Ян Трифаланги

У кожній валізі життєвого досвіду мають бути свої скелети. Так дядько Тарас казав. Він у природничому музеї працював таксидермістом, тому на кістяках та скелетах розумівся дуже добре.

І в самого дядька Тараса також був скелет. Таємниця, про яку стороннім казати – собі дорожче. Він бачив.

∞

Одинадцять рочків тому Софа, яку тоді ще називали Софійкою, мешкала з батьками в однокімнатній квартирі, на одному сходовому майданчику із дядьком Тарасом.

Десятирічна дівчинка жила своїм життям. Ходила до школи, потай (бо велика вже) гралася ляльками й мріяла про новий смартфон. Бо у того телефона, який їй подарували на останній, десятий день народження і який доволі довго, вірою й правдою, слугував її матусі, тріснув екран. Тож гратися на ньому було незручно, а показувати подругам у школі соромно.

Можливо, Софійка і далі жила б собі й про сусідського дядька навіть не здогадувалася, бо їхні графіки життя зовсім не збігалися, лише зрідка віталися на сходах або у дворі, та й по тому, однак, стався сумний випадок. Вона захворіла.

Захворіла на щось серйозне, бо коли стався криз, тато викликав швидку й Софійку забрали до лікарні. Там ставили болючі уколи й годували гіркими пігулками аж цілий наступний день.

Коли її виписували, лікар сказав, що до школи їй можна не ходити аж цілісінький місяць. Софійка думала, що вдало приховала свою радість і мама з лікаркою нічого не помітили. Коли дівчинка з матір'ю вийшли біля двору із таксі й прямували до під'їзду, мама привіталася з дядьком Тарасом і місцевою прибиральницею, які сиділи на лаві й про щось жваво розмовляли.

Дядько ввічливо відповів на привітання й мазнув поглядом по Софійці. Раптом змовк і придивився пильніше. Потім звернувся до мами:

– Світлано, бачу, малеча ваша втомленою виглядає. Хочу, щоб ви мали на увазі, якщо буде на те ваша згода та згода Софійки, то я допоможу їй вилікуватися. Порадьтеся з бабусею. Де мене знайти – знаєте, – і спокійно повернувся до своєї розмови із прибиральницею, наче там було щось цікавіше за Софійку.

Дівчинку така зневага навіть трохи обурила. Вона була розумненькою й швидко допетрала, що якщо її ось так просто, раз, і вилікують, то щасливо сидіти вдома цілий місяць їй ніхто не дозволить. Тож наперед стало відомо, що згоди від дівчинки сусідський дядько не дочекається.

Помітила, що мама, подякувавши Тарасу, спохмурніла. Вочевидь, лікар наодинці нічого втішного їй не сказав й існувала недобра можливість, що Софійку таки примусять лікуватися у сусіда.

Подумки пообіцявши собі живцем не даватися, Софійка, хворобливо бліда, але радісна, потягла маму додому.

Вдома мама, зачинившись у ванній кімнаті, зателефонувала бабусі в село.

І нащо ото так бабусю лякати? Вже через три години стара на таксі із села приїхала до них у гості. Напевно всю пенсію таксисту віддала. Ще й тато з роботи прийшов. В однокімнатній квартирі стало дуже мало місця.

Вочевидь, бабуся, яка раніше жила в цій квартирі, добре знала дядька Тараса, бо мало не криком доводила своїй доньці, що якщо вже відьмак Тарас самостійно запропонував свою допомогу, то у Софієчки діла швах, і треба швиденько йти просити за онуку, бо може статися щось зовсім погане.

Але бабуся також виставила дивну умову. Йти просити повинна сама Софійка, бо допомога потрібна саме їй. У цих відьмаків є щодо цього якісь там свої правила.

І ось, приблизно із цього місця, дівчинці стало лячно. Так лячно, що вона не на жарт уперлася й відмовилася кудись ходити. Але бабуся – то не мама. Проти бабусиного ласкавого слова навіть директор їхньої школи не встояв би. А, між іншим, тато Софійки серйозно вважав, що саме їхній директор був прототипом кіношної залізної людини.

Напевно, коли дорослі сходяться докупи, у них відбувається якесь гуртове божевілля, бо всі родичі активізувалися й насіли на дівчинку з умовляннями на користь нетрадиційного лікування.

∞

Тож уже через пару годин, коли Софійка зовсім зневірилася в реальності своєї місячної відпустки, й коли перші пиріжки, які спекла в духовці бабуся, трохи вистигли, дівчинку з мискою випічки випхали на сходовий майданчик і причинили за її спиною двері, лишивши невеличку шпарину, щоб зручно було підслуховувати.

Тамуючи свій страх десь на рівні п’яток, куди саме в цей момент пішла погуляти її душа, дівчинка ледь натисла на кнопку дзвінка дверей навпроти, мріючи, щоб дядька не було вдома, або щоб він не почув отого тихенького «дзень».

Почув. Клацнув замок. Відчинилися двері.

Побачивши на порозі Софійку, Тарас, схиливши голову на бік, пильно подивився їй у вічі. Серйозно промовив:

– Гарно твої пиріжки пахнуть. Бабуся пекла?

– Угу… – похмуро відповіла дівчинка.

– Пригостиш одненьким?

Софійка простягнула миску вперед.

– Оце все мені?

– Угу…

– Вельми дякую, – забрав миску. – Як багато. Це ти мене, вважай, від голодної смерті врятувала. Скажи, чим я тобі за такий подарунок можу віддячити?

Дівчинка неначе води в рота набрала. Давно їй так страшно не було. І наче лякатися немає чого. Дядька Тараса вона знала, і він зовсім не страшний. Раніше був.

Розмовляючи із Софійкою через поріг, Тарас присів навпочіпки, поставив собі на коліна миску з пиріжками, взяв один і, відкусивши відразу половину, почав апетитно жувати. Не отримавши від дівчинки відповіді, радісно сказав:

– Давно такої смакоти не куштував. Це добре, що за подарунок віддячувати не треба, бо я навіть не знаю, чим би я з тобою розраховувався. Оскільки ти сьогодні така добра до мене, дозволь попросити в тебе ще про одну послугу. Можна?

– Угу… – мов той пугач, повторила Софійка.

Наминаючи пиріжки, між жуванням, дядько Тарас розповів:

– Розумієш, Софійко, тут така справа. Від моєї прабабці отримав я у спадок дар відьмака. Наче й цікаво ото, духів усіляких бачу, примар, привидів… Але тобі навіть не передати як їх багато і які вони всі набридливі! Те їм не так, і так їм не перетак. Усім чогось від мене, бідолашного, треба. А я ж такий добрий, такий добрий, що аж самого себе шкода. Нікому відмовити не можу. І ось принесла мені нещодавно сорока на хвості звісточку, що один мій старий знайомий домовик потрапив у біду. Господар хати, якою той опікувався, помер. Старий був… Помер, і немає в хаті хазяїна. То мене та сорока слізно просила взяти собі домовика на перетримку. А в мене немає куди. Я для музею опудала роблю, то вся квартира в тих опудалах. Та й часу не буде годувати того домовика. Ти ж знаєш, що домовиків годувати треба?

Софійка, підозріло примружившись, пильно дивилася на дядька Тараса, намагаючись зрозуміти, чи серйозно той каже, чи жартує? Тим часом він продовжував:

– А ще я помітив, що ти трохи прихворіла. А це означає що?

– Що? – насторожено спитала дівчинка.

– Що у вашій квартирі немає захисника! – гордо виголосив дядько. – У вас ні кішки, ні собаки, навіть тамагочі немає. То й хворієте, бо захисника не маєте!

– У вас також живих котів немає, але ж ви не хворієте? – прийняла правила гри Софійка.

– Порівняла! Я ж казав, що опудала роблю. Якщо я кота собі заведу, в нього відразу нервовий зрив буде! Уяви, як він побачить стільки опудал звірів і птахів відразу?

– А я хотіла хом'ячка, але мені сказали, що заводити не будемо, бо у нас кімната маленька й буде всюди мишачим лайном смердіти.

– Із хом'ячком я тобі навряд чи допоможу, натомість пропоную завести домовика. Ніякого запаху. Я тобі його в амулет підселю, і буде він завжди поряд із тобою. А як поживе в тебе рік, або два, то знайдемо йому нову домівку й туди переселимо. Або назавжди у себе залишиш, як схочеш. Головне, зараз його кудись прилаштувати, бо осиротів, сердешний. Нікому за ним ходити.

– А який він? – уже з цікавістю запитала Софійка.

– А ось зараз… – дядько підвівся й пішов углиб своєї квартири. Повернувся без пиріжків, тримаючи в руках маленького іграшкового солдатика. Це була якісно розфарбована колекційна фігурка пірата з олова. Він стояв у бойовій стійці й, витягнувши шаблю, спрямував її в бік уявного супротивника, ніби готуючись нанизати ворога на вістря своєї зброї. – Ось! Правда гарний?

– Це він? – підозріло спитало дівча.

– Ні. Цей солдатик буде твоїм амулетом, а заодно і домівкою для домовика. На жаль, бачити істот невидимого світу не всі можуть. Не завжди. Можливо, колись побачиш. Він невеличкий, зростом тобі до коліна. А виглядає один в один, як цей пірат. І шаблюку має, щоб відганяти від тебе хвороби й усілякі негаразди. А в цю фігурку ми його поселимо.

– Коли?

– Зараз запитаю, коли, – Тарас голосно промовив у коридор: – Василівно? Дякую за пиріжки! Підкажіть, а у селі поряд із вами хата пустує й досі?

– Сусіда мого? Івана безногого? – бабуся Софійки наче чекала, що її покличуть, відразу вийшла на сходовий майданчик і, ставши за спиною Софійки, долучилася до розмови. – То відколи він, уже як рік тому, помер, стоїть хата пусткою. Певно, її валяти будуть, бо без людей вистигла зовсім. Простіше нову збудувати.

– А чи можна якось по-доброму в ту хату потрапити? В кого ключі зараз знаходяться?

– Та кому що там треба? Біля порога глечиків кілька. В одному з них ключ лежить. А що тобі там потрібно?

– Мені нічого. Я у вашому селі й не був жодного разу. Це ваше завдання. Як поїдете туди з донькою, із собою візьміть віник із квартири. Як зайдете, поставите біля печі блюдце з молоком. Хату до половини виметіть вашим віником, а далі кличте домовика до себе жити. Нехай на віник сідає та з вами сюди повертається. А я завтра зайду й побалакаю з ним щодо стану здоров'я Софійки.

– А як же нам зрозуміти, що він погодився? І що казати треба?

Тарас махнув рукою:

– Та байдуже, що казати, головне – від щирого серця. Як зробите, що наказав, просто повертайтеся. Там видно буде.

 ∞

Як повернулися до квартири, мама з бабусею відразу заходилися збиратися на автобус, у село їхати з ночівлею, а тато запропонував Софійці не заважати жінкам займатися жіночими справами, а натомість зробити в мікрохвильовці попкорн і подивитися удвох серію про Гаррі Поттера.

∞

Наступного дня, вже до обіду, приїхали мама з бабусею. Віник, мов цінний трофей, поставили біля дивану й, проходячи повз, всі ні-ні та й кидали на нього погляд. Бабуся заходилася робити вареники з вишнями, які повитягувала з вишневого варення, щоб почастувати дядька Тараса, коли той урешті прийде розмовляти з віником, а мама розповідала тату і Софійці про їхні вчорашні пригоди в хаті Івана безногого:

– Не встигла я кілька разів віником махнути, дивлюся, а молока у тарілочці, яку ми біля печі ставили, вже немає, уявляєте?!

Тато скептично те все слухав і врешті, не стримавшись, пожартував:

– Ой, знаєте, дівчата, дивлюся я на отой ваш віник і почуваюся зовсім трішечки несповна розуму, – і розсміявся.

– Не переймайся, Софійко, – заступилася за віник бабуся. – Те, що у тебе тато буде трішечки несповна розуму, невелика біда. Головне, щоб ти у нас була здоровою і веселою.

Таточко не лишився в боргу й відповів, що наша теща найкраща у світі й усі її люблять.

∞

О другій годині пролунав дзвінок. За домовленістю, відчиняти дядьку Тарасу пішла Софійка. Запросила до квартири. Той приніс із собою паляницю українського хліба.

– Мене до вашої господи запросили вперше, тож маю з хлібом завітати.

Хліб був теплий і відразу запахтів на весь коридор. Софійка не втрималася, вломила маленький окраєць й похапцем запхала до рота.

– Доню! Ти що, з голодного краю?! – побачивши, дорікнула мама.

– Угу… – мугикнула дівчинка й понесла хліб на кухню.

Тарас, зайшовши в кімнату, кинув погляд на віник, привітався з усіма, поручкався з татом, відмовився від бабусиного запрошення до столу, всівся на диван, дістав із кишені олов'яного пірата, поставив собі на коліно й попрохав дати хвилинку для спілкування з домовиком.

Уся сім'я дружно погодилася не звертати на дядька увагу. Всі розсілися півколом і почали невимушено, але невідривно спостерігати за гостем.

– А чому ви мовчите? – першою не витримала Софійка.

Якщо вчора дівчинці було страшно, то сьогодні їй було страшно цікаво. Однак дядько Тарас немов би заснув із розплющеними очима й на запитання не відповів. Дорослі шикнули на Софійку й вона присоромлено замовкла.

Через деякий час Тарас «ожив» і, поставивши пірата на стіл, розповів:

– Ось, Софійко, домовик, який жив у сусіда твоєї бабусі, змінив професію. Тепер він буде працювати твоїм персональним янголом-охоронцем. Жити буде у фігурці пірата, як джин у лампі. Але викликати його не потрібно. Він сам буде швендяти туди-сюди, коли схоче. Можливо, він і не зможе носити тобі в школу рюкзачок з книгами але, повір мені, охороняти він тебе буде на совість. Можливо ти навіть зможеш помітити його допомогу. Тобі залишилося вигадати йому ім'я й напоїти його чаєм, щоб він набрався сили. Ось, – дядько простягнув дівчинці пакет із трав'яною сумішшю. Коли вип'єте з охоронцем цей напій, можеш далі їсти й пити все, що забажаєш. Ти вже вмієш готувати чай?

Софійка зверхньо пхикнула і пішла на кухню діставати чашки. Цей дядько ще не знає, що вона може готувати яєшню!

– А ім'я пропоную якесь відповідне. Щось для охоронця. Щось героїчне й лячне, щоб усі боялись і не насміхались, – продовжив дядько Тарас.

– Як хлопчик на прізвисько Мізинчик? – долинуло з кухні.

– Саме так. Але обов'язково, щоб було героїчно і лячно, – усміхнувся відьмак.

– А це як? – зацікавилася Софійка.

– Поміркуймо… – хитро примружився Тарас. – Хлопчик, тож молодий і юний. Нехай буде Яном. Ян, як початок від янгола. Героїчно.

– А лячно, то як? – повернулася Софійка, несучи тацю із чашками.

– А лячно, це коли кістяки, скелети й щось смертоносне. Кажеш, мізинчик? Мізинець має три кісточки, що звуться фалангами. Нехай твій охоронець буде Ян на прізвисько Трифаланги. Звучить?

– Звучить! А можна я його у школі покажу? А якщо він загубиться?

– Не переймайся, – заспокоїв дівчинку Тарас. – Носи й показуй кому схочеш. Якщо загубиться – знайдеться. І навіть якщо украдуть – повернуть. І лише якщо ти сама його десь полишиш, або перестанеш у нього вірити, лише тоді він зможе від тебе піти.

∞

А потім вони всі уп'ятьох пили запашний трав'яний чай, який приніс відьмак Тарас. На столі ж стояло шість чашок, біля однієї з яких вартував олов'яний пірат Ян Трифаланги.

Софійка потоваришувала з Яном. Тепер чай собі й своєму охоронцю вона готувала виключно сама. Вже на третій день симптоми хвороби безслідно зникли. Але наразі Софійка геть забулася за своє бажання побути вдома цілий місяць. Нині вона ледь стримувала нетерпіння й уже на третій день хотіла побігти до школи, хвалитися своїм новим другом.

Навіть скептично налаштований таточко врешті визнав, що дівчинці у четвертому класі мати уявного друга – то цілком нормально. Хоча він так почав думати лише після того, як дізнався, що син його колеги в десятому класі став квадробером.

∞

У школі дівчата сприйняли Софійчиного захисника стримано. У кожної дівчинки є улюблена лялька, яку, за бажанням, можна видати за захисника. У їхньому класі наразі в моду ввійшли м'якенькі єдинороги, що мали веселкові хвости й коротенькі ріжки. Але Ян Трифаланги, беззаперечно, затьмарив усіх отих лялькових поні.

У хлопців пірат викликав чорну заздрість. Софійці пропонували виміняти пірата і на рогатку, і на магніт, і навіть на розумний годинник, який крім часу, показував, як б'ється серце.

Товстий Сашко вирішив не торгуватися із цим дівчиськом, а просто відібрати в неї пірата силою. Батьки в нього були з великого начальства й подібні вчинки часто сходили йому з рук.

Софійка сховала солдатика у свій рюкзак і попередила, що Трифаланги її захищає, і якщо Сашко не прибере від нього руки, то страшний пірат відкрутить йому голову і скаже, що так і було.

Товстун лише зареготав, вирвав рюкзак у дівчинки й почав копирсатися в ньому, шукаючи свою здобич. Софійка шулікою накинулася на хлопця. Хоча вагові категорії були різні, але однією рукою відбиватися від дівчинки Сашку було все ж незручно й він усівся на Софійчин рюкзак, звільнивши собі обидві руки для оборони.

І ось тут Софійка уперше побачила, як її охоронець її захищає.

Сашко голосно ойкнув і підхопився. Крутнувшись, він побачив, що з його лівої сідниці щось стирчить і йде кров. Малий негідник заверещав так, як верещало в селі у бабуні порося за день до того, як сусіди, ті, що через дорогу, запросили їх на свіжину.

Як виявилось, ніхто не помітив, як Ян Трифаланги виліз із рюкзака й у момент контакту з дупою агресора, устромив тому в м'які тканини свою зброю аж по саму гарду.

Після відвідин медпункту і кабінету директора Сашка від покарання не врятували навіть впливові батьки, а медсестра повернула Софійці Яна і сказала, що помила іграшку перекисом водню, щоб пірат випадково не підчепив від Сашка якоїсь зарази.

∞

Так, іноді весело, а іноді не дуже, минули часи. Сім'я переїхала до більшої квартири. А до старої, однокімнатної, переїхала із села бабуся. Софійку друзі почали звати Софою. Вона вступила до вишу й навчалася вже на другому курсі.

Ян Трифаланги незмінно ніс свою варту, і хоча Софа вже не носила його із собою на пари, але він завжди займав чільне місце на її робочому столі в гуртожитку, й охороняв як саму дівчину, так і той граніт науки, який вона встигла нагризти за півтора року студентського життя.

І ось у ці буремні часи, коли знання не бажають триматися в молодій гарячій голові, яка натомість натхненно шукає проблем на свою струнку фігуру й спортивну дупцю, Софія помітила, що з особистим життям у неї почали виникати проблеми. Хоча, які можуть бути проблеми з тим, чого не існує?

Заглядалося на неї багато хлопців. Але в той момент, коли вони, втрачаючи останній розум, сміливо йшли в атаку й запрошували Софу на побачення, в життя втручалися непередбачувані обставини.

Недобре вона запідозрила, коли скасувалося третє «перше» побачення, бо черговий кандидат по дорозі до гуртожитку зламав об бордюр великий палець на нозі й потрапив на побачення із лікарем.

Тоді подруга сказала, що, можливо, Софу зурочила відьма із третього курсу. Подейкували, що та курва могла й вінець безшлюбності незадорого накласти.

Тож коли четвертий кандидат не зміг прийти, бо отруївся коржиком у студентській їдальні, Софа плюнула на сором’язливість і зателефонувала бабусі та запитала, чи досі живе у квартирі навпроти відьмак Тарас, і чи можна до нього записатися на консультацію?

∞

Тримаючи в руках Яна Трифаланги і миску з бабусиними пиріжками, Софа носом натисла на кнопку дзвінка. Чомусь почувалася наляканою, точнісінько, як минулого разу.

Дядько Тарас ні на йоту не змінився. Відчинив двері точнісінько таким, яким був одинадцять років тому. Добре бути відьмаком. Може не туди Софа вчитися пішла?

Тарас, схиливши на бік голову, пильно подивився їй у вічі, кивнув, чи то вітаючись, чи то своїм думкам, і промовив голосно у коридор:

– Василівно! Запросите до себе на чай, бо в мене від опудал тхне – не продихнути?

– А чого ж, Тарасику, не в коридорі ж розмовляти. Ходіть до нас.

∞

Софа розлила чай у чотири чашки. Біля однієї поставила олов'яного пірата. Посідали. Цього разу Тарас полишив справи на потім. Розмовляли, жартували, Софа розповідала кумедні випадки зі студентського життя.

Коли пиріжків у тарілці значно поменшало, відьмак запитав:

– То на що жаліється, наша пані пацієнтка?

Дізнавшись про накладений на Софу вінець безшлюбності, Тарас щиро розсміявся. Потім, спохмурнівши, промовив:

– Отже, настав час тобі пройти випробування віри. Милиці хворому потрібні, щоб під час одужання полегшити життя. Свою відьмачу частину роботи я виконав відмінно. Уже на сороковий день Ян Трифаланги прижився до тебе, став твоєю частиною, ти одужала, вилікувала свій дух і свою віру, і ось ця милиця, – відьмак узяв зі столу олов'яну фігурку, – стала банальною звичкою. Ян – це вже цілком ти, твоя інтуїція, твоє критичне мислення, твоя воля. Він працює відмінно. Он, аж чотирьох небезпечних кандидатів на псування твого життя відвадив. Заслужив на твою подяку. Із таким захисником ніхто не зможе тобі зашкодити ніяким прокляттям, чи вінцем безшлюбності, чи ще якою гидотою. Але натомість, як я тобі казав, твого янгола-охоронця потрібно годувати. Ні, не чаєм. Чай – то лише образ. Твоя частина роботи полягає в тому, щоб підтримувати твого захисника вірою. Але світ такий, який є. Якщо втрачаєш віру – стаєш вразливою. І в цьому винна не твоя подруга, яка щось там собі нафантазувала, а ти, бо дозволила вірі похитнутися. Віра – це все, що ти насправді маєш. Віра формує твою реальність. Скажу більше: ти живеш у цьому світі лише тому, що ти віриш, а не навпаки. Тож, – Тарас сховав фігурку пірата в кишеню, – настав час забрати в тебе милицю й дати можливість рухатися самостійно, – побачивши переляк на обличчі Софи, додав: – Не лякайся. Ян Трифаланги тебе не покинув і не зрадив. Я забрав лише шматок олова, милицю. Це як хрестик у вірянина. Хрестик не рятує. Рятує віра. Страшно лише доти, доки не зробиш без милиці перший крок. А кандидати… Знала б ти, скільки упродовж усіх твоїх життів у тебе було тих наречених, дружин, чоловіків, коханців і коханок… Але менше з тим! Я упевнений, що на твою увагу має заслуговувати той кандидат, у якого хоча б вистачить сил дістатися на ваше перше побачення…

∞

27.05.2025, м.Бровари Київської обл.