Царівна. Мешапи.

… Небо заслонила хмара. Вітер гнав улицями, вив диким зойком, а густі платки снігу металися шаленим летом. Для неї має кожда борба притягаючу силу. Ще дитиною не могла опертися примані вихору, і виходила надвір, щоб "летіти". Так і зараз. Худорлява, мов пташина, жінка розпростерла руки і, розмахуючи ними, мов крилами, сміялася, викликуючи:

— Я лечу, лечу!

І вітер підхопив, закружляв і поніс. Коли Наталка розплющила очі в них бризнуло яскраве сонце. Навкруги стояли якісь миршаві мужчинки і невдоволено бурмотіли. Поперш ніж злякалась, мужчинки розбіглись, і з'явилася сивочола жінка.

— Бабуню! — зраділа Наталка. Але, звісно, це була не вона. Геть інші риси, тільки така ж доброта у обличчі, тому і сплутала. — Вибачте…

— Не страшне, доню. Скажи краще, чи не забилася коли вітер кинув на землю?

— Ні, не забилася. От тільки ці людиська…

— Манчкіни? Не зважай. Вони всі рахмайстри чи банкіри і страх не люблять магії, звуть мене Відьмою Сходу. Мріють, аби буря притягла щось важке і привбила мене. Не дочекаються! Але ти, певне, хочеш повернутися додому?

Наталка згадала тітку і промовчала.

— Йди цією дорогою, вона виведе до Смарагдового міста. Там мешкає пророк Заратустра, він поможе.

Дівчина пішла — не напрошуватися ж у гості! — але крокувала поволі, аби довше бути у чарівних землях Полудню.

… Іржава залізяка в кущах мала навдивовиж знайоме обличчя.

— Орядине, чи се справді ти?!

Залізяка у відповідь заскреготала.

Наталка огледілася, знайшла бляшанку з мастилом, закрапала Орядину шарніри.

— Кгррр… так, Наталко, се я.

— То ж ти адвокатом працював! Як ся так стало, що Залізним Дроворубом обернувся? Відьма зачарувала?

— Та де, відьма. На роботі щодня одне й те саме, одне й те саме. Рік, два попрацював — у третій на робота перетворився. Ніби добре — їсти-спати не треба. А пішов до лісу по гриби, та під дощ потрапив…

— Що ж тепер робитимеш? Зараз скрізь лиш нові моделі тримають, тобі хіба під церквою стояти.

— Най би і так! Тільки забери мене з цього клятого Полудня, ту є надто вогкий клімат.

— Ходімо тогді разом до Заратустри, він скаже, як до Чернівців вернути…

… Накопали картоплів, і Дроворуб заквапився — боявся, що селяни впіймають, — але Наталка впізнала страхопудало, яке чувало город.

— А ти, Марко, як тутечки опинився?

— Як? Плавав з маринаркою, плавав, та все книжки читав. Трохи був зір зіпсував, та й гадаю — очима літери роздивляти, то все одно, що горошок виделкою з тарілки ловити. І став замість читати слова ковтати. Але папір жується важко, ясна пороздер. Вигадав розпатрати ся і запхати суднову бібліотеку замість нутрощів. Тепер я єси бібліотека.

— От молодець, Марко. Та скажи, хто і за що на палю посадив? І чи тото не боляче?

Лікар знітився і відповів тільки на останнє питання:

— Не боляче, у мене прецінь всередині папір тільки.

— Так і сидітимеш чи підеш з нами до Заратустри-пророка?

… Щойно дійшли лісу, як скочив лев, роззявив пащеку і загарчав! Орядин з Марком злякались і пустилися навтьоки. Аж Наталка бачить, що лев старий — хвіст блощиці об'їли, зубів майже не лишило, грива пархата.

— Овва, професоре Лорден, від кого-кого, а від вас подібного не чекала! Що се ви, наче звір лютий, на жінок кидаєтесь?

Лорден встидався, що його в такому вигляді запізнали.

— Я… сеє, нічого… жартую тобто!

— Пожартували й годі. Вдома дружина, моя кузина, з двійком дітей чекає. Небавом вже з трійнею чекатиме.

— Ой, Наталочко, аби ти знала…

— Не знаю і знати не бажаю. Як дітей робити, то хутко, а як ростити-годувати — то в ліс. Я вас хоч за хвоста, але потягну-таки до Заратустри, щоби додому відправив.

… Здалеку Смарагдове місто виглядало як звичайнісінький райцентр. Але на вході дали VR-цвікери, і мандрівники побачили казино, штадіони та інші туристичні принади. В палаці — аби скидалося, що Заратустра гарує — їх попрохали зачекати, але вже за десять хвиль пустили до пророка.

— Чого бажаєш, дитино? — звернувся Заратустра до Наталки.

— Хочу, щоб цих трьох моїх супутників доправили додому.

— Але то не твоє бажання, вони й самі цього просять.

Лорден роззявив був пащеку, але Дроворуб ступив йому на лапу, і пархатий лев лиш заскавчав.

— А сама хіба не мрієш вернути додому?

Наталці згадалися обличчя рідних і стало тоскно.

— Мені радше коби мою книгу згодили надрукувати.

— Я читав твою книгу, дитино. Не ти, а читачі з видавцями мають хотіти, щоб її друкували. Тож питаю втретє: чого найбільше прагне твоє серце?

Наталка зважилася:

— Хочу назавсігди лишитися у чарівному Полудні!

Мудрий Заратустра посміхнувся.

— Полудень то не землі і не час. Полудень то стан душі, що його набувають люди, присвятивши себе борбі. Оногди сього стану набули, то ніхто вже не одбере. Де б ти тепер не була, Полудень завше з тобою — тільки не здавайся, не одмовляйся себе.

Так мовив Заратустра.

Тоді закрутив знову вітер дужий, підняв Наталку і поніс. Коли ж розплющила очі, побачила старий сад і будинок пані Марко.

"Чи все мені привиділося тільки?" здивувалася.

Але на столі в кімнаті чекав лист з пропозицією від видавництва.