Сонце заходить і сходить, лишаючи пам'ять

Коли засніжені верхівки пагорбів починають втрачати сяючу зимову поливу, тисячі потічків дзвенять серед каміння, огинаючи корені, відновлюючи старі русла. Вони прямують до озера Білін, звідки понесуть вісті про настання весни на холодній Півночі до моря. Дерева і трави шурхочуть під несподівано теплим вітром, скидаючи старе і даючи життя новому.

А вельмишановний старійшина ордену Гусу Лань, життєвий шлях якого був довгим та сповненим звитяг — не дивно для колишнього очільника, хоч він і передав свою посаду вже з півстоліття тому, — виходить вечорами зі свого помешкання, розташованому віддалено на східному схилі. Нахиляється до землі, розгрібаючи пальцями ніздрюватий сніг. Доторкається з ніжністю до паростків трави, які починають розгортатися серед торішнього сіна. Піднімає голову до хмар, слухає тишу. І чекає. Аж доки сніг не зникне зовсім. Доки сірі гілки не розквітнуть ніжними пелюстками магнолій, а навколо будинку не розгорнеться синій килим тирлича. І здалеку чується крик журавлів, що прямують додому.

У такий вечір шановний старійшина насмілюється на нечуване — полишає свою оселю, коли дзвін вже проголосив час відбою. Накреслений досі вправною рукою талісман, почеплений на пояс, робить його кроки нечутними та відвертає увагу адептів, що ретельно патрулюють стежки території ордену. Відповідний розділ правил буде переписаний тричі, у стійці на руках, як годиться — та після повернення.

Кінцева мета — ворота, які ведуть до міста Цайї. Точніше — стіна, зліва від них. Тут тихо: варта воріт сюди не заходить, патруль вже проминув. Захисні бар'єри ордену славетні своєю непохитністю: жоден чужинець, тілесний чи безтілесний, не проникне всередину. Старійшина завмирає у дворі, всипаному білим камінням. Доріжки блищать під світлом весняного місяця, наче срібні монети. Та він дивиться не на них — а нагору, на гребінь. І кожного року сподівається, що не пропустить, що доживе, щоб побачити ще раз — що? Диво? Ілюзію? Марення? Божественне знамення? Він не впевнений. Та не прагне з’ясувати — просто мовчки чекає.

Повне коло місяця на мить закриває хмара, занурюючи у пітьму усе довкола, засліплюючи старечі очі. Старійшина змушений кліпнути — а коли хмару відносить вітер, то нагорі вже не так порожньо, як мить тому.

Дві фігури.

Одна в світлих шатах, звичного для ордену крою, з довгими рукавами, під місячним сяйвом видається привидом чи крижаною скульптурою. Лиш волосся — наче крапля туші найвищого гатунку. Бліде обличчя, та налобна стрічка зі срібнонитковим візерунком хмар ще біліша. В руках меч, як промінь світлий.

Інша — напротивагу майже у чорному, насправді — пурпуровому, контрастна тінь під світлом небесного ока. Червона стрічка лиш частково стягує непокірне волосся, і неслухняні пасма м’яко линуть до вилиць. Виразна міміка, усмішка, якій неможливо не відповісти. Стоїть на гребені, як на рівній землі, та запрошуючи простягає руку з двома глечиками.

Старійшина у дворі тамує захоплений вигук. Не час. Він не впевнений, що видіння можуть його почути, та не бажає переривати мовчазний діалог поглядів навіть на мить.

Золотаві очі — проти сірих. Беззвучне ім’я лунає з вуст юнака в темних шатах — і відображенням інше вимовляє його супротивник. Крок вперед. Нічний туман збурюється вихором, переміщуючись з темрявою, двоє схрещують мечі у двобої. Серпанок лине до юнака у світло-блакитних шатах, пітьма — до його супротивника. Дзенькоту мечів не чутно, однак він уявляється легко. Це не “хто переможе” — це запрошення до танку, до польоту у весняній тиші, зіткнення рівних. І споглядати видовище можна до задухи в легенях.

Від одного краю — до іншого. Назад. Пірует у повітрі. Меч підчіпляє мотузку, яка скріплює глечики і не стримувані більше, обидва летять униз…а ні, не летять. Один встигає підхопити власник. Інший опиняється на вузькому лезі меча, балансуючи на межі. Глечик підкидається догори та перехоплюється тонкими пальцями — під такими, напевне, струни гуциню видають лише найчистіші звуки.

Двоє на стіні завмирають. Виточений з кришталю образ освітлює ледь помітна усмішка. Хто зривається назустріч іншому першим — старійшина знизу не встигає помітити, бо поспішно відводить очі: він бачив, що станеться зараз, одного разу, вперше, і з тих пір мудро залишає фантомам право на приватність у цю місячну ніч.

Та й хіба він за життя не бачив поцілунків? Бачив. Сам дарував декому навіть, що вже таїти! Можливо, саме тому й не дивиться. Бо це — лиш для тих двох, хто примхою долі раз на рік після заходу сонця з’являється на стіні, освітленій місячним сяйвом у весняну пору.

Коли старійшина піднімає очі, привиди вже зникли. Чи то розчинилися у білому промінні чи темній ночі, чи двома журавлями відлетіли за хмарами навздогін. Хто їх знає!

Та все ж дещо залишилося. Два горщики, запечатані яскраво-червоними печатками, на парапеті. Ех, не шкодують вони його старих кісток! Доводиться лізти знімати , не вистачало ще, щоб це нахабне свідоцтво порушення правил ордену побачили адепти!

Взагалі-то тоді все було трохи не так. Принаймні, у записах вельмишановного Хангван-дзюня, які він все ж насмілився переглянути, перш ніж відправити до архівів, перша зустріч тодішніх адептів Гусу Лань та Юнмень Дзяну пройшла більш напружено. Ще б пак, принести два глечики Посмішки Імператора та вдертися за захисний бар'єр ордену після відбою — вельми серйозне правопорушення!

І хоча за певними натяками було зрозуміло, що певне враження адепт Вей справив вже тоді на молодшого з Двох Нефритів Гусу Лань (інакше навіщо зазначати у деталях, як захоплено блищали його очі, чи не так?), та до палкого цілунку справа не дійшла однозначно. Один з глечиків був розбитий вщент об каміння, а інший — безсоромно випитий прямо на стіні. Та чи є діло примарам до таких дрібниць, як історія, коли можна зробити по-своєму? Як могло б бути, якби обидва знали власне майбутнє. І що зустрівшись вперше, не зможуть облишити один одного навіть за Жовтою рікою.

Хоча Лань Січжуй вперто продовжував дотримуватися версії, що його прийомним батькам все ж таки вдалося вознестися до безсмертних небожителів ще за життя. А не загинути десь на останньому з їхніх сумісних Нічних полювань, як бурчав його старий друг — той ще цинік! Як же інакше їм би вдалося залишити по собі цей дивний міраж у весняній ночі найаскетичнішого з усіх орденів Дзянху?

Так шкода, що його коханий чоловік через загострення старої рани, нанесеної отрутою павуків-яо, не в змозі побачити знову своїх ідолів! Дзинь’ї обов'язково прокинеться. І вони вдвох розіп’ють подароване примарами вино у своєму будинку, вдвох, — най це і буде порушенням правил! — згадуючи часи юності, коли їхній загін направили на місію до маєтку Мо розслідувати напади живих мерців…