішила, що з неї досить. Досить сюрреалізму. Досить бізнес-планів про сексуальне рабство. І, найголовніше, досить, блядь, м'яса.

Зі мною таке бувало. Стрес, нерви, шок – і моє тіло відповідає так, як вміє. Раніше це траплялося після особливо довгих мітингів або коли я дізнавалася, що мій черговий фанфік зібрав нуль лайків. Але це… це був новий рівень.

Гірка, кисла жовч піднялася по моєму стравоходу, і я не встигла навіть сказати "Fuck". Я просто різко нахилилася вбік і почала блювати прямо на земляну підлогу землянки Мавки.

БЛЮВ-В-В-В-В!!!!

Це був фонтан! Не просто сплюнути! Це була пекельна суміш із напівперетравленого м'яса дикого кабана, якогось незрозумілого коріння, шлункового соку і всього мого каліфорнійського відчаю! Це була моя протестна акція, але не спланована, не усвідомлена, а, блядь, фізіологічна!!!

Мавка і Троянда, які щойно обговорювали доцільність перетворення останньої на вібратор, миттєво замовкли. Вони обидві повернулися і з однаковим, абсолютно спантеличеним виразом обличчя втупилися в мене. Троянда – з переляком. Мавка – з тим самим науковим інтересом, з яким вона розглядала її клітор. Вона, здається, навіть трохи нахилилася, вивчаючи консистенцію моєї блювоти.

Я задихалася. Горло дерло, як наждаком. Сльози виступили на очах. Коли нарешті спазми припинилися, я витерла рот брудним рукавом своєї куртки і, важко дихаючи, прохрипіла:

– Sorry… I don't eat meat.

Геніально, Саммер. Просто, блядь, геніально. Посеред цього пекла, після обговорення тортур та сексуального рабства, твоя головна заява – це твої дієтичні переконання. Це так схоже на мене, що аж смішно. Або плачевно.

Мавка дивилася на мене, потім на калюжу моєї блювотини, потім знову на мене. Її обличчя не виражало ні огиди, ні злості. Тільки… задумливість. Вона ніби отримала ще один шматок головоломки, який не зовсім розуміла, куди вставити.

– Не їси м'яса? – перепитала вона так, ніби почула, що я не дихаю повітрям. В її світі, здається, це було щось настільки ж дивне. – А що ж ти тоді їси? Каміння?

Троянда дивилася на мене з відкритим ротом. Мені здалося, що моя заява шокувала її більше, ніж спалення її села. Можливо, в її фермерському світі не їсти м'яса – це було найбільше збочення з усіх можливих.

І я зрозуміла, що в цій землянці зараз зібралося тріо.

Одна хоче перетворити всіх на сантехніку або секс-іграшки.

Друга готова стати секс-іграшкою, щоб не стати сантехнікою.

А третя, блядь, блює, бо вона веган.

Це, блядь, не ісекай. Це групова терапія в пеклі.

Тиша.

Повітря все ще смерділо моєю блювотою, але головним героєм сцени знову стала Мавка. Вона повністю проігнорувала Троянду, яка все ще сиділа в своїй позі «я готова, шеф!». Вся увага богині хаосу тепер була прикута до мене.

Вона повільно, вкрадливо підійшла. Обійшла мене колом, як хижак, що оцінює дивну, незрозумілу здобич. Вона розглядала мене з голови до ніг. Її зелені очі сканували кожен сантиметр мого тіла. Я відчувала себе, як жаба під мікроскопом.

– Не їсть м'яса… – пробурмотіла вона собі під ніс, ніби пробувала ці слова на смак. – Трава… коріння… Не тікає… не нападає… просто… вивертає з себе їжу, якщо їй щось не те дали. Дивно. Дуже дивно.

Вона зупинилася прямо переді мною. Її обличчя було так близько, що я бачила кожну рисочку її ідеально-дивної шкіри. Вона вдихнула повітря біля моєї шиї. Я завмерла, боячись навіть дихнути. Це було… інтимніше і страшніше, ніж будь-яка погроза. Вона що, блядь, мене нюхає?!

Потім вона відсторонилася і задумливо подивилася мені в очі. І тут вона почала думати вголос. Це було найстрашніше – чути, як працює її нелюдський, божевільний, але до біса логічний мозок.

– Хм… Може, в тобі дух… кроля?

Що.

Блядь.

Що.

ЩО?!!!

A fucking BUNNY?!!

Вона це серйозно?!

– Або зайця, – продовжила вона свої роздуми, не звертаючи уваги на мої очі, що полізли на лоба. – Так, це пояснює. Їси траву. Всього боїшся. На вигляд – ніби і хижак, але по суті – їжа для інших. Слабка, але плодюча. Хоча… ні, щодо плодючості я не впевнена. Треба буде перевірити.

Вона щойно, блядь, класифікувала мене як якусь лісову тварину!!! Вона порівняла мене з кроликом!!!! Мене! Саммер Кокс! Панка, еко-воїна, авторку феміністичних фанфіків!!! FUCK YOU!!!! I’m not a bunny!!!

Поки я в голові волала про цю наругу над моєю особистістю, Мавка розвивала свою зоологічну теорію.

– Якщо в тобі дух кроля, – її очі раптом загорілися збудженням вченого, – то твій череп може не підійти для умивальника! Кістки тонкі, крихкі. Буде протікати! Шкода. Але! Шкіра… твоя шкіра! Така бліда, м’яка. З неї вийдуть чудові рукавички! Або палітурка для книги! Так… це цікавий варіант. Треба буде подумати. Кролик, значить… А м’ясо кроля… дуже ніжне…

Вона подивилася на мене таким поглядом, яким дивляться на страву в дорогому ресторані. Я раптом гостро, фізично відчула себе тим самим кроликом. Маленьким, беззахисним, їстівним кроликом.

А Троянда, ця клята Троянда, в кутку ледь помітно кивнула, ніби погоджуючись: "Так-так, дуже схожа на кролика! А з мене буде чудова секс-рабиня! Який чудовий у вас звіринець, пані Мавко!".

Господи, блядь, забери мене звідси хто-небудь. Куди завгодно. Навіть назад, у вантажівку з броколі.

В ту мить, коли я вже подумки відчувала, як мої кістки хрускотять у зубах цієї зеленої богині, а моя шкіра перетворюється на гламурний аксесуар, Мавка зробила те, що робила найкраще.

Зламала шаблон.

Вона раптом розреготалася. Гучно, дзвінко, без тіні злоби. Це був чистий, незамутнений сміх людини, якій щойно вдалося розіграти когось по повній програмі.

– Ха-ха-ха! Ой, не можу! Ти б бачила своє обличчя, Руда! – витираючи сльози, що виступили від сміху, сказала вона. – "Я не кролик!", – так і написано було! Серйозно, думала, я тебе з'їм? Та кому ти всралася така худа?

Я сиділа, роззявивши рота, і не розуміла, як реагувати. Мені щойно погрожували перетворити мене на рукавички, а тепер ця… ця сука просто рже з мене?! Моя паніка миттєво змінилася люттю. Панк всередині мене прокинувся і захотів в'їбати їй по пиці!

– Жартую, жартую, – заспокоїлась вона, але в її очах все ще танцювали бісики. – Не буду я тебе вбивати. Я вже до тебе звикла.

Вона поплескала мене по плечу, як старого приятеля.

– Може, в космос хіба що відправлю, – додала вона, задумливо дивлячись на стелю. – Складеш компанію Марі з болота. Будете літати там, планети розглядати. Кролик і русалка. Гарна компанія. По-моєму, охуєнно.

Моя лють здулася, як пробитий м'яч. Вона… вона тільки що підвищила мене зі статусу «їжа» до статусу «потенційний космонавт»! Це, блядь, кар'єрне зростання!

Я не знала, сміятися чи плакати. Це було так абсурдно, так по-мавчому, що мій мозок просто не встигав обробляти інформацію.

А потім її погляд став холодним і зосередженим. Вона різко обернулася до Троянди, яка за весь цей час сиділа тихо, як миша під віником. Посмішка зникла з обличчя Мавки.

– А ти, – її голос став жорстким, як метал, – чого розсілася? Ручки моєї "іграшки" вже, мабуть, засумували. І її клітор особливо.

Вона вказала підборіддям на шокер, що лежав на столі.

– Давай, Руда. Крути.

ЩО?!!!

Я?!

Вона не просто хоче продовжити катування. Вона хоче, щоб це робила Я!

Я подивилася на шокер. Потім на Мавку. Потім на перелякане, як у того самого кролика, обличчя Троянди.

Мавка підійшла, взяла апарат і всунула його мені в руки. Він був важкий і холодний. Ручка для обертання – гладка від постійного використання.

– Давай, давай, не соромся, – підбадьорювала Мавка, ніби пропонуючи мені скуштувати новий сорт чаю. – Це просто. Крутиш, і звідти б'є струм. Чим швидше крутиш, тим веселіше дівчинка сіпається. Тобі сподобається, кролику. Це ж теж свого роду експеримент. Дізнаємось, чи є в тобі хоч крапля хижака.

Троянда тихо-тихо почала плакати. Вона не благала. Вона просто плакала. Мовчки, як дитина, яка знає, що покарання неминуче.

Я тримала цю диявольську машину в руках. Руки тремтіли.

Крутити.

Крутити ручку.

І дивитися, як інша людина сіпається від болю.

І все це під пильним, дослідницьким поглядом божевільної богині, яка щойно вирішила мене не їсти.

Fuck. My. Life.

Це.

Блядь.

Вибір.

Очі Троянди.

Я бачила в них усе. Благання, страх, зраду. Вона дивилася на мене, на ту, що стояла і не дозволила її вбити, і в її погляді було німе запитання: «Ти теж? Ти теж одна з них?».

Ручка шокера в моїх руках здавалася живою, холодною змією. Мої веганські, пацифістські, ліберальні принципи волали всередині мене, билися об стінки черепа, як птахи в клітці. "Don't do it, Summer! This is wrong! This is evil!".

Але…

Цікавість.

Чорна, липка, всепоглинаюча цікавість.

Яка вона? Та межа, за якою я перестану бути Саммер Кокс і стану просто ще одним монстром у цій проклятій землянці?

Що я відчую?

Огиду? Задоволення? Нічого?

Мавка стояла поруч, її дихання було тихим і рівним. Вона не підштовхувала, не змушувала. Вона просто спостерігала. Як ентомолог спостерігає за павуком, що плете своє перше павутиння.

«Дізнаємось, чи є в тобі хоч крапля хижака».

І я…

Я захотіла дізнатися.

Мої пальці самі стиснули холодну ручку. Рука, зрадниця мого розуму, повільно, невпевнено, почала її обертати.

Раз.

Тіло Троянди ледь помітно сіпнулося. Тихий стогін зірвався з її губ.

Ще один оберт. Трохи швидше.

– Ай! – вигукнула вона. Її тіло вигнулося сильніше. – Ой… клітор! Блін!

Ще оберт.

Конвульсія була вже сильнішою. Її пальці вчепилися в землю.

– ААААААЙЙЙЙЙ!!! СВЯТІ КОРІНЦІ!!! ЦЕ НІБИ ТИСЯЧА РОЗЛЮЧЕНИХ ШЕРШНІВ ЗАЛЕЗЛИ ПІД ШКІРУ І ПОЧАЛИ ТАМ ТАНЦЮВАТИ!!!! – закричала вона.

І я не зупинилася.

Я продовжувала крутити. Ритмічно. Механічно.

Я дивилася, як її тіло реагує на кожен мій рух. Кожен оберт ручки перетворювався на спалах болю в її тілі. Це було прямо, як в іграх, де ти натискаєш кнопку, і персонаж робить дію. Тільки це була не гра. Це була реальність. Моя, сука, реальність.

Між криками болю Троянда намагалася… жартувати.

Її мозок, її змучена, зламана психіка відчайдушно намагалася знайти вихід, повернути все в якусь подобу норми.

– О-О-ОХ!! А знаєте, ц-це навіть… може бути корисним! – вигукнула вона, задихаючись після чергового розряду. – Як якесь… алхімічне зілля! Для бадьорості! Щоб в-варта вночі не спала! А-А-А-А-А!!!! СУКА, МІЙ КЛІТОР!!!! ВІН ЩОЙНО ПОБАЧИВ УСІХ БОГІВ І ПОПРОСИВ ЇХ ЙОГО СТЕРТИ!!!

Вона кричала, і вона жартувала.

Вона стікала потом і сльозами, і вона намагалася викликати у своїх мучителів посмішку.

А я крутила ручку.

Я бачила її біль. Я чула її жарти.

І я нічого не відчувала.

Ні огиди.

Ні задоволення.

Тільки холодну, відсторонену цікавість вченого, що ставить дослід. Я ніби спостерігала за реакцією хімічних елементів у пробірці. Додати реагент – подивитися на реакцію.

Хижак прокинувся.

І він виявився не злим. Не радісним.

Він виявився просто, блядь, порожнім.

Я подивилася на Мавку.

На її обличчі була легка, ледь помітна посмішка.

«Так і знала», – казав її погляд.

«Ласкаво просимо до клубу, кролику».

День зробив ще один крутий, несамовитий поворот у прірву їбанутого божевілля.

Коли стогони Троянди нарешті вщухли, і я, спустошена й порожня, відклала клятий шокер, Мавка зробила те, чого я очікувала найменше.

Вона почала лікувати.

З абсолютно діловим, зосередженим виразом обличчя, ніби це був просто наступний пункт у її списку справ, вона взяла ногу Троянди. Двома вправними, сильними рухами, від яких пролунав огидний хрускіт, вона вправила кістку на місце. Троянда скрикнула, але цього разу коротко, від різкого болю. Потім Мавка дістала з-під столу дві гладкі палиці і моток якихось міцних волокон. Її пальці, ті самі, що тримали меч і налаштовували шокер, працювали швидко, вміло, накладаючи ідеальну, тугу шину на зламану кінцівку.

Це була… kindness? Милосердя? Fucking WHAT?!

Закінчивши, вона задоволено поплескала по своїй роботі.

– От і все, – сказала вона майже ласкаво. – Загоїться, як на собаці. Тільки, – її голос став тихим, як шелест осіннього листя, і від цього стало в сто разів страшніше, – я хочу, щоб ти дещо знала, моя мила Трояндо. Просто… щоб ми розуміли одна одну.

Вона нахилилася до самого обличчя дівчини.

– Якщо ти спробуєш втекти. Якщо я одного ранку прокинуся, а тебе тут немає… Я знайду твою ферму. Ту, з помідорами. Я зустріну твоїх батьків, брата, сестру. Я розповім їм, якою сміливою авантюристкою ти була. А потім я виріжу їх. Усіх. Повільно. І залишу їхні голови на стовпах твого паркану, щоб сонце бачило їхні обличчя, коли сходить. Ти мене зрозуміла?

Це не було погрозою.

Це був, блядь, туристичний маршрут.

План подорожі, озвучений з холоднокровністю GPS-навігатора.

Троянда, біла, як полотно, шалено закивала, не в змозі вимовити ні слова.

І ось так. Світ знову став на свої звихнуті, вивернуті навиворіт рейки.

***

Вечір.

Полум'я свічок кидає танцюючі тіні на стіни землянки. Повітря густе. Пахне смаженим корінням, якимись травами і… пилом.

Тому що Троянда прибирає.

З накладеною шиною, спираючись на палицю, вона кульгає по землянці. Вона ходить дивною, вимушеною ходою, широко розставивши ноги, наче її промежина досі палає від примарного вогню тисячі шершнів. Кожен крок дається їй важко, але на її обличчі – маска завзятої, старанної служниці.

Вона готує їжу в казанку. Якийсь вегетаріанський суп – спеціально, блядь, для мене! – бурмочучи собі під ніс щось про те, як правильно варити пастернак. Потім вона бере ганчірку і починає витирати пил. З полиць. З книг. З черепів.

Вона, блядь, витирає пил з умивальника, який не зробили з її голови.

Це сюрреалізм найвищого ґатунку. Картина Сальвадора Далі, написана кров'ю і сльозами.

А Мавка?

Де ж богиня хаосу в цій домашній ідилії?

Вона сидить у своєму улюбленому кріслі з черепів і… читає.

В руках у неї потерта книга в м'якій шкіряній палітурці. Я бачу обкладинку. На ній зображений мускулистий воїн з довгим білим волоссям, що пристрасно обіймає якусь ельфійку в прозорій сукні.

Богиня вбивств і тортур. Творець вогнеметів.

Читає. Блядь. Любовний. Роман.

Вона настільки захоплена, що іноді прикушує губу, перегортаючи сторінку.

Це було останньою краплею. Мій мозок відмовився це сприймати. Він просто підняв білий прапор і здався.

Я сиділа на підлозі, в своєму кутку. Я, кролик. Не вбивця і не жертва. Просто глядач у цьому театрі абсурду.

Мавка, божевільна богиня, читає про кохання.

Троянда, зламана, але непереможна у своєму стокгольмському синдромі, будує гніздо в пеклі.

А я… я просто існую.

Ніхто не катує мене. Ніхто не просить крутити ручку. Про мене забули. Я перетворилася на меблі.

І поки я спостерігала за цією клятою, збоченою, постапокаліптичною БДСМ-версією «Маленького будинку в преріях», я відчула щось нове.

Голод.

І цей чортів суп пахнув так добре.

Тиша. Тільки потріскування вогню, шурхіт ганчірки Троянди і тихий шелест сторінок, які перегортала Мавка. Ця буденність була в сто разів божевільнішою за відкритий геноцид. Вона заколисувала. Розслабляла. Змушувала мозок забути, де він знаходиться.

І в цій дивній, оманливій тиші, в мені дозріла думка.

Тупа.

Безглузда.

Але абсолютно логічна для мого, мабуть, уже теж пошкодженого мозку.

"Maybe they will understand me. Maybe they will HELP me".

Ця ідея спалахнула в моїй голові, як ракета в темному небі. Якщо я поясню… Якщо вони дізнаються… Тоді все зміниться! Вони зрозуміють, чому я така дивна! Чому я веган! Чому я не розумію половини з того, що вони кажуть! Це ж так очевидно! Я – інопланетянин! A fucking alien! Зірка всього цього шоу!

Я піднялася. Спочатку невпевнено, потім рішучіше.

Вони обидві підняли голови. Троянда – з виразом собаки, що чекає на команду. Мавка – відірвавшись від своєї сентиментальної хуйні, з легким роздратуванням.

– I have something to tell you, – почала я. Мій голос тремтів, але я була сповнена рішучості.

Вони мовчки дивилися на мене. Чекали.

– You see… I'm not from here. Not from this… world.

Скепсис. Я фізично відчувала його, він висів у повітрі. Троянда просто кліпала своїми великими очима, не розуміючи, про що я. А на обличчі Мавки було написано: "О, чудово. Кролик з'їхав з глузду. Яким кольором пофарбувати його кімнату в божевільні?".

– Я… я з іншого світу! – я почала говорити швидше, намагаючись вкласти в слова всю свою переконаність. – Він називається Земля! Лос-Анджелес! Ми літаємо на металевих птахах, спілкуємось за допомогою коробок, що світяться, а замість магії у нас… ну… наука! В моєму світі не їсти м'яса – це нормально! Там мільйони таких, як я! У нас немає авантюристів з рівнями, а вантажівки-куни іноді збивають людей, які біжать за броколі! Ось як я сюди потрапила!!!

Я випалила це на одному диханні. Моя велика промова! Момент істини! The big reveal!

Тиша.

Троянда виглядала абсолютно розгубленою. "Вантажівка-кун? Броколі?". Її фермерський мозок намагався зібрати з цих слів хоч якусь картину, але це було неможливо.

Мавка ж слухала мене з виразом патологоанатома, який вивчає особливо цікавий випадок рідкісного мозкового розладу. Вона не перебивала. Вона дозволила мені виговоритися до кінця. Коли я замовкла, важко дихаючи, вона відклала свою книгу.

– Земля… – повільно повторила вона. – Металеві птахи… Ясно.

Вона встала, підійшла до однієї з полиць, дістала звідти якусь банку з сушеними корінцями, відсипала трохи в долоню і підійшла до мене.

– Відкрий рота, кролику.

– What? No! I'm not crazy! I'm telling you the truth!

– Це, – сказала вона абсолютно спокійним, повчальним тоном, – корінь місячного вовчуга. Дуже добре допомагає від видінь. Прояснює розум, знімає марення, викликане лісовими духами. Відкрий. Рот.

Я відсахнулася, як від вогню. Fuck! Це не та реакція, на яку я очікувала!

– Це не видіння! Це правда! Я можу довести!

І тут Мавка здивувала мене знову. Вона не стала наполягати. Вона просто зітхнула, ніби спілкуючись з дуже впертою дитиною.

– Добре, – сказала вона. – Добре, Руда. Припустимо. Ти з іншого світу. Світу металевих птахів і коробок, що світяться.

Вона сіла навпроти мене. В її зелених очах з’явився холодний, гострий, як лезо ножа, блиск.

– Тоді скажи мені, мандрівнице між світами.

– Скажи мені, госте з зірок.

– Скажи мені, всезнаюча кролиця…

– Чому. Я. Повинна. Тобі. Вірити?

Напруга в кімнаті стала майже фізично відчутною. Я стояла, спіймана на слові, загнана в кут її крижаною, безжалісною логікою. "Доведи". Ці два слова прозвучали, як вирок. Що я могла довести? Сказати їй, що броколі не росте на деревах? Описати хмарочос? Наспівати щось із репертуару Misfits?!

Мавка дивилася на мене, і на її обличчі повільно розквітала її фірмова посмішка – посмішка божевільного експериментатора, якому в голову щойно прийшла геніальна, садистська ідея.

Вона знову підійшла до своєї шафки з зіллями. Порилася там. Потім повернулася. В її руці був не корінь місячного вовчуга. Це було щось набагато… специфічніше.

Крупний, вузлуватий, схожий на деформовану людську руку, корінь імбиру.

– Добре, Руда, – сказала вона, грайливо підкидаючи імбир на долоні. – Ти кажеш, що ти зі світу, де правлять не духи, а... як ти це назвала? Наука. Добре. Я люблю пробувати нове. І я люблю парі. Тож слухай мене уважно.

Троянда в кутку перестала витирати череп і з цікавістю витягнула шию. Здається, її розважальна програма на вечір тільки-но почалася.

– Давай так, – голос Мавки став оксамитовим і небезпечним. – Це не покарання. Це не катування. Це – науковий спір. Справжній експеримент для двох... представників різних світів.

Вона підійшла до мене впритул, її очі заглядали мені прямо в душу.

– Ось, – вона простягнула мені стіл, завалений усяким мотлохом: шестерінки, дроти, старі леза, шматки дерева, кістки, дивні кристали. – Усі мої матеріали – у твоєму розпорядженні. Якщо ти… – вона зробила драматичну паузу, – зможеш зібрати хоча б щось. Хоч якусь одну, найпростішу річ, керовану вашою "наукою". Цю… коробку, що світиться. Або щось, що робить музику без музикантів. Будь-яку хуйню, яка доведе, що ти не просто божевільна кролиця з розладом шлунку. Якщо в тебе вийде… я програла.

Я з надією подивилася на неї. Програла? І що?

– І переможець отримує приз, – вона посміхнулася так, що в мене похололо все всередині. Вона підняла імбир. – Ти береш цей прекрасний шматочок природи, згинаєш мене, і власноруч засовуєш його мені в сраку.

Моя. Щелепа. Впала. На. Підлогу.

– АЛЕ, – її голос став твердим, як сталь, і посмішка зникла. – Якщо ти за цілу ніч не зможеш зібрати НІЧОГО… якщо всі твої розповіді про світ металевих птахів виявляться просто маренням… Тоді, люба моя кролице з зірок, цей імбир полетить за тим самим маршрутом… але вже в твою дупу.

Вона поклала імбир на стіл. Посередині. Між мною і горою непотребу. Він лежав там, як бомба з годинниковим механізмом. Як символ моєї потенційної перемоги або мого анального приниження.

Це був виклик.

Найабсурдніший, найзбоченіший, найнебезпечніший виклик у моєму житті.

Я ж не якийсь, блядь, винахідник! Я активістка! Я пишу фанфіки! Я можу годинами розповідати про шкоду пластику для світового океану, але я не маю жодного, сука, уявлення, як змусити шматок дроту світитися!

– Ну що, Руда? – запитала Мавка. – Спір приймається?

Я подивилася на гору деталей. На імбир. На її очі, що горіли азартом.

Fucking checkmate.

Що я могла сказати?

"No"? І назавжди залишитися в її очах божевільним, брехливим кроликом, якому можна тикати в обличчя корінням проти марення?

Або "Yes"? І провести ніч, намагаючись винайти хоч якусь хуйню з кісток і шестерінок, знаючи, що на кону стоїть моя незаймана американська срака.

"Я панк," – прошепотіла якась божевільна частина мене. – "Панки приймають виклик".

"Ти ідіотка," – відповіла інша, більш розсудлива частина. – "Ти навіть не знаєш, як працює батарейка!".

Я перевела подих.

FUCK IT.

Стіл. Гора лайна. І імбир.

Це стало моїм всесвітом.

"Yes".

Я, блядь, сказала "Yes".

Тепер я сиділа на підлозі перед цим проклятим столом, а імбир, як єхидний маленький гном, підморгував мені з центру.

Троянда скінчила своє прибирання і сіла в кутку, закутавшись у кожух. Вона збиралася дивитися це шоу. Її обличчя виражало суміш цікавості і, здається, тихої, зловтішної радості. Ну, звісно, блядь. Сьогодні страждати буду не я! Яка полегкість!

Мавка ж сіла у своє крісло, знову взявши свій сраний любовний роман, але я відчувала, що вона не читає. Вона спостерігає. Кожен мій рух, кожен мій подих – під її пильним контролем.

Okay. Think, Summer, think!

Починається паніка. Холодний піт стікає по моїй спині.

Мій мозок – це комп'ютер, який намагається завантажити програму з мільярдом вірусів. Він перегрівається, гуде і видає помилки.

YouTube. Я стільки часу, блядь, провела на YouTube! Відео "Як зробити щось з ніхуя"! DIY-проекти! "Збери свій власний комп'ютер!", "Створи просту батарейку з лимона!". Лимон! Блядь, де я тут візьму лимон?!

Школа. Фізика. О, Боже, містер Хендерсон, наш учитель фізики, з його пивним животом і вічними плямами від кетчупу на краватці! Що він там пояснював? Закони Ома? Кірхгофа? Всі ці імена, які я прогуляла в шкільному туалеті, палячи потайки сигарети і слухаючи The Clash! I fought the law, and the law... вилетіло, нахуй, з голови!

Так, стоп. По порядку. Що найпростіше?

Електрика. Базовий принцип. Потрібен плюс. Потрібен мінус. Потрібно щось, що їх з’єднає, і щось, що засвітиться чи заворушиться.

Я почала перебирати цей мотлох.

Дріт. О, дохуя дроту! Мідного, залізного, якогось незрозумілого. Good.

Шестерінки, пружинки. Можливо, для якогось механізму.

Шматки дерева. Ну, з них можна зробити корпус. Щоб моя хрінь не розвалилася.

Кістки… Fuck, навіщо мені кістки?! Хоча… може, як ізолятор? Кістка ж не проводить струм? Чи проводить?! FUCK, I DON'T KNOW!

Дивні кристали. Один синій, інший червонуватий. Вони трохи світилися в темряві власним світлом. Магія? Або просто радіоактивна хрінь, від якої в мене відвалиться срака ще до того, як туди запхають імбир?

Ліхтарик. Найдебільніше, що тільки може бути. Батарейка і лампочка.

Лампочка… лампочка. Як вона, сука, влаштована? Нитка розжарення. Вольфрам. Всередині – вакуум або інертний газ. Fuck. Я тут навіть не зможу викачати повітря з пляшки. Лампочка відпадає.

Батарейка! Лимонна батарейка! Два різні метали – мідь і цинк – в кислоті! Кислота! Що тут може бути кислотою? Оцет? Тут його немає! Шлунковий сік? Мені що, знову блювати?! Wait… А… плоди? Деякі ягоди кислі… Я оглянулася по землянці. Хрін, а не ягоди. Тільки гриби. А в грибах є кислота? Мій мозок напружується. Здається, в деяких є. Щавлева кислота?

Я взяла два шматки дроту – мідний і схожий на залізо. Почала ритися в запасах Мавки. Гриби! Взяла найбридкіший на вигляд, вологий, слизький гриб. Розрізала його ножем. Увіткнула в нього два дроти. З'єднала їх з маленьким кристалом, що світився.

Ніхуя.

Ідея номер два. Вічний двигун! Ха-ха. Very funny. Мозок вирішив пожартувати, коли на кону моя честь і анус.

Ідея номер три. Якийсь механічний пристрій. Пружини, шестерінки… Можна зібрати щось, що буде крутитися чи клацати. Музична скринька! Я взяла кілька шестерінок, намагаючись з'єднати їх на шматку дерева. Вони розпадалися, не трималися разом. Мені потрібні були осі, гвинти, яких у мене не було!

Паніка наростала.

Години минали. Полум'я свічок ставало коротшим.

Кожна невдача, кожен розсипаний механізм, кожна марна спроба змусити хоч щось, блядь, запрацювати, здавалося, робить імбир на столі більшим, твердішим і більш загрозливим.

Мавка мовчала. Троянда вже почала тихенько похрапувати у своєму кутку.

А я…

Я відчувала себе найтупішою людиною на планеті. Усі ці роки в цивілізації. Усі ці технології, які я сприймала як належне. Я не вміла робити НІЧОГО.

Я, представник розвиненого світу…

…була безпорадна, як кошеня.

І цей факт був страшніший, ніж будь-який імбир.

Okay, fuck the batteries. Fuck the lights.

Нова ідея. Шалена. Ідіотська. Але вона дала мені новий приплив адреналіну.

Динамік.

A fucking speaker.

Я бачила їх тисячі разів! В колонках, в навушниках, в телефонах! Розбирала старі магнітофони в дитинстві, щоб подивитися на цей магічний конус, що вібрує і створює звук! Як, блядь, він працює?!

Так. Стоп. Концентрація. Вдих-видих, Саммер, сука, згадуй.

Магніт. Точно! Там є магніт! Круглий, сильний, чорний!

Я шалено почала перебирати мотлох на столі. Залізяки, кристали, каміння… Чи є тут магніт? Як, блядь, перевірити?! Я почала підносити різні шматки металу один до одного. Нічого. Жодного тяжіння. FUCK.

Wait a minute… Wait… a… FUCKING… minute…

Мавка. Її шокер! Там же, блядь, динамо-машина! А в динамо-машині що? Електромагніт!!!

Я подивилася на шокер, що стояв на полиці, як трофей. Вона сказала: «всі мої матеріали – у твоєму розпорядженні». Це ж, блядь, теж матеріал!

Мій погляд зустрівся з поглядом Мавки. Вона досі не спала. Відірвалася від своєї книжки і дивилася на мене з тією ж холодною цікавістю.

Я мовчки тицьнула пальцем у бік шокера.

Вона ледь помітно кивнула. Дозвіл отримано.

Руки тремтіли, коли я брала цю диявольську машину. Але зараз це був не інструмент тортур. Це була скарбниця запчастин!

Я почала його розбирати. Обережно, щоб не зламати щось важливе. Шестерінки, ручка, і… ось він! Всередині був циліндр з намотаним мідним дротом! А біля нього… кілька темно-сірих, важких шматків металу, що міцно прилипали один до одного! YES! YES! YES! Я ЗНАЙШЛА МАГНІТ!

Окей. Що далі? Що ще було в динаміку?

Котушка. Так. Coil. Котушка з тонкого дроту. Вона підключена до… мембрани?

Так! Мембрана! Якась гнучка поверхня! Вона вібрує і штовхає повітря!

З чого зробити мембрану?

Шкіра? Шматок пергаменту зі старих книг?

Я знайшла тонкий шматок обробленої шкіри, можливо, шматок одягу якогось бідолашного авантюриста. Вирізала з нього круг.

Тепер – котушка.

Тонкий мідний дріт. У Мавки його було дохуя. Я акуратно почала намотувати його на маленький шматочок дерева, створюючи імпровізовану котушку.

Отже. В мене є:

1. Магніт (сильний!).

2. Котушка з дроту.

3. Мембрана зі шкіри.

Як, блядь, це все з'єднати?

Я пам’ятаю картинку з підручника. Магніт в центрі. Котушка рухається всередині його поля. Вона приклеєна до мембрани. Коли по котушці йде електричний сигнал, вона починає рухатися туди-сюди, штовхаючи мембрану, і вуаля – ми чуємо музику з пекла!

Але в мене немає музики! Немає сигналу! Мені не потрібно відтворювати Бетховена! Мені потрібно, щоб воно хоч, блядь, тріщало!

Що буде, якщо я просто подам на котушку струм? Не змінний, а постійний? Від…

Від тієї самої клятої грибної батарейки?!

А що, якщо?!

Руки працювали самі. Мозок перетворився на згусток чистої інтуїції, спогадів та відчаю.

Я прикріпила котушку до шкіряної мембрани за допомогою смоли, яку знайшла в банці. Розмістила цю конструкцію над магнітом так, щоб котушка знаходилася в його полі, але не торкалася його. Виглядало це як якась первісна версія грамофону, зібрана печерною людиною.

Два кінці дроту з котушки я вивела назовні.

Це був мій динамік. Моя жалюгідна, огидна, але моя власна саморобна хуйня!

Але чи запрацює вона?

Я взяла той самий гриб. Ввіткнула в нього мідний і залізний штирі. Затамувала подих.

І повільно, тремтячими пальцями, торкнулася контактами з моєї імпровізованої батарейки до проводів динаміка.

Клац.

Тихий. Ледь чутний. Сухий клацаючий звук.

Я прибрала дроти. Знову торкнулася.

Клац.

Ще раз.

Клац-клац.

Моє серце зупинилося. А потім вибухнуло, як супернова.

Він працював.

Він. Блядь. ПРАЦЮВАВ!!!!

Він не відтворював музику. Він не говорив. Він просто клацав кожного разу, коли я замикала ланцюг! Але це було воно! Це був керований звук, створений за допомогою електромагнетизму! Це була НАУКА, сука!!!

Я підняла очі на Мавку.

На її обличчі не було ані краплі глузування. Ані краплі гніву.

Вона дивилася на мій витвір…

…з повагою.

В її зелених очах горів вогонь не божевілля, а чистого, щирого захоплення вченого, який щойно побачив справжнє диво.

А я… я дивилася на імбир, що лежав на столі.

І вперше за весь цей час, я посміхнулася.

Зловісною, блядь, переможньою посмішкою.

Тиша, порушена тільки моїм тріумфальним клацанням. Клац. Клац. Це був найкращий звук у світі. Солодший за будь-яку музику.

Мавка мовчки встала зі свого крісла.

Повільно, як богиня, що сходить з небес (чи, скоріше, виходить із пекла), вона підійшла до мого столу.

Вона не сказала ні слова. Просто дивилася. Нахилилася, розглядаючи мою кустарну, криву, але працюючу конструкцію з усіх боків. В її очах читався аналіз. Діагностика.

І тут вона винесла свій вердикт.

– Я зрозуміла. Ти тупа.

WHAT?!

FUCKING WHAT?!!!

Тупа?! Я щойно, блядь, винайшла радіо з лайна і палиць, а вона називає мене тупою?!!

– Потужності ж мало, – продовжила вона абсолютно буденним тоном, ніби це було очевидно, як два плюс два. – Гриб? Серйозно, кролику? Це ж навіть не смішно. Джерело енергії має бути відповідним.

Перш ніж я встигла обуритися, її рука зникла під столом і дістала звідти… ще один шокер. Точну копію першого, тільки трохи менший. Господи, у неї що, ціла колекція цих диявольських машин?!

Не кажучи більше ні слова, вона вправними рухами, як досвідчений інженер, під'єднала два дроти від свого шокера до мого динаміка. Потім подивилася на мене.

– Ну, давай. Крути. Тільки цей, маленький.

Я, нічого не розуміючи, взялася за ручку її шокера. Він був легшим, обертався плавніше.

Я почала крутити.

КР-Р-Р-РА-А-А-АК!!!!

Це був не "клац".

Це був ОГЛУШЛИВИЙ, ГУЧНИЙ, ОГИДНИЙ ТРІСК!!! Він вдарив по вухах, змусив мене здригнутися, а Троянду, що дрімала в кутку, підскочити і злякано заверещати! Шкіряна мембрана мого динаміка завібрувала так сильно, що я боявся, вона зараз розлетиться на шматки!

Щоразу, як я крутила ручку, землянка наповнювалася цим жахливим, механічним, електричним ревом!

Мавка задоволено кивнула.

– Ось! Ось це вже інша справа! Звук досить потужний, – вона задумливо почухала підборіддя. – Не знаю, правда, навіщо. Цим хіба що вуха катувати. У вагіну Троянди ця штука, напевно, не влізе…

Троянда в кутку видала якийсь тихий, переляканий звук і щільніше закуталася в кожух.

А потім Мавка знову подивилася на мене.

І посміхнулася.

Цього разу в її посмішці не було ні зловтіхи, ні жорстокості. Тільки… визнання. Чесне визнання поразки.

– Але… – повільно сказала вона. – Це працює. Навіть від твого дохлого гриба воно працювало. Твій світ… він дійсно інший.

– Ну що ж.

Вона глибоко, театрально зітхнула.

– Парі є парі. Ти перемогла.

І після цих слів… сталося те, чого мій мозок уже не міг і ніколи не зможе осягнути.

Мавка, богиня хаосу, вбивця, винахідник і любителька БДСМ-романів, мовчки підійшла до столу, на якому створювалися її власні тортурні прилади. Вона поклала на нього руки. Зігнулася. Вона лягла животом на стіл, її гола спина і пружні сідниці ідеально підсвічувалися мерехтливим світлом свічок.

Її обличчя було спокійним, майже урочистим. Вона тримала слово.

І потім…

Вона простягнула назад руки… взяла свої сідниці…

І розвела їх.

Наче… наче, блядь, розчиняла штори на вікні.

Вона повністю, тотально, безсоромно відкрила мені вид на свою… ну… задню частину. На свій анус. І застигла в цій позі, чекаючи.

Переді мною був стіл.

І гола дупа богині.

А між нами…

…лежав великий, вузлуватий, переможний корінь імбиру.

"Переможець отримує приз".

Fuuuuuck.

My.

Liiiiife.

Це мій приз?! Це?! Я за це, блядь, боролася?

Тиша після бурі.

Повітря в землянці стало густим і важким, насиченим запахом поту, страху і гострого, пряного аромату імбиру. Мавка лежала нерухомо, притиснувшись щокою до холодного столу, її оголене тіло було абсолютно нерухоме, за винятком легкого тремтіння, що пробігало по спині.

Троянда в кутку виглядала так, ніби її душа покинула тіло і полетіла кудись далеко-далеко від цього пекла.

Єдиним, що порушувало тишу, був тихий, ледь чутний шепіт.

– Пече… – видихнула Мавка, її голос був хрипким і надломленим. – Сука… як же воно пече…

Вона не кричала. Не лаялася. Це було просто констатування факту. Наче вона коментувала погоду. Цей спокій був страшнішим за будь-який крик.

Я стояла позаду, все ще відчуваючи фантомну вагу імбиру в руці, і спостерігала. Це ще не кінець. Це не могло бути так просто.

І я мала рацію.

Повільно, дуже повільно, я побачила рух. Її рука. Одна рука, яка до цього безсило звисала зі столу, почала підніматися. Вона не намагалася витягти імбир. Вона не намагалася вдарити мене.

Вона…

Рука потягнулася вниз. Вона ковзнула по її плоскому животу, по стегну і зникла між її ніг.

І я побачила.

Я побачила, як її пальці почали пестити той маленький, гарячий вузлик нервів, захований у її складках. Її рухи були спочатку повільними, невпевненими. Наче вона перевіряла, чи тіло ще слухається її. Потім швидшими. Ритмічнішими. На її обличчі з'явилася дивна, збочена гримаса. Суміш нестерпного болю і… чогось іншого. Темного. Глибокого. Забороненого.

– А-а-ах… пече… і… а-ах… так… – шепотіла вона, тепер уже не від болю, а від зовсім інших відчуттів.

Пекучий біль в її дупі від імбиру. І наростаюче задоволення між її ніг.

Два полюси. Дві крайності. Зіткнулися в її тілі, створюючи якийсь диявольський коктейль, від якого вона почала сходити з розуму прямо на моїх очах.

Її тіло напружилося. Спина вигнулася дугою. Її стогони ставали глибшими, голоснішими. Це була агонія і екстаз одночасно. Це була тортура, яку вона перетворила на задоволення.

Це було настільки неправильно і настільки… по-мавчому.

Вона була на межі. Я бачила це. Її очі закотилися, з губ зірвався довгий, тремтячий видих, який переріс у тихий, задавлений крик. Її тіло забилося в конвульсіях на столі. Я бачила це. Вона кінчала. Оргазм. Від болю. Від приниження. Від дикого, первісного поєднання страждання і насолоди.

І в цей самий момент…

В ту саму секунду, коли хвиля оргазму накрила її тіло, зробивши його слабким, розслабленим і вразливим…

…в мені щось клацнуло.

Холодна, безжальна, інстинктивна жорстокість.

Я зробила крок вперед.

Простягнула руку.

І з усією силою, різким, нищівним поштовхом, я вдарила по імбиру.

ЧПОК.

Це був огидний, вологий, остаточний звук.

Імбир, що стирчав з її тіла, зник.

Він повністю, до останнього міліметра, сховався всередині Мавки.

Вона різко вдихнула повітря. Її очі широко розплющилися, в них застиг вираз чистого, непідробного шоку, що переходив у щось набагато темніше. Оргазм миттєво обірвався. На його місце прийшло усвідомлення.

Усвідомлення того, що я не просто перемогла. Я не просто покарала.

Я поставила крапку. В прямому і переносному сенсі.

Вона повністю під моєю владою. З моїм призом всередині її тіла. І тепер, сука, саме я вирішую, коли і як вона його дістане.

Я подивилася їй в очі.

І зловтішно, повільно, посміхнулася.

Вона лежала, закупорена моєю перемогою. Її дихання було уривчастим, перетворюючись на тихі, шиплячі стогони кожного разу, коли вона ворушилася. Весь світ, що ще хвилину тому складався з хаосу, криків і розтягнутих анальних м’язів, раптом стиснувся, став тихим і напруженим.

Я перемогла. Я встановила свій прапор. І що тепер?

В моєму мозку, звільненому від первісного інстинкту боротьби, раптом з’явився простір для думки. Тупої, недоречної, абсолютно ідіотської думки.

Але вона виникла. І я не змогла її стримати.

Всі ці авантюристи, рівні, тепер ось це парі… Це ж все, блядь, як у грі! А у кожної гри є карта! Є світ!

І саме в цей момент, поки богиня лісу лежала на столі з коренем імбиру в дупі, мій американський мозок, що нарешті відчув себе в безпеці, вирішив, що настав час для… геополітики.

Я обережно, ніби боячись її розбити, прокашлялась.

– До речі… – мій голос прозвучав дивно голосно в цій тиші.

Мавка здригнулася. Навіть Троянда в кутку підняла на мене здивовані очі.

– А що це взагалі за королівства? Ну… тут? – я невимушено махнула рукою, ніби ми обговорювали погоду за чашкою кави.

Мавка повільно, з шипінням, вдихнула повітря. Потім вона повернула голову в мій бік. Її очі палали такою сумішшю болю, гніву і чистого, незамутненого ахую, що мені на мить стало страшно. Кожне слово давалося їй важко, відлунюючись, мабуть, болем від імбиру всередині.

– Ти… що… блядь… геть єбнулась?

Я мовчки кліпнула.

– У МЕНЕ В СРАЦІ ТОРЧИТЬ ЧОРТІВ КОРІНЬ, А ТЕБЕ, СУКА, ЦІКАВИТЬ ПОЛІТИЧНА МАПА?! – просичала вона, і її тіло напружилося, викликаючи нову хвилю болю. – А-А-АХ!!! Блядський кролик!!!

Вона заплющила очі, намагаючись впоратися з болем. Потім видихнула.

– Добре, – процідила вона крізь зуби. – Хочеш знати, де ти здохнеш? Я тобі розповім.

Вона зробила ще один важкий вдих.

– На заході… а-а-ах, сука… Королівство Польське. Зарозумілі шляхтичі, що смердять парфумами і католицизмом.

– На півночі… – вона здригнулася, – Тридев’яте царство. Там живуть єбнуті московити. Крадуть у нас казки, а потім кажуть, що це їхні. Краще не ходи туди, кролику, вони з твоєї шкіри зроблять ушанку, а з твого черепа – самовар.

Вона замовкла, збираючись з силами.

– А ми… – вона подивилася на мене так, ніби я найтупіша істота у всіх світах, – ми в Україні.

Україна. Назва відлунала в моїй голові. Десь я її чула. У новинах. Якийсь конфлікт? Чи то просто країна, де всі люблять соняшники? Мій мозок лихоманив, намагаючись знайти хоч якісь асоціації, окрім війни і, можливо, борщу.

– То Україна… це королівство? – наївно спитала я.

Мавка заплющила очі з таким виглядом, ніби моє питання завдало їй більше болю, ніж імбир.

– Тільки Україна — це не королівство… – прошепотіла вона, і в її голосі з’явилося щось нове, щось стародавнє і глибоке. – І не країна, дурне ти кроленя…

Вона відкрила очі, і в їх зеленій глибині я побачила ліси, ріки і безкрайні степи.

– Україна — це сама Природа.

І в цей момент я зрозуміла.

Всю глибину. Весь масштаб. Весь пиздець ситуації.

Я не просто виграла парі у божевільної німфи.

Я щойно згвалтувала імбиром живу, дихаючу, блядь, екосистему.

Oh.

Fuck.

Тиша після великого геополітичного відкриття була густою і трохи пахла імбиром. Я стояла, переварюючи. Природа. Україна. Ушанка з кролика. Все змішалося в одну дику, сюрреалістичну картину.

А потім тишу порушив новий звук.

Кхххххххххх….

Це був низький, напружений звук. Звук максимального, абсолютного фізичного зусилля.

Я перевела погляд на Мавку.

Вона більше не лежала безсило. Її тіло перетворилося на один суцільний, напружений м’яз. Вона вчепилася в стіл так, що її кісточки побіліли. Її шия напружилася, вени на скронях набрякли. Її обличчя почервоніло від натуги.

Мавка тужилася.

Вона намагалася народити назад мій переможний імбир.

Кххххххх-КХРРРРРР…

Це було повільно. Жахливо повільно. Я бачила, як її м’язи скорочуються. Як стиснутий сфінктер відчайдушно намагається виштовхнути чужорідний предмет, що засів глибоко всередині. Це виглядало так, ніби її срака намагається виблювати.

І я побачила його!

Спочатку показався маленький, брудний, блискучий кінчик. Потім, міліметр за міліметром, він почав виповзати. Повільно. Важко. Мокрий. Слизький. Неохоче залишаючи тепле, гостинне середовище божественної кишки.

Кххх-КХХХХ-ПФФФФФФ…

І тут я почула ще один звук.

Хихикання.

Я різко повернула голову. Троянда. В кутку.

Ця, блядь, оптимістична сучка!

Вона сиділа, затиснувши рота долонею, але її плечі тряслися від беззвучного сміху. Її очі, великі і круглі, сяяли від зловтіхи. Вона бачила свою мучительку в такій принизливій, абсурдній позі – напружену, червону, що намагається висрати імбир – і її зламана психіка нарешті дала їй маленький, солодкий бонус у вигляді веселощів.

Вона веселилася.

Вона думала, що небезпека минула.

Вона думала, що її поневолювачка зараз слабка і смішна.

І я подивилася на неї і подумала: «Дурна. Ти така, блядь, дурна».

Думаю, зря.

Дуже, блядь, зря.

Тому що я бачила те, чого не бачила вона. Я бачила вираз обличчя Мавки. Навіть крізь біль і напругу, я бачила її очі.

І вони були звернені не на мене.

Вони були втуплені в тремтячу постать Троянди.

І в цих очах не було ані краплі гумору.

Там зароджувалася нова, холодна, розрахована лють. Це була не та гаряча, імпульсивна ярість, з якою вона вбивала кабана.

Ні. Це була концентрована, крижана, обіцяюча біль отрута.

Мавка ще раз напружилася, і нарешті, з гучним, вологим звуком «ШЛЬОП!», імбир вилетів з неї і впав на підлогу.

Настала тиша.

Мавка важко дихала, все ще лежачи на столі. Вона повільно, дуже повільно, підняла голову.

Троянда, побачивши це, миттєво перестала сміятися. Її обличчя застигло в гримасі жаху. Вона зрозуміла.

Запізно.

– Ти, – прошепотіла Мавка.

І цей тихий, холодний шепіт прозвучав страшніше, ніж її найгучніший крик.

– Тобі… було смішно?

Троянда шалено замахала головою.

– Що ж, – Мавка повільно почала злазити зі столу, кожен її рух був плавним і хижим, як у пантери. – Я дуже рада, Трояндо, що змогла тебе розвеселити.

Вона підійшла до неї, підняла за підборіддя, змушуючи дивитися їй у вічі.

– Це значить, у тебе ще залишився ресурс для позитивних емоцій.

Вона зловісно посміхнулася.

– Треба буде це виправити.

Тиша розсипалася на друзки, як скло. На її уламках танцював морозний страх.

Троянда завмерла. Весь її недавній гумор, вся її зловтіха випарувалися, не залишивши й сліду. На її обличчі застиг вираз чистого, тваринного жаху. Вона зрозуміла свою помилку. Кожна клітина її тіла зрозуміла. Вона розсмішила дракона, поки той був зайнятий випорожненням. Найтупіший спосіб самогубства у всіх світах.

– Ти ж у нас така… життєрадісна, правда? – голос Мавки був солодким, як отруєний мед. – Навіть у найскладніших ситуаціях знаходиш причину для посмішки. Це чудова якість. Я це дуже ціную. Це робить мої експерименти… цікавішими.

Мавка не кричала. Не погрожувала. Вона говорила спокійно, майже ласкаво, і від цього кров холола в жилах. Вона повільно підійшла до стіни. Підняла з підлоги той самий нещасний імбир, оглянула його, гидливо витерла об стіну і поклала на полицю. Як трофей. Або як обіцянку на майбутнє. Потім вона взяла шокер. Той, що поменше.

– Лягай, Трояндо, – так само лагідно сказала вона.

Троянда не рухалася. Її паралізувало.

– Я сказала, – голос Мавки трохи затвердів, втрачаючи медові нотки, – лягай.

Як побита собака, Троянда повільно, тремтячи всім тілом, опустилася на спину на брудну, холодну земляну підлогу. Її погляд був прикутий до обличчя Мавки, і в ньому не було нічого, крім приреченості.

– Ноги, – скомандувала Мавка. – Розведи.

Троянда підкорилася. Ця дія була повільною, рваною. Її тіло кричало «ні», але воля була повністю зламана. Вона розвела ноги, відкриваючи себе. Своє покарання.

Мавка присіла біля неї. В її руках знову ожила ця диявольська машина.

– Ти ж сміялася з мого болю, правда? – майже пошепки запитала вона, підносячи електроди до її клітора. – Ти думала, це весело. Зараз… зараз ми перевіримо, наскільки веселою ти можеш бути.

Вона підключила шокер до клітора Троянди. Дві маленькі металеві щелепи вчепилися в найніжнішу частину її тіла.

Троянда схлипнула. Це був звук, схожий на писк кошеняти, якому наступили на хвіст.

– А тепер… – Мавка посміхнулася, і ця посмішка була найстрашнішою річчю у всесвіті. – Пограємось.

І вона почала крутити ручку.

Не рівномірно. Не методично, як раніше.

Вона почала гратися.

Короткий різкий оберт – тіло Троянди пробиває судорога, з горла виривається короткий вереск.

Пауза.

Повільний, ледь помітний оберт, що створює нестерпний, зудячий, пекучий розряд. Троянда стогне, її пальці дряпають землю.

Знову пауза.

Потім шалений, швидкий шквал обертів, що змушує її тіло битися в конвульсіях, а крик перетворюється на безперервне, хрипле ревіння, від якого у мене заклало вуха.

Мавка "гралася".

Вона гралася з її болем, як дитина грається з іграшкою, то ласкаво її гладячи, то з усієї сили б'ючи об стіну. Вона вивчала її реакції, її крики, її сльози. В її зелених очах палав холодний вогонь чистого, незамутненого садизму, помноженого на наукову цікавість. Вона ніби ставила питання: «А що буде, якщо ось так? А якщо трохи сильніше? А якщо зробити паузу і вдарити знову, несподівано?».

А я… я сиділа в кутку і спостерігала.

Моя перемога перетворилася на квиток у перший ряд цього театру жаху.

І я розуміла, що сміх Троянди був не просто помилкою.

Це був її смертний вирок, який Мавка вирішила виконувати частинами. Довго. І дуже, дуже боляче.

Крики почали вщухати. Не тому, що біль став меншим, а тому, що в Троянди просто закінчувалися сили, щоб кричати. Її голос перетворився на хрипкий, задавлений стогін. Тіло, виснажене нескінченними конвульсіями, ледь помітно сіпалося при кожному новому розряді.

Мавка, здається, це помітила.

На її обличчі з’явився вираз… незадоволення. Наче її улюблена іграшка почала ламатися, втрачати свою чутливість. Експеримент заходив у глухий кут. Реакція стала одноманітною, передбачуваною.

– Хм… – пробурмотіла вона, зупинивши обертання ручки. – Здається, рецептори перевантажені. Чутливість падає. Нудно.

Я подумала, що вона зупиниться. Що шоу скінчилося. Якою ж я була, блядь, наївною.

Вона не зупинилася. Вона просто вирішила змінити локацію.

Мавка обережно, майже з ніжністю, від’єднала електроди від вже розпухлого, почервонілого клітора Троянди. Дівчина тихо, полегшено зітхнула. Напевно, подумала, що це кінець.

Бідна, дурна дівчинка.

З виразом хірурга, що готується до наступного етапу операції, Мавка розсунула її ноги трохи ширше. Її пальці, вкриті потом і сльозами Троянди, ковзнули нижче.

І вона ввела електроди їй у вагіну.

По одному.

Глибоко.

Я бачила, як тіло Троянди знову напружилося. Як її очі, спочатку наповнені полегшенням, тепер заповнилися новим, ще глибшим жахом. Це вже не була зовнішня тортура. Це було вторгнення.

– От… – Мавка задоволено кивнула. – Тут нервових закінчень менше, але вони інші. Біль буде не таким гострим, але… глибшим. Об'ємним. Подивимося, як тобі це сподобається.

Здається, Мавка трохи подобріла.

"Подобріла".

Боже, якими ж, блядь, збоченими стали мої критерії добра.

Вона не накинулася на неї з новою люттю. Вона почала повільно.

Легкий, ледь відчутний оберт ручки.

Тіло Троянди вигнулося.

Це був не різкий ривок, як раніше. Це була глибока, тягуча судома, що йшла ніби зсередини, з самого центру її єства. З її вуст не вирвався крик. Тільки тихий, довгий стогін, наче звук лопаючої струни віолончелі.

Її м’язи скоротилися, стискаючи електроди всередині.

– О-о-о… – Мавка зацікавлено нахилилася. – Цікаво. Дуже цікаво. Стискання м’язів покращує контакт. Реакція сильніша. Це… це змінює все!

І вона знову почала гратися.

Тільки тепер її гра стала ще витонченішою, ще більш садистською.

Вона створювала довгі, тягучі імпульси, які змушували все тіло Троянди тремтіти в безперервній, глибокій агонії.

Це було вже не схоже на удари. Це було схоже на те, що всередину неї запустили зграю електричних хробаків, які повільно пожирали її зсередини.

На обличчі Мавки з’явилася посмішка чистого, наукового захвату.

Вона відкрила для себе нове поле для досліджень.

А Троянда… Троянда вже навіть не плакала. Вона просто лежала, широко розплющивши очі, в яких застигла порожнеча.

Здається, її розум просто вимкнувся, залишивши своє тіло на поталу цій страшній, електричній агонії.

І я подумала, що, можливо, це і було її єдиним порятунком.

Пройшов час. Можливо, хвилини. Можливо, вічність.

Мавка, нарешті, здається, задовольнила свою первинну наукову цікавість. Вона припинила свою електричну симфонію. Витягла електроди.

Тиша, що запанувала, була оглушливою. Троянда лежала на підлозі, розкинувши руки і ноги, як мертва морська зірка. Її дихання було ледь чутним. Я подумала, що вона, мабуть, знепритомніла. Чи, може, навіть померла від больового шоку.

Але ні.

Троянда була незнищенною. У своєму божевіллі вона була непереможною.

За кілька хвилин вона поворушилася. Повільно, як людина, що одужує після важкої хвороби, вона сіла. Закуталася в свій кожух. Її обличчя було блідим, губи тремтіли. Але потім…

Потім вона підняла на нас очі. І, блядь, посміхнулася.

Криво. Жалюгідно. Але це була посмішка.

– Ого! – прохрипіла вона. – А це… це було… інтенсивно! Знаєте, мої батьки завжди казали, що треба пробувати в житті все! Здається, я сьогодні закрила одразу кілька пунктів з цього списку!

Вона спробувала засміятися, але вийшов якийсь булькаючий, хрипкий звук.

– Я так розумію, сеанс фізіотерапії на сьогодні закінчено? Бо якщо ні, то можемо скласти графік. Наприклад, по вівторках і четвергах! Щоб м’язи не втрачали тонус! Ха-ха!

Я дивилася на неї, і в мене не було слів. Вона не просто зламалася. Її психіка перетворилася на чорну діру, яка поглинала біль, жах, приниження і переробляла їх на… жарти. На єбаний стендап-виступ для своїх мучителів. Це був її спосіб не померти. Її суперсила. Її прокляття.

Мавка слухала це з абсолютно незворушним обличчям. Вона витирала електроди шокера ганчіркою з таким виглядом, ніби це найважливіша справа у світі. Потім вона підняла очі на Троянду.

І посміхнулася у відповідь.

Її посмішка була теплою. Майже доброю. І від цього стало в мільйон разів страшніше.

– Графік, кажеш? – м'яко перепитала вона. – Це чудова ідея, Трояндо. Це дуже… організовано. Я люблю порядок.

Вона повільно встала.

– І знаєш, я подумала… Ми якось несправедливо обійшли увагою одну… важливу частину твого тіла.

– Вхід хороший, але вихід – це ж теж цікаво, правда? Різна чутливість, інші м’язи, зовсім інша реакція… Це ж цілий новий пласт для досліджень!

Троянда перестала посміхатися. Її очі почали повільно розширюватися від жаху. Вона зрозуміла.

– Н-ні… б-будь ласка… – прошепотіла вона, і весь її гумор, вся її бравада розсипалися на попіл.

Мавка підійшла до неї, посміхаючись. Ласкаво, як мати, що збирається дати дитині нову іграшку.

– Не бійся, дурненька. Просто перевернися на живіт, – промуркотіла вона.

Не чекаючи на відповідь, вона легким поштовхом ноги перевернула Троянду.

А потім, посміхаючись, все так само ласкаво, вона розсунула її сідниці…

…і ввела електроди їй в дупу.

– От бачиш? – прошепотіла вона Троянді на вухо, коли та забилася в німому, новому, незвіданому жаху. – Простір для досліджень – безмежний. Я така рада, що ти з нами. Нам буде дуже весело.

І знову все повторилося.

Але цього разу звук був іншим.

Це вже не були високі, пронизливі крики. Біль, що йшов з глибин її тіла, з самих її нутрощів, виривався назовні низьким, нутряним, тваринним ревом. Це був крик не від гострого уколу, а від глибокого, безперервного, розриваючого болю. Її тіло вигинала дуга, її пальці безпорадно дряпали землю, а ноги сіпалися в дикому, неконтрольованому ритмі.

Троянда сіпалася. Троянда кричала.

А Мавка…

Мавка сиділа біля неї, обережно обертаючи ручку, і посміхалася.

Це була спокійна, задоволена, медитативна посмішка.

Посмішка художника, що закінчив свій шедевр.

Посмішка композитора, що знайшов ідеальну, фінальну ноту для своєї симфонії болю.

В її очах не було шаленого вогню експериментатора. Тепер там панував глибокий, тихий, повний спокій.

Гармонія.

Вона знайшла її.

Знайшла свою ідеальну іграшку.

Свою ідеальну лабораторію.

Своє ідеальне хобі.

І я, сидячи в своєму темному кутку, оточена черепами і мотлохом з іншого світу, раптом зрозуміла одну страшну річ.

Я більше не була частиною цього.

Я була лише глядачем.

Шоу було не для мене.

Парі закінчилося.

Тепер у Мавки була Троянда.

І дивлячись на задоволене обличчя цієї божевільної богині та на тіло, що звивалося від мук біля її ніг, я відчула щось огидне і незрозуміле.

Полегшення?

Заздрість?

Я не знала.

Я знала тільки одне.

В цьому дивному, страшному лісі, у землянці божевільної німфи…

…я нарешті знайшла місце, де моє власне божевілля здавалося майже нормальним.

І цей факт лякав мене більше, ніж будь-яка тортура.

Дні.

Вони потекли, як густий, мутний сироп. Схожі один на одного, наче брати-близнюки, зачаті в пеклі. Наша дивна, збочена рутина вкоренилася в моєму житті, як впертий бур'ян.

Ранок починався не з кави, а з запаху озону.

Мавка, зі свіжим, науковим інтересом, продовжувала свої "ігри" з Трояндою. Це вже не було покаранням. Це перетворилося на щоденну процедуру, як чищення зубів чи зарядка. Вони навіть розробили якусь систему. "Сьогодні спробуємо імпульсний струм на лівий сосок", – казала Мавка, а Троянда слухняно лягала, іноді навіть даючи поради: "Знаєте, а вчора на сідницях було якось ефективніше! Кращий тонус!".

А я... я перестала реагувати. Це стало фоновим шумом. Як сусіди, що голосно трахаються за стіною. Спочатку дратує, потім звикаєш. Я просто сиділа, сьорбала свій трав'яний чай і чекала, поки закінчиться "сеанс фізіотерапії".

Весь інший час Мавка щось майструвала.

Вона тягала до своєї землянки купи металобрухту, дивні каністри, казани, труби. Стукіт, скрегіт і тиха лайка були саундтреком наших днів. Я бачила, як з усього цього мотлоху народжується щось велетенське і потворне. Схоже на ракету. Божевільну, паро-панковську ракету, зроблену з дубових дощок, черепа велетня і мідних тазів. Вона наповнювала каністри якоюсь густою, смердючою рідиною, яку варила ночами з грибів, смоли і, здається, сліз Троянди.

Я була її безмовним, безкорисним асистентом. Подай той ключ. Потримай цю хуйню. Не чіпай, бо єбане. Я стала частиною меблів. Функціональною, але бездушною.

І ось одного дня.

Мавка закінчила.

Вона відступила на кілька кроків, витерла мазут з обличчя і з гордістю подивилася на свій витвір – на величезну, незграбну бочку смерті, що підпирала стелю нашої землянки.

Вона обернулася до нас.

Троянда саме закінчувала полірувати черговий череп. Я допивала свій суп з коріння.

На обличчі Мавки була та сама посмішка, з якою вона зазвичай бралася за шокер. Посмішка великих починань.

– Ну що, кролику і Трояндо, – сказала вона так буденно, ніби пропонувала сходити по гриби. – Пропоную спалити столицю і полетіти в космос шукати Мару. Їй там, напевно, самотньо.

Пауза.

Спалити столицю.

Столицю, блядь.

Не село. Не хутір. Ціле, сука, місто!

А потім… полетіти на цій літаючій труні шукати її болотну подружку-космонавта.

Мій мозок навіть не спробував охуїти. Він втомився. Він просто прийняв цю інформацію, як зведення погоди. "Сьогодні можливі кислотні дощі, геноцид і міжпланетна подорож". Окей.

Першою оговталася Троянда. В її очах спалахнув той самий діловий, оптимістичний вогник.

– О! Столиця! Це чудова ідея, пані Мавко! Треба все спланувати! Я можу зібрати провізію! А спалювати ми будемо з вогнеметів, чи ви придумали щось нове? І скажіть, у космосі холодно? Мені варто взяти теплий кожух?

А я… я подивилася на ракету. Потім на Мавку. Потім на Троянду, що вже подумки складала список справ для апокаліпсису.

І я зрозуміла, що в мене немає жодних заперечень.

Спалити дотла центр місцевої цивілізації?

Вирушити в один кінець у невідомість на паровому двигуні?

Чому, власне, ні?

Це звучало, як план. Навіть краще, ніж гнити в цій землянці, спостерігаючи за щоденними тортурами.

Це, принаймні, було щось нове.

– Добре, – сказала я, ставлячи порожню миску-череп на стіл. – Але після обіду.

Мавка влаштувала нам прощальний бенкет. Мені – цілу гору смаженого коріння, грибів і солодких лісових ягід. Це була найкраща їжа, яку я їла за весь час перебування тут. Троянді вона відрізала величезний шмат смаженого м'яса, яке та поглинала з ентузіазмом людини, що знайшла сенс життя у стокгольмському синдромі та протеїновій дієті. Вона навіть жартувала, що це, мабуть, її останній земний обід, і треба наїстися як слід, щоб у космосі не схуднути. Fucking psycho.

Коли сонце почало ховатися за деревами, розфарбовуючи небо в криваві відтінки, Мавка встала.

– Ну що, дівчата. Час. Йдемо до Горинича.

«Горинич».

Звучало, як назва якогось гострого соусу чи сорту грибів-галлюциногенів. Я поняття не мала, що це. Троянда, здається, теж, але її обличчя світилося від цікавості, як у дитини, що йде до зоопарку.

Ми йшли довго. Ліс ставав все темнішим і старішим. Дерева-велетні підпирали небо, а земля під ногами була вкрита товстим килимом моху, що поглинав звук наших кроків. Нарешті, ми вийшли до величезної, скелястої галявини, в центрі якої здіймалася гора…

Ні. Не гора.

Печера. Величезна, чорна паща, що зяяла в скелі. А біля неї…

…спало воно.

Holy. Mother. Of. FUCK.

Це був, блядь, дракон.

Не той милий дракончик з мультиків. І не величний, шляхетний звір з фентезі-книжок.

Це був пиздець.

50-метровий, триголовий, броньований лускою розміром з автомобільну шину пиздець. Кожна голова спала, покладена на каміння, і з кожної ніздрі виривалися тоненькі цівки диму. Він був настільки величезним, що я відчула себе комахою. Амебою. Нічим.

– Це… це Горинич? – прошепотіла я, відчуваючи, як сеча починає несміливо підступати до виходу.

– Він самий, – так само тихо відповіла Мавка. На її обличчі була посмішка мисливця, що вистежив свою здобич.

Вона витягла з мішка… качан капусти. Величезний, ідеальний, як з картинки.

Потім вона дістала баночку з якимось порошком і щедро посипала ним капусту, розрізавши її навпіл і начинивши, як фарширований перець.

– Що це? – запитала Троянда.

– Проносне. З кореня скаженої білки та сліз московита. Дуже ефективна штука, – пояснила Мавка.

Потім вона, з грацією ніндзя, безшумно, мов тінь, підкралася до однієї зі сплячих голів і обережно, як найцінніший дар, поклала начинену капусту прямо перед його носом.

Ми зачаїлися в кущах.

Одна з голів поворушилася. Повільно розплющила око розміром з мою голову. Побачила капусту. Понюхала. І, не роздумуючи, зжерла її одним ковтком, апетитно хрумкнувши.

А потім лягла спати далі.

Ми чекали.

І через десять хвилин почалося ПЕКЛО.

Спочатку Горинич просто закряхтів. Всі три голови прокинулися, здивовано переглядаючись. Потім його живіт почав видавати такі звуки, ніби всередині нього Сатана грав у боулінг людськими черепами.

Дракон піднявся на свої могутні лапи.

Його дупа, велетенська, як ворота до гаража, напружилася.

І звідти…

Ф-Ф-Ф-Ш-Ш-Ш-Ш-Ш-Ш-Ш-БУ-У-У-У-УМ!!!!!!!

Це був не понос. Це був, блядь, ФАЄРБОЛ!!!

Величезний, тридцятиметровий струмінь рідкого, палаючого, смердючого лайна вирвався з його анусу і вдарив у скелю, залишаючи на ній шиплячий, розплавлений слід!

Горинич заревів від болю і несподіванки. Всі три голови одночасно повернулися назад, дивлячись на власну дупу з виразом чистого, незамутненого ахую.

Ф-Ш-Ш-Ш-Ш-Ш-БУ-У-У-УМ!!!

Ще один залп! Цього разу він влучив у старе дерево, і воно спалахнуло, як свічка!

Горинич метався по галявині, його дупа перетворилася на некерований вогнемет, поливаючи все навколо рідким полум'ям і шматками неперетравленої капусти. Крики трьох голів злилися в один жахливий, повний болю і приниження рев.

– Ну все, – задоволено прошепотіла Мавка. – Тепер сидимо тут, у кущах, до ранку, поки він не випорожниться до кінця і не засне від втоми.

Вона дістала фляжку. Зробила ковток.

– А потім… – вона хитро посміхнулася, дивлячись на палаюче пекло, що вирувало на галявині, – …будемо збирати пальне для спалення столиці.

І ми сіли.

В трьох. У кущах.

І слухали.

Слухали тишу нічного лісу.

І оглушливий, вогняний, апокаліптичний понос триголового дракона.

В цей момент я подумала, що моє життя більше ніколи не буде колишнім. І, чесно кажучи, я була цьому рада.

Ніч скінчилася. Понос Горинича теж. Він лежав посеред спаленої, смердючої галявини, виснажений і принижений, і спав сном немовляти, яке щойно пережило найстрашніший розлад шлунку у своєму житті. А ми… ми працювали.

Весь. Блядь. День.

Я навіть не можу передати словами цей огидний, жахливий, фізично виснажливий процес. Ми, як три мурахи-некрофіли, збирали ще тепле, густе драконяче лайно у величезні металеві каністри. Воно пахло сіркою, смаженим м'ясом і найглибшими куточками пекла. Воно було гарячим. І його було, сука, багато.

Мавка, здається, отримувала від цього процесу якесь збочене задоволення, працюючи з ентузіазмом і наспівуючи під ніс якусь дивну, моторошну пісеньку про чорта, що втопився в болоті. Троянда ж перетворилася на ідеальну машину для виконання завдань. Вона методично, без емоцій, черпала, закручувала кришки і тягала. На її обличчі застигла маска концентрації. Мабуть, вона уявляла, що збирає полуницю на фермі своїх батьків. Тільки замість полуниці – вогняні екскременти. Sweet memories.

І коли ми нарешті заповнили останню каністру, пекло не скінчилося. Воно просто перейшло на новий рівень.

Ми тягали.

Ми тягали ці гребані каністри через ліс, через поля, через пагорби. Кожна з них важила, як мої помилкові життєві рішення. Тобто дохуя. Мої руки, які звикли тримати плакати "Save the whales", тепер були чорні від кіптяви, вкриті мозолями і подряпинами. Моя спина кричала про пощаду.

Ми підійшли до столиці.

Це було величезне місто, оточене високими кам'яними стінами. Я бачила шпилі веж, дахи будинків, відчувала гул тисяч життів всередині. А ми були тут, щоб перетворити все це на попіл.

Мавка діяла за чітким планом. Вона, виявляється, готувалася до цього роками. У неї були "схрони" по всьому периметру міста. Замасковані ями, невеликі печери, дупла в старих деревах. І в кожному такому схроні на нас чекала одна з її пекельних машин – авто-вогнемет. Складніший, більший і, здається, набагато потужніший за ті, якими ми спалили село.

Наше завдання було простим, як удар молотком по голові. Ми підтягували каністру з драконячим пальним до вогневої точки, підключали шланги, перевіряли механізми. Мавка крутила якісь вентилі, встановлювала таймери, з'єднувала все це хитрою системою дротів і мотузок, що тяглися від однієї точки до іншої, утворюючи гігантську, вогненну павутину навколо міста.

Це був довгий, монотонний, вбивчий день. Без слів. Тільки важке дихання, скрегіт металу і моя тиха ненависть до всього сущого.

Я не думала про людей у місті.

Я не думала про мораль.

Я не думала ні про що, крім ваги наступної каністри.

І ось, коли сонце знову почало хилитися до заходу, ми закінчили. Остання вогнева точка була готова. Ми стояли на пагорбі, з якого відкривався вид на всю столицю. Величну. Мирну. Приречену.

Мавка стояла, заклавши руки за спину, і дивилася на місто, як художник дивиться на чисте полотно перед тим, як зробити перший мазок.

Це був момент. Той самий moment of truth.

– Ну що, дівчата? – спокійно сказала вона, витягаючи з-за пояса довгий шнур. – Час запалити вогні великого міста.

В її очах не було люті.

Тільки холодне, чисте, незамутнене задоволення від майбутнього.

І я раптом зрозуміла.

Це було її мистецтво. Її перформанс. Її симфонія.

А ми…

Ми були просто її асистентами.

І скоро почнеться шоу.

Ми стояли на порозі апокаліпсису. Повітря було густим від передчуття. Я вже бачила, як вогняні струмені зриваються зі своїх місць, як місто перетворюється на велетенський факел... Це мало бути епічно. Похмуро. Велично.

А потім, блядь, сталася комедія.

З-за повороту дороги, що вела до міста, неквапливо, під розмірений стукіт копит, виїхала карета.

І не просто якась селянська повозка.

Це була, мать його, КАРЕТА! Вигадлива, як торт на королівському весіллі! Вся в золоті, оксамиті, з гербами, схожими на схрещених курку з багетом. На козлах сидів кучер у білій перуці і лівреї, що робила його схожим на гігантське рожеве безе.

Ця карета виглядала настільки недоречно на порозі нашого вогняного шоу, що я на мить подумала, що в мене почалися галюцинації.

– Опа, – сказала Мавка.

На її обличчі з'явився вираз дитини, яка побачила, що на додачу до її улюбленої іграшки їй несподівано подарували ще одну, блискучу і дурнувату.

План "А" був "спалити місто". Здається, щойно з'явився імпровізаційний план "Б".

Не кажучи ні слова, Мавка, з легкістю, яка суперечила законам фізики, стрибнула. Вона злетіла з пагорба, як зелена, смертоносна білка-летяга, і приземлилася прямо на спину одній з коней, що тягли карету.

Кінь дико заіржав. Кучер у перуці тільки-но встиг повернути свою голову-безе і роззявити рота від подиву, як Мавка вже була біля нього. Секунда – і вона просто скинула його з козел легким поштовхом, наче він був мішком з пір'ям. Він пролетів кілька метрів і глухо впав на землю. Навіть не знаю, чи встиг він щось зрозуміти.

А Мавка…

Вона, блядь, всілася на його місце. Схопила віжки. І з диким, радісним криком "Йо-хо-хо і пляшка самогону!!!", що абсолютно, сука, не вписувався в атмосферу, вона щосили шмагонула коней!

Коні, перелякані до смерті, понесли! Карета, це розкішне, витончене диво інженерії, підстрибуючи на камінні, полетіла прямо до воріт столиці! Сторожа на стінах почала щось кричати, але було запізно!

ГУ-У-У-У-РКІ-І-І-ІТ!!!

Карета, наче золотий таран, з усієї дурі врізалася у величезні дерев'яні ворота міста! Золоте оздоблення відлетіло, оксамит порвався, коні дико іржали, заплутавшись у віжках! Мавка, в останню мить, зіскочила і, як кішка, приземлилася на ноги.

Понівечена, але все ще ціла карета і тіла коней намертво заблокували головний вхід до столиці.

Елегантне, блядь, рішення!

Стоячи посеред цього хаосу, брудна, дика, з палаючими очима, Мавка підняла руку і з усієї сили смикнула за мотузку, що тягнулася до неї з пагорба.

І почалося шоу.

Я бачила, як по колу, по всьому периметру стін, спрацювали її пекельні машини.

З ревом, що заглушив крики на стінах, струмені драконячого полум'я вдарили по місту.

Столиця ЗАПАЛАЛА.

З усіх боків. Одночасно.

Крики.

За одну секунду місто потонуло в криках. Це вже був не хор. Це була одна нескінченна, розпачлива нота чистого жаху.

І поки я, зачарована цим пекельним видовищем, стояла, відкривши рота, дверцята понівеченої карети відчинилися.

Звідти, кашляючи і стогнучи, почав виповзати хтось.

Це була дівчина. Мого віку.

Сукня – точніше те, що від неї залишилося – була з найтоншого шовку. Зачіска, прикрашена перлами, перетворилася на криваве, розпатлане гніздо.

Принцеса? Дочка мера? Просто якась багата сучка, яка їхала на свій перший бал?

Хуй його знає.

Все її обличчя, шия, руки були в крові. Схоже, від удару вона добряче вдарилася об щось всередині.

Вона виповзла з карети. Підняла голову. Розгублено подивилася на мене. Потім на Троянду. Потім на Мавку, що стояла на тлі палаючого міста.

Потім вона знову подивилася на палаюче місто.

Потім на власні руки, що були вкриті її власною кров'ю.

Її очі розширилися, наповнюючись розумінням, жахом і абсолютним, тотальним, безмежним АХУЄМ.

Ласкаво просимо на вечірку, принцесо. Схоже, сьогодні ти – випускниця.

Дівчина в крові. Блондинка. Вона хиталася, як п'яна, але стояла на ногах. Шок тримав її тіло в вертикальному положенні. Її погляд бігав від палаючого міста до нас трьох – трьох фурій, що стояли біля розтрощеної карети.

І тут вона зробила найдивовижнішу, найабсурднішу річ, яку тільки могла.

Вона зробила крок вперед, невпевнено, на тремтячих ногах.

І заговорила.

Голос у неї був дзвінкий, але тремтів. Це був голос дівчини, яку все життя вчили бути ввічливою, навіть коли її світ, буквально, горить.

– Добрий вечір, – почала вона, злегка схиливши голову в жалюгідній подобі реверансу. – Моє ім'я… Гарбу-Гарбузко-Малина-Зінаїда, – вона запнулася, наче забула своє власне ім'я. – Ви, мабуть, не хотіли цього робити! Мабуть, у вас були… причини! Я впевнена, ми зможемо домовитися! Можливо, ви хочете викуп? Мій батько, він… він мер! Він може дати вам все, що ви хочете! Золото! Землі! Ми ж не хотіли нікому робити зла! Це, мабуть, якесь жахливе непорозуміння! Ми можемо це владнати! Ми можемо поговорити! Можливо, це все через погані закони? Мій батько саме працює над новою податковою реформою, яка…

Вона говорила.

Багато.

Дуже, блядь, багато.

Вона намагалася заговорити, забалакати цей жах. Вона намагалася застосувати свої навички аристократичної дипломатії до ситуації, де її місто спалювали три божевільні відьми. Її мозок просто відмовлявся сприймати цю реальність і відчайдушно намагався вписати її в рамки свого світу, де будь-яку проблему можна вирішити за допомогою слів, грошей і гарних манер.

Це було одночасно жалюгідно і… якось дико чарівно у своїй абсурдності.

Мавка слухала.

Слухала мовчки, схиливши голову набік. Вона дала їй виговоритися.

А потім, коли Зінаїда зробила вдих, щоб почати нову тираду про податкову реформу…

ХРЯСЬ!

Мавка завдала удару. Не кулаком. Просто долонею. Короткий, точний, нищівний удар в сонячне сплетіння.

З рота Зінаїди вирвався тихий, жалібний звук, схожий на звук, з яким здувається повітряна кулька. Очі закотилися. Вона просто склалася навпіл і почала осідати на землю.

Мавка не дала їй впасти.

Вона підхопила її, як ляльку. Перекинула через плече, як мішок з картоплею, і поплескала по дупі.

– Балакуча, – констатувала вона.

Потім вона повернулася до мене і до Троянди.

– Полетить з нами.

Вона не пояснила.

Вона не сказала куди.

Не сказала "в космос".

Вона просто сказала: "Полетить з нами".

Але я зрозуміла.

І, дивлячись на непритомне тіло багатої, ідеалістичної блондинки на плечі у Мавки, я побачила четвертого члена нашого екіпажу.

Я не знала, чи вона буде новим піддослідним, чи новим асистентом, чи просто… пасажиром.

Я знала лише те, що ракета Мавки була розрахована на трьох.

Здається, наш політ буде трохи… тісним.

Але, судячи з виразу обличчя Мавки, це її анітрохи не турбувало. Вона любила, коли в її божевільному домі ставало людно.

Ніч ми провели в одному зі схронів Мавки, слухаючи, як догоряє столиця. Крики давно стихли, залишився тільки гул вогню і тріск дерев'яних балок. Зінаїда, чи як її там, прийшла до тями, але, на диво, не кричала. Вона сиділа, закутавшись у залишки своєї шовкової сукні, і мовчки дивилася на заграву. Шок, здається, перейшов у стадію тихого, замороженого жаху.

Наступний день почався дивно.

Навіть для нас.

– Готуємося до польоту! – оголосила Мавка, поки ми снідали тим, що знайшлося в її запасах.

– Який політ? Куди? – прошепотіла Зінаїда. Її голос був хрипким і ледь чутним.

Мавка її проігнорувала.

Після сніданку вона підвела мене і Троянду на ноги.

– Треба підготувати ваші вестибулярні апарати, – заявила вона з виглядом досвідченого інструктора з підготовки космонавтів. – Наша "пташка" трохи… трясе при зльоті. Не хочу, щоб ви мені там обблювали всю кабіну. У Рудої з цим і так проблеми.

Перш ніж я встигла запитати, що, блядь, це означає, вона схопила мене і Троянду за руки.

І почала нас крутити.

З усієї, блядь, сили!

Як центрифуга. Світ перетворився на розмиту пляму з кольорів, облич, стін печери і стелі. Я чула радісний вереск Троянди – ця сучка, здається, знайшла нову улюблену карусель. Я ж відчувала, як мій сніданок з коріння і моркви починає свій власний політ вгору по стравоходу.

Через п'ять нескінченних, нудотних хвилин вона зупинилася.

Я впала на землю, як мішок. Все навколо мене хиталося і плило. Троянда, з рум'яними щоками і щасливою посмішкою, впала поруч.

Зінаїда, наша принцеса-в-біді, дивилася на все це з жахом.

– А… а мене? Мене ви не будете готувати? – несміливо запитала вона.

Мавка глянула на неї холодно.

– А тебе не шкода, – просто сказала вона. – Я до тебе ще не звикла.

Зінаїда замовкла. В її очах промайнуло щось схоже на образу. Образу! У цієї дівчини щойно спалили рідне місто і викрали її, а вона ображається, що її не включили в програму тортур-тренувань! Людська психіка – це, блядь, найдивовижніша річ у всесвіті.

Поки я, хитаючись, намагалася прийти до тями і не виблювати свою душу, вона підсіла до мене. Я сиділа, притулившись до стіни, і хрумтіла морквою. Це було єдине, що, як мені здавалося, могло заспокоїти мій шлунок. Хрум-хрум.

– Знаєш… – тихо почала Зінаїда, дивлячись на Мавку, що перевіряла якісь клапани на ракеті. – Вона не така вже й погана.

Я ледь не подавилася морквою.

– Що, блядь?

– Ну… вона ж про вас дбає, – продовжила вона, абсолютно серйозно. – Тренує вас. Готує. Вона ж не хоче, щоб вам було погано в польоті. Це… це турбота. Своєрідна, так, але турбота! Вона ж не вбила мене! Вона просто… викрала. Можливо, вона самотня. Можливо, їй просто потрібні друзі!

– "Друзі"? – перепитала я, відчуваючи, як мій мозок плавиться від цього потоку невмирущого, блядь, оптимізму. – Вона щойно перетворила твоє місто на гриль для барбекю!

– Так! Але ж вона мала на це причини! Я впевнена, мій батько, мер, щось зробив не так! Я впевнена, у всьому можна знайти хорошу сторону! Просто треба… краще придивитися!

Вона дивилася на Мавку з надією в очах. Вона шукала в цьому монстрі, в цій богині хаосу і вогняного поносу, щось хороше.

Це було настільки абсурдно. Настільки наївно. Настільки… чисто.

І, дивлячись на її щире, сповнене віри обличчя, я відчула дивну суміш роздратування і… заздрості.

Я продовжувала мовчки жувати свою моркву.

Хрум-хрум.

Хрускіт заглушував мої думки. Думки про те, що ця дівчина, ця Гарбузко-Малина-Зінаїда, набагато божевільніша, ніж ми всі разом узяті.

Бо вона вірила в добро.

Тут.

У цьому місці.

Бідна, дурна, прекрасна ідіотка. Їй буде дуже боляче падати.

---

Сиджу. Жую моркву.

Дивлюся на ракету – потворну, дику, прекрасну у своєму божевіллі. Якби це був мій фанфік, тут би йшов фінальний розділ. Або епілог. Блядь, яка банальність. Ракета, що відлітає в захід сонця... чи, в нашому випадку, в чорну діру невідомості.

Я згадала все. ЛА. Прострочені сосиски. Броколі.Вантажівка. Гола зелена дівка, що забиває кабана ногами. Черепи. Спалене село. Шістдесятий рівень, що впав мені на голову, як цегла. Ручка шокера в моїх руках. Клацання. Крики. Вогняний понос дракона. І, звісно, імбир. Кульмінація, блядь, моєї трагікомедії. Все, що привело мене сюди, до цього моменту, з цією морквою в руці.

І я думаю...

Для кого, блядь, ця історія?

Я намагаюся уявити собі читача.

Для веганів? Та вони ж мене проклянуть за той єдиний шмат м’яса і оголосять зрадницею руху. Для феміністок? Ха! Вони зберуть цілий трибунал за те, що я крутила ручку і била струмом клітор Троянди! Хоча... може, якимось особливо злим сподобається вбивство кучера. Він же, гад, посмів бути прислугою в багатої жінки!

Для любителів фентезі? Вони чекали ельфів і гномів, а отримали вогняний понос дракона і богиню, що читає любовні романи. Для поціновувачів порно? Та тут навіть фанати де Сада і гуру з іміджбордів заплачуть від абсурдності сюжету!

Для філософів? Для поціновувачів фольклору?

Я ж не знаю вашого українського фолку, але в нас, в Штатах, за такі ремейки ненавидять до сказу. Якщо ця ваша Мавка – якийсь відомий персонаж, і вона насправді мила і ніжна, то авторці цієї історії пизда. Величезна, неминуча пизда.

Її авторка, здається, просто занадто лінива… і просто злила фінал, навіть не намагаючись нікому догодити…

Раптом прямо перед моїми очима знову спливло напівпрозоре синє вікно.

[Повідомлення Системи: Столиця догоріла. Жертви: 100%. Отримано досвід за участь в зачищенні локації. Ваш рівень: 400.]

І я зрозуміла.

Вона не намагалася догодити. Їй було похуй.

"Україна — це сама Природа".

Ця історія не для когось.

Вона просто є.

Як Україна. Як Природа. Як сама Мавка.

Дика. Нелогічна. Жорстока. Іноді смішна. Вона існує поза категоріями, поза очікуваннями. Її не можна засудити чи похвалити, її можна тільки прийняти. Або бути знищеним нею.

Я ж... я згадала.

Я не добила Троянду тоді, біля села.

Я не їм м’яса, хоч раз і спробувала.

Я все ще боюся, все ще сумніваюся, все ще жую свою срану моркву.

Я така ж, якою й була.

Чи… в цьому все-таки був якийсь прихований сенс?

Хрум.