Казка тисяча другої, і ще пів чверті ночі

Ніч перша

В одній далекій-далекій країні жила собі білошвейка.

На ім’я вона була Анабель.

Але казка зовсім не про неї, а про хлопчика Колю, якого мама послала по кефір, а він зустрів Поліну. Хоча Коля мало не викликав просторово-часовий парадокс і не згорнув спіральну галактику в трубочку, ця історія закінчилася добре. Тому краще я розповім про одного лихого кучера з закрученими вусами та борідкою клинцем.

Кучера того звали Єпіфан. Курив він духмяний тютюн і любив підхльостувати своїх коней батогом.

Коней було двоє: мерин Люцифер і кобила Офелія.

Дружина кучера, Меланія, мала слабкість до млинців і до сусіда — студента природничих наук Соломона.

Соломон був єврей і вивчав катастрофізм, проте завзято заперечував ідеї уніформізму Чарльза Лайєля. А оскільки ніхто більше в місті, та й у цілій губернії, не розумів, чим саме він займається, його часто била освічена частина мешканців: офіцери, маркери та митрополичі баси. Тому втіху він знаходив лише в обіймах сусідки Меланії — ласуючи теплими млинцями й курячи господарський тютюн.

Але одного разу…

Втім, світанок близько, моя пані.

Слава Аллаху, Господу світів!

Вітання і благословення господину посланих, владиці нашому Мухаммеду! Нехай Аллах благословить його і вітає благословенням та вітанням вічним, що триватиме аж до Судного дня!

Ніч друга

Як уже було сказано вище, у кучера Єпіфана було двоє коней — мерин Люцифер і кобила Офелія.

Люцифер, незважаючи на своє грізне прізвисько, мав лагідну й сором’язливу вдачу, а Офелія — навпаки: тільки-но хтось необережно наближався, вона намагалася вдарити його копитом чи вкусити, навіть якщо то був сам Єпіфан.

Таке дивне, ненормальне поводження коней остаточно збивало кучера з пантелику. Від розпуки він багато пив і, добряче захмелівши, проклинав на чім світ стоїть його світлість генерал-губернатора Тализіна, а іноді навіть самого його імператорську величність. Така несамовитість у словах врешті й довела Єпіфана до каторги, де він і загинув, подавившись риб’ячою кісткою, коли сьорбав стерлячу юшку.

А ще в молодості Єпіфан служив ямщиком у самого графа Нуліна — того самого, якого по-арапському висміяв молодий Сашко Пушкін.

Нагадаю, як то було: ніч. Виє вітер, небо затягнуте низькими дощовими хмарами, темрява — хоч око виколи. Десь ухкає пугач, виють собаки, а павич верещить так, що моторош бере; кури зловісно кудкудакають. Біля мезоніну старовинного будинку зупиняється двоколка. З неї вистрибує, відразу наступивши обома ногами у теплу коров’ячу лепешку, сам його сіятельство граф Нулін — столичний франт і гульвіса.

Господиня будинку — назвемо її графинею N-ською — привітно зустрічає самотнього подорожнього. Садовить його пити чай і власноруч годує з ложечки бланманже, при цьому легенько помахуючи перед його обличчям своїм рясним бюстом, щедро присипаним порошком від бліх.

Випитавши, немов вправний бонапартівський шпиг, усі столичні новини, господиня відходить спати. А гість, надивившись на жіночі принади, ніяк не може заснути. І от, палаючи від жаги й пристрасті, він, плутаючись у нічній сорочці, як злодій, обережно ступає по паркету господиної спальні. Перед ним — графиня в рожевому чепці, що лежить на білому простирадлі під стьобаною периною. Граф кидається до її ніг із вигуком:

— Будьте моєю!

А графиня раптом починає, як кажуть французи: La Twist Dynamo Machine…

Вранці наш герой, ні з чим, тягнеться у своїй двоколці геть від цього дому, де його так підло обставили. А підступна графиня тим часом уїдливо розповідає всю цю погану історію своєму чоловікові, що щойно повернувся з полювання, де він тієї ночі вполював русака.

Ображений чоловік, не стримуючи почуттів, погрожував наздогнати графа й застрелити його не менш як із трьохсот кроків зі своєї рушниці фірми «Бертолеттен». Та графиня вміло відволікла його, повела в спальню; крім того, коня треба було підкувати, а там і вечоріло вже… Одне слово — було не до того.

— Чому ж вийшла така осічка у досвідченого в любовних справах графа? — запитаєте ви.

Та все просто: у графині вже був коханець — молодий сусід, поміщик двадцяти трьох років.

Але знову світлішає небо…

Аллах акбар… Віва ла Франс!

Ну й таке інше.

Ніч третя

Молодим сусідом-коханцем був, звісно ж, початківець-серцеїд Саша Пушкін, який усю цю надто прикру історію з графом Нуліним докладно описав у листі своєму столичному другові Сперанському. А той, будучи колежським асесором, розніс цей пасквіль по всій столиці. Повернувшись згодом до міста, граф з подивом виявив, що вищі кола йому тепер цілком зачинені; тоді граф вчинив єдино правильним на його погляд чином — він зник. Одного дня — без паспорта й особистих речей. Був — і пропав. Ходили чутки, ніби він таємно перетнув кордон, щоб потрапити на Сардинію й вли¬тися в ряди карбонаріїв, або, навпаки, у Михайлівському скиті з’явився новий відлюдник — святий старець Онаній; а ще говорили, що дворову дівчину Олімпіаду, служницю настоятельки, раптом понесло, і вона стала важкою, хоча заміжжя не мала. Та все це — лише чутки; підтвердити чи спростувати їх ми не можемо.

Поліцмейстер опечатав графську кімнату до особливого розпорядження, а Єпіфану дісталося майже нове сюрту́к, чисті панталони, рессорна двоколка з кіньми, дванадцять рублів сріблом і сорок дрібних асигнацій.

З обрушеним на нього багатством конюх розпорядився так:

Перше — купив будинок — міцний, бревенчатий, з підкліттям і дров’яним сараєм, який переробив на конюшню.

Друге — одружився з ще не зовсім старою вдовою Меланьею, що жила по сусідству; розібравши паркан, що розділяв два двори, колишній конюх став власником пристойного господарства. Колишній дім Меланії вирішили зробити прибутковим: перший поверх зайняв приказний повірений Петрякович — Павло Петрович — з дружиною Марфою Ігнатіївною; на другому поверсі жила богомолка й паломниця, матушка Степанида; у горищному приміщенні поселився студент Соломон Ривкін із Житомира.

І все, здавалося б, ладилося гладко, якби не…

І знову світанок, моя пані…

Слава Іссу! Козі — баян, попу — гармонь, іконі — папуасу!

Ніч четверта

Так от, усе в житті Єпіфана йшло гладко, аж раптом з кобилою Офелією сталася ожеребка. І трапилось це зовсім несподівано для господаря, навіть, можна сказати, дивно. Мерин Люцифер, вічний супутник Офелії, ніяк не міг стати батьком, бо ще в юності був оскоплений, а інших коней Єпіфан до своєї кобили не підпускав, оскільки сам, за давньою візницькою звичкою, користував її як жінку й боявся підхопити якусь невідому кінську недугу.

І ось факт налице, чи то пак на кінській морді: Офелія — вагітна, Люцифер ні до чого, то хто ж батько?

Першою чутку про божественне непорочне зачаття кобилиці рознесла богомолка Степанида. Вона розповідала, що сталося диво, і вона особисто свідок того, як уночі в стайню до невинної кобили влетів божий посланець у подобі голуба й приніс боже знамення в її утробу. Скептично налаштовані містяни зауважували, що голуб якось занадто малий для такої дородної кобили, і тоді Степанида почала розповідати, що вночі до стайні пробрався віслюк, на якому Ісус в’їхав у Єрусалим перед своїм воскресінням. Іноді Степаниду заносило, і вона вже казала, що власними очима бачила самого Спасителя, який і скористався кобилою, щоб та швидше ожеребилася. Кінчалося все завжди однаково: на прочанку нападала падуча, вона билася об землю, пускаючи піну з рота.

Містом поповзли чутки, біля дому Єпіфана збиралися натовпи охочих побачити Ісуса, який живе з кобилою. Знайшлися й ті, хто твердив, що винуватець усього — мерин Люцифер, і що він ніякий не кінь, а сам сатана, який набрав кінського вигляду, аби зачати антихриста. Тож судний день слід чекати саме на Великдень, не дожидаючи Трійці.

Покликали глянути на кобилу навіть студента Соломона, який як юдей мав краще розбиратися в таких складних матерiях. Але Соломон своєю лекцією, прочитаною перед натовпом, тільки вніс сум’яття в неокріплі уми містян. Він сказав, що у працях французького вченого Жоржа Кюв’є, котрий досліджує рештки тварин у кам’яних нашаруваннях паризького басейну, виявлено: у кожному шарі породи трапляються рештки певних видів, не схожих на теперішніх. Учений дійшов висновку, що поява нових видів — це наслідок божественного акту творіння, а вимирання — наслідок подій на нашій планеті, набагато масштабніших за сучасні природні явища, наприклад, катастрофічних потопів.

Чутка про близький потоп, у якому винні французи, миттю поширилася по місту. Одразу було розгромлено «Магазинъ парижскаго платья и панталонъ» мосьє Жулєна з Ліона. Сам мосьє Жюльєн не постраждав, сховавшись у погребі серед бочок із солоними огірками та рижиками. На базарі був схоплений і відведений у відділок мужик Силантій, що торгував французькою махоркою, а з повітової лікарні без утримання звільнили лікаря Верховцева, який спеціалізувався на лікуванні “французької хвороби”. Почесний попечитель гімназії, граф Олександр Григорович Кушельов-Безбородько виголосив палку промову, закликаючи не користуватися більше французькою мовою вдома і не вивчати її в гімназії.

На цьому хвиля антифранцузьких настроїв спала, і всі з жахом чекали, коли ж кобила Офелія нарешті ожеребиться.

А на сході вже рожевіє небо, отже скоро ранок.

І дай нам, Господи, з душевним спокоєм зустріти все, що принесе прийдешній день. Амінь.

Ніч п’ята й остання

І ось, наймудріша з мудрих моя володарко, настав великий день Світлого Великодня. Містяни до того часу цілком змирилися зі своєю долею. Напередодні всі попарилися в лазнях, вдягли чисту одежу й відправили молитви. Слабкі духом, не готові одразу стати на суд божий, почали розбирати дахи й з колод збивати плоти — місто наповнилося стуком молотків і пил. Вулицями пройшов хресний хід на чолі з архімандритом Варнавою, який закликав православних не дожидати кінця світу, а вже зараз учинити самоспалення, щоб постати перед Господнім ликом, поки той не надто зайнятий битвою з антихристом.

Опівдні місто завмер в очікуванні…

Годинник на вежі пробив: спершу одну, потім дві, потім три години — але нічого не відбувалося.

О п’ятій вулицею прокотилася коляска, запряжена трійкою коней купця Шаромишникова, з геть п’яним купцем і циганами, що виконували якусь завзяту циганську пісню. Сам купець погрожував небу кулаком і кричав, що зараз покаже всім свого кошлатого джмеля!

Ні о шостій, ні о сьомій годині пополудні теж нічого не сталося. А о пів на восьму десь за домами заграла гармонь-трьохрядка й п’яний голос, схожий на бас архімандрита Варнави, заголосив:

Усі мене покинули,

Скоро я помру,

Мені клістир поставили

У саму діру…

Почав накрапати весняний дощик, і містяни, трохи розчаровані, що кінця світу сьогодні не буде, розійшлися по домівках — розговлятися й христосуватися, бо ж свято таки…

А ввечері Офелія ожеребилася. Жеребчик народився гарний, тонкий, чубарої масті, з білою зірочкою на лобі, й одразу стало зрозуміло, хто батько, бо кінь із такою ж зірочкою був у місті лише один — у приказного повіреного Петряковича Павла Петровича. Як з’ясувалося, жінка Єпіфана, через свою любовність, любила не лише студента Соломона, а й не зовсім вірного сім’янина Павла Петровича.

Того ж вечора сталася ганебна сцена сімейних розбірок: Марфа Ігнатівна, дружина Павла Петровича, жінка корпулентної статури, залишила на чоловіковім обличчі синяк під оком, тож йому згодом доводилося ходити містом із пов’язкою, що ще більше додавало йому привабливості серед жіноцтва, бо він став схожий на уславленого полководця Михайла Іларіоновича Кутузова.

Місто потроху оговтувалося від наслідків не відбувшогося кінця світу. По суті, постраждала лише богомолка матушка Степанида, яка вперто твердила, що тієї ночі бачила Ісуса, але він приходив не до кобили, а особисто до неї, до Степаниди, бо обрав її своєю нареченою. Згодом її і зовсім заносило: вона докладно розповідала, як вони кувыркалися в сіні з Божим сином, і тепер вона вже другий рік нібито на сносях. У результаті матушку забрали до Жовтого дому, де лікар Самуїл Іванович Штейнберг поставив діагноз: манія, істеричне божевілля, гострий марення, і призначив чергування гарячих і холодних ванн та обезрухомлення за допомогою гамівної сорочки.

На цьому й закінчується наша історія. Дозвольте відкланятися, поспішаю на ярмарок — кажуть, цигани цього року показуватимуть найбільший шмат льоду!

Кінець.