Світ в чотирьох тонах

Любити — це не дивитися одне на одного,

а дивитися разом в одному напрямку.

Антуан де Сент-Екзюпері

За вікном опустилася тиха глибока ніч, усіяна срібними іскорками далеких зірок. Вона вкрила все навколо густою темрявою й місто поволі занурювалося в сон - лише у сусідніх будинках ще жевріло кілька теплих вогників.

Ліра не спала. Підклавши під спину подушку й вкривши ноги м'яким пледом, дівчина в затишній піжамі сиділа на дивані й повністю розчинившись в нічній атмосфері, й легкими плавними рухами виводила маркерами у скетчбуці власні світи, де зароджувалася особлива магія. Нічна густа тиша знімає усі зовнішні шуми і дозволяє чути внутрішній голос. Лампове світло золотило її зосереджене обличчя, додаючи моменту містичних відтінків й таємничості. Поруч лежала книга, яку Ліра перед цим читала. Вмостившись в її ногах, мирно, майже непорушно спала Грейсі лише час від часу посмикуючи вухами, ніби й уві продовжувала сторожко прислухатися до світу.

— Ліро... — почувся тихий сонний голос Матвія. — Он ти де. Я прокинувся й побачив, що тебе немає в ліжку й довго не повертаєшся, — він переступив поріг. Спросоння сприйнявши Матвія за чужого, Грейсі різко підняла голову й коротко, але загрозливо гаркнула на нього.

— А це що таке? Ти диви! Ще й огризається! — кумедна реакція Грейсі викликала у Матвія посмішку. — Навіть від мене тебе охороняє.

— О, від тебе мене точно охороняти не потрібно, — Ліра тихенько засміялася. Остаточно прокинувшись і зрозумівши, що до кімнати увійшов "свій", вівчарка винувато заскавчала і зіскочила з дивана. Повилявши хвостиком біля господаря, який лагідно почесав її за вушком, вона вийшла з вітальні з таким виглядом ніби в неї раптово з'явилися нагальні собачі справи.

— Знову малюєш вночі? — Матвій присів поруч і поклав руку на коліно Ліри.

— Ага, — кивнула Ліора. — Ніч - це час відчуттів підсвідомого та вільного потоку. У ній своя особлива атмосфера. Та й не спиться мені... Безліч думок у голові крутиться. Стільки всього трапилося за останній час. Ще й кінець навчального року: здача "заборгованості" перед академією, творчі перегляди, захист практичних робіт... Потрібно видібрати свої найкращі.

— О, це дійсно складна задача, — без лукавства мовив Матвій. — Всі твої роботи прекрасні!

— А ще, — раптова щаслива посмішка засяяла на її вустах. — Тато нарешті повернувся на Землю! Я нещодавно з ним спілкувалася. Слава Богу все добре, зараз він на реабілітації. З нетерпінням чекаю, коли зможу нарешті побачити його.

— Так це ж чудово! — щиро радіючи за Ліру, Матвій легенько стиснув її тендітні пальці.

— Стільки емоцій всередині, які теж не дають заснути, — Ліра відклала скетчбук і підсунувшись ближче до Матвія, поклала голову йому на коліна.

— Мені теж є що тобі сказати, — Матвій ніжно провів рукою по її волоссю.

— Таак? — Ліора заінтриговано підняла голову й пильно подивилася йому в очі. — І що саме?

— Давай краще завтра. А зараз ходімо спати. Тобі все ж треба постаратися заснути. Ти дуже виснажена. Так і "перег0ріти" не довго.

— Все гаразд? — занепокоєно спитала вона, помітивши його задумливий погляд.

— Так; все добре. Не хвилюйся, — Матвій притулив долоні до її обличчя так ніби щось могло розсипатися. Він нахилився й торкнувся її теплих губ. Поцілунок не був схожим на попередні: обережний, повільний... "безмовний", але, ьводночас, такий глибокий та змістовний. Він розплющив очі: Ліра дивилася на нього з легким збентеженням, але разом з тим, так ніби бачить його наскрізь. Й це змушує його серце стискатися ще дужче...

Вранці Ліра прокинулася під рівномірний шурхіт дощу. Солодко потягнувшись, вона підійшла до вікна: краплі стікали й вкривали скло тонкими доріжками і світ за ним ставав розмитим: дерева й будинки перетворились на акварельні плями. Ще раз кинувши погляд на затягнуте хмарами сіре небо, Ліора попрямувала до кухні, звідки доносився запашний аромат.

— Доброго ранку! — сонно посміхнулася Ліра, заставши Матвія за приготуванням шакшуку. Грейсі сиділа поруч та пильно стежила за процесом. — Пахне дуже смачно, — вона підійшла ближче і обняла Матвія ззаду, притулившись щокою до його плеча.

— Доброго ранку! — він обернувся і привітав Ліру ніжним поцілунком. — Ти якраз вчасно. Все майже готове. — Виспалася хоч трохи?

— Угу, — прикривши рот долонею, Ліора солодко позіхнула. Звільнивши Матвія від своїх обіймів, вона поставила чайник й почала діставати чашки та тарілки з буфета.

— Матвію, — згадавши нещодавню розмову, вона першою порушила кількахвилинну напружену тишу за сніданком. — Ти вночі хотів мені щось сказати? Тебе щось непокоїть? Бо ти останнім часом якийсь мовчазний.

— Ах, так... — Матвій важко зітхнув та відклав виделку. — Тиждень тому мені запропонували крутий контракт закордоном, — неохоче почав він розповідати. — Нідерланди. На місяців два в може й на все літо.

— Щось я не бачу радощів в твоїх очах, — вона насторожилась. — Що тебе бентежить? Коли тобі їхати?

— Вже через три дні, м Матвій опустив голову, намагаючись сховати погляд від Ліри.

— Що? — в голосі Ліри читався легкий шок та розгубленість. — І ти мені про це говориш лише зараз?

— Мені це далося дуже важко. Й рішення потрібно було ухвалювати швидко. Я навіть думав відмовитися, але це така відповідальність. Я не можу підвести команду.

— Відмовитися? — її чисті небесні очі пильно дивилися на нього.

— Чому?

— Тому, що я не хочу залишати тебе! Особливо зараз, — губи Матвія зрадницьки затремтіли — А Грейсі...

— Але ж ти так мріяв про це! — Ліра простягнула до нього свою руку й накрила його пальці своєю долонею. — Я не хочу бути причиною того, щоб ти відмовлявся від своїх цілей й потім пошкодував про це. Адже у мене також є мрії та стремління. Ми повинні займатися тим, чим любимо. Попри сильні почуття, спочатку потрібно знайти власну орбіту - лише тоді ти зможеш обертатися навколо власної зірки не зраджуючи собі.

— Ліро, я... — важкий подих та невимовний сум в очах говорили про те, наскільки важко далося йому це рішення. — А як же ти? Ми?

— Матвію, — піднявшись з місця, Ліра сіла йому на колі та обвила руками його шию. — А що ми? Пару місяців - це ж не вічність. За Грейсі теж не хвилюйся, я про неї подбаю. Вона ж звичайно сумуватиме і я також, але ми впораємося.

— Я так хочу, щоб ти поїхала зі мною, — Матвій нахилився до її обличчя й торкнувся своїм чолом її чола.

— Я не можу зараз поїхати, — ледь чутно відповіла Ліра. — Ти знаєш це.

— Та знаю... — Матвій лише зітхнув. І ще, — щоб якось зняти напругу, він відійшов від теми. — Завтра ми з колегами вирішили трохи розважитися на техновечірці. Підемо разом?

Злегка усміхнувшись, Ліра у відповідь згідно кивнула. На мить запала мовчанка. Лише дощ за вікном посилився й наполегливо тарабанив по склу, ніби намагався розповісти щось потаємне, вистукуючи свій особливий ритм: то дзвінкий та жвавий, то придушений та задумливий.