Донна

"Кожен наш вибір щось створює і щось руйнує."

(Пауло Коельйо)

Кадр-1.

Останні п’ять років вона звикла жити так, ніби її квартира — маленька фортеця. Ніхто не мав права втручатися у її тишу, у ритуали медитації чи вечірнього читання. Все стояло по своїх місцях – тапці у передпокої, книжки рівнесенько на полицях, рожева чашка з мультяшною дівчинкою в стилі Гапчинської - біля електричного чайника. Може хтось вважав це самотністю, вона ж – незалежністю. Незалежністю від абьюзу та маніпуляцій чоловіка. Все це довгий час було в її житті, але не зразу було розпізнаним. І все ж таки, краще пізніше, ніж ніколи зрозуміти і зробити вибір на свою користь.

Ось і зараз, Поліна насолоджувалася останніми теплими літніми вечорами, сидячі на своїй великій лоджії у плетеному кріслі із філіжанкою кави у руках. У відкрите вікно хвилями залітав вітерець і куйовдив її гарне довге волосся. Вона покрутила головою, щоб убрати волосся з обличчя і побачила над самою стелею осу. Як крізь захисну віконну сітку можна було просочитися? І як тепер її вигнати? Під рукою на ідеально прибраній лоджії не виявилося нічого «вбивчого» і Поліна пішла шукати у кімнату пластикову «муховбивцю» та почула рінгтон свого телефону.

«Гівнюк колишній» - побачила Поліна на екрані нею ж підписаний номер телефону колишнього чоловіка, відхилила виклик і заблокувала абонента. Треба це було зробити раніше. Та треба ж! Чого не зробила?

Стоп, а тут ще від когось «висить» смс. Та ні! Що ж ви в один день, один за одним?

«Гівнюк №2» - її колишній керівник. Одружений. Багатодітний батько. Мисливець на секретарок. Із-за нього і прийшлося покинути гарну роботу.

О! Про нове місце роботи.

Своє резюме Поліна відправила на імейли кількох сайтів, але за тиждень зворотного зв’язку не отримала. Можливо, її вік, сорок років, вже не конкурентний для посади секретаря-референта? Можливо, сучасні керівники хочуть мати біля своїх дверей не професіонала із мозком, а гіалуровані вуста та силіконі груди? Вона наблизила своє гарненьке обличчя до великого дзеркала у передпокої – чарівна, а потім увімкнула світло – не дуже. Тут треба додати, відтіля – прибрати. Поліна зводила до купи та розводила брови, смикала по черзі свої вірлиці та щоки. Ось волосся – ідеальне, своє, без нарощування, блискуче, довге. Ну хоч щось. Можна, звичайно, і до косметолога звернутися, але зараз мотивації для покращення себе – нуль.

Так, - промовила дівчина вголос і пішла до комп’ютера, сіла написала запит: вакансії посад для жінок з вищою філологічною освітою.

Випав довжелезний перелік шкіл, ліцеїв, вишів…

Це все у неї вже було. Вона видалила запит, відкинулася на спинку домашнього офісного крісла і подивилася на стелю – о ні! Знову ця оса і вже у кімнаті. Треба негайно зайнятися її ліквідацією. Що ж за день такий – не гівнюки так оси і усі намагаються порушити її кордони. А про кордони Поліна знає все! Недарма ж після розлучення вона їздила до психологині на сеанси. Дівчина зняла з ноги тапок і запульнула до стелі.

«Плюх» і на клавіатуру звалилася контужена травмована оса, здригаючи тоненькими лапками. Поліна обережно олівцем підсунула її на шматок паперу і швиденько струсила за вікно на широке підвіконня.

- Так буде з кожним, хто перетне мій кордон, - промимрила дівчина і закрила вікно.

Кадр-2.

Наступного дня Поліна поїхала на зустріч із подругою. Щомісячна кава з Лесею була законом довгі роки. Перерви, звичайно були, але це були дуже вагомі причини: такі, як Лесин токсикоз, народження двох донечок, хвороби її донечок, та оце і усе.

- Поля, що там у тебе із роботою? – запитала Леся відразу, як подруги замовили собі каву із десертом.

- Ні-чо-го, - відповіла Поліна і розвела руками в сторони.

- Тоді, у мене є пропозиція, - загадково процвірінькала Леся.

Подруга підняла до лоба брова:

- Уважно слухаю тебе.

- В офісі мого Вадика з’явилася вакансія помічника керівника і це не зв’язано із програмуванням, це щось накшталт адміністратора-референта. Тільки ти відразу не відмовляйся, подумай, - Леся сьорбнула гарячу каву і відставила, - я б і сама туди пішла, але Вадик сказав, що наші принцеси замалі, щоб їх залишати без мами, - вона подмухала на каву і зробила другий ковток.

- Та давай, сходжу на цю співбесіду, - погодилася Поліна, скинь, будь ласка, контакти.

Дівчата сиділи за столиком вуличної кав’ярні під величезною сонцезахисною червоною парасолькою, насолоджувалася спілкуванням і неспекотним літнім днем, трохи далі, за низьким парканом із кущів, повільно рухалися автівки.

- Візьміть, будь ласка, - дівча-підліток протягнула до подруг флаєр і не дочекавшись, поки хтось із них протягне руку, поклала на стіл поруч із десертами і покотилася далі, на роликах по вулиці.

- Що це? – запитала Леся і взяла у руку маленьких глянцевий папір, - це у нас…це у нас – фотовиставка «Жіноче тіло», цікаво…адреса…то це зовсім поруч. А давай сходимо! Це зайва година. Вадик на роботі, з дівчатками нянькується моя мама.

Поліна допила каву і відставила порожню філіжанку:

- «Жіноче тіло» - прочитала тему виставки, - а чому ні? Це ось тут, за рогом, - показала великім пальцем убік.

За десять хвилин подруги зайшли у галерею, вірніше, спустилися сходинками у підвальне приміщення у стилі «Лофт», заплатили якусь незначну суму за вхід і пішли гуляти залами. На фото красувалися напів оголені, але без вульгарності, пані пишних форм. Все це було в першій залі, такі ж пишні дами були і в інших залах.

- Зрозуміло, - усміхнулася Леся, - «боді-позитив» - прийняття свого тіла таким, яке є.

- А я ще вчора роздивлялася у дзеркалі свої недоліки і сумувала, - тихенько сказала Поліна, - а тут – повне прийняття! Треба у них вчитися.

- Я б теж хотів подивитися на Ваші недоліки і зробити фотосесію в стилі «нюд»! – за спинами дівчат, майже, впритул, стояли два молодих чоловіка, і тільки їх сиві борідки вказували на те, що їм по років сорок пять. Один з них тримав у руках фотоапарат із величезною камерою і спокусливо посміхався. Другий, блакитноокий, уважно роздивлявся дівчат і теж посміхався.

Поліна зашарілася і стиснула долоні в кулаки.

- Стоп-стоп, - підняв руку блакитноокий, - мій друг ще той жартівник.

- Не хочете – не треба, - потиснув плечима фотограф, наче глузував над дівчатами.

- Йдіть і жартуйте з іншими, - спробувала розрядила ситуацію Леся і потягнула подругу до виходу.

Вже на свіжому повітрі Поліна заспокоїлася і посміхнулася:

- Так і хотілося його прихлопнути!

Леся обійняла подругу за плечі:

- Поліно, слухай, вони скоріше за все жартували, а може хотіли з тобою познайомитися, а ти відразу прийняла бійцівську стійку.

- Бісять усі! Той, що з камерою і той, що без камери!

- О! А той чого бісить?

- А ні за що, просто бісить.

Леся усміхнулася і погладила подругу по спині:

- Не усі чоловіки гівнюки, моя дорогенька. Зустрічаються і нормальні. От як мій Вадик, наприклад.

- І де мені знайти такого Вадика?

- О ні-ні-ні! Це моє, руками не чіпати! – засміялася Леся і додала, - мені треба бігти, бо від мами сиплються смс-ки – мене загубили, - а ти не забудь! Тобі завтра на співбесіду. Чекаю твого дзвінка, - і побігла до станції метро.

Кадр-3.

Перед тим як йти на співбесіду, Поліна встигла заскочити до свого стиліста і зробити сучасну укладку, поновити манікюр і ось вона перед скляними величезними дверима бізнес-центру, де на двадцять сьомому поверсі та сама фірма, в якій вона збирається працювати, але є ще одна умова – необхідно сподобатися на співбесіді керівнику цього офісу. Вона одяглася вкрай консервативне: темний брючний костюм, біла блуза під ним і сумка із ноутбуком.

Двері приймальні були відчинені. Але, окрім великого стола із гаджетами та крісла, вона там не побачила нікого. Кімната була порожня.

- Привіт!

Поліна почула за спиною голос Вадика.

- Привіт! – зраділа вона підтримці, яка прибула своєчасно.

- Леся наказала тебе зустріти і підтримати, - відрапортував чоловік подруги, - пішли, не бійся, - Вадик відчинив двері у кабінет керівника і жестом голови запросив Поліни рухатися за ним.

Дівчина опинилася у світлому кабінеті із величезним столом і купою моніторів на ньому, впритул - довгий стіл з купою стільців біля нього. Із-за екранів виглядала маківка з гарною стрижкою, в початковій стадії сивіння.

- Іване, привіт! – перший привітався Вадим, - це той скарб, про який я тобі казав.

Чоловік піднявся із-за моніторів і вийшов назустріч…

- Ви? – зашарілася Поліна, - відразу впізнавши цей блакитноокий погляд і згадавши неприємну, для неї, сцену в галереї.

- Ви? – відповів Іван і теж засмутився, але якось інакше, ніж дівчина.

- То ви знайомі? – здивувався Вадим, - побачив реакцію Поліни, яка була схожа на їжачка із червоним обличчям.

- Я ні…мені не…як…- Поліна зробила крок назад, до двері і тут у кабінет вломилася купа хлопців та дівчат із гаджетами в руках, схожих за віком і бешкетністю на студентів й ледве не вибили із її рук сумку з її ноутбуком.

Вони зайняли місця за столом і відразу притихли.

- Вадиме, - звернувся Іван до колеги, - і Ви, - подивився він на Поліну, - займайте вільні місця за столом.

- Ви ж хочете отримати роботу помічника керівника? – Іван уважно подивився на Поліну, - то ж сьогодні для Вас буде випробувальний термін.

- А що мені робити? – спантеличено та схвильовано запитала Поліна, а в думках миттєво почали з’являтися ваги плюсів та мінусів: у неї буде робота, її керівник не приємна людина, зарплата буде, вона не зовсім розуміє свої обов’язки, багато молодих гарних дівчаток, тож до неї сорокарічної тьотки ніхто не буде чіплятися…

- Ось прямо зараз вести протокол. За усіма правилами. Вмієте? – Іван припинив перезавантаження в її голові.

Поліна кивнула головою і присіла на стілець, поруч із Вадимом і поставила на стіл свій ноутбук...

Проведений робочий день в новому офісі нічим не відрізнявся від її минулої роботи, може лише тим, що їй доручили сформувати електронну картотеку, як це роблять відділки кадрів, вона підписала документ про нерозголошення діяльності підприємства і їй не треба було носити каву до керівника в кабінет. Там, стояла кавова машина і по кількості паперових стаканчиків у кошику до сміття, Іван був кавовим наркоманом.

- Може і запізно, але я все ж таки хочу запропонувати Вам каву і вибачитися за вчорашню свою поведінку і мого друга, - біля робочого столу стояв Іван з двома паперовими стаканчиками, з відкіля парував неймовірний гірко-ванільний аромат.

Поліна перевела погляд на керівника:

- Можливо і запізно, але давайте, - і протягнула руку до стаканчика із кавою.

Іван усміхнувся і весь той образ сталевого чоловіка, який був весь робочий день, відразу зник, а очі стали ще блакитнішими. Він присів на край столу і нахилився до помічниці.

- Від Вас йде неймовірний аромат, Поліно, - просто, по дитячому, він вдихнув запах її волосся.

«О, ні! Знову одне і теж саме! – подумала Поліна, - шкода вдруге за місяць залишитися без роботи. Чи спробувати по іншому реагувати на залицяння керівників? Як?»

- Труссарді. Донна, - сказала вона назву своїх парфумів і піднялася із-за столу, - якщо сьогодні завдань більше не буде, я можу бути вільна?

- Так, чекаю Вас завтра о дев’ятій. Вадим підготує для Вашої роботи всі необхідні гаджети, свій ноут можете не тягати. До речі, професійне випробування Ви сьогодні пройшли, і посміхнувся, як весінній котяра.

- А Ви, Іване, ні, - Посміхнулася помічниця, - тепер Ваша черга пройти випробування професійної етики. Сподіваюся, Вам два тижні вистачить, - Поліна, миттю розвернулася до нього спиною і вибігла з приймальні, щоб не видати своєї зухвалої усмішки на обличчі.

Кадр 4.

Поліна загорнулася в теплий плед і вмостилася у своєму кріслі на лоджії. За широким вікном горіли осінні клени — багряні, жовті, золоті, ніби ярмарок кольорів. В руках — розгорнута книжка Василя Симоненка.

«Ну скажи — хіба не фантастично,

Що у цьому хаосі доріг

Під суворим небом,

Небом вічним,

Я тебе зустрів і не зберіг!

… Ми не вічні,

Ми з тобою просто — ти і я…

І тому для мене так трагічно

Те, що ти чиясь, а не моя»

Вона закрила книгу, сльози створилися в очах, наче поет звертався прямо до неї.

У цій тиші, серед золота й багрянцю за вікном, вона відчувала водночас і смуток, і тепло. Поезія ніби брала за руку — й допомагала прожити осінь без самотності…

Зі своєю роботою Поліна не помітила, як почалася осінь. Коли зеленій колір міста перетворився на багряний? Коли?

Нова робота її настільки затягнула, в гарному сенсі, що вона не просто їздила до офісу працювати, вона їздила до офісу, щоб там жити – молода команда однодумців, Лесін Вадим із постійною підтримкою, задоволення від виконання завдань і, навіть, начальник не дратував – притримувався усіх корпоративних правил щодо своєї помічниці. Інколи вона на себе ображалася за ті умови, які виставили Івану два тижні тому. Хіба вона знала тоді, що він розлучений, що він такий розумний, що він такий…

А він і сприймав її в офісі, як стервонезалежну. Ну що ж, сама визначила ці правила, сама і живи із ними. І потім, те, що зараз вона має – квартиру-фортецю, читання на лоджії, тапці на місці – це їй точно подобається, її незалежне життя. А чи залишиться її «я» у тому ймовірному «ми»? Невідомо. А чи готова вона чимось поступитися заради нових стосунків?

Чи можна втратити себе, якщо поділитися життям з іншим?

Чи, може, навпаки — знайти себе нову у новому “ми”?

Кадр 5.

Леся давно попередила подругу, що сьогодні, день народження Вадима і свято влаштовується на їх дачі й це за тридцять кілометрів від міста.

«Будь готова у десять ранку біля свого під’їзду, - написала вчора Леся смс, - за тобою заїдуть. Зустрінемося на дачі. Візьми теплий одяг. Адресу ти знаєш».

Заїдуть так заїдуть, набагато краще, ніж електричкою торохтіти.

Поліна зібрала сумку, одягла свій блакитний теплий флісовий костюм із капюшоном, кросівки, шовкове волосся заплела в довгу косу, наче школярка і вийшла на вулицю чекати авто.

«Фа-фа» - почула вона звук клаксону і повернула голову наліво.

Із вікна чорної автівки виглядав її керівник – Іван.

- Сумка важка? – запитав він.

Поліна похитала головою.

- Тоді, welcome, - запросив він свою помічницю до автівки.

- Я Вас не відразу впізнав, Поліна. Стояв кілька хвилин, дивився і не міг розпізнати в цій дівчинці ту офісну Поліну.

- Чого це? – щиро здивувалася Поліна.

- Бо та Поліна у сорочці, з застібнутими ґудзиками під шию і ця - молода сучасна, – він подивися на помічницю, - дві різних людини.

- Ммм, - тільки і промовила Поліна.

На панелі керування автівки вже була внесена адреса дачі і дівчина розслабилася. Вона робила вигляд, наче розглядає різнокольорові посадки та жовті поля, а сама влучала секунди полюбуватися своїм начальником – вольовий профіль, темне волосся, яке тільки починає сивіти робило його неймовірно сексуальним, вуса з бородою надавали особистий шарм сучасності і статусності. Ніякої метушні. Ніяких зайвих рухів – чоловік впевнений в собі на усі сто.

- Після того, як Ви мене, Поліно, розгледіли та вивчили, пропоную перейти на «ти», - усміхнувся Іван, - ми все рівно це зробимо на пікніку. Хіба не так? – він подивився на неї своїми проникливими очима і продовжив, - ніколи не був присутнім на пікніках, коли хтось когось називав на ім’я та по-батькові чи на «Ви». А ти?

- Погоджуюся, - Поліна трішки ніяковіла, бо Іван помітив її безсоромне розглядання, а можливо і любування й виправилася, - погоджуюся із тобою.

Залишок дороги вони їхали мовчки і слухали музику по авторадіо.

- Ну нарешті, - Вадим широко розпростав руки у воріт гарненького двоповерхового будинку, - я думав, що ви десь не туди повернули.

- Все під контролем, бро, - Іван вийшов із авто, відкрив двері Поліні, забрав її сумку і тільки після цього почав обійматися із господарями.

Поліна теж по черзі обійняла друзів і запитала:

- Я чую неймовірний запах смаженого м’яса! Ви що почали без нас?

- Ще б трохи і почали, - засміялася Леся, - та я б була рада, якби десь ви заблукали удвох і довго шукали вихід.

- Леся, - Вадим смикнув Лесю за рукав худі, - ну…

- Леся! - Поліна зашарілася і подивилася на Івана. Чи то він не почув реплік в їх бік, чи то зробив такий вигляд і заспокоїлася.

За домом під деревами Вадим та Леся прямо у саду розклали картаті пледи, поставили термоси з гарячим чаєм, кошики з яблуками, домашнім пирогом і виноградом. Усіх присутніх, друзів Лесі та Вадима Поліна знала. Єдиний, хто бу в цій компанії новачок – Іван. А його вона вже знала краще за інших. Тому, почувала себе тут, як вдома.

Хтось жартував, хтось намагався розпалити вогнище й розвішував каштани над жаром, щоб «зробити по-італійськи».

Поліна сиділа трохи осторонь, загорнувшись у свій великий теплий плед. Вона із задоволенням спостерігала, як інші сміються, сперечаються, щось вигадують. Осінь для неї завжди була тишею й сезоном роздумів, але цього разу вона відчувала, що їй добре саме тут, у цьому невимушеному гурті.

Іван підсів поруч. Він не намагався одразу зав’язати розмову — просто простягнув їй стаканчик із паруючим глінтвейном.

- А де ти взяв це?

- Треба знати місця, - він віддав стаканчик і усміхнувся.

- Дякую, - відповіла Поліна.

— Це не я, це глінтвейн, — відповів він жартома. — Він дуже просив, щоб ти його скуштувала, а пізніше вже і мене.

Вона засміялася, і сміх вийшов неочікувано гучним, дзвінким, навіть для неї самої. Іван подивився так, ніби вперше справді побачив її серед інших. У його погляді було щось тепле, уважне, глибоке, що вибивало з рівноваги.

Вечір потроху згущався. Хтось заграв на гітарі знайому мелодію, друзі підхопили пісню. Поліна дивилася на язики полум’я і відчувала на собі його погляд. Її охопило таке хвилювання, яке їй здавалося було забуте назавжди після невдалих спроб кохати. Іван нахилився ближче, щоб щось сказати, але зупинився. Він просто потерся носом об її волосся.

- Донна, я пам’ятаю, - це найкращий аромат у моєму житті…