Розділ 1
Ранок, який зустрічаєш на новому місці, ніколи не буває добрим. Принаймні в мене цей ранок виявився саме таким.
— Асю! Сніданок!
Голос мами остаточно розбудив мене. Повільно, наче слимак, я сповзла від подушки до іншого кінця ліжка, доторкнулась ногами до килима та попрямувала до ванної кімнати. В дзеркалі мене зустріла маленька дівчинка зі скуйовдженим після сну чорним волоссям та червоними від недосипу очима.
— Доброго ранку! – відповіла я мамі та зачинилась в кімнаті.
В голові досі були кадри з нічного кошмару: якісь вибухи, сполохані люди кудись тікають, хтось падає на лютневий сніг, але підіймається, бо за кілька кроків від них стояли вовки. Великі на зріст, з червоними очима вовки не підходили близько до людей, але від їх гарчання нікому не було спокійно.
Я вже місяць як бачу сни про вовків, рівно з того лютневого дня як ми з мамою виїхали з Гуляйполя. Батьки розлучились вже як три роки, але де тато я не знаю; в інших містах чи закордоном у нас родичів немає. Переїхали до Дніпра, бо юридична фірма мами з усіма працівниками сюди переїхала.
— Як спалось? – спитала мене мама, коли я сіла за стіл. Вона знає про вовків, що мені сняться, але каже мені не звертати на них увагу.
Я мовчки подивилась на картоплю, подрібнену в пюре, та варену рибу.
— Розумію, Асю, але поки не можна, – відповіла мама, коли я вперше запитала чому нам не можна поїхати додому.
— Але чому, мамо? – щиро не розуміла я. Мама тоді гірко зітхнула та відповіла:
— Вдома зараз небезпечно.
Надалі я не задавала таких питань. Мені вистачає вчителів з тутешньої школи. Вони щоразу, як почують звідки я, прикривають обличчя руками або тремтячим голосом кажуть «все буде добре!» чи «тримайтесь!». Ніби це якось мене розрадить.
Хвилин через п’ять я вже була перед монітором телефону, бо почались уроки. Мама побажала хорошого дня, попрохала щось зробити після уроків, а сама побігла на роботу. Хоч я й записувала щось до зошита, думками я була не на біології.
— «Чому вовки? Чому вовки з червоними очима? І чому мені поруч з ними не страшно?»
Насправді, останнім часом вовки в моєму сні лише гарчать, і то, не на мене чи маму. Сьогодні ще й один з них підійшов до мене та почав… скиглити.
Його гарчання було схоже радше на плач людини. Досі пам’ятаю, як з червоних очей того вовка бігли блакитні сльози.
— Навіть вовки від усього цього плачуть, – зробила я висновок та повернулась до реальності, де Валерія Романівна намагається нам, восьмикласникам, пояснити будову клітини людини.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!