Об'єднані стихіями

Кхаріт заснув.

П’ятеро було їх на жертвенному одрі того дня, коли небо, огорнуте полум’ям, випльовувало на землі Датхара потоки вогню, що обпікали саму суть життя.

Гнів одного з численних володарів темної безодні розривав тканину світу. Простір огортав морок самого Артіагля — зловісний і невпинний, він поглинав усе у потоки небесного полум’я.

Та п’ятеро смертних не знали істини. Не знали, що Кхаріт — не смертний, і вбити його неможливо. Вони сплели свої слова й волю воєдино, аби відродити древні печаті буття, які охороняли тканину реальності.

Слова їхні не лунали з уст. Вони пронизували саму реальність, врізаючись у глибини печатей.

У палкому гніві, що сповнював розум і тіло, вони звернулися до того, чого смертним заборонено торкатись, — обійшовши закони, давним-давно викарбувані Трьома. І нарешті їх було почуто.

Печаті загуділи й спалахнули, вивільняючи силу, древню й невимовну. Силу, що формувала саму суть Атталарна. Язики полум’я виривалися з надр землі, що розходилась подібно до ран на тілі.

Земля під ногами дрижала й ревіла, випускаючи своїх дітей із пекельних надр. Вітер гнув дерева, наче траву, вириваючи їх з корінням і ламаючи, немов кістки. Річки — доти спокійні — наповнились темними водами, що шепотіли крізь морок і гнів у заклятому бурчанні хвиль.

Древні, що спали до цього часу, вийшли на світ, сповнені люті й жаги помсти. Вони були дітьми Ельзіра — одними з перших зачатків хаосу у всесвіті. Саме вони були тими, чия сутність формувала планети: чотири стихійні духи, що билися пліч-о-пліч із дітьми Темного Бога.

Та сила, яку вони принесли, перевершила людське розуміння. І разом із їхнім пробудженням на світ звалились катастрофи: небеса розверзлися громами, моря здіймали хвилі, землі розламувалися тріщинами, вітри несли руїну й попіл.

І все ж навіть вони не здолали Кхаріта. Його темна сутність не піддавалася вогню й воді, не руйнувалася землею й вітром. І тоді духи скували демона в’язницею із власних тіл.

П’ятеро смертних, що наважилися покликати їх, стали вмістилищами стихій. Четверо — вода, вогонь, земля і вітер — віднині несли на собі тягар сил, які їх обрали. П’ятий же став жертвою. Його тіло, пронизане нитками магії, було розіп’яте у самій тканині Атталарна. І відтоді він блукає в безкінечному лабіринті прокляття, приречений до вічних мук, поки його не звільнить воля смертної істоти.

А землі пам’ятали катаклізм. Датхар, спалений бурями й розламаний громами, піднявся у гори. Гори, що з тих часів стали оселею нових народів.

Розрізнені битвами і війнами, вони ненавидять одне одного, живучи в кровопролитті і ворожнечі. Відділені від союзів і імперій непрохідними болотами і гірськими вершинами, що простягають свої шпилі до самих небес.

( Із хронік Атталарна)

Юнак обережно пробирався крізь зарості, стискаючи в руці маленький ніж із кістяною ручкою. Він був учнем травника, і нині його завданням було зібрати живицю з черводрев, що росли на межі трьох стихійних країв: безкраїх рівнин, темного лісу й гниючих боліт. Місце здавалося неприродним навіть удень — кордон між світами, де земля ніколи не могла вирішити, ким їй бути: плодючим чорноземом, порослою мохами хащею чи вічною трясовиною.

Туман огортав хлопця з усіх боків, ковтаючи обриси дерев, роблячи кожен крок схожим на занурення у чужу реальність. Вологе повітря липло до обличчя, від нього було важко дихати, і здавалось, що сам туман намагається залізти йому до легень, витіснити звідти кисень і замінити його холодною сирістю.

Хлопчина звик допомагати старому травнику, але ніколи ще не відходив так далеко від села. Серце калатало швидше, ніж зазвичай, адже в цих краях ходили чутки про привидів, блукаючих мерців і звірів, народжених від темних коренів. І хоч розум підказував, що більшість із цього — лише страшні казки, які розповідають біля вогнища, відчуття небезпеки з кожним кроком наростало.

Він нахилився до дерева, обережно надрізав кору ножем і підставив маленьку глиняну посудину. Живиця витікала повільно, крапля за краплею, немов самі дерева не хотіли віддавати свій сік. Учень травника вдивлявся в цей процес і думав: а чи справді варта та живиця його страху? Старий казав, що без неї не вийде ліків для лікування пропасниці, але ж якби не він — хіба хтось змусив би хлопця сунутися в туманні болота?

Вітерець хитнув верхівки дерев, і в тому русі хлопець побачив щось недобре: гілки скрипіли, наче стогнали, а в глибині туману йому здалося, ніби мелькнула тінь. Він завмер, прислухаючись. Серце билося в горлі. Тиша. Лише краплі живиці падали у посудину з тихим цоканням.

Мені здалося… нічого там немає… — заспокоював себе юнак, та пальці, якими він тримав ніж, залишалися білими від напруження.

Коли перша посудина наповнилася, хлопчина підв’язав її до пояса і рушив далі, до іншого дерева. Там він знову зробив надріз і чекав, дивлячись, як густа, майже чорна живиця збирається на лезі й повільно стікає. Запах був різкий, терпкий, із відтінком смоли й прілості. Йому раптом здалося, що дерева плачуть, виділяючи цю рідину, ніби кров із рани.

В голові промайнула думка: а чи не годують вони когось цією живицею? Може, вона потрібна не нам, а тим, хто живе у землі? Від цієї думки юнака пробрало тремтіння.

Коли він підвів голову, туман почав трохи розсіюватися. Спершу хлопець побачив темні обриси землі попереду, а тоді — щось інше. Серед гнилого моху та переплетених коренів лежали тіла. Він не одразу зрозумів, що це люди — туман приховував подробиці. Та коли вологе марево відійшло далі, жахливі деталі проявилися.

На землі валялося кілька обвуглених скелетів, ніби викинутих назовні після якогось страшного ритуалу. Вони лежали в неприродних позах, руки й ноги дивно викручені, а порожні очниці дивилися в небо, немов жертви так і не дочекалися милості богів. Деякі тіла були ще не до кінця розкладені: сірі обривки плоті звисали з кісток, а в ротах темніли засохлі язики.

Юнак відчув, як ноги підкосилися. Він ледве втримався, щоб не впустити ніж. У голові закрутилися думки: це не може бути справжнім… я бачу марево, хтось насланняв на мене галюцинацію… Але запах підтверджував реальність. Вітер приніс сморід гнилі, такий густий, що хлопця мало не знудило.

Він відступив на крок назад, наткнувшись п’ятою на корінь, і ледь не впав. Чому їх ніхто не поховав? Хто вони? Чому лежать тут, на межі боліт і лісу?

Тиша давила на вуха. Здавалося, що сам туман слухає його думки й насміхається. Учень травника відчував, що стоїть на проклятій землі. Усе навколо кричало про смерть: мертві тіла, викривлені дерева, туман, що стелився, наче саван. І він сам, маленький хлопчина з ножем у руці, був тут чужим, зайвим, непрошеним.

Хлопець стиснув зуби й подумав: Треба швидше забрати живицю й тікати звідси… я не повинен дивитися на це. Старий чекає. Ліки потрібні людям. Я маю бути сміливим. Але навіть ці слова не рятували від відчуття, що з кожним вдихом він пускає в себе частинку цього місця, і воно вже ніколи не випустить його цілком.

Хлопець намагався зосередитися на своїй роботі, та очі весь час поверталися до трупів. Кожна кістка, кожен висохлий м’яз кричав про муки. Чи довго вони страждали? Чи молилися так само, як я зараз молюся про те, щоб вибратися звідси живим?

Він ковтнув гірку слину. Краще б я лишився вдома, допомагав Фальдгону молоти трави й сушити листя. Старий завжди дорікає, що я неуважний, що більше мрію, ніж працюю. А може, це доля? Може, я мав потрапити сюди, щоб подивитися смерті у вічі?..

Десь праворуч у кущах щось зашелестіло. Юнак завмер, серце шалено затарабанило. Він повільно розвернувся, стискаючи ніж. І побачив — невелику нору, а в ній клубок змій. Маленькі, ще беззахисні, вони вже сипали шипінням, кидаючись на дерев’яний посох, що випав із його рук.

Хлопчина притиснув руку до грудей, намагаючись уповільнити биття серця. Малеча… але якщо є діти, десь поруч має бути й мати…

Він відступив на крок, намагаючись роздивитися крізь туман, і в ту ж мить над головою промайнула тінь. Різкий порив повітря змусив дерева зашуміти, й перед ним приземлилася потвора.

Його ноги підкосилися. Він упав на коліна, обхопивши голову руками. Лише після кількох ударів серця наважився підняти погляд. Перед ним здіймалася амфісбена — жахлива змієподібна істота, тіло якої звивалося, мов зіткана з чорного диму гадюка. На обох кінцях тулуба видніли голови, і обидві стежили за ним холодними очима.

Луска істоти мерехтіла, мов мокрий метал, а між її пластинами спалахувало химерне світіння, наче в жилах текла розпечена отрута. З бічних отворів виростали широкі, шкірясті крила, схожі на крильця кажана, лише значно більші, й темні жили пульсували на них, наче струни смерті.

— От прокляття… — вирвалося в нього пошепки.

Юнак відчув, як ноги самі намагаються бігти, та замість того вони загрузли у м’якому болотистому ґрунті. Чобіт затягло майже по щиколотку. Він смикнув ногою — безрезультатно. Відчай пробив його груди. Невже тут і скінчиться моє життя? Як у тих нещасних, чиї кістки ще й досі дивляться на небо?..

Він рвонув щосили, й чобіт залишився у трясовині. Хлопець вирвав босу ногу й відскочив. Перед очима запаморочилось.

Коли туман розвіявся, він нарешті побачив, що було приховане досі. Його нутрощі стиснуло від огиди й жаху. Перед ним простягалася галявина, всіяна тілами — не лише людьми, а й орками, велетнями, навіть кількома тваринами. Вони були спотворені, понівечені, деякі напівзатягнуті в землю. Корені дерев пронизували грудні клітки, черепи, обплітали руки й ноги. Декотрі жертви ще мали вирази обличчя, застиглі у вічному крику.

Ні, ні, ні… це сон. Хай буде сон! Я прокинуся у своїй халупі… почую, як Фальдгон бурчить, що я забув поставити трави сушитися. Старий битиме палицею по столу, а я проклинатиму його скупість. Але це буде життя. Це… це не життя. Це кінець.

Амфісбена сичала й не наближалася. Вона звивалася над норою, захищаючи своїх дитинчат, але не йшла в наступ.

І тут земля під ногами задрижала. Тріщини поповзли в усі боки, з надр виривався скрегіт, що нагадував звук тисячі ламаючих кісток.

Перед очима хлопчини роззявилася паща, всіяна гострими, мов списи, шипами. То була не тварина в звичному розумінні — то була саркофанта. Гігантська рослина, яка вилазила з-під землі, тягнучи за собою корені, врослі у кістки й черепи. Вони рухалися, наче жили власним життям, і здавалося, що мертві, вплетені у них, досі кричать беззвучними голосами.

Учень травника впав на коліна. Він не відчував ніг. Його думки змішалися в єдине слово: кінець.

Він зчепив руки у молитві, хоча не знав, до кого звертається.

— Благаю… якщо хтось мене чує… врятуй… Я зроблю все, що скажеш… будь ласка… — його голос зривався, а очі наповнювалися слізьми.

Корені саркофанти вже тягнулися до нього. Вони ворушилися, мов пальці гіганта, й на кінцях виблискували криваві шипи. Юнак бачив, як один із коренів впився у череп мертвого орка й витяг із нього темну рідину.

Ось так і зі мною буде… Я залишуся живим у смерті. Буду годувати цю тварюку, відчуваючи, як моє тіло висихає й розчиняється у її корінні…

Сльози текли по його щоках. Він уже не намагався бігти. Сили покинули тіло. Лише тремтіння в пальцях і безсила молитва, що розчинялася у тумані.

Він не чув, як вітер змінився. Спершу тихий подув, а потім різкий, пронизливий свист. Повітря стало гострим, як леза. Трава пригнулася до землі, туман зірвало, й у просвіті з’явилася постать жінки у темному одязі.

Вона йшла повільно, немов їй належить сама земля. Рухом руки вона спрямувала вітер, і він перетворився на невидимі клинки. Корені, що тягнулися до юнака, були перерубані, їхні обрубки стікали чорним іхором. Та саркофанта не зупинялася — нові корені проростали, простягалися вперед, жадібно шукаючи жертву.

Хлопчина відчув, як його серце ще раз підстрибнуло в грудях. Він глянув на жінку, але не знайшов у її обличчі нічого, крім холодної зосередженості.

— Кому ти молився, хлопче? — запитала вона рівним голосом. — Хто твій покровитель?

Юнак здригнувся. Він не знав, що відповісти.

— Ар… - він не договорив, ковтаючи сльози. Просто хотів жити…

— Неправильна відповідь, — мовила вона.

Її рука здійнялася знову, й вітер завив, перетворюючись на нову бурю.

Вітер, що до того лише грався з туманом і травою, раптом став гострим, мов лезо. Він зірвався з болота і вдарив юнака в лице. Хлопець не встиг навіть прикрити очей — невидима сила розсікла його шкіру, наче ніж. У вухах задзвеніло, світ здригнувся.

Його тіло хитнулося, і він упав у болото, а вітер розвіяв туман, не залишивши жодного свідка.

На мить він подумав, що це лише марево, але холодна різанина вже бігла від чола до потилиці. Лезо вітру розірвало череп, і в ту ж мить час зупинився.

Його тіло ще стояло, але розум упав у прірву спогадів. Перед очима миготіло все життя: дитинство на околиці, лагідні очі матері, запах трав і мазей у майстерні вчителя, перший день, коли він торкнувся живиці, і наївна надія, що світ можна зрозуміти через листя та коріння. Він бачив друзів, що колись сміялися разом з ним, бачив зоряне небо над домом, бачив, як ховається сонце за лісом — і кожен спогад палав, наче вогник свічки, гаснучи один за одним.

“Життя… ось воно, і все… так швидко?..”

Темрява вже обіймала його зсередини, але остання думка, як відлуння, зірвалася зі свідомості:

— Якби ж вчитель був тут…

Його тіло хитнулося, і він упав у болото, а вітер розвіяв туман, не залишивши жодного свідка.

Тіло юнака ще ледь тремтіло, коли корені хижої рослини, повільно, але невблаганно, підчепили його ноги. Вони обвили щиколотки, потім стегна, немов живі змії, що повзли вгору по тілу. Кожен рух був точним, безжальним. Корені вросли в груди, обплітаючи ребра, і той самий чорний іхор, що вже просочував рештки інших жертв, тепер витікав із його тіла в гігантське вегетативне серце рослини.

Саркофанта, прийнявши жертву, наче задоволено здригнулася, шипи на пащі відвели в сторони. Жахлива тиша заповнила галявину, і навіть амфісбена, яка ще хвилину тому стояла сторожем, піднялася вгору, підкоряючись власним інстинктам. Вона дивилася на жінку, і її темні очі блищали не лише страхом, а й агресією.

Але жінка була непохитна. Вітер обвився навколо її рук і перетворився на смертоносні леза. Гадина намагалася кинутися вперед, але її крила були занадто великі й важкі. Жінка зробила легкий рух — і гострі, невидимі леза пронеслися по спині гадюки. Звук зрізаних жил і хруст кісток змішався з шипінням істоти, що перетворилося на крик болю.

Юнак уже був поглинутий коренями рослини, а амфісбена, втративши контроль над тілом, спробувала відступити. Та кожен її рух був зустрінутий новим поривом смертоносного вітру. З однієї голови на іншу, з крила на хвіст — усе її тіло рвалося, але ніщо не рятувало. Шкірясті крила лунали хрустом, що нагадував зламані кістки, а їхні вени текли чорним, густим їхором.

Через кілька секунд, що тягнулися вічністю, жінка зробила останній рух. Одне лезо, мов жива частина бурі, пронеслося по всьому тулубу амфісбени. Тіло скрутилося, крила відлетіли в сторони, шкіра тріснула, а ледь помітне світіння між лускою згасло. Залишки істоти звалилися на землю, не здатні більше ворушитися.

Амфісбена впала поряд із кублом, її тіло скрутилося, сповите болем, і густий їхор стікав із лускатих тіл у чорні калюжі на землі. Крила, розпластані по траві, дрібно тремтіли, а дві голови дивилися на світ уже без жодної сили, шипіння змінилося на хрипкий скрегіт. Дитинчата, ще зовсім маленькі, застрягли між корінням і грудками землі, захлинаючись у власній крові та крові матері.

Жінка не дивилась на це. Їй не було шкода чудовиська — одного з порідь дітей Артіагля, створіння, що не знало пощади, навіть у власній смерті. Вона крокувала повільно, немов вітер сам підкорявся її ногам, і все навколо стискалося, відчуваючи її присутність.

Її погляд лишився холодним, непохитним. Вона була тією, хто носив силу Ельзіра — одне із трьох основних божеств, що творили світ і керували його стихіями. Не більше й не менше. У руках її рука стала останньою межою для життя й смерті, а будь-яке почуття жалю чи співчуття до чудовиська зникло, як туман, що розвіявся під першими променями сонця.

Амфісбена повільно перестала ворушитися. І тоді, коли останній подих залишив її гнучке тіло, навколишня природа здавалася ще мертвішою, а поле навколо кубла — немов прокляте місце, де життя не мало права на продовження.

Жінкка розвернулась у напрямку лісу і тихо зникла у його хащах, що розступались під її наступом.