Вічноквітуча

Це точно чорнобривець. Картатий помпончик жовтогарячого кольору, розсічені сизо-зелені листочки, піднесені догори. Якщо розтерти в пальцях — пряний аромат буде триматися до вечора.

Посеред розжареного міського перехрестя, зі щілини у основі світлофорного стовпа. Куди окрім кислотної води стікає хіба що “собачий твіттер”.

— Я в шоці…

— Що таке? Що вже трапилося, Квєто?

— Чорнобривець. Он, коло стовпа.

Віта скептично дивиться в напрямку витягнутої руки (о, скільки зусиль було витрачено, щоб навчитися не вульгарно тицяти пальцем, а елегантно жестикулювати долонею, і що? кому воно треба, цей аристократизм, покупцям Таргету?). Зітхає. Закидує до рота м’ятну жуйку, щоб забити аромат смаженого м’яса.

— Схожий. Ну і що такого?

— Не бачила, щоб тут росли чорнобривці поблизу.

За що отримую ще одне зітхання, з відтінком “ти і твої вибрики — це щось, але я тебе все одно люблю, бесті”.

— Занесло звідкись. У нас тут живуть латіноси, на їхній Діо де Муерте весь тротуар усипаний квітами. А може, в когось на балконі квітнуть. Це ж як будяк, сам насіюється, не витравиш.

Чорнобривець нахабно стирчить з щілини, кидаючи виклик яскравими пелюстками сірій пилюці, облущеній фарбі та асфальту.

Як на сірому конопляному полотні однієї з бабусиних вишиванок, що нещодавно приїхала у пом’ятій коробці до мого поштомату. Легенька, приємна, з помаранчевими кутасиками в тон квітам. Куди б її вигуляти? Не на роботу точно; після зміни футболку хоч викручуй від поту.

***

Бетонний вазон для квітів біля під’їзду мого кондо, судячи з вигляду, стояв тут ще з часів Великої Депресії. Помаранчеві ешольції та садовий портулак сором’язливо прикривали недопалки та запльови і виглядали цілком пристойно.

Цьогоріч серед тендітних листочків-голочок нахабно виперлися темно-зелені зморшкуваті “тарілки”. З товстим стеблом-свічкою, на якому гордовито розкрилися блідо-жовті “грамофони”. От, причепилося ж означення, та хто зараз, окрім ретролюбителів, взагалі згадає, що це за штука! Бджоли, обсипані пилком так, що виникають серйозні сумніви у їх допуску до зльоту диспетчером аеропорту, діловито дзижчать, длубаючись усередині. Щодня розкриватиметься нова квітка, а як відійде — скинуті згортки будуть валятися під вазоном, як ті ж недопалки.

Плаття, яке я приміряла, але ще не встигла нікуди вигуляти, з пофарбованого льону глухого темно-зеленого кольору. Жовті мальви, викладені ланцюжковим швом, зображені ледь не в натуральну величину. Коли бабуся все це встигла відшити — я не знаю. З її городом мати хвильку часу на вишивання не взимку нереально.

Треба зробити фото у платті поруч з мальвами, доки не обсипалися. І відправити бабусі, хай потішиться. А сумніви, звідки могла тут, за тисячі кілометрів, насіятися мальва того самого кольору, що росла поруч з призьбою сільської хати — геть. Особливо згадуючи, що мальва рослина дворічна, а минулого року точно її не пам'ятаю у цьому вазоні… Так, геть, думи, з голови, і так багато справ, щоб зациклюватися на дрібницях.

***

Вже місяць, як у мене почався новий навчальний рік. А в Україні народ тільки-но повертається з канікул. Гортаючи соцмережі колишніх однокласників, бачу купу фото у стилі “я та альма-матер”: таке враження, що щорічно студенти заново відкривають для себе будівлі навчальних закладів, як мандрівники — нові країни. Помпезна урочистість, сукні, стрічки, кульки, букети — а завтра повернетеся до пом’ятих сном облич на екрані чи на ярусах лекційних аудиторій?

Відкоментувала саме так, отримую у відповідь “а ти що, хіба не святкувала?”. І от тоді усвідомлюю халепу, бо тепер і мені треба. От просто треба і все, це святкове вбрання на фоні університету. Чи я не людина, їй-богу! За три роки нічого такого не робила, хоч на останній, четвертий спроможуся. Тим паче, від бабусі знову надійшов пакунок.

Не усвідомлюю, що за барвисті квіти зображені на сорочці, аж доки не дістаюся входу до навчального корпусу. Ой, леле. Дбайливо доглянуті клумби перед дверима майорять майорцями, як стіна полум’я. Яскраві та нереальні: ну от в якої ще рослини ви бачили двоколірні пелюстки, пружні на дотик, наче пластикові — проте живі? І дрібні-дрібні квіточки всередині, яскраво-жовті зірочки на брунатній волохатій бульбі. Яких лиш циній там не висаджено: і махрові, пишні як жоржини, і з вузькими, скрученими у трубочки пелюстками, і прості однорядні! Садівники молодці, старалися. І бабуся теж: якби не біле тло вишиванки, мене на тлі клумби не помітити.

Роблю фото, “пост”. Посипалися вподобайки. Від знайомого однокурсника (непоганий хлопець, спершу намагався зі мною фліртувати, але схоже, передумав; не хочеться думати, що мене кинули через упередження щодо “понаїхів”, ой як не хочеться!) прилітає комент “ого, вау, а я і не знав, що перед університетом висадили такі прекрасні квіти! Ще вчора їх не було, присягаюся! Квіточко, чарівна фея, це ти змусила їх розквітнути?”. І підморгуючий емоджі.

Кхем. І справді, минулого тижня у мене лекції були в іншому кутку кампуса. Не знаю, чи циній не було. Перевірити? Як? Написати іншим знайомим “чи бачили ви тут ці квіти вчора?” А чи не подумають, що Квіта трохи, як би мовити, того, перенапружилася з навчанням? Та й… а от ви пам'ятаєте, які квіти були на клумбі, повз яку пройшли п’ять хвилин тому?

Могли й посадити нещодавно. Цинії тут ростуть, сама бачила. Навіть гуглила, цілком місцева квітка. Що за дикі підозри взагалі?

***

Листопад цьогоріч видався холоднючим, наче зима вирішила тільки й чекала Дня всіх святих, щоб відібрати владу в осені. Десь я не догледіла і так застудила горло, що надсадно бухикаю вже другий тиждень. Не вірусняк, просте переохолодження. До лікаря? Ага, зараз: сказати собі з докором “пийте більше гарячого” можу і безкоштовно. Що ж, самолікування наше все (особливо за браком часу та грошей), тож слідуючи рекомендаціям, купую банку меду, імбир й два лимони. Допомагає ненадовго, але чай у термопляшці приємно гріє руки.

Черговий пакунок у поштоматі? Важкезний який: це ж у скільки доставка обійшлася тобі, бабуню? Зараз гляну, що там.

Мати рідна, це що, ґуня?! Хоча ні, ґорсик з чорної, міцно збитої вовни. На темному тлі палахкотять кетяги червоних ягід. Гарно. Калина як жива вийшла, листя гаптоване шовковими стрічками, ягоди вовняними нитками. Підбитий теплою підкладкою. Вдягла — і аж на душі потеплішало.

Як ти там, бабусю, чи тепло у твоїй хаті? Все ж крізь віконечко відеозв'язку не оцінити. Ех, от як була малою — ти мене з таким кашлем кутала в ковдру та змушувала дихати паром над каструлею з картоплею. Антинауково, звісно, але відкараскатися не було жодної можливості. А от чай малиновий мені подобався, особливо виловлювати ложкою залишки ягідок. Терапевтичний ефект малинових кісточок: доки видлубаєш їх кінчиком язика з-поміж зубів — вже й хвороба мине. Калина була гіршою: ну от чому такі привабливі червоні ягідки, пікантно смачні підмороженими, у варенні мають стійкий аромат поношених шкарпеток?

Наступного ранку до голови стріляє ідея прогулятися міським парком: подихаю свіжим повітрям, погодую качок і настирних казарок, якраз вдома назбирався пакетик салатних решток. Тим паче, погода поліпшилася, вщух дощ і вітру практично не чутно.

Мені подобається це місце: не ідеально доглянуті насадження, дитячий майданчик лише один і галас на бічних алеях практично не чутно. Хай для Віти він “сумний, що капець, наче заброшка” і “там точно промишляє маніяк!” — Віта не аргумент. Валандатися по моллу, нічого не купуючи — теж така собі розвага.

А що то за кущ схилився коло моєї улюбленої лави? Розлогий такий, хай і вже облетів: холодний дощ збиває листя за день. На сірих гілках — пишні кетяги. Глід? Горобина?

Між подушечками пальців перекочується знайома м’якість та пласка серцеподібна кісточка. Не вірячи очам, рішуче пхаю до рота і розкушую. Кислюче! І легкий присмак шкарпеток.

Оце вже фініш, Квіта. Серйозно. Дах поїхав, галюцинації лишилися. Тут не було ніякої калини! Ти сюди навідувалася місяць тому, замало, щоб такий велетенський кущ сам по собі виріс та зав’язав ягоди. Або у тебе з пам'яттю якась халепа, або щось серйозно не так!

Для перевірки не лінуюся та розгрібаю ногою опад біля коренів. Якби якийсь жартівник зненацька вирішив посадити дорослий кущ восени — залишилися б сліди на землі, так? Однозначно не було б довгої, ще не померзлої трави.

Гаразд. Якщо сходити з розуму — то хоч з користю.

Розтовкмачені соковиті ягоди мерзенно смердять вчорашніми шкарпетками. Проте зранку неділі пекельне свербіння у трахеї майже вщухає.