Те, що сниться, коли не спиш

Бачила твій комент про цю ситуацію і можу сказати лише одне – не говори з ними. Це небезпечно. Пост в інсті про той мій експеримент був помилкою. Була б я розумнішою, то не викладала б його... Та марнославство митців не знає меж. Чим ще виправдовуватись, як не цим?

Тож спробую все пояснити, щоб відвадити від думки повторити мої помилки. Якщо не вийде, то все, що ти зробиш, дочитавши це полотно, – вже не моя відповідальність.

Як ти сама знаєш, я не публічна особа. Живопис це одне, але сімʼя – її я ніколи не писала, не викладала фото. Втім, це не державна таємниця, – мій брат у психушці. Він майже не рухається, ледве ковтає, як він ходить в туалет, я волію не знати. Лікар каже, що справа в депресії, та я знаю, що це не все.

Рік тому він подзвонив мені о пʼятій ранку. Це було дивно. Говорив крізь кілометри й сльози. І говорив про те, що вже не має сил терпіти як нічні створіння «ріжуть його душу». Уявляєш мою реакцію? Прокидаєшся, хапаєш телефон, і чуєш таке. Голос був розбитим і невпинним, ніби боявся знову опинитись у тиші. Я не знала чим зарадити, адже... Буду чесною, спочатку не повірила, а коли зрозуміла, що це не жарт, то почала гадати, що ж це – реактивний психоз, повільноплинна шизофренія? Спромоглася лише запропонувати піти до психолога та заразом спробувати намалювати ту гидоту, що він бачить, втішала, що це вижене її з голови на папір. Яка ж була дурепа! Здається, навіть, позіхнула у слухавку.

То був перший і останній раз, коли ми відверто говорили про ті сновидіння. Наші з ним зустрічі були гамірні й порожні: дні народження батьків, Новий рік та якась випадкова туса на дачі у друзів. Там він не згадував про жахіття, але я бачила їх слід у треморі нижньої губи. Особливо ввечері, коли голоси та очі ставали туманними й втомленими. Він намагався втримати людей коло витяжки, у колі світла пуританських ламп та розбещених гірлянд, слухав, і зрідка щось питав, але подумки був не з нами. Навіть на феєрверк не став дивитись, натомість рубав гострим поглядом стовбур старої груші. А коли я повела його в куток кімнати й намагалась поговорити про його сни, приклав до губ палець і попрохав не згадувати про той дзвінок. Сказав, що все владнається, що він незабаром у всьому розбереться. Як він не малював з себе врівноваженого норміса, я бачила за ним прірву божевілля.

Пів року тому мати простогнала в динамік, що він у лікарні: сидить у чорному візочку коло вікна й навіть не маше їй на прощання. Батько вихопив телефон та уточнив, що мова йде про кататонію, і додав – на тлі депресивного розладу та спроби покінчити з життям. Що ще могли сказати лікарі? Вони ж не чули його тієї ночі:

– Найчастіше приходить той, кого я називаю Сліпим Перукарем. Старезний миршавий дід у фартуху, що ледве закриває його причандал. Сідає на ліжко, просковзає тонкими пальцями крізь ковдру мені до пупа, далі в живіт, і нишпорить волохатою рукою десь у грудях. Звідти завжди дістає закривавлені ножиці. Такі старі, залізні й геть іржаві. І через те що він сліпий, здебільшого не стриже, а лише клацає мені ними перед очима. Іноді, втрапляє лезом в око чи відсікає вухо. Принаймні, так мені здається в той момент. Та завжди залишається таке відчуття, ніби мені відрізали ще один шмат душі. Я боюсь, що колись вона стане настільки мізерною що мені стане байдуже до всього: до людей, до тварин, до країни.

Я й сама вже давно мала проблеми зі сном. Після звістки про лікарню, перелякана долею брата, вирішила не чекати дива й сходила до лікаря, почала пити мелатонін, магній та препарати для стабілізації REM – це така фаза швидкого сну, за якої й трапляються кошмари. Місяць спала як вбита, майже не писала. Та щойно завершила курс, відчула, як щось ломиться у життя з іншого боку.

Перший випадок паралічу, як я й писала в пості, трапився в листопаді. Я відкрила очі й довго не могла второпати що зі мною. Все було на своїх місцях, втім повітря й сама кімната були підсвічені, наче комашня коло вуличного ліхтаря, а улюблена зелена ковдра нагадувала альпійський луг, оповитий легким серпанком неонового але й магічного світла.

На грудях, як на могильних курганах, сиділо двоє веселих чоловічків – стереотипних австрійців у штанях на підтяжках. Один з них приклав вухо до пагорбу й враз рожеве личко стягнула судома переляку. Невже злякався стукоту серця? Ні, справа не в цьому. Мить, і малюки біжать врізнобіч, котяться грудьми кудись за плечі. Відчуваю як нерухоме обличчя мироточить холодним потом. Серце б’є в ребра, як розгніваний орендар, а очі бачать як з-під ліжка вислизає рука. Шкіра сіра й тлінна, як нерозпродані газети в кінці осені. За нею й голомоза голова з тулубом. Чорнило витікає з очей і рота, стікає мені між ноги на ковдру, перетворює її на Перську затоку. Я намагаюсь кричати, але горло та язик не слухаються.

Тоді Газетяр сідає зверху, розкидає руки в сторони й на його грудях та по всьому тілу виринають заголовки новин: «На берег Мексиканської затоки викинуло десять мертвих китів», «Переселенка, що зʼїла своє маля, виправдовується голодом», «Світ здригнувся! Авіабомбами знищено чергове українське місто», «Шоу публічних страт у Конго бʼє рекорди». І так далі. Газетяр у трансі, він розкачується, крутить руками як лялька на заправці, щось намагається сказати, але чорнило заплямовує всі слова, вони тонуть у булькотінні й заливають мені очниці. Попри все я мовчу. Тіло паралізоване, тож не можу ні зойкнути, ні пискнути. Ніби кричиш через гучномовець у вакуумі, ніби записуєш голос на плівку, але це плівка поліетилену, намотаного на голову.

Що йому треба від мене? Питала я, коли знесилена приходила до тями. Хто він? Якщо кошмари – вияв підсвідомого, що з ним збіса таке? Кожне питання, якщо задуматись, довжиною в декілька сеансів з терапевтом. Наука як мати, дала тепле молочко заспокоєння й сухі, як вівсяні коржики, пояснення та інтерпретації. Втім, цим Газетяра було не зупинити, жорна знущань молотили мене далі.

Звичайно, я спробувала розповісти про це брату. Санітар всадовив мене на вільний візок, наче я й сама була пацієнткою, прикотив брата. Не передати, що відчуваєш, коли бачиш порожню людину. Манекен з натягнутою на шкірою, опудало в стилі гіперреалізму. Він подивився крізь мене та повільно, наче у кіно, опустив голову на груди й поскріб їх щетиною. А потім ще раз, і ще, доки між ключицями не утворилась червона пляма, що яріла соковитим божевіллям. Якби я його не зупинила, він би здер шкіру до мʼяса.

Підійшов санітар і байдуже закинув братову голову обличчям до стелі, наче завів якийсь механізм. Адамове яблуко було схоже на велике око, що через непотрібність затягло епідермою. Відтоді я не можу спокійно дивитись на неголених чоловіків.

І я залишилась сама. Таблетки допомагали спорадично, а спроби написати Газетяра виявились марними – ефемерна почвара вислизала з-під пензля й розчинялась у мізансцені.

До експерименту мене підштовхнули сирени повітряної тривоги. Не очікувала? Так, я помітила, що Газетяр чує їх, метушиться й озирається до вікна. Спочатку це неабияк налякало: як він може їх чути, якщо він – лише моя химера? Але хіба це не очевидно? Якщо, їх чую я, то мають чути й мої тульпи! Саме так я й вигадала той експеримент з будильником, і написала про нього в інсту. Марнославство митців не знає меж…

Газетяр прийшов зі смородом підвальної плісняви й тінню, яка проникла в інтерʼєр – я свідомо не вимикнула нічник на столі. Якийсь час він вивчав своє відображення в дзеркалі, крутився перед ним, мацав руками. Дослідивши кімнату, непевними, здерев'янілими рухами паперового Колоса дістався до ліжка. Щось помітив у мені – в тому як дивилась на нього, як лежала на подушці вище, ніж зазвичай. Напевно, тому й не став сідати на груди, а схопив з тумбочки ручку, взяв мою руку й різкими рухами різав мені вени, ревів і радів потоками чорнил.

«Двоє пенсіонерів застрелились у черзі за їжею», «Працівники підприємства з Білої Церкви, яких замінили на громадян Індії, вчинили самоспалення», «Китайські сушарки для рук зчитують відбитки пальців», «Система електронного судочинства на основі штучного інтелекту винесла перший смертний вирок», «Київський крематорій поставляв людське мʼясо до підпільного ресторану. Серед жертв канібалізму – діти».

Ріже, ріже і рве, крає і перекраює, креслить нові вени від ліктя до запʼястя. А потім викрикує, бо чує як на столі вібрує телефон, і будильник моїм власним голосом, що проривається середніми хвилями крізь динамік, питає:

– Хто ти?

Газетяр зупиняється. Він дивиться на мене, чорнило припиняє текти з його рота, заповнює целюлозні нутрощі й розливається пітьмою на заголовки новин.

– Якщо ти не почув, я повторюю – хто ти? Навіщо приходиш ночами? Що тобі треба?

Запис мого голосу шириться між стінами й зависає над ліжком, де Газетяр розсипається на тисячі літер.

За пів години я знову змогла рухатись. Голова тріщала від думки: «Він почув мене». Я це знаю. Я бачила, як він оторопів і розгнівався. Хотіла зробити замальовку, та ручки на столі не було. Розумієш? Її не було! Він потягнув її за собою. Але куди?

Я вперше по-справжньому злякалась. Злякалась так, що затремтіла нижня губа.

За тим був найкоротший день у житті: не їла, не виходила на вулицю, не скролила стрічку. Чи не тому химери затулили рота брату, що він дізнався те, що й я – вони справжні.

Я прокинулась під гудіння басів, що довбали каркас будинку поверхом нижче. Меблі вкривала вуаль сяйва. Гупання відбивалось у голові та іррадіювало до самих пʼят. Вони засвербіли і виииииитяяяяяягнуууууулиииииисяяяяяя далеко-далеко за горизонт можливого, ігноруючи закони перспективи так, що мої стопи були далі за шафу-купе навпроти ліжка. Та й самі стопи більше не були стопами. Це були дві великі й красиві груші – ворота посеред зеленої мрії з робочого столу Windows. З-за лівої, громихаючи заліззям, виїхав вершник. Він був у червоних обладунках, зісподу гостроносого шолому валив дим. Під вершником був чорний кінь, який щось тримав у пащі. Я зрозуміла що це, коли вони опинились посеред кімнати – гнідий жеребець стискав паперову руку Газетяра – в долоні була кулькова ручка, яку створіння поцупило минулої ночі.

– Хто ти? – Будильник не був вимкнений. – Якщо ти не почув, я повторюю…

Лицар у пористих обладунках, крізь тисячі дірочок яких сочилась кармінова рідина, вийняв руку з пащеки коня й кинув її на підлогу, яка повільно пертворювалась у криваве, затхле болото. Ручка пронизала опари й дзвінко покотилось паркетом. Прибулець низько нахилився, ледве не наколовши мою голову на шпичак шолома. Забрязчали обладунки. Не словами, а жаром, гарищем, що сочилось у вуха й ніздрі, він проказав:

– Не говори з ними.

– Хто ти? – Продовжував своє будильник.

Відповіді не було, хоча я й мала здогад. Щойно він зник і кінський хвіст сховався за стовбуром груші, обидва дерева знову перетворились на стопи. Я зітхнула. На язику був присмак смогу. Не встаючи з ліжка, я зашаруділа під ним, і дістала звідти кулькову ручку. Чи давно вона там? Як там опинилась? Якщо задуматись, кожне питання довжиною в декілька сеансів з психіатром.

Побачивши мене, брат знову почав терти ключиці підборіддям, шкіра яріла червоним. Я нахилилась до нього:

– Більше, не буду.

Не намагайся говорити з кошмаром. Усе, що ти зробиш, коли дочитаєш це речення до крапки, – вже не моя відповідальність.