Сповідь зламаного

Я нічого не можу з собою вдіяти. Я живу в сірому однотонному світі, щодня дивлячись на світ, який однаковий. Він не змінюється. Він жахливий. Він нудний. Він страшний. Він жорстокий.

Це той світ, який я ненавиджу більше ніж себе, це той світ, у якому я змушений жити, я змушений дивитися на його недосконалість, на його прогалини в сюжеті і постановці. Краєвиди міста не мають душі, вони порожні і мертві, вони створені з каменю, поту і чогось такого, що спотворює його іще більше.

Матеріальне становище, жага до більшого убиває живих, перетворюючи їх на тупих, безмозких істот. Вони тільки беруть-беруть-беруть і нічого не віддають! Забирають в нужденних, обдираючи останні шматки одягу на худих тілах, виривають крихти хліба з пересохлого рота і сміються. Сміються, як божевільні, жадібними крючкуватими брудними руками хапаючи те, що їм не належить.

Навколо крики, страх, біль, кров, смерть, бруд і блуд. Злидні заживо пожирають їх, повільно і нещадно випиваючи усі соки з їхніх тіл, виїдаючи плоть до кісток, які огидно стирчать.

Більше! Більше! Їм потрібно більше!

Недосконалість настільки близька до паскудності, що я уже не бачу різниці між цими поняттями.

Я стомився. Стомився бачити цей світ. Він руйнує мене, вони поїдають мене і я починаю зневірятися. Перестаю бачити красу, коли вона є тут поряд – сади з пахучими квітами та зеленими деревами, що ховають мене від чужих очей; ставок на околиці села, де я люблю проводити вечори з пером в руці і блокнотом на колінах; сонце, яке щедро осипає моє обличчя жовтавим промінням – я сяю; теплий вітерець обдуває розпашілі щоки. Воістину, я радію, як хлопчак, що вільним соколом літає у світі, з дитячою цікавістю роздивляючись кожен кущик, кожну досі небачену комашку.

Я радію і водночас зневажаю себе.

Колись я мав усе це. Я мав усе! Я знав, що таке щастя, яке відчуття воно дарує і як це прекрасно – жити! Я любив життя! Любив його дарунки! Впивався його світлом і красою, обожнював цю незрівнянну естетику, кохав кожну квітку, кожну їхню пелюстку і жив! Колись я жив…

Зараз я просто існую, зневажаючи себе і цей світ, який колись робив мене щасливим.

Я часто, настільки часто задавався цим питанням, що перестав ним цікавитися. Воно втратило свій сенс, коли я зрозумів, що далі у мене немає дороги. Вона заросла густими колючими тернами, які боляче рвуть плоть на моїх ногах, коли я хочу йти вперед. Позаду мене – пітьма.

Я сам. Немає людей, які могли б мені допомогти, тому що ці люди знищили мою довіру. Вони убили в мені щось, розбили його на мільйони осколків і безжалісно розтоптали. Я шукав, я правда шукав, але зрозумів, що віднайти його більше не можу…

Колись я був прославленим талановитим автором, який писав і насолоджувався власними образами, стилем життя, одягом, друзями і щастям. Я тішився і купався в чомусь такому, яке щоранку змушувало моє серце радісно стрибати в грудях, а губи – розпливатися в посмішці.

Колись мене любили і я любив, дарував світло усім і приймав його від усіх, відчуваючи себе особливим, важливим, потрібним і щасливим.

З моєю думкою вважалися, її поважали, мною цікавилися, мене запрошували, зі мною знайомились, мене водили, я відвідував, я бачив, я відчував, я розквітав!

Я писав про все на світі… Писав про людей, їхню красу, яка подібна неземним ангелам. Оспівував їхню душу, яка мусила вознестись на небеса, щоб давати надію іншим. Тим, хто ступав на криву доріжку і прагнув вийти з темного лабіринту на світло.

Іронічно усміхаюсь. Чому я став загубленим у лабіринті?

Моя радість надто швидко обірвалась. Її взяли і забрали у мене, розтоптавши мою гордість, мою любов. Після неї залишилася пустка, холодна і страшна, яка тепер поїдає мене зсередини, яка нищить моє єство.

Я відчуваю, що перестаю жити і згасаю.

За що?

Я летів на світло, як на останній вогник надії, я летів за ними, аби вони не покидали мене, не робили такі жорстокі речі, а коли долетів, то зрозумів на свій превеликий жах, що я обсмалив крила! Вони тьмяно загорілися і повільно почали згасати, а я корчився від болю, витирав сльози і кров.

А тоді я розчарувався. О немає гіршого почуття, як розчарування! Ніщо так не ранить більше, як розуміння того, що те, у що ти вірив, кардинально відрізняється від твого бачення. В мені щось тріснуло.

Вони забрали у мене… Що? Що вони забрали? Усе! Вони все забрали! Позбавили мене моїх же творів, я перестав бути їхнім автором. Друзі, яких я так любив, відвернулись, прихопивши з собою великий шмат моєї душі. Потім я втратив будинок і сад, в якому любив творити.

Проте з цим я міг змиритися. Я далі писав, бігав у суди, намагаючись повернути втрачене, у мені жевріла маленька надія. І все ще сподівався. Зумів, так, я зумів видати іще одну книжку! Я так вірив у її успіх. Я власноручно ночами на проліт учився малювати, щоб самостійно оформити її, адже у мене більше не було коштів на художника. Я днями уважно читав її, шукаючи будь-яку помилочку, будь-яку похибку, які могли зруйнувати її ідеальність.

Ця книга була зобов‘язана подарувати мені нову надію…

І я щиро вірив, як хлопчак, що не пізнав справжніх життєвих складнощів.

Її не оцінили. За декілька місяців повністю зняли з продажів, а літературні критики, які колись мене вихваляли, не захотіли навіть відкрити її!

Проте я досі, чуєте, досі тримався. Я терпів, зціпивши зуби, і вірив.

Мене добила зрада моєї леді. А вона, ах вона була такою чарівною прекрасною, доброю коханою, яка завжди мене підтримувала. Пам’ятаю, вона любила брати мої рукописи, коли я відкладав перо, щоб відпочити від думок, які золотим потоком виливалися історіями на папір.

Вона з усмішкою читала і ніколи не критикувала, тому що все, що я робив, було для неї цікавим, особливим. І я тоді, як вперше закоханий хлопчак, спостерігав за її милим обличчям, зазирав в її темно-карі оченята, які зірочками сяяли, коли дивились на мене.

Я був щасливий, коли моє життя руйнувалось, тому що воно – море, а вона була острівцем, на якому я міг перечекати цю бурю. Вона ніжно гладила мене по голові і казала, що ми все зможемо.

Я вірив і справді починав відроджувати свої емоції.

А тоді вона пішла. Не пам’ятаю, чи казала щось на прощання, тому що я не чув нічого. Мою свідомість наче заволокло, а очі тупо дивилися на зачинені двері. Скільки часу я так стояв непорушно… Довго. Здається, тоді настав вечір, жовтогаряче сонце відбилось у скляній вазі і я примружився.

В той день я повністю розучився писати. Мені було важко зібрати думки до купи, я сидів за столом і дивився на пустий пергамент, поки не починав відчувати відразу до себе. Я рвав на собі волосся і, можливо, здушено кричав, проте кожного вечора змушував себе сідати за той клятий стіл у маленькій кімнатці на окраїні міста і хоч щось писати.

У мене не виходило. Я зневірився. Змінився. Уже не бачив у своїх очах радості, мої щоки запали і хворобливо червоніли. Воістину, моє здоров’я також не витримало. Я почав копатися у собі і зрозумів, що був телепнем і невдахою, наївним письменником, який не призначений для життя у цьому світі.

Я з самого народження був зайвим, тому що людям не потрібне мистецтво – вони шукали грошову вигоду з нього. І та ілюзія, у якій я жив, різко зникла. Не встиг я підготуватися, щоб набратись сил і пережити це.

Проте я уже не можу щось змінювати. Я став ізгоєм. Мене цураються вуличні бідняки, косо і якось задоволено спостерігаючи за тим, як я повертаюсь до квартирки, яку мені благодушно здає бабця за якусь працю по дому.

Вони радіють з мого горя, вони ненавидять мене, вони брудними руками тягнуться до мого єдиного красивого костюма, щоб знищити його – маленьку частину мого колишнього хорошого життя.

Чому їм подобається радіти за рахунок нещастя інших?

Я упав на спину, відчувши, як морозні голочки трави впилися в шкіру. Розкинув руки, в одній тримаючи блокнот, а в іншій – перо.

З сірого огидного неба повільно падав сніг, вкриваючи землю білим покривалом. Дерева стиха шуміли довкола мене, перемовляючись між собою. Я не чув людей, не чув тварин, я лежав біля замерзлого ставка, який перестав активно жити, і дивився на пусте небо.

Сніжинки падали на мій костюм, було мокро і холодно, але й це не допомогло мені ожити.

На моїх очах вперше забриніли сльози і колючим струмочком потекли по скронях.

Востаннє я усміхнувся. Стомлено і гірко.