ХРАНИТЕЛІ НАДІЇ

День розчинявся у вечірній тиші. Захід сонця у зруйнованому селі був схожий на останній подих вмираючого світу. Сонце ніби соромилося дивитися на те, що залишилося від села, тому ховалося за обрій, огортаючи все навколо криваво-червоним сяйвом. У повітрі стояв запах попелу, який змішувався із гірким присмаком зруйнованого життя. Руїни будинків тягнулися вдалечінь. Вони нагадували про життя, яке колись тут вирувало. Вулиці недавно ще живого села перетворилися на суцільні руїни, де вітер розносив уривки людських історій – обгорілі фотографії, уламки дитячих іграшок, шматки тканини.

На вцілілому стовпі біля залишків зруйнованого будинку пані Галини виднілося гніздо. Високе і недбало змайстроване, воно здавалося маяком у цьому морі руїни. У гнізді сиділа пара лелек. Вони ніби не помічали трагедії навколо. Одна пташка сховала голову під крило, а друга стояла на краю, вдивляючись у далечінь. Їхній силует на тлі палаючого неба був єдиною живою картиною цього мертвого краєвиду.

Колись цей стовп стояв біля воріт будинку, де мешкала велика сім’я. Тепер від колишнього родинного гніздечка залишилися лише обгорілі стіни. Тут, серед уламків, блукають спогади, оплакуючи минуле. Але лелеки, наче навмисно, не залишили свого дому. Їхнє гніздо нагадувало, що життя, попри все відродиться навіть із попелу.

Тиша в селі була настільки глибокою, що здригалася навіть від тріску згасаючого багаття десь у віддаленій хатині. Там досі жила старенька жінка. Це була пані Галина. Вона бродила вулицями, які знову і знову вели її до рідної зруйнованої хати. Бідолашна жінка в руках тримала рюкзак, у якому збереглися речі дітей. Її очі були наповнені болем і безмежною втомою.

Галина зупинилася біля гнізда, піднявши голову догори.

— Ви все ще тут, — прошепотіла вона.

Лелека подивився вниз, ніби розумів її. Жінка витерла сльози. Їй здалося, що ця пара лелек повʼязує її із тим життям, яке вона втратила. Вони були свідками і хранителями її щастя, радості, втрати, горя і надії.

Сонце торкнулося обрію, заливаючи все навколо золотисто-червоними барвами. На мить це зруйноване село здалося живим. Жінка знову глянула на гніздо і, притиснувши рюкзак до грудей, рушила вперед. У кольорах заходу сонця руїни здавалися не такими страшними, а гніздо з лелеками – справжнім символом незламності. Птахи залишилися на своєму посту оберігати останню нитку життя у світі, який розколовся навпіл.

Автор: ©️Ольга Киця

Художник: Володимир Ребров