Брудні гроші

(телефона розмова)

«Я ж для нього й макіяж, і вії… Он нещодавно нігті покрила, червоним, а він… Розумієш, мало того, що він цього всього не помічає, він ще й видає, що це все — гроші на вітер. От як із цією людиною жити, скажи? Добре, що він ще не помітив, як із його заначки, за картиною, зникло кілька сотень…

Ой, я тебе прошу! Він без мене навіть свою зубну щітку знайти не може. А ти тут про заначку розказуєш… А ще до нас на роботу такий хлопець влаштувався. Ух! Молодий, симпатичний, не одружений.

Та перестань. Мій Сергій такий недалекий, навіть на мого Сашу подумає, що помилилися номером…»

— Максе, Максиме! — знайомий голос раптово обірвав телефоний монолог.

Максим опинився на зупинці, біля свого дому у Львові. Щодня, з понеділка по п’ятницю, він чекав тут на автобус. Той віз Максима до ненависного офісу, щоби він прожив ще один день свого життя на рутинній роботі.

— А? Що?.. Я тут… — відповів хлопець.

— Щось ти сьогодні невиспаний. Ти ж пам’ятаєш, що треба здати місячний звіт?

— Так… Так, я пам`ятаю. Дякую, що нагадав, Сергію, — мовив вголос Максим, а тоді подумки додав: «Як же мене бісить цей чувак. Мало того, що доводиться терпіти його буднями до роботи, так ще й саме він завалює купою паперів, які я опрацьовувати не зобов’язаний…"

Пшшшш… Під’їхав автобус, і хлопці почали проштовхуватись усередину, відтісняючи незадоволених пасажирів. Листок А 4, приклеєний на дверях маршрутки, сповіщав: «З 11.07.2022 р. вартість проїзду становитиме 20 грн».

Невдоволений Макс передав за проїзд і звернувся до колеги:

— Дідько! За два вихідні проїзд виріс аж на десять гривень. Я в шоці! Сергію, у тебе буде п’ятдесятка до п’ятниці? Бо мені на продукти сьогодні забракне. А ще назад їхати. У мене весь бюджет із цією інфляцією порахований до копійки. З авансу все поверну. А якщо прийде зарплата за минулий місяць, то і швидше.

— Ні, Максе. Я сам на нулі. Запитай у когось іншого з офісу.

— Кого? Мене там усі вважають занудою. Один ти зі мною розмовляєш…

— Не можу допомогти. Вибач, друже, — відмахнувся Сергій, і поринув у віртуальний світ соцмереж.

«Вибач, друже… Який я тобі друг? Просто чувак із роботи, котрий живе на одній вулиці, і добирається до роботи тим самим автобусом, що й ти… Був би я тобі другом, ти б не завалював мене справами, які наш шеф довіряє тобі. Ти б не користувався своїм службовим статусом. Клятий лицемір…»

— Нічого… Щось вигадаю, — Максим зайняв місце, що раптово звільнилося, і теж вийняв телефон.

Ω☺Ω

Рутина втомила хлопця. Ще п’ять хвилин без кави, і він би збожеволів. Максим визирнув з-за свого столу і стосу паперів, чи не видно шефині. Офіс був наповнений кислими обличчями, стукотом пальців по клавіатурі, шерхотом ручок. Кавоварка стояла з іншого боку кімнати, там само зачаїлося й тихо бубніло радіо.

«До дідька це все! Я й так перепрацьовую. На чашечку кави в робочий час я точно заслужив. До біса ці правила!» Максим набрався впевненості, підвівся. Скрегіт крісла до підлоги привернув увагу кількох людей, вони підняли голови, але швидко повернулися до роботи. Максим попрямував на звук радіо й на запах немитої кавової машини.

«А зараз до інших новин. Учора було затримано молодого хлопця, при спробі розплатитися фальшивими купюрами. Із собою він мав 100 купюр по 100 гривень, 50 купюр по 200 гривень, та 20 купюр по 500 і 1000 гривень. Спробу злочину було скоєно в магазині побутової техніки на вулиці Городоцька. Гроші фактично не відрізнити від справжніх. Консультанти зазначили лише знервований вигляд хлопця при спробі заплатити за новенький айфон, коли ультрафіолетом виявили підробку, й одразу викликали поліцію. Наразі ведеться слідство. Очікуємо результатів обшуку дому підозрюваного.»

Максим так поринув у ці слова, які долинали з динаміка, що й забув і за каву, і за роботу. «Ото телепень… Та 100 чи 200 гривень ще куди не йшло. Але купюри по 500 і 1000. Та навіть у Богом забутому продуктовому продавчиня, перш ніж узяти гроші, погляне на папірець крізь світло».

— Максиме! Сухотеплий! Ти тут? Це що за кофі-тайм на робочому місці, у робочий час? — це був голос шефині…

— Я просто хочу випити кави! Я працюю тут завжди довше за всіх, і роблю колосальні обсяги роботи. Невже я не маю права зробити собі раз у житті кави в робочий час? Та в будь-якому іншому офісі нашої фірми, це норма. Що за ідіотські правила?

— Максиме, ще слово, і я скажу бухгалтерії, щоби сьогоднішню твою зарплатню нарахували через місяць.

— Ви й так уже мені винні, як земля колгоспу, за попередні два місяці, — пробурмотів хлопець собі під ніс.

— Що ти сказав?

— Кажу, добре, Аліно Олександрівно. Я вже повертаюся на своє робоче місце.

— От і чудово.

Увесь день Макс просидів у роздумах, що, ймовірно, заробітню плату знову відтермінують, а сьогодні йому треба купити до дому хоча б хліб із локшиною, щоби не померти з голоду. «Але як? У мене все до копійки пораховано. А ще цей клятий проїзд. Усе зіпсував», — подумав хлопець.

— Може й тобі спробувати надрукувати гроші, як той чувак на Городоцькій? — раптовий голос у голові аж сполохав хлопця. Це був той самий голос із Радіо.

— Що? — Максим аж підскочив.

Кілька колег озирнулися, але одразу занурились у роботу.

— Максе, ти все добре розчув. Ти розумніший, ти не попадешся й тобі не треба якісь там Айфони. Тобі потрібна їжа, щоби дожити цей тиждень. Ну надрукуєш кілька двадцяток і десяток. Ніхто й не подумає нічого.

— Але це кримінал. А якщо мене спіймають…

— Та не спіймають. Ти ж сам розмірковував, що дрібні купюри ніхто не перевіряє. Тим паче це тобі на їжу.

Макс і не помітив, як у пошуковику вбив: «купюри по 20 грн»

Ω☺Ω

Після роботи Максим забіг у маркет. У гаманці було орієнтовно 400 гривень фальшивими двадцятками. Купюри були дуже якісні. Єдине, що їх видавало, — бракувало блискучої стрічки. Але хто дивиться на дрібні гроші? Тим більше хлопець ретельно їх зім’яв, що ніхто й оком не кине, що щось не так. У кошик він набрав не багато. Кілька пачок локшини, курячий паштет, булочку з кремом та нарізаний хліб.

Перед хлопцем простягнулася черга із п’яти осіб. Максим повільно підходив, на його обличчі було невелике хвилювання, виступив піт. От уже він викладає продукти перед касиркою. От вона вже їх пробиває. Він виймає гаманець.

— З вас 174 гривні, — монотонно промовила продавчиня.

Хлопець дістав десять фальшивих двадцяток.

«Бззз… Бззз» — завібрував телефон. На екрані писало: «Вам нараховано 20.245 грн»

«Невже зарплатня», — подумав хлопець.

— Чоловіче? Ви збираєтеся платити? — з нотками злості промовила старша пані.

— Так… Карткою, будь ласка.