Глибина

Міти народжуються з тіні та світла, зі страхів та надії, там де людська свідомість стикається з невідомим. Вони зберігають пам’ять про те, ким ми були, і показують, ким можемо стати.

***

― Велика магія живе в цій землі, дитино. Шануй її!

Силена аж підскочила на місці, щойно почула скрипучий жіночий голос позаду. Озирнулася. Неподалік від неї, спираючись на довгу палицю, стояла жінка. Попри голос, що здавалося був наче гомін сухих гілок в високих кронах смерек, вона не виглядала старою. Хіба трохи втомленою. Відчувався якийсь смуток в очах незнайомої та глибока мудрість. Силя відставила кошик, в який збирала ягоди з ожинового куща, та трохи схвильовано знову озирнулася. Її подруг ніде не було видно. Певно вона так захопилася збиранням ягід, що відстала від інших. Неспокійно стало на душі.

– Добре, – промовила трохи невпевнено, – А ви хто?

Примруживши очі дівчина огледіла незнайомку. Серед людей батька вона ніколи не бачила цієї жінки. Та і скільки вони їздили навколишніми поселеннями, Силена не могла пригадати аби хоч колись зустрічала її. Дивно, адже зазвичай, від скуки, завжди розглядала обличчя селян, коли вони їздили на тарговиська.

Жінка схилила голову, посміхнулася, та відповісти не поспішала.

– Там далі, на галявині, ще більше ожини росте. Тільки як вже береш дари лісу, то хоча б під ноги дивися.

Силя опустила погляд вниз, відступила. Молоденький паросток, котрий вона не помітила, був зламаний, прив’яв. Листочки втоптані в землю наче втратили свій колір. Рослина вмирала.

– Силено!

Знайомий голос відволік дівчину, і вона визирнула з-за куща аби побачити колежанку. Орися махнула рукою, і на дівочому обличчі засяяла усмішка коли вона кинулася вперед, підхопивши поділ спідниці.

– Ох, ось ви де! Хвала духам лісу! На грозу заходить, треба б повернути. Ваш батечко певно сваритися буде. Ой, лишенько! Аби ж здужати повроту до того як зачне падати. Он-да які хмари чорні.

Силена поглянула наверх де між переплетенням гілок виднілося темне небо. Наче тільки помітила, що навколо дійсно стало прохолодніше. Згадавши про незнайомку, знову озирнулася до того місця, де щойно стояла жінка, та там вже нікого не було. Загадкова постать як розчинилася в гущавині лісу. І натяку не зосталося по дивній розмові.

– Ви що ж бо не чули, пані? Ми вас оно вже скільки гукаємо. Чи хіба сон зморив вас?

Дівчина нахмурилася. Відчуваючи легку слабкість намагалася зрозуміти, що їй щойно трапилося. Орися ж, не звертаючи уваги на спантеличене обличчя дівчини, все продовжувала причитати собі, про таку різку зміну погоди, та підганяла:

– Ну-мо, пані, маємо поспішити. Бо як заллє, то і дороги повротної не віднайдемо.

Силена схилилася аби підняти свій кошик, і з подивом завмерла, розглядаючи молодий паросток, що тягнувся зеленими листочками до неба. Ніде і сліду не було по тому, що вона втоптала його в землю. Може й справді наснилося чи примарилося? Вона хитнула головою, та підхопивши кошика рушила за Орисею, котра вела її стежкою до інших дівчат, котрі вже чекали на узліссі. Аж раптом почула тоненьку мелодію сопілки. Та таку жалібну, що й серце в грудях стиснуло від скорботи. Було в тій мелодії щось незбагненно прекрасне та сумне одночасно, наче спів душі, котра прагне бути почутою.

– Ти чуєш, Орисю? Хтось на сопілці грає.

Служка обернулася знизавши плечима.

– Ні, пані, ніц не чую. То може вітер стогне в кронах? А вам видаржилося наче музика. Давайте ся, трохи шибше? Мовлять, в таку погоду то духи лісові бавлять, аби ж то не злапали нас. То тоді точно не здужаємо до повроту.

На щоку впала перша крапля дощу, побігла по шкірі залишаючи слід як сльоза.

***

Наступної днини, по зливі, день видався погожий. Сонце освітило подвір'я і полонини на схилах Карпат. Волога земля аж пашіла. В низинах, де не торкнулося сонячне проміння, ще виднівся вранішній туман, що стелився прозорою димкою. Силя прокинулася засвіта. І хоч лягла рано через непогоду, та геть не виспалася. Щось вздрівалося їй вночі, наче кликало мелодією сопілки до лісу. Вона раз по раз чула ту жалібну пісню в своїх думках.

Вдягнувши сукню, спустилася до сніданку, не очікуючи зустріти батька. Її кревний був людиною шанованою, володів землями та отарами овець, що паслися зараз на полонинах. Як мати змерла дві зими тому від гарячки, то вдвох вони зосталися. Туга зробила з батька похмурого чоловіка, надто вже горе серце йому краяло. Силена зі смутком пригадувала безтурботні часи дитинства, тоді коли її тато частіше всміхався. Зараз же хоч і знайшов заспокоєння в розмові з волхвами, та все більше ставав схожим на тінь колишнього себе.

– Раненько ти сьогодні звелася. Чи бува не захворіла? Бо ж промокла вчора до сухої нитки.

Чоловік нахмурився оглядаючи доньку, і похмуро зітхнув. Силя дістала по матці такі ж глибокі сині очі, наче озера. І щоразу, щойно вдівець поглядав на власне дитя, серце стискало від болю втрати, яка ще жевріла всередині пекучим вогнем. Силена випросталася, розправила плечі.

– Не турбуйтеся, батечку, я добре почуваюся. Думала з дівчинами знову на ожини піти. Цьогоріч гарно вродило. Дужо соку вийде до свят. Вчора нас дощ зігнав. А як лишити, тож згниє – шкода.

Підхопивши кошика, вклала в тряпчину шматок хлібу та поспішила до виходу. Сьогодні волхви збирають раду, тож дівчина знала, що батько з рання збирається обговорити зі старим Біловодом нагайні справи до початку наради. В селі неспокійно було останнім часом, щось повадилося курей топтати, здіймаючи пересуди люду. Хтось на лисів думав, та за тихими розмовами казали, наче то духи лісові собі жертв забирають. А хтось запевняв навіть, що в околицях відьма зʼявилася. Та достеменно вказати де вона мешкає та як виглядає ніхто не міг.

Сама ж Силена не про курей чи ожини думала, а про дивну жінку, котру зустріла вчора, та про ту мелодію, котра і надалі бриніла у скронях, наче кликала її до лісу. Чи була та незнайомка тією таємничою відьмою, чи тільки примарилася? Відганяючи думки, Силя поспішила вмовити колежанку на прогулянку до галявини. Так вже дівчину тягнуло до лісу, що нічого не могла вона вдіяти.

Певна річ, що Орися не зраділа такій ранній прогулянці, та як відмовити панянці, та ще й як дозвіл та отримала від батька? Служка не сміла противитися. Благо ліс ген неподалік був, ось-но починався за хатою сліпої баби Мелашки, котру вважали віщункою. Дівчата саме минали її подвірʼя, коли старенька на порозі з'явилася. Поглянула своїми білесими очима вслід молодої панської дочки, а тоді перевела «погляд» трохи далі, до кущів горобини та ледь чутно прошепотіла собі:

– Велика магія живе в цій землі, дитино. Стережися!

Силена, звісно, того не почула. Як і не слухала бурмотінь Орисі, поспішаючи до лісу, як причарована. Не помітила й постаті незнайомки, котра стояла в затінку горобини, та спостерігала за ними.

Вітер шепотів високо в кронах, розповідаючи таємниці лісу. На траві, кришталевими перлинами застигла роса. Де-не-де чувся переспів птахів, що розливався луною. Силена дійшла до того місця, де вчора збирала ягоди, заозиралася прислухаючись. Ні кроків, ні музики не було чути.

Дівчата взялися до роботи. Силя все поглядала на просвіт між деревами, де виднілася галявина, на яку загадкова незнайомка вказувала. Від куща до куща все відходила поступово від Орисі. Аж ось раптом почула знайому мелодію. Ту саму, котра позосталася в думках від учора. Озирнулася до служки, але та геть не зважала на перелив тужливої пісні, наче й не чула. Крок за кроком, тихенько, стала дівчина пробиратися до галявини. Така її цікавість взяла, аби хоч краєм ока побачити того, хто ж то так грає гарно. Чим ближче підходила вона до широкої галявини, тим більше серце тремтіло в грудях. Музика наче проходила крізь неї, як голка, прошиваючи, вплітаючи в її душу чари.

Як і казала жінка, тут і справді було ще більше ожин. Ягоди висіли на гілках мов прикраси, темніли між листям стиглими плодами. Та не вони цікавили дівчину. Звук долинав звідси. Сопілка плакала мелодією, кликала її. І ось нарешті вона помітила того, хто так майстерно грає. Трохи нижче, біля невеликого струмка на пласкому камені, нагрітому сонячним промінням, сидів юнак. Силена завмерла розглядаючи незнайомця. Він був хіба не старшим від неї. Розслаблений, статний. Волосся спадало на чоло неслухняними мідними пасмами, приховуючи від погляду риси обличчя. Але він видавався таким гарним, що дівчина аж подих затамувала, слідкуючи за тим, як пальці незнайомця танцюють на інструменті. З такою віддачею, наче мелодія лине з його душі, а не сопілки. А коли він підняв на неї погляд… Наче і звуки лісу затихли, залишаючи по собі тільки звук мелодії. Останні ноти зависли луною в повітрі.

Юнак бережно відклав сопілку на камінь і відгорнув пасма з чола. Навіть з відстані дівчина бачила його очі. Зелені, насичені, як молоде листя навесні. Він не зводив з неї погляду, геть не видавався невпевненим через неочікувану глядачку. Навпаки, посміхнувся і розвів руки, схилившись наче в поклоні. Силя зашарілася. Вже роздумувала аби піти геть, та завмерла коли почула його голос:

– Зазвичай, я не маю таких слухачів. Ти заблукала?

Його голос видався таким приємним, теплим, що Силена не помітила як почала посміхатися.

– Ти гарно граєш. Чому я не бачила тебе на ярмарках в селі? На свята ти б міг грати для люду. У нас немає дужо музик.

Незнайомець тільки пхикнув з легким відтінком зневаги:

– Грати для простолюду невдячне діло. Мелодія має текти як річка між берегів, стелитися серпанком. В селі багато гомону. Там моя пісня не матиме значення. Люди не здатні оцінити красу моєї музики.

Силена відхилила голову в бік, спостерігаючи за парубком, підмічаючи нові і нові деталі в його зовнішності: ластовиння на носі, простий одяг, і мотузок сплетений з трав на шиї. Дивний він видавався. Та при цьому не лякав.

– Для кого ж ти тоді тут граєш?

Наче пробуючи зачепити його, вона схрестила руки на грудях, та звела брову, очікуючи на відповідь.

– Для лісу.

Просто відповів він, не поспішаючи пояснювати глибокий сенс власних слів. Силена підійшла ближче.

– І що ж, дерева чи може камені здатні оцінити твою музику?

У відповідь юнак посміхнувся.

– Між іншим, дерева – найкращі слухачі. А ще вони точно вже не втечуть, та дослухають до кінця.

Дівчина розсміялася на такий жарт, і знову поглянула йому в очі. Зблизька вони видавалися ще яскравіші. В голові промайнула думка, що вона ще ніколи не бачила нікого з таким кольором очей. Насиченим, глибоким.

– Як тебе звати?

Питання зірвалося з вуст, перш ніж вона встигла його обдумати. Юнак так само схилив голову, злегка примружившись. Він дивився на неї без жодної награної поваги, як то часто видавалося, коли Силена з батьком відвідували поселення. Селяни намагалися привернути увагу вельможі, розхвалюючи ц. Він дивився прямо, без сорому.

– Вир. А як твоє ім'я, мавко?

Таке дивне звернення змусило її ще більше почервоніти. По оповідках, мавки мали неабияку вроду. Хоча краса їх була темною, магічною.

– Силена.

Дівчина розправила плечі, очікуючи, що юнак схилить голову, як то прийнято, коли зустрічаєш панянку. Але той не поспішав виказувати повагу знатній особі. Навпаки скривився, як кислого молока напився.

– Тобі не пасує таке ім'я.

Відповів так просто, наче то цілком очікувано і природно. Силена аж застигла. Ще ніколи ніхто не осмілювався сказати їй щось подібне. Та ще й таким тоном.

– Яке ж тоді пасує?

Запитала з викликом, здійнявши гордо підборіддя. Вир кілька хвилин мовчав уважно вдивляючись в її обличчя, так що дівчина знову почала ніяковіти під ти уважним поглядом.

– Синь. – Врешті озвався юнак. – Як твої очі – сині, глибокі, що можна втопитися.

Таке імʼя тобі пасує найбільше.

Силена розгубилася, не знала як реагувати. Від незручного мовчання її відволік поклик Орисі, котра гукала панянку. Скориставшись нагодою, дівчина поспішила втекти від уваги парубка.

– Мило було пізнати тебе, Вир. Та мушу бігти.

Силя розвернулася й гайнула вздовж кущів до лісу.

– Приходь ще послухати, мавко. Я буду чекати.

Силена кинула погляд на нього і похитала головою. Присягалася собі, що не зустрінеться більше ніколи з ним. Та серденько в грудях тріпотіло як пташина, поки вона поспішала до колежанки.

***

Але Силена не дотримала слова, котре сама собі давала. Пісня сопілки навіть уві сні не полишала її думок, як і парубок, котрий її награвав. Враз по раз дівчина згадувала ті зелені очі, котрі видавалися їй тим втіленням смарагдової краси природи. За першої ліпшої нагоди вона поспішала до лісу. То квітів назбирати, то трави лікувальні допомогти віднайти, а то і просто вільну хвилину погуляти поміж смерек. І щоразу її незмінним супутником був Вир. Навіть те дивне ім'я, котрим він називав її – Синь, вже не дратувало. Звучало надто лагідно з його вуст. Як ніжний доторк.

Що більше вони спілкувалися, тим більше Силя відчувала тепло всередині. Наче те лагідне сонячне проміння, що зігріває тіло після холодної днини. Так само Вирові пісні та компанія зігрівали її душу. Тепер він охоче грав свою музику не лише для лісу, але і для неї. І щоразу здавалося Силені, наче то чиста магія лине з сопілки, причаровує її настільки, що поза тим вона нічого не помічала.

Не зчулася й сама, як закохалася в парубка. Та і він, очевидно, радів тим зустрічам. Бо щоразу поверталася Силена з лісу з квіткою в волоссі, котру Вир власноручно вплітав в її пасма.

Орися як і помітила щось, та ніколи не питалася її про те, де зникає панянка. Служка була мовчазною останнім часом, не часто тішила розмовами, та і Силена не ладна була слухати, бо ж всі її думки наче прив'язані були до парубка з зеленими очима.

Ось і сьогодні, Силя летіла на зустріч сповнена почуттями. Майже два місяці таємних зустрічей з Виром посадили в її серці насіння кохання. А по дощах в лісі з'явилися гриби, тож і вигадувати причину не довелося. Колежанка сьогодні поскаржилася на погане самопочуття, тож дівчина рушила до лісу сама. Та навіть не зауважила, як за нею спостерігають з-за дерев допитливі очі незнайомки, про яку сама молодиця й думати вже забула. Але не тільки таємнича постать слідкувала за нею.

Поверталася додому Силена щаслива. Почувалася так наче за спиною крила виросли. Сьогодні вона поверталася без квітки, але з набагато важливішим подарунком. Дівчина посміхнулася, торкнувшись до вуст кінчиками пальців. Вир подарував їй перший поцілунок. Той, про який тільки може мріяти закохане серце.

Та щойно вона увійшла на подвір’я, відчула тривогу. Щось занепокоїло її у тому, як на неї поглядали люди, котрих вона оминула по дорозі до оселі. Батько стояв на порозі, а позаду нього, притулившись до одвірка, стояла заплакана Орися. Навіть погляду до Силени звести не сміла, захлиначись сльозами.

«Чи щось лихе скоїлося?» Промайнула в голові думка.

– Заходь-но!

Голос батька був холодним, мов крижина. А в очах замість тихого смутку панувала пекуча лють. Дівчина відчула, як по спині пробігли сироти, непевно увійшла до зали, та так і заклякла на порозі, зустрічаючись поглядом з Біловодом. Волхв стояв посеред кімнати, тримаючи в руках віничок з трав полину, що тліли, розстілаючи гіркий дим по приміщенню. І дівчина відсахнулася. Знала бо, що полин означає.

– Батечку, що коїться?

Запитала тремтячим голосом. Та на її питання поспішив відповісти старий волхв.

– Ходи сюди, дитя. Не бійся. Повідали нам, що бачили тебе в лісі з молодиком. Й не аби яким, тож певно Перелесник тебе в свої сіті заманив. Та ти не хвилюйся, Силенко, ми відгонимо мару з тебе. Хіба ж не знаєш, як духи лісові забавляють? Добре що колежанка твоя оповіла. Бо ж хто зна, як ся нечисть лісова б учинила?

Дівчина відчула, як земля йде з-під неї, запаморочилося в голові, так і кинулася батькові в ноги прощення молити.

– Батечку, не карайте! Не Перелесник то, а звиклий парубок.

– Отже, правду мовлять. Сплуталася з пройдисвітом?

Ледь не задихнулася дівчина, благаючи батька.

– Вибачте мені…

Чоловік лише стиснув зуби, відштовхуючи заплакану дочку. Лише на мить його серце стиснуло, як подивився в ті глибокі сині очі, в яких бриніли сльози. Але слухати далі не став. Наказав своїм людям аби тримали її, поки волхв обряд очищення проведе, проклинаючи за ганьбу, котрою донька його нагородила.

Боляче йому було дивитися, як дитина його плаче, але чоловік був щиро впевнений, що робить на краще, рятує її. Біловод запевняв, що то темні сили їй розум помутнили.

Силена кричала, виривалася з чіпких рук охоронців, та ті не осмілилися противитися наказу пана. Волх завів пісню свою. Низький тембр голосу здавалося, наче щось руйнує всередині дівочої душі. Їй аж боліло, пекло серце від кожного слова. У глиняному горнятку тліли гіркі полинові стебла, перемішані з солодкою отруйністю дурману, кропива щоб випекти почуття з душі і жмуток мʼяти, аби заспокоїти біль від втрати. Силою дівчину змусили випити настій. Від дурману запаморочилося в голові, а полин залишив в роті гіркий осад. Біловод продовжував співати, аж поки дівчини не заснула знесилена переживаннями та одурманена настоєм.

Батько наказав замкнути Силену в льоху, а сам відправив своїх людей, аби ті назавжди вирішили питання з нечистю, чи ж бо з юнаком, ким би він не був.

Старий волхв переконав його, що тільки так можна позбутися нечистої сили, котра труїть їх землю.

Прийшла до тями Силена вже в увʼязненні. І хоч від відвару Біловода їй ще було погано, та образа на батька та страх за коханого надавали наснаги.

Цілу годину побивалася дівчина з власного горя, та намагалася з полону вибратися. Стукала в двері, кричала. Як пташина в клітці на волю рвалася. Ледь не вила, благаючи відпустити. Чуло дівоче серце, що лихе з Виром трапиться. Аж ось за дверима почувся голос Орисі:

– Вибачте мені, панно. Вибачте, молю. Не хотіла я гнів на вас накликати. Ваш батечко так допитувався, що не змогла брехати. Бачила я вас з тим юнаком. Захвилювалася, що Перелесник вас зачарує.

– Орисю-Орисю… що ж ти накоїла?

Силя схилилася, охопивши себе руками. Тепер зрозуміла звідки довідався батько про її таємні зустрічі. Та чи могла вона злитися на колежанку, якщо та лише щастя їй бажала? Орися бо не знала, що Вир то не якась сила нечиста, а гарний парубок. Від згадки про коханого, знову серце краялося.

– Орисю, відчини мені! Відчини, бо він згине. Жити не зможу, як що ся з ним вчиниться.

Служка відчувала провину, та врешті зжалилася над панянкою, та відпустила. Так вже слізно молила Силена, стільки болю було в її голосі, що не витримала Орися, піддалася вмовлянням.

***

Як до лісу бігла навіть не згадала. Чи бачив хто, чи доповість батькові, вже не мало для Силени значення. Рвалася дівоча душа на частини від думок. Вже і сутінки опустилися, сповиваючи Карпати темними крилами. Важкі хмари висіли над кронами вікових дерев. Пахло дощем. Он-он негода знову розгуляється. Та справжня буря вже панувала. Ще здалеку запримітила Силя вогні. Кинулася туди, до галявини, де гомоном розливалися крики люду. Та не встигла. Так і заклякла побачивши, як чоловіки обступили коханого, щось кричали, жбурляючи каміння в Вира. Один з людей батька, коваль, підхопив дужий камінь, та трапив в голову юнака. Силена скрикнула. Птахи схопилися з дерев, злетіли до неба разом з тим зойком. І в цю мить впали на землю перші краплі дощу.

Силена кинулася до коханого та впала на коліна поруч з його тілом.

Сльози застилали очі, розмивали все довкола неясними силуетами. Тремтячими руками пригорнула дівчина до себе юнака, вила з розпачу й болю втрати. Він лише поглянув на неї, злегка стискаючи її руку, прошепотів:

– Синь…

І погляд його завмер, вдивляючись в очі дівчини зі смутком.

– Вир…

Зірвалося з її вуст. І здавалося світ навколо зупинився. Все стихло, завмерло. Ніхто з людей батька не рухався, поки молода панянка побивалася над втраченим коханням, заливаючи сльозами свій біль.

Наче нізвідки, з-за дерев, вийшла та сама незнайомка, котру Силена зустріла якось збираючи ожини.

– Не допоможеш ти йому дитя, відпустити мусиш. Його дух тепер лісу належить, як і завжди був обіцяний.

– Ні!

Ще сильніше затрусилася Силена. Пригорнула коханого до себе. Краплі дощу спадали на бліде обличчя Вира, стікали сльозами.

– Не залишу я його. Не можу…

Жінка схилила голову ховаючи легку усмішку на вустах.

– Не врятуєш ти його. Він вже став частиною іншого світу. Не повернеться до тебе.

Силя стиснула пальці, захлинаючись власним болем. Голос надірвався, як перетянута струна тріснув.

– То і мені немає тоді місця в цьому світі без нього!

Жінка знову хитнула головою, зітхнула. Змовчала кілька хвилин, наче обдумуючи щось, а тоді мовила:

– Велика магія живе в цій землі, дитино. Обережна будь з такими бажаннями. Ліс все чує. Забере і тебе, як так того схочеш, та тільки вороття не буде.

Голос незнайомки прозвучав зловіщо, попереджуючи про небезпеку. Та Силена не звертала уваги на нього асторогу в словах жінки. Вона схилилася, обіймаючи Вира, прилинула до нього, наче крилами вкриваючи від негоди, вмиваючи своїми сльозами, та прошепотіла:

– Хай забирає. Бо й так ся вороття не маю. Бо серце моє разом з його зупинилося.

Незнайомка схилилася низенько, наче в поклоні.

– Так тому і бути. Нехай виллється ця любов синім озером, затопить береги почуттями, змиє смуток твій, і назавжди вас об'єднає.

Жінка зникла, наче і не була ніколи. А під тілом Вира хлинуло джерело могутнє, забираючи у свої обійми закоханих, заливаючи потоком все навкруги. Не встигли нападники врятуватися, так і полягли в тих водах. А на місці галявини постало озеро. Кажуть, води в ньому такі ж сині, як очі дівчини. А часом, розповідають, що інколи можна почути як понад берегами лунає тиха мелодія сопілки. Та сама, яку Вир для коханої грав.

Батько дівчини дізнавшись про долю своєї дитини, не пережив смутку. Відійшов за місяць. Перед кончиною вигнавши Біловода з власних земель. Поринувши в сліпу віру, занапастив і дитя своє і себе.

Старого волхва, кажуть, спіткала доля гірша. Ніхто достеменно не знає всієї правди, та по тому що сталося в маленькому гірському селищі, люди почали цуратися старого. Хтось казав, що той геть відлюдькуватим став, блукав лісами в пошуку пристанку. Хтось оповідав, наче Біловод зустрів жінку, та так закохався, що голову втратив, але загадкова незнайомка не відповіла взаємністю. Й старий волхв не витримав того, десь в лісах Карпатських і згинув. Інші вірять, що дух його ще блукає між високих крислатих смерек в пошуках тієї жінки. Але то вже геть інша легенда.

А міт про величне кохання живе й надалі.

З часом забулося ім’я дівчини, дане їй при народженні. Та ніколи не забулося те, яке дано їй коханим серцем. Так вони і залишилися разом на тій галявині, де побачилися вперше, де розлилося їхнє кохання, глибина якого немає меж.

Синь і Вир.