Те, що сниться, коли не спиш

1

Друзі існують, щоб давати слушні поради, зраджувати та помирати. Перед зникненням мій друг сказав:

– Успіху досягає той, хто знаходить у цьому щільному бутті клаптик порожнечі й наповнює його собою. Якщо прагнеш успіху, шукай порожнечу.

Я згадую цю розмову, коли дивлюся на понурих велетнів міста, що змовницьки підморгують один одному електричним світлом. У будинку навпроти є квартирка, в якій щоночі вмикаються неймовірно холодні люмінесцентні лампи. За вікном постає напівоголений, блідий, наче мрець, однорукий чоловік, кладе на себе хрест і падає навколішки.

Дивна штука – виходить, порожнеча існує лише в ретроспективі: щойно хтось знаходить печеру, туди їдуть археологи й антропологи, потім туристи, а з ними – сміття. Коли моя маленька дружина знайшла в собі велику порожнечу, вона спитала:

– Чому ми не маємо дітей? Вчора після вечері ти пішов на балкон і зник до самої ночі… А була б я вагітна, ти б обіймав мене, торкався животика, цілував шию, пестив підборіддя. Ми б говорили про майбутнє, дивилися оголошення з візочками на OLX, підбирали імена. От ти – знаєш значення свого імені? А мав би – уважний, пильний. А знаєш, що зачаття відбувається не в матці? Чув, що в Китаї висушені плаценти продають як БАД?

Але я знаю лиш те, що сусід зверху кидає недопалки в клумбу. Іноді мені й самому хочеться, та я стримуюсь.

– Вагітність – це величезний світ, ціла індустрія, побудована на чуді народження, – завершує вона, ховає долоні у довгі рукави шовкового светру й, задоволена своєю промовою, пригощається кавою.

Заплющивши очі, я втік від отруйних полисків кухонного гарнітуру й побачив, як у теплій ванні рідної пітьми хлюпається рожевий мішечок шкіри – пухкий, з тривожними, наче річкові хвилі, бровами примарний малюк. Він хитає головою, як дурна іграшка на панелі автобуса, кусається, тягнеться до блискучих краників – невже він і є те, що нам потрібно?

«Чому ми не маємо дітей?» – питання, яке чоловік готовий почути від друзів, батьків, навіть від Бога, але точно не дружини – спільниці. Втім, ми давали обітницю бути вірними в горі та в радості – про смуток і непевність мови не було.

– Борщ, наче кров, – кажу я. – А життя, наче борщ – смачне, але багряне.

– Це правда – люди помирають. Послухай, ось що я зрозуміла, коли ти розповів про зникнення Макса: якщо ми з тобою не у війську, не робимо кулі чи дрони, то маємо робити дітей. Інакше, навіть перемігши, програємо... Ми маємо зробити щось одне з одним.

Марійка простягнула тендітну руку до мого коліна, й воно тіпнулося, наче на прийомі в невролога.

– То давай спробуємо.

Так порожнеча й з'явилася у нашому житті, і ми взялися заповнювати її сороміцьким печерним живописом. Спочатку в душі, потім у ліжку. Це був радше ритуал, ніж кохання. Думки полишали голову й тікали за потилицю. Десь за спиною, у пітьмі, наприклад, у кріслі-кулі, яке так любить Марійка, сидів маленький хлопчик. Дивився, як пугач, смоктав великий палець. Голий і допитливий. Чужий.

2

Жертвоприношення – ось яке слово шкребе піднебіння, коли бачу похорони. Тут вам і ватага родичів, і плем’я друзів, а ще старійшини, жреці та воїни в балаклавах. Київський крематорій – це амфітеатр навиворіт: ось хімічно завита сусідка ховає байдуже лице за сріблястою пластинкою валеріанки, он де балакучі двоюрідні сестри господарюють коло автобусу та надягають собі й іншим личини співчуття, он де і я – у віддзеркаленні вікон – високий, згорблений, присоромлений. На сцені, всередині бетонної кулі, що нап'ялася бубоном на блідому тілі кладовища, лежить Макс або те, що від нього лишилось.

– Ходімо, – каже Марійка й мляво, наче кошеня, тягне мене за рукав светру-обманки. Обважнівши, вона стала зовсім слабенькою.

Коло входу бачимо батьків Макса. Обличчя старого – це скеля, яку кілька днів немилосердно била травнева злива. Він тисне мені руку – не так щедро, як вміє – і, невпевнено, повсякчас затинаючись, прохає, щоб я написав про «Максимку» в газеті. А молода на вигляд, як для свого віку, мати у хустинці й окулярах Панто, схожа на змучену зірку, гало якої ось-ось зникне. Її остання планета – це балакуча, кругла, огрядна жінка. Чи вона тримається за неї, чи навпаки, сказати складно – це їхній сестринський секрет.

І ось уже панахида. Київський крематорій – це ода зимності, дарма, що температура в його підвалах сягає пекельної тисячі градусів. Київський крематорій – це два великі замети, які подружжя архітекторів привезли з Півночі. Звук тут холодний і високий, не тримається людей, а біжить під стелю, до голубів. Плачу не чутно – так голосять півчі й священик – навіть не чутно, про що шепчуться Марійка з тою неолітичною Венерою. Губи її, як два великі птахи, що зійшлися у двобої, тріпотять над вухом дружини. Київський крематорій – це похмура пташниця.

– Прощайте й прощайтесь!

Згадую сусіда. Простити його зараз буде куди легше, ніж під час суботнику, коли я шукатиму недопалки серед листя й собачого лайна.

– Гриша, а ви думали, як назвете дитину? – питає мене Максова тітка й тягне за рукав. Робить вона це так неочікувано й владно, що я змушений зробити напівкрок, аби встояти на ногах. Страшно уявити, як цією рукою вона виховувала доньок.

– Так, але поки не визначився, – брешу я.

Що ж ми за батьки такі? Від думки, що Марійка носить у собі безіменну істоту, той рожевий шкіряний мішок, хочеться зробити аборт своїй уяві.

– І то правда, ім’я – воно, як друга шкіра, – каже жінка й боляче щипає мене за зап'ясток коло годинника. Її велика, обтягнута чорною шифоновою хусткою голова вилискує сліпучим західним сонцем. Все в ній родить напругою й чужістю, наче вона заповнює собою кожну шпаринку буття. Мені доводиться примружитися, а жінка, між тим, лопотить про Максову кімнату, де її оселили на найближчий тиждень:

– Наче в музеї живу – стіки всього він поназбирував: черепків, намистинок, кісток…

– Еге ж, спочатку ти вивчаєш історію, потім історія вивчає тебе.

Це було одне з тих заклять, якими Макс вміло гасив розмови про вчительську зарплатню, наречену й майбутнє – три речі, які завжди запізнюються. Але з мене заклинатель був незугарний.

– І все ж, дух його з нами, – продовжує тітка Лідія, отирає рукавом прозору сльозу й мрійливо всміхається. Голос її стає напрочуд жагливим і проникливим, як аромат її дешевого парфуму. Вона не просто говорить, а запихається нашою увагою, як героїня моноспектакля. – Я це одчуваю – це мій дар. Я і Ніні кажу, що дух його ще тримається за сей світ, за усі ті речі в його кімнаті, за всі ті важкі, блискучі коробки.

Знаючи Марійку, я завбачливо тіпаю її за пальці, натякаючи, щоб тримала раціо подалі від язика. Щодо мене – направду, мені й самому хочеться вірити – хоча б тому, що це абсурдно. Марно – бо як усі люди стриманої вдачі, що захопили скляні офіси та електронні павутини, я застряг десь між вірою й знаннями – у фантазіях і байдужості.

Діставшись межі своєї скорботи, пані Лідія замовкає і оглядає залу. Розгубленими сірими очиськами ковзає по льодяних і облізлих стінах, ніби шукає закуток, де сховався небіж. Розмова припиняється так само раптово, як і почалася.

– Ходім на вулицю, – кажу Марійці пошепки. – Дамо їй час.

– Наче ми їм керуємо.

– Можемо спробувати.

Як стрілки годинника, ми робимо неквапливе коло й по інший бік крематорію непрохано заглядаємо в сусідню залу, де розігрують власну трагедію. Авжеж, нас не впізнають, бо «лиш рідні годиться рідних горе глядіти і вислухувать у скрусі». Київський крематорій – це близнюки, що посварилися і назавжди повернулися один до одного спинами. Врешті, приходимо до автобуса, у якому потроху збирається наше плем'я.

Помічаю, що Марійці, наче зле: принишкла, зблідла, поглядом тікає у пошматовані вітром хмари – надто не схоже на неї, але й наші маски тут ні до чого. Можливо, варто було їхати самому – емоційний тягар, часом, не менш важкий за...

– Гриша, та жінка, Лідія, вона постійно дивиться на мене. Якось лячно... Дарма я дала їй свій телефон.

– Ти носиш дитину, тому вона й витріщається – сама ж казала, що це «чудо».

І все ж таки, справа не лише в цьому. Чорна хмара, міцна й незворушна посеред чорної метушні, вчепилася у Марійку тим зачудованим поглядом, яким гарцювала церквою. Понад те, жінка гнула дивну, недоречну й, справді, лячну усмішку – великий, заплаканий смайлик. Я вже збирався відповісти своїм, коли раптом збагнув, що Лідія всміхалася не нам, а тому, кого могла бачити лише вона.

Київський крематорій – це погляд у порожнечу.

3

Цигарка зірвалася у вечір червоним пунктиром, вдарилася об гілку й вибухнула іскрами. Час обертається назад: мені дев’ятнадцять, я винаймаю кімнату в сталінці й жбурляю молодість та недопалки у вікно. Дурень. Навіть не дивлюся, як вони падають! Дозволити собі абсолютну байдужість можуть або дуже багаті, або дуже бідні. Якщо ти застряг посередині, ти більше не можеш бути байдужим.

– Гей, сусіде!

А потім до кімнати в’їхав Макс і його важкі, нудні книги, і його міцне тітчине вино, і його черепки з археологічних експедицій – його надокучлива присутність. Він спорядив на попільничку дінце невеликої амфори й роздобув жменю зіп-пакетів для бечиків.

– Агов! Випадеш з вікна, коли будеш так втикати!

«Темно довкола! Пітьма безмірная, непоборимая, невилічимая, щільная, несказанна» – і його невчасні цитати з грецьких трагедій.

– Гей, Гришо! Ти ж Гриша – правильно?

– Ага, Гриша.

– О, пам’ятаю, знач. Я Міша... А можна поцікавитися, на якому місяці дружина?

Здається, я казав йому це ледь не щотижня. Чолов'яга, що кричав до мене згори, так дудлив, що міг би затопити сусідів пінним і нефільтрованим.

– Майже на восьмому! – вигукую сутінкам. Один з будинків підморгує мені – почув.

Сусід підсвічує телефоном своє одутле, щетинисте лице. Дефективна ліва повіка обвисла, наче штора-валанс. Якщо прислухатися, можна почути, як у його квартирі пульсує ямайське техно; це пристаркуватий, одноокий піратюга, що шукає рідну стихію за сотні кілометрів від моря. Та знай собі п'є, палить і смітить.

– Хлопчик? А як назвете? Хіба досі не придумали?

І знову я питаю себе, чому ми тягнемо з ім'ям? Вигадати ім'я значно простіше, ніж подбати про купу милих мініатюрних речей. І набагато легше, ніж домовитися про дійсно хороший пологовий. Здається, відповідь очевидна і стара, як саме людство – я вірю, що поки дитя не отримало ім'я, його не існує.

– Агов!

Летить ще одна тютюнка й моя «безмірная пітьма» спалахує розумінням.

– А можна і я поцікавлюсь? – питаю. – Що палиш? Цигарки так файно мерехтять, коли падають у квітник.

– Емм, ну, «Вест»... У квітник? Хіба?

Час обертається назад: мені дев'ятнадцять, і ми з моїм сусідом, сидячи на кривому й холодному даху сталінки, прямісінько над пілястрами, добиваємо м'яті цигарки. Макс сміється і віддає останню мені, адже завтра йому бігти напівмарафон. Насправді, мені теж. Темно довкола, пітьма... Над обрієм – курний, карміновий захід.

– Гадаю, назвемо хлопчика Максимом.

Пропійця реагує неочікувано:

– Он як! Слухай, заходь якось – відсвяткуємо, – і встругнув ще дещо: – Максимус – римське ім'я!

– Ні, наше – Максим. На честь друга.

Для повної впевненості треба лише переспати з цією думкою та показати її Марійці. Свідомість – це та сама клумба, тож потребує часу, а ще спокою і суботників.

4

«Під прицілом історії...

На тридцять п'ятому році життя загинув вагомий член нашої громади, снайпер, воїн спецпідрозділу ГУР, Максим Світличний.

До лютого 2022-го Максим працював вчителем історії. Колегам чоловік запам'ятався, як відданий своєму предмету фахівець. Він цінував наполегливість і культивував серед учнів дух здорового суперництва. Їх легко впізнати за медалями, що Максим майстрував з фрагментів античної кераміки. Хлопці та дівчата, одягніть їх, коли підете до школи.

Загартований до труднощів польового життя численними археологічними експедиціями, у 2023 році чоловік вступив до лав Збройних Сил України. Після ряду складних і героїчних перемог Максим загинув, виконуючи бойове завдання.

Церемонія прощання відбулася на території Київського крематорію. У героя лишилися мати, батько, сестри, племінники та безліч друзів. Висловлюємо їм щире співчуття».

Ставити крапки, насправді, річ не така вже й проста, хоча це єдиний символ, якому не треба вчитись. Особливо дратує, коли маєш забагато хороших слів та історій, адже ландшафт горя в межах окремого медіа має бути без улоговин та курганів, наче інформаційна Долина смерті.

Цей сухий, заяложений текст я написав того дня, коли дізнався про жахний і божевільний дзвінок Максової матері моїй дружині. Після завершення роботи я мав перестріти Марійку дорогою додому з кав'ярні. Її подружки підказали, що вона задумала прогулятись коло води. Мені довелося трохи пошукати її, наче яку втікачку, адже голодні хмари з'їли з тарілки паркового озера всі недоїдки світла. Зашморг доріжок навколо нього перетворився на казкові просіки, що втратили напрямок.

– Сьогодні я дізналася, що кава дечим схожа на людей – деревце може жити до ста років, а найбільш плодючим є в перші тридцять, – промовила вона, споглядаючи своє темне, мінливе відображення.

– Це тобі той бородатий бариста розповів?

Марійка свінула очима на мене, наче я бовкнув щось дуже варварське – ніби нас оточували не клен та берези, а елітарна публіка. Смокінги зашепотіли дрібним листям.

– Ні, але коли я вказала йому на цю подібність, він дав мені дещо, – і вона дістала з глибокої кишені вовняного пальто тьмяний згорток. – Дивись, це кавові...

– Зерна.

– Отож! Ні, це кавові кісточки. Формально, те, що ми називаємо кавовими зернами, є кісточками плоду – кавової вишні, а всередині неї, зазвичай, містяться дві насінини, притиснуті одна до одної плоскими сторонами.

Через те, що руки її дрижали, намагаючись втримати зернятка спинками один до одного, я помітив у ній приховане хвилювання. Тонкі темно-вишневі вуста й чорні очі відкрилися до мене тривогою.

– Хотіла тобі дещо розповісти.

– І я теж.

Раптом Марійка схопила беззахисні зерна й по-дитячому – жорстоко та незграбно – жбурнула їх у гущавину.

– Ти сама на себе не схожа.

– Як і будь-хто при надії, – відмахнулася вона й спробувала всміхнутись. Десь за озером, у лісі, завила собака, тож посмішка несамохіть випромінювала зловісу.

– Що ж, кажи перша, – я вирішив, що краще обговорити ім'я вдома, де нас не гнітитимуть чорнильні постаті.

– У мене є думка щодо імені для хлопчика, – і вона остаточно збила мене з пантелику. – Максим.

– Марійко, ти не перестаєш мене дивувати... Не думав, що він для тебе теж... важливий? – не знаю, чи доречно тут це слово.

– Стривай, – вона обернулася і захопила всю увагу, що нагадало когось, але не було часу пригадати кого саме. – Це не лише моя ідея. Дзвонила Максимова мати, пані Ніна – це вона попрохала. А ще... бляха, довбані гормони – зараз заплачу! А ще вона хоче, щоб ми приїхали до неї і забрали Максимову душу.

– Вибач, що забрали?

– Сама знаю, як це звучить, та... Вона сказала, що хотіла б переродити Максима у тілі нашої дитини, гадає, що його душа все ще тримається за цей світ. Наче у неї є знайомий, який може провести такий обряд.

– Де там у неї! Кажу тобі: це та ненормальна Лідія – це вона займається такою чортівнею.

– Гриша, це не має значення. Якщо це допоможе матері заспокоїтися, якщо вгамує її біль, то яка різниця? Ти ж не віриш у те, що це можливо, тож чому ні? – Її голос знову набув тої міці, з якою вона полюбляла сперечатися з друзями чи клієнтами фотостудії.

– Стривай... стривай, то виходить, що...

– Так, я погодилась. Вона пообіцяла, що це абсолютно безпечно.

Незбагненна лють змусила мене забрати від неї руки й роздути ніздрі. Нудотний сморід водоростей пронизав єство. Не маючи що відповісти, я прожогом рушив далі, та вже за кілька кроків загальмував і дав хід думкам:

– А як же я, га!? Хіба ти не мала порадитися зі мною? Та ж мова не тільки про твою безпеку! Достатньо було просто спитати: «Гей, коханий, ось така справа, що скажеш»?

Найгірше, я не розумів, чи саме це було причиною гніву; ніби дивишся на ісполинський водоспад, що ллє з-за хмар. Руки стали чужими, як обгризені кістки на узбіччі дороги. Між них, у сутінках, виринала Марійка. Вона трималася, наче не розуміла мене: дивилася, як на занехаяного туриста. Дивно, але, напевно, саме тоді я вперше узрів у ній матір. Вперше вона і її животик явили мені двоєдину плоть.

– І ще одне, – додав я, – хіба не ти завжди казала, що якби Бог існував, він був би тільки радий, що ми у нього не віримо? Нащо підживлювати даремні надії, якими ширяються залежні від Тік-ток ворожок?

– Вигадуєш якусь маячню. Дивуюся, що тобі не байдуже, як завжди... Вибач. Прошу – тише. Не треба волати коло лісу.

Вона мала рацію. Я схопив її за тонке зап'ястя і потягнув подалі від озера й тої чужості, що перетворювала обличчя одне одного в скостенілі карикатури. Манівці штовхали нас у спину, надгробком цивілізації на бруківку лягла тінь Каплиці апостолів Петра і Павла. Щось у ній, її геометричний холод чи навпаки – фанатичний запал, – намагалося попередити про небезпеку. Перестороги зривались з кінчиків хреста й розчинялись у монохромі неба. І саме тоді, коли ми обігнули гострі кути будівлі, шлях заступив злий, переляканий своїм гнівом, пес, що, мабуть, спочивав на східцях. Собацюра невідомої породи, схожий на величезного щура, вигнувся до землі, оголив ікла й гарчав, ніби машина для катувань. Марійка миттю сховалася за каплицю, а я безпорадно вчепився у пляшку пива, яку хтось полишив коло стіни – саме вчасно, адже чудовисько кинулося на мене, як божевільна косарка.

– Геть! Назад!

– Ні.

Не тямлячи, що роблю, я відмахнувся від почвари тим тупим скляним мечем: карнавалом затанцювали скалки, й у руці лишилося саме горлечко – я вдарив пляшкою об землю прямісінько перед носом почвари. Перелякавшись, вона раптово зникла, а я закляк, вражений тим, що почув. Або мені лише здалося, ніби почув.

За десять хвилин, мовчки, вчепившись один в одного, як сліпець і глухий, ми з Марійкою дісталися машини. Ввімкнули музику, але, хоч як силуюся, не можу згадати жодного треку, що грав тоді. У моїх вухах награвав лише дощ та басовитий рик, розщеплюючи місто та всі його звуки на тисячі маленьких крапок над тисячами маленьких «ні».

5

Максові батьки живуть у невеличкому апендиксі за залізякою. Це кілька сотень дворів, що загрузли фундаментами та надбудованими мріями у Переяславський шлях. Він, на відміну від мовчазного автобану, яким я їздив на роботу до столиці, має свій впізнаваний, зернистий голос. І чим ближче до залізної дороги, тим густіше шарудить під колесами, ніби хтось з-під них попереджає:

– Обережно, потяг!

За табуном іржавих вагонів маю перечекати ще одну зграю – школярів, що у вранішньому імлистому безбарв'ї нагадують тропічних папуг. Вони гомонять, співають, давлять асфальтовану буденність кросівками, розмахуючи крилами, веселкою просочуються між чорно-білими болардами. На одному з хлопаків помічаю керамічний медальйон, що висить поверх блакитної спортивки. Поле рівнобедреного, трохи вигнутого, трикутника прикрашає лавровий вінок – як мало іноді треба, щоб відчути себе кращим.

Ще кілька невдячних хвилин, і зустрічаю Богдана Ігоровича. Старий чекає мене коло шиферної огорожі, маше великою долонею, мовляв, ось я тут, коло ціє порожнечі, що зараз проковтне мене, як велика риба розгубленого хробака.

– Бачив малих? – питає. – Чи не диво, що тяжкий гріх родить безгрішних?

– Ні... Не бачив – мабуть, про своє задумався.

– А-а – думки... від них одна морока. І сум. У Раю не думали, тож і жили щасливо. Але од того ми тепер страждаємо. Покажи мені щасливих батьків, і я скажу тобі, скільки горя зазнає їхня дитина... Ну, що надумав?

– Надумав відмовити вас і Ніну Михайлівну від того, що хочете зробити.

Старий відвертається та нишпорить у кишені подертих на колінах волошкових джинсів. Так виглядає одяг тих, хто багато молиться, або ж багато працює. Втім, для декого немає різниці.

– Понятно... А Марійка знає, що ти тут? Не знає... То виходить, ти теж віриш у це все – у переродження?

– А ви?

– А я більш ні у що не вірю... Вчора так рішивсь. То пішли чаю вип'ємо за це, чи що? Тільки не заходь, будь ласка, у Максимову кімнату.

Кожне плем'я має свої табу, – думаю я. А щойно двері за мною зачиняються, відчуваю, як все у цьому домі тягне в минуле, але не те минуле, яке сідлає порожні гойдалки чи хапає футбольний м'яч, аби набити ґулю білій хмарці. Ні, це те затхле, сперте минуле, що застрягло між епохами й життями, як жувальна гумка з дев'яностих на радянських меблях чи наліт жиру від смаженої курки на вицвілих кахлях.

Старий показує мені свою роботу – нові дверцята до кухонного гарнітуру, які майструє зі стінки розібраної шафи. Ось що таке час для тих, кого таки проковтнула порожнеча – щось відбувається, але нічого не змінюється – ні оздоблений тонкою позолотою сервіз, що беззубою горою лежить у раковині, ні блискучі рюмки на підвіконні, від яких тхне горем і горілкою.

Дзеленчить металева коробка, шурхотить пахуче листя, що, звісно, колись було зеленішим, а десь у впадині цього нафталінового хаосу шкребе розпука. Поки старий вовтузиться серед кухонного гармидеру, я крадькома пірнаю глибше: дерев'яні меблі та монструозні рослини нависають, як лаписька древнього лісу. Аж ось вони – ті білі двостулкові двері, з-під яких просочується шемріт тканин та скрип шухляд. Над ними, у світлотіні, під самою стелею ховається брамник – гордовитий красень Аполлон – вирізьблений на помережаному меандром дерев'яному щиті.

Я нагострив вуха так, що розрізав браму, як аркуш паперу. Крізь чорну щілину долинув кволий жіночий голос:

– Як кажеш – келик? Кілік? І що ж воно таке, Максику? То ці греки й для вина мали окремий посуд? Знаєш, це дуже непрактично. А скажи – ти пив з нього?

– Ні.

Хтось поклав руку мені на плече – я відчув запах гріхів і терпкого поту.

– Лідія каже, що дух хлопця буде тут до сорока днів після похорону. Залишилося одинадцять. Тому Ніна й не виходить звідти, – шепче мені на вухо Богдан Ігорович, що підкрався, наче сором'язливий хижак. – Перебирає черепки, співає колискові, читає вірші і...

– Не треба. – Моя рішучість і погляд розбиваються об підлогу, де під дверима метушаться хвилясті тіні.

– І говорить з ним... Вона й мене хтіла до того напоумити, але я відбріхуюся – кажу, що нічорта не чую.

– Відбріхуєтесь?

– Доводиться – щоб і самому не пуститися берега. Хтось має лишатися при тямі, аби якось тягнути далі. Щоб грішити, бо без гріху немає життя... Пішли до чаю.

Ми полишили ту порожнечу й попрямували до іншої. За нами, плетивом тіней, чкурнули страхи та сумніви. Доведеться визнати, що я теж почав тонути, захлинатися, відбріхуватися і помирати. Це була дуже погана ідея – їхати сюди. Відтепер у моїй кишені були ключі не тільки від авто та квартири, але й від тої двостулкової брами. Хитрий, старий столяр підкинув їх мені, як присуд.

6

– Комусь пишеш? – питаю Марійку на переїзді.

– Так, одразу трьом сотням коханців. Можеш уявити, що для того, аби бути колумністом, більше не потрібна газета – ні паперова, ні електронна – достатньо телефона та соцмережі.

– Уявити можу, але прийняти...

Сподіваюся, вона не пише про те, що ми їдемо на ритуал переселення душі мертвого друга у тіло моєї дитини. Направду, я рідко читав те, що писала Марійка. Від нічого робити вона завела бложик і гралася в літери.

– Душа... Ти замислювався, чому у нашій культурі душу розуміють як дихання, подих, дух?

– Не тільки ми цим грішимо: пневма, аніма, спіріт, прана – все це «дихання». Напевно, це універсально.

Марійка хмикнула, прибрала з обличчя надокучливе пасмо й жваво тицьнула великим пальцем по екрану телефону. Я зрозумів, що зараз почнеться одна з її лекцій, ніби дорога веде не в порожнечу, а до супермаркету.

– Ні! Я теж так думала, але послухай: у багатьох народів душа розуміється як тінь. Наприклад, араваки на Карібах називають її ueja, а ханти Сибіру – is. Виходить, для них все, що має тінь – має душу.

– І мерці?

– От і дізнаємось. Гей, чого так набурмосився? Наче ж все вирішили.

– Все ок.

– Та бачу – аж вени на руках набухли. Кинь то! Вважай, це вистава – буде, що згадати.

І я вдавив педаль так, що відчув, як швидкість лупає в скроні. Вона звільнила від необхідності думати: нехай Марійка замовкне й не думає, як це принизливо – віддати батьківство іншому чоловікові. Хай навіть мертвому. Хай навіть герою.

Коло паркану спочивав золотистий, чотирьохколісний жук. Так міцно, що не сопів і не сіпнувся, коли ми пройшли повз нього у двір. Попід сірими цегляними стінами блукав аромат кави, даруючи ілюзію затишку. Та враз на порозі з'явилася масна Лідія, яка проковтнула її, щойно відкрила рота. А за нею, переляканими привидами на межі правди й вигадки, плазували Максові батьки. Я навіть не привітався з ними.

– Він вже зачекався, – повідомили нас і, взявши під руки, як заручників, потягнули до білої брами.

– Дякую, Марієчко, – безкінечно повторювала Ніна Михайлівна за нашими спинами.

Відчуття, що я зайвий, як декоративний щур на полюванні.

– Зі школи приходили, питали, чи все у нас добре.

– Оце нарешті відновили його сторінку у Фейсбуці – побачили твою статтю!

Марійка помилялася – відтепер душі – це паролі та логіни.

– Абарісе! – Кричить Лідія. Її великі круглі груди зламують кутастість оселі й відчиняють останні двері.

Відчуття, що це біом, до якого я не адаптований, – листя монстери хапає мене за обличчя. Тут тхне старістю, сечею і сандаловим освіжувачем повітря. Хоч як це не ховай, а зрозуміло, що мати лише вчора вперше за багато днів покинула кімнату. Її руку видно у сотні уламків античності, що розкладені на підвіконні та столі – від найменшого до найбільшого, ігноруючи всі типології чужого минулого, яке Макс цінував більше за власне теперішнє. Я ніколи не розумів, що він знаходив у цьому смітті, і лише тоді, у його кімнаті, відчув усю вагу історії – найважчого з відомих матеріалів. Плечі потягло донизу, як у дитинстві.

З-за хиткого, запилюченого торшеру ляскотливими кроками вийшов босоногий і голомозий чолов'яга у пурпурному костюмі. А втім, я не візьмуся впевнено говорити про його стать. Від нього тхнуло удаваною приязністю та солодкою ватою, наче він щойно скотився веселкою з казкової хмарки.

– Не будемо тягнути кота за яєчка, – виголошує дивак та підбігцем рушає до ліжка.

Богдан Ігорович зачиняє двері. Його лице наче скеля, що приймає у свої розщілини та печери всі вітри та петрогліфи. У кімнаті залишаються стоси книг, ми з Марійкою, Лідія та фіолетовий чаклун, що нишпорить у великій спортивній сумці.

– Ваше ім'я – грецьке? – питає Марійка.

– Я сам його обрав. Коли мати була вагітна, я прийшов до неї уві сні й попрохав дві речі – ім'я і колір волосся. На ім'я вона погодилася, але волосся... – і він похитав головою. – Не хотіла, щоб син-блондин нагадував свого батька. Тож я народився лисим. І є таким, скільки себе пам'ятаю.

Абаріс витяг пляшечку домашнього. Умить відкрив її двома пальцями й з урочою поштивістю наповнив вином ольвійський чорнолаковий кілік, напевно, найдорожчу річ з колекції покійника. За тим трохи відпив, скрививши вуста у гримасі задоволення, і вилив залишок прямісінько на підлогу. Чорне в брунатному світлі вино цебеніло водоспадом по лінолеуму, й враз босі ноги чаклуна вкрилися багряними краплями.

– Це моє винце, – з придихом проказала Лідія і самими нігтями вщипнула мене за зап'ясток. А потім, сама того не помічаючи, ще раз і ще, вгризаючись до самої плоті.

– Перестаньте! – вигукнув я і забрав руку.

– Тише! – рявкнув Абаріс. – Це таїнство, хіба не розумієте?

– Це ви мені? Я у цю чортівню не вірю.

Варто було втримати раціо подалі від язика; кожен атом дому перетворився на радіоактивну зброю, спрямовану проти мене.

– То ви один з тих людей? З тих, що роблять щось, навіть не вірячи у це – як це назвати? – Він шукав відповіді в наших очах і зупинився на моїх.

– Робіть своє діло й не чіпайте мене.

– То, може, підеш на двір, щоб заспокоїтись? – у тремкому запалі питає тітка Лідія, ховаючи голодні ікла за награною люб'язністю.

– Ще чого. – І я відходжу від неї подалі та сідаю на вкрите рудою ковдрою ліжко, яке стогне, ніби зранена тварина.

Прямісінько у винне озерце Абаріс кидає козлину лапку. Вона тьмяніє, як пісок під дощем, захлинається й повертає минуле – час, коли дід топив кошенят у відрі, а я мусив робити вигляд, що нічого про це не знаю. Коти пищали за стіною літньої кухні, саме як пищить Марійка коло білої брами й з переляку ледве не б'ється макітрою об одвірок. Лідія вчасно притримує її і гладить по голівці, промовляючи якісь жіночі закляття. Їхні тіла стають поживою чорних тіней, що бачили війни, епідемії, зґвалтування, кровозмішення, містерії та агони поетів. Кожен шматочок, фрагмент, уламок, за який трималася душа Максима, чаклун методично підносить до лампи торшеру, аби він явив свою тінь.

– Візьми це чрево! Увійди в цю порожнину, як тінь уночі входить у тіло хазяїна. Одягнись у нові шати!

Марійка шукає мене переляканими очима. Я знаю це, хоч і не бачу її, бо полюю на тіні, що гарцюють кімнатою і прямують до дружини. Ніби чекаю, що ось-ось знову почую голос, який вже двічі приходив до мене з небуття. Але його немає. І моя безмірная пітьма спалахує розумінням:

– Ні! – кажу я та встаю посеред кімнати, у калюжу вина, що озивається до мене невдоволеним плескотом. Замість Марійки тінь від ручки амфори падає на мене, хапає мене за обличчя. – Досить!

– Гришо, як же так? – губиться Лідія, мертво вчепившись у дружину волохатими ручищами.

– Відійдіть. Ви чуєте мій голос? Ви чуєте мене?! – І я вщипнув ту стерво за зап'ясток, від чого вона одразу кинулася геть.

Дорогою додому ми слухали "Merva".

7

Щойно прокидаюся, зашпортавшись у ковдрі, відчуваю, як свербить у мозку, ніби хтось просилив голку з ниткою у скроню та дістав її з іншого боку.

Уявіть: поки ви спите, у квартиру заходить незнайомець, стає навпроти вашого лігва й завмирає мертвим стовбуром – охоронець вашого кошмару. Іноді мені здається, що це Батечко Джо пасе мене пластиковими очима. В такі моменти я підходжу до крісла й повертаю ляльку спиною до ліжка... Але це не важливо. У житті важливо лише те, у чому ти певен. І його маєш тримати міцно. Навіть якщо не вистачає сил, не кажучи вже про слова.

На диво, Марійка пробачила мені й без них. Попри те, що я утнув у Максових батьків, здається, вона нарешті зрозуміла мене, а це – найдорожча валюта у будь-якому сімейному бюджеті. Ми витратили його частинку у кав'ярні, де довго й тупо тягнули абсолютно гидотне, бодай розведене болотом, лате.

– Мені зле. Не від того рейваху, а дійсно зле – мутить аж до сказу, – пожалівся я, притиснувши руку до живота.

– Лідія, звісно, трохи не в собі, але не скажена... Пішли додому, бідося, вип’єш ліки та спробуєш подрімати. Я візьму твою каву, не проти? – До вагітності навіть її поцілунки пахли кавою. Втім, ні мої натяки, ні зауваги лікаря, не допомогли їй повністю подолати цю залежність.

Я ледве добрів до авто. Кожна вибоїна нагадувала про ті дивні метаморфози, що їх зазнавало нутро. Ніби всередині мене росло дерево, і його віття розсувало навсібіч стінки шлунка. Та це були самі фантазії… Життя – відповідальність жінок. Чоловіки ж виношують у собі лише смерть і любов. Перша змушує їх вбивати, друга – помирати. І здавалося, що я помирав, скоцюрбившись равликом, відчуваючи, як невідомі науці метастази родять лавровим листям.

Ніч – це виття сирен. Вони збудили мене посеред смарагдових пагорбів, що вигнулися до чорного неба у надії вкрасти собі його зірки. Такі фантастичні, наче неонова бутафорія на тлі шовкової безкінечності. Тисячі й тисячі курганів та улоговин неозорого простору, скопійованих лінивим деміургом. Його гостре око розрізає хмару ген під небосхилом, а щойно він бачить мене, на обрії з’являється чорна Тінь. Хоч як далеко, я впізнаю її понтійський профіль. Чи не їй я дав обіцянку, що ми будемо стояти пліч-о-пліч, наче ті кавові кісточки, чи не їй я обіцяв, що теж піду на фронт? Тінь робить крок, другий, третій, ворушить головою і ногами, ніби розминається для спринту. Аж ось вона біжить до мене, стрибає курганами, наче величезний коник. Пагорб за пагорбом. Швидко та владно.

Серце стучить по ребрах, як розгніваний орендар – Бам! Бам! Бам! Я падаю у безмірну, непобориму, драглисту пітьму.

Запала тиша, і вже у її обіймах знову заграла музика, стародавня та витка, у якій кожний звук огортав всі інші. Хтось грає на арфі чи кіфарі – трясця, я так і не навчився їх розрізняти! А Тінь, у якої на голові з’явився переможний вінок, погідно і водночас жаско, дивиться на мене, хоча, здається, зовсім не має для того очей.

Я прив’язаний за ноги до лаврового дерева.

– Ім’я – воно, як друга шкіра, – почувся незнайомий голос, гордий, урочий і лункий, як у майстровитого співака. Як не намагаюсь розгледіти чоловіка, що стоїть на найближчому пагорбі, та щоразу сліпну, ледве встигнувши побачити переливчасті хвилі пурпурного плаща. Мелодія зірвалась у тишу ритмічним пунктиром. – Як тебе звуть?

– Гриша.

– Що ж, Гришо, зараз ти позбудешся цього імені, – і голос враз обпік мене неймовірним холодом. – Знімайте з нього шкіру!

Щойно я це почув, миттю підскочив з ліжка. Бам! Бам! Бам! Відчуття, що у кімнаті є зайвий. Він переховується в темряві й вислизає в коридор, перечепившись об крісло-кулю. Незграба! Тепер ми граємо на моєму полі. Ким би він не був, я йду за ним, адже тіло випереджає розум, адже від думок – лиш сум і страждання. За дверима в очі б’ють зблиски люмінісцентних трубок, що гудять, як електричні мухи, впіймані в електричне павутиння. Я нагострив вуха, розрізав його та вчув кроки на сходах – хтось біг угору, долаючи сходинку за сходинкою.

Це був сусід.

Що він забув у моїй двокімнатній порожнечі? З цим запитанням я підійшов до його дверей і спробував їх відкрити – марно, квартира 127 була зачинена. Розум став потроху повертатися під макітру. Я зробив зусилля й поглянув на себе збоку – босий, червонопикий, пришелепкуватий покруч – ось він, майбутній батько. Знесмілений, я вирішив піти, та щойно зробив кілька кроків, на заваді постали вібрації ямайського дабу.

– Сусід! – На порозі з’являється здивований пияка. Він хитається, чеше пивне барило, розчиняє життя у дотепах. – Таки вирішив прийняти запрошення? Заходь!

Під ногами має скрипіти старий паркет, але натомість скрипить реальність. Навіщо я тут? Всередині по-справжньому порожньо. Ніщо не протистоїть порожнечі, й вона вихиляє так розкуто та безсоромно, як остання дівка на танцполі о четвертій ранку перед закриттям клубу.

– Ось така холостяцька берлога! Знаєш, я б прибрався для такого гостя, але тут і прибирати нічого – диванчик, крісло, холодильник, гарнітур – все! І знаєш що? Це я викинув увесь непотріб! Ну, як викинув – продав нафіг!

Але щось тут таки є – великий насуплений смайлик.

– Не лякайся – це Батечко Джо – мій плюшевий піратюга. Купив колись малому, але його мати сказала, що від цієї іграшки йому почали снити кошмари... Як він тобі?

Батечко Джо виглядає так, наче єдине море, яке він знав у своєму житті – це міцне пиво. І тхне відповідно.

– Тримай, випий зі мною! І пішли на балконьєз – там свіжіше. То як, кажеш, звуть твою дружину?

Але я не встиг відповісти. Щойно ми вийшли на свіже повітря, і моя тінь лягла на ноги сусіда, трапилося те, що повалило всі стіни, на які я спирався, йдучи крізь ніч життя. Тінь зі смарагдових пагорбів виринула з мого чорнильного образу, схопила чоловіка за ноги, підняла й викинула здорованя у вікно. Не було й крику – тільки мій німий, крижаний жах. Я випустив пиво, й пляшка обернулася на десятки зелених острівців посеред пінного, нефільтрованого моря. І Тінь рушила ними до мене.

8

Я прокидаюся вдруге. Або мені здається, ніби прокидаюся, адже те, що я полишив за заплющеними очима, було надто живим і болючим. Відчуття, ніби хтось просилив голку з ниткою у скроню і дістав її з іншого боку. Та все тягне й тягне, тягне й тягне. І я йду вперед, накресленим лише для мене шляхом. Він веде до ліфту та нижче – у квітник. Це місце, що врятує мене або знищить. У кожної людини є таке. Знайте – десь на цій землі, можливо, там, де навіть не можете собі уявити, є місцина, мала чи велика – не важливо, – в якій вирішується ваша доля. І ви маєте її знайти.

У квітнику від самого ранку повно говіркого народу. Звичайно, субота – це день відьом і прибирання. Втім, для деяких людей немає різниці, адже в обох випадках мова йде про мітли. На дворі двадцять перше століття, тож життя визначають інструменти. Душі – це логіни та паролі – пам’ятаєте?

Я розчиняюсь у власному сміху, адже ніякого тіла у кущах немає. Троянди можуть і далі робити вигляд, що смерті не існує. Їм це завжди вдавалося краще за інших.

– Вирішили долучитися до суботника? – питає мене довготелесий чоловік, незграбно й криворото всміхається, наче не робив це бозна скільки часу, і трясе над головою пакетом з недопалками.

– Вибачте, не сьогодні, – ледве вдається вимовити мені й дістати рукою стіну будинку, щоб не впасти навколішки.

– Зрозуміло, – каже мій сусід знизу, наче й не очікував більшого.

Очікувати більшого – це помилка тих, хто застряг посередині. Вони завжди сунуться в тому керунку, де їм нарешті буде байдуже. Як мені.

Я танцюю у порожнечі, нещасливо оминаючи гострі, тьмяно-зелені уламки минулого. Я розмахую ключами від квартири 127 і підморгую Батечку Джо дефективною повікою, обвислою наче штора-валанс. Я був викинутий зі свого тіла в інше, й тепер можу вже ні про що не перейматися. Я – голка, якій більше немає що зшивати. І знаєте, що найстрашніше? За кілька днів я починаю думати, що, можливо, мені це навіть подобається.

Лишаються всього два питання.

Як давно я тут?

І хто тепер там, внизу, замість мене?