Біля вівтаря

Все життя я самотня.

Мене не балують батьки, зі мною не спілкуються однолітки, а лише сміються над моєю скромністю. Я не маю права плакати, коли хочеться, тому що мама каже, що я стану слабкою і дурною і нікому не зможу сподобатися.

Тоді я тихо йду у свою кімнату, закриваюсь на замок і виходжу на балкон.

Небо сіре і похмуре, воно клубиться, як вранішній туман, і грізно нависає над головами прохожих. Вітер люто зриває зелене листя з дерев і відносить їх далеко-далеко, де вони й залишаться. Дощ, спочатку невпевнено, а тоді все сильніше і сильніше починав барабанити по дахах; видимість надворі жахлива.

Я люблю таку погоду, адже тоді я ціную свій будинок.

Лише сам будинок, а не людей, з якими живу.

Тут я не можу голосно сміятися, дивитися улюблені фільми і бити байдики. Я не можу бути неідеального навіть тоді, коли мене ніхто не бачить. Мама каже, що я повинна сидіти тихо у своїй кімнаті, робити уроки і мовчати.

Вона не любить мій голос.

Тато каже, що я повинна закінчити школу з найвищими балами, щоб в майбутньому стати вченою і досягти висот, як це вдалося йому.

Він просто не любить дурних людей.

Я вчуся. Спочатку мені було цікаво дізнаватися щось нове про світ. Я приносила додому найкращі оцінки, не спала ночами, щоб матеріал відскакував від зубів на уроках, я від ранку до вечора навчалася, не звертаючи уваги ні на що.

Моїм батькам було цього мало. Якщо тато питав мене те, чого я не знала, то починав насміхатися і казав, що з такою продуктивністю я не зможу стати навіть вчителькою сільської школи. Мені було образливо таке чути і відразу хотілося плакати, але мама втручалася і казала, якщо я заплачу, то зроблю гірше.

Слабкі повинні згинути…

Також я з дитинства граю на піаніно. Іноді я так довго грала вдома, що клавіші стиралися, а на пальцях утворювалися болючі мозолі. Але батьки знову і знову повторювали, що моя гра – неідеальна, і я мушу більше старатися.

І я щиро намагалася стати ідеальною дочкою, щоб мене похвалили.

Я ніби жила в замкненому циклі, який складався з доган, недосконалості, прихованих сліз і втоми. Ці почуття спочатку пожирали мене, а потім стали буденністю. Я звикла до такого режиму дня, до вічних недосипів і нав’язливих думок, що на уроках шепотіли: «Ти недостатньо робиш. Ти можеш більше. Ти не здатна на елементарні завдання. Що скажуть вони, коли побачать, що ти не стараєшся? Недостатньо. Недостатньо. Недостатньо…»

Змиритися з цим було важко, але мені вдалося. Ніякого особистого життя чи вірних друзів я не мала, бо кожен мій крок контролювався. Мій день був розписаний по хвилинах, мені не можна було ступити зайвого кроку чи, не доведи боже, прогуляти якийсь урок. Однокласники не люблять мене і не знають, яка я насправді, адже просто насолоджуються тим, що ображають і насміхаються.

Я знаю причину такої поведінки, але ненавиджу себе за це, а не батьків. Чому?

Вчителі єдині люди, які мене хвалять. Вони захоплюються моїми оцінками, знаннями і досягненнями, які я ненавиджу. Цікавляться, як справи, чи піду я на новий гурток і коли наступний конкурс?

А потім я зрозуміла, що їм було байдуже до моєї особистості. Вони просто хотіли з гордістю казати, що така учениця навчається в них і наче це вони допомагають мені чогось досягати…

Сьогодні я поверталась додому дуже швидко, адже затрималася у школі. Мама ненавидить спізнення. У мене був поганий день, і я не хотіла, щоб він став ще гіршим.

Я побачила своїх однокласників. Довелося пройти повз і привітатися усміхнувшись, хоча я знала, що їм байдуже. Моє кляте виховання…

Додому я потрапила лише вночі.

Ці огидні виродки знову зробили мені боляче. У мене болить щока, голова гуде, як дзвін, але я чую їхній голосний сміх, від якого у мене мурашки по шкірі.

Вони нахилилися до мене, плюючи в обличчя, і я замість їхніх лиць бачу лише огидні маски, які лякають. Вони настільки страшні, що у мене тремтить рука. А тоді я розумію, що хочу ударити їх у відповідь, але не можу. Кляте виховання.

- Ти що, плачеш? – прокричав один з них, видираючи сумку з моїх рук.

Я відсунулась.

- Ридає, аж задихається, - засміявся перший, схопивши моє обличчя в свої долоні. – А що тобі мамка скаже, га? Тобі ж не можна плакати, дурна.

Він мене знову ударив. Навіщо? Я не знаю. Можливо, їм подобається насміхатися над моєю слабкістю, над моїм вихованням і наді мною загалом. Вони відчувають від цього задоволення, хоча такі дії повинні викликати огиду.

Я зціпила зуби і повільно підвелась, коли вони почали вивертати мою сумку, щоб поритися в особистих речах. Однокласники здивовано зиркнули один на одного.

- Віддай, - простягнула я долоню.

Зараз я повинна діяти так, як вважаю за потрібне?

- А ти забери, - запалились вони знову, кривляючись.

- Я не можу.

- Ти глуха? Я ж сказав: забери сама.

- Я не можу.

Вони здивовано переглянулися. Я ж мовчки стояла біля стіни і витирала рукавом кров. Сьогодні мені розбили губу і порвали новий одяг. Шкода, бо в ньому я почувалася красивішою. Хоча мама казала, що на обличчя я вдалася жахливою. Їй прикро, що вона має таку потворну дочку. Але я нічого не могла з цим зробити. Мені шкода, що довелося розчарувати її з самого свого народження.

Втім, я часто дивилася у дзеркало. Не могла зрозуміти, що не так. Мабуть, не дано, тому мені стало абсолютно байдуже на мою зовнішність. Якщо я не красива, то який сенс щось змінювати, адже в будь-якому випадку почую насмішку? Тоді моя робота ще більше знеціниться.

- Ти дурна.

- І потворна. Лише баньки витріщила.

- То ти будеш забирати свій мішок?

- Звичайно. Віддай.

Я знову протягнула долоню, але хлопець раптом розреготався. Він так довго сміявся, що аж впустив сумку і схопився за живіт. Я не зрозуміла, що сталося.

Я сказала щось смішне?

- Добре, я підкажу. Ти повинна бігти за мною і зловити мене, а тоді забрати.

- Я не хочу так.

- Це ж іще чому?

- Ти не віддаси її?

- Тобі було сказано: НІ! Дурна твоя голова.

Я знизала плечима і пішла геть, навіть не озирнувшись. Ні то й ні, спробую пережити це. Однокласники, мабуть, так здивувались, що я втнула, що не стали мене переслідувати. Чесно, я зраділа. Можливо, хоч сьогодні вони відчепляться від мене.

Повертатися додому не хотілося. Я все одно безнадійно спізнилася. Мама закотить справжню істерику, а батько точно вдарить і замкне в кімнаті. А наступного ранку ми разом поїдемо до школи, щоб пожалітися директорці. Тоді вони вдаватимуть, що дуже мене люблять і хвилюються. Мама навіть поцілує. Шкода, що це брехня.

У школі кажуть, що в родині повинна панувати любов. Підтримка. Розуміння одне одного. Мені не знайоме таке поняття. Що я знаю про стосунки батьків і дітей? Мені відомі побої. Біль. Страх. Сльози. Я не пам’ятаю, чи взагалі сміялась.

Завернула за ріг і притулила брудного пальця до підборіддя. Серйозно задумалася. Чесно, я й гадки не маю. Здається, ні. Чи так? Клянусь, не можу пригадати. Невже у мене не було причини радіти?

Вперше задаю собі це запитання. Дивно. Мабуть, це тому, що я не вмію. Я не здатна навіть на таке просто явище як сміх. Справді безнадійна. Щоправда, думати про це лоскітливо-приємно. Варто колись спробувати.

Але не при людях, бо вони засміють. Вишкіряться, як шакали, що вчули нову жертву. Роздеруть. Темними тінями накинуться і радітимуть вони. А я колись звільнюсь від страждань.

Я вийшла на іншу вулицю і відчула себе некомфортно. Мені здавалось, що за мною стежить велика багатоока істота, що не спускає погляду. Вона витріщалася і задоволено гиготіла, радіючи чомусь. Я прикрила вуха руками і швидко побігла геть. Воістину, я геть відбилась від рук.

У провулку, який виводив мене на окраїну міста, тихо та спокійно, наче в склепі. Насправді, це дуже влучне порівняння, бо біля міста стоїть стара церква, у якій давно не проводять служби. Вона висока, всього з одним куполом, фарба якого давно облущилась. Залізні двері, пронизливо скрегочучи, завжди гостинно відкриваються переді мною. Ланцюги, які висять для зовнішнього вигляду, падають брязкаючи.

Всередині церква прекрасна. Здається, що я повертаюсь додому. Вона пуста, як і моя душа, але водночас рідна. По надщерблених, сіруватих стінах повзе чудова ліпнина з тьмяних квітів та листків. Фарба геть втратила кольорові барви від часу, та візерунок досі чудовий. Я знала, що це зробив вправний майстер.

Напроти дверей – невисоке підвищення. Три величезні мозаїчні вікна із зображенням ангелів завжди зустрічають мене благоговійною тишею та добрими поглядами. Вони смиренно складають руки на грудях і моляться Богу. Іноді я молюся разом з ними і прошу щастя, але не знаю, чи хтось чує мене. Щастя – ефемерне поняття, не маю ані найменшого уявлення, як воно виглядає. Але вірю, що хтось подарує його мені.

На підвищенні стоїть вівтар, накритий червоною скатертиною. Хтось щонеділі приносить сюди живі квіти і залишає. Я ніколи не бачила цієї людини, але сподіваюсь, що згодом розгадаю цю таємницю.

Насправді до церкви я приходила всього декілька разів і знайшла її випадково, але встигла полюбити. Зрештою, вільного часу у мене майже нема, адже мама завжди знаходить для мене роботу. Тому я бігала сюди тоді, коли батьків не було вдома. Знаю, так неправильно чинити, але я нічого не могла з собою вдіяти.

У повітрі витає дух пилу, старовини і благоговіння. Тут душа хоче поринути угору на білих крилах і разом з ангелами забути про земні страждання. Я ж бо страждаю, мабуть.

Коли я приходжу сюди, то частенько роблю уроки на вівтарі. Сідаю на коліна, розкладаю підручники, зошити, беру ручку і починаю вирішувати задачі. Коли немає людей, мені легше і приємніше думається. Ніхто не смикає і не просить списати, вчителька не стоїть над вухом, а мама не приходить щогодини і не запитує, чому я довго роблю вправи, якщо мушу виконувати їх швидко.

Бо я повинна стати ідеальною дочкою…

Сьогодні у мене немає ні портфеля, ні уроків. Телефон, що лежав у кишені штанів, загубився. Тому я просто знеможено впала на коліна і поклала голову на вівтар. Тіло нило і боліло, побої сходитимуть кілька тижнів. Рани доведеться обробити самій, бо татові не до цього, а мама не бруднить руки.

Так я пролежала-просиділа кілька хвилин. Я не вміла байдикувати: для мене завжди знаходили якусь роботу. Зараз, сидячи без діла, я почала нервувати. Втім, в голову прийшла заспокійлива думка, що ніхто про це не дізнається, і я можу як слід відпочити.

Я заспокоїлася. Підняла голову і сонними очима оглянула церкву. Все-таки добре, що я колись наткнулася на неї. Ніколи не бачила тут людей, тому залишаюся в самотності. До речі, я люблю сидіти самотою лише в цій церкві. Вдома, у школі мені страшно. Однокласники не найкращий варіант для спілкування, але гам на задньому фоні в школі мене заспокоює. Вдома я не люблю тишу. Вона не віщує нічого доброго. Після тиші мама вибухає криком, а тато – лайкою.

Якби вони накричали на мене в цій церкві, то я б попросила їх замовкнути. Не можна верещати в такому святому місці, яке заспокоює мене. Церква – єдине місце, де мені раді.

Ха-ха, я так смішно подумала. Тут же нікого немає, дурненька. Лише я, тиша, ангели і орган. За останнього я щось не відразу подумала. Інструмент стояв праворуч. Він був древнім та величним. Його готичний стиль та потьмянілі труби захоплювали мене. Я думала, що полечу у справжній хор ангелів. Попри те, що орган був дуже старим, він чудово грав. Звуки були чисті та дзвінкі, і мелодія підіймалася до самого купола і осідала там відлунням, що заплутувалося в павутині і бриніло.

Я потягнулася і звелася на ноги. Може, сьогодні також зіграти? Чому ні? Батьки змусять мене бриньчати на піаніно до глухої півночі, а тут я хоч трішки розімнуся. До того ж мені подобається грати пісні, які я дарую своїй самотності, тиші та ангелам. Вони єдині слухають мене із задоволенням.

Я схопила усі троянди, які лежали на вівтарі, і понесла їх до музичного інструменту. Раніше я ніколи не прикрашала його, а зараз чомусь захотілося зробити щось красиве. Одна квіточка над клавішами, друга – між трубами, третя - біля стільчика, четверта – на нотах.

Я розклала криваві троянди і замилувалася своїм творінням. Можливо, я могла би стати дизайнеркою. Мені подобається прикрашати щось. Я люблю думати над одягом, хотілося б комбінувати стилі, але мама купує лише класичні сукні та костюми. Вони мені дуже-дуже подобаються, але я прикидаюсь, що все навпаки, бо мама не любить, коли я радію. Вона вважає, що показувати будь-які емоції – принизливо.

Я обережно сіла за старий стільчик, який скрипів, і торкнулася клавіш. Перші звуки були не дуже приємними, я ніколи не вміла гарно починати і всі не втрачали нагоди мені про це сказати. Але, як я думаю, сьогодні початок кращий. Ба навіть красивий, не такий, особливий.

Мелодія була прекрасною. Я обожнюю грати по своїй волі, грати свої пісні і демонструвати їх ангелам. Їм подобається ця мелодія, я відчуваю це. Вони захоплюються - я стараюсь. Так і живу.

По-дурному, зі стражданнями і кпинами людей.

Яка я все ж таки наївна. Чому ніхто не цінує мене? Що я роблю не так? Я ж ніколи першою не виражаю хоч щось, не чіпляюсь ні до кого. Я просто хочу жити мирно і весело, як інші! А натомість мені доводиться грати для неіснуючих ангелів, мертвій церкві і своїй зраненій душі.

Чому? За що?

Я обурено стукнула кулаками по клавішах. Орган сумно бренькнув і замовк.

У церкві запанувала оглушлива тиша.

Мої губи затремтіли, з очей потекли срібні сльози. Мені було зараз так боляче, так погано. Я чула про затишок обіймів, бачила фільми про кохання, читала про дружбу. Але чому люди живуть в ілюзіях? Чому в житті такого не існує? Чому я не можу когось обійняти? Мене ж відштовхнуть, образять, вдарять, виражатимуть незадоволення. А я просто хочу любити.

Я голосно закричала на всю церкву, прикривши долонями вуха. Мені було байдуже, я бачила, як ангели з тихим смутком стежили за мною. Мій відчайдушний крик розлігся луною, закрався під самісінький купол і ще довго бринів у повітрі.

Мені раптом захотілося, щоб УСІ знали про мій душевний біль. Я хотіла, щоб люди бачили, як іноді страждають інші від їхньої жорстокості та ненависті, як страждають невинні і слабші духом.

Я НЕНАВИДЖУ ЛЮДЕЙ! Так, я їх усіх ненавиджу! Жорстокі, огидні монстри, вони вміють лише змушувати терпіти біль і не знають, як це, не відчували такого на своїх шкурах. Не бачать краси світу, поливають її брудом, закопують на дно зла і знищують прекрасне світло.

Тоді чому Бог допустив таке? Чому він, Творець світу, нічого з цим не робить? Чому не реагує на таке безчинство?! Я би всіма силами намагалася покращити світ, але не можу, адже я слабка.

Я не витримала і щосили копнула вівтар, знову закричавши. Сьогодні я дозволила собі випустити увесь біль, що накопився в мені за стільки років. Ні, не лише за роки. За все моє існування.

За спиною скрипнула підлога. Я не звернула на це уваги, мовчки витираючи сльози, які градом котилися по щоках і падали на святий вівтар.

Підлога скрипнула набагато ближче, а тоді хтось тихенько кашлянув.

Я стрімко обернулася, думаючи, що це знову мої однокласники.

Я помилилася.

Це була молода жінка, я її ніколи не бачила. Висока, ставна з прекрасними рисами обличчя: тонким носом, блідою шкірою, світлими губами і неймовірно чудовими, виразними очима – темно-карими з відтінком червоного, пурпурового тла. Темне волосся ніжними хвилями обрамляло овальне обличчя. Незнайомка в білих рукавичках заклала руки за спину і схилила голову набік. Строгий класичний костюм вигідно підкреслював її струнке тіло.

Я очманіла. Воістину, це вперше мене так вражали люди. Я навіть плакати перестала.

- Не бійтеся, юна леді, - тихим, вкрадливим голосом озвалась жінка, дозволивши мені її оглядати. – Я прийшла вам допомогти.

- Брешете, - знизала плечима я. – Мені ніхто не допомагав, я нікому не потрібна. Ви хочете возитися з такою ницою, жалюгідною істотою як я?

- Я не вважаю вас ницою і жалюгідною істотою, - спокійно заперечила жінка, підійшовши ближче. – Ви…чудова, якщо дозволите так виразитися.

Я стукнулася спиною об вівтар, коли задкувала. Ця незнайомка… така красива, приваблива, мабуть, багата. Навіщо я їй? Я – нікчемна, слабка і абсолютно непотрібна. Що її могло зацікавити в мені, навіщо вона прийшла? Щоб добити мене? Мабуть, такого удару я не зможу пережити.

- Юна леді, я цілком серйозно. Прийшла до вас з допомогою, - озвалась жінка і перестала підходити, побачивши мій страх.

- Навіщо? Ви брешете, еге ж?

- Ні, що ви. Я ніколи не обманюю. Я бачу у вас дещо прекрасне, неймовірно цінне й дороге. Живучи серед людей, я зрозуміла дещо важливе: воно вимерло. Більше немає тих різноманітних, наповнених культурою й любов’ю до чогось високого. Зараз це пусті маріонетки, звичайні мішки з м’ясом та кістками, які нищать усе.

- То чому ви вирішили, що я особлива? – шморгнула носом.

- Тому що в моїй окрузі проживання лише ви особлива, - прошепотіла жінка і обережно погладила мене по голові. – Я, зізнаюсь, давно спостерігала за вами. Мені так хотілося відразу забрати вас до себе, але були певні причини відкладати нашу зустріч.

- Чому я повинна вам довіритися?

- А ви готові мені довіряти? – питанням на питання відповіла чарівна незнайомка.

- Не знаю. Хіба у мене є вибір? Я ж фізично не зможу все одно захистись.

Сміх жінки був неймовірним, схожим на вечірнє щебетання пташок. Вона витончено витерла сльози з кутиків очей. Їй настільки стало смішно від моїх слів?

- Я не хочу тебе ображати. Ти – витвір мистецтва, який закинули кудись далеко. Та це не робить тебе гіршою за когось. Просто таких бережуть для справжніх поціновувачів. Потрібно вміти бачити красу там, де інші вважають її потворністю, розумієш?

Я задумалась над її словами. Вони гарні. Хотілось би у них вірити. Але я не могла себе асоціювати з тим, про що вона каже. Ця жінка надто прекрасна й неземна. Я готова дати руку на відсіч, що це або сон, або вона мій ангел.

Тим часом незнайомка торкнулась долонею її щоки і продовжила:

- Тобі варто просто сказати «так», і я зміню твоє життя до невпізнання. Хочеш утерти носа усім своїм кривдникам? Я допоможу.

Я стояла на роздоріжжі, інакше сказати не можу. Щось у моїй душі затріпотіло, коли я поглянула у її глибокі кароокі вічі. Вона легенько усміхалась і зовсім не підганяла з відповіддю, була такою доброю та терпимою, що мені стало дивно. Комфортно. Вперше я почувалась добре від спілкування з кимось. А якщо ця жінка не бреше і вона може мене врятувати? Я не можу пропустити такий шанс?

А раптом її хтось намовив? І мені стане потім тільки гірше. Зрештою, якщо вона принесе горе для мене, то я просто не стану продовжувати жити далі. Я, правду кажучи, стомилась.

Жінка знову встала напроти мене.

Я, трохи повагавшись, простягнула їй долоню.

Наступного дня усе місто обговорювало раптове зникнення найкращої учениці.

*

Метушня навколо була тяжкою і втомлювала. Підготовка почалась іще з першої зорі, а досі не закінчилась. У величезній залі яскраво горіли лампочки, кидаючи золотаве світло на людей, які тягали туди-сюди останні декорації, репетирували перед виступом і просто намагались не збожеволіти від підготовки. Голоси лунали скрізь, тому ймовірність знайти тиху місцину прирівнювалась до нуля.

Зрештою, і довгоочікуване колись настає. У залі приглушили світло. Люди ще тихенько шепотілися і розсідалися по своїх місцях. Тільки-но на сцені з’явився конферансьє, як натовп затамував подих. Червона завіса піднялась, показуючи глядачам широку сцену, освітлену молочним сяйвом. На гладенькій підлозі уже сиділи тоненькі, як тополі, балерини, готові починати магічне видиво, яке захоплювало дух.

Класична музика долинала до кожного відвідувача величезного театру, торкалась найпотаємніших струн душі і змушувала серця пропускати удари від тієї чарівної атмосфери, що вирувала навколо.

- Початок бездоганний, зіронько, - пролунав за моєю спиною тихий голос.

Тоді мене вона обійняла ззаду, поклавши голову на плече. Від неї пахло новими парфумами, які мені дуже подобались. Та і виглядала вона чарівно, я впевнена.

- Спасибі, люба.

Вона, не довго думаючи, сіла на сусідній стілець і почала дивитися виставу, коли-не-коли кидаючи горді погляди на мене. Авжеж, нам тоді вдалось, мене не обдурили і я отримала нове життя.

Цей театр – моє дітище, у яке я вклала усю себе, свої знання та вміння, купу праці та складнощів. Адель завжди була поруч, і я досі можу дати руку на відсіч, що вона справжня демонеса. Прекрасна та зваблива. Їй вдалось мене зачарувати.

Я склала руки на грудях і оглянула зал. Там, у третьому ряду, сиділи мої батьки, які й гадки не мали, у чиєму театрі вони знаходяться. Ах, колись вони дізнаються про мене, і я продемонструю нову себе. А зараз хай насолоджуються, потім розповідають про виставу своїм знайомим і хвалять невідому їм пані Анжеліну за досягнення.

Колись я все-таки побачу їхні здивовані обличчя!

- Кохаю цей твій погляд, зіронько, - проказала Адель, меланхолійно вдивляючись у моє обличчя.

Цій жінці я завдячую найбільше. За це я її люблю.

- У нас попереду іще багато звершень. – Пообіцяла я.

Вона взяла мене за руку, і я продовжила дивитись виставу. Затишно.

У сутінках не вдалось поміти по-особливому хитрий погляд Адель. Її червоні очі задоволено іскрились.