Що ти читаєш?

Ми — в тихому куточку. Чи безсоромно, відкрито, посеред натовпу у вечірньому потязі або на ранішніх лекціях, байдужому до нас загалом та настирливо-цікавому до нашого особистого простору, вподобань, зосереджених очей.

— Що ти читаєш?

Коли через плече зазирає чужий погляд — це так само інтимно, як долоня на оголеному стегні. І так само рефлекс — стиснутися, закритися, відштовхнути, крикнути, — най ніхто не почує, та все одно! — в простір, у масні очі. З часом дехто з нас привчає себе реагувати інакше: на противагу розсунути, розвернути, продемонструвати у красі й чуттєвості все, що хотіли бачити.

— Ось, дивися.

Будь ласка, жодної заборони. Як тобі? Подобається? Ще розгорни, не шкода, давай! Не бачиш нічого крамольного? Правильно, і не побачиш, це ж перші сторінки, до найближчої оргії за приблизними оцінками ще мінімум розділів десять. Зараз йде представлення героїв, ми бачимо їх персоналії, вдихаємо чуже повітря, плачемо над тілами полеглих, клянемося у помсті, хоча знаємо, що вона безплідна — але щось, та має тримати на поверхні, не даючи потонути в безодні відчаю…

Сторінки похапцем прогортаються далі, погляд ловить уривки “...стогін вирвався мимоволі, вихлюпнувся назовні, наче кров з пробитої легені, та був придушений поцілунком”, “...коліна, закинуті на плечі, стиснули шию”, і нарешті “...млосний вигин, відчуваючи поштовхи всередині; інша пара долоней лягла на груди: “Відкрий рота””.

— То вони там втрьох!

— Так. І що?

Відвертість відлякує пусту допитливість краще, ніж німий захист. Дарує впевненість та спокій. Але повторюся ще раз, до цього доводиться привчатися. Звісно, є унікуми, кому ця непохитна впевненість наче видана з народження — щасливі! Більшості доводиться вип’ячувати не гордість, а шрами різного ступеня загоєності.

Значить, доки там злягалися двоє — було норм, а як додали третього, — просимо зафіксувати, ваша честь, за консенсусом усіх сторін! — це одразу жахіття. Смішно, та нічого дивного. Лицемірство — ґрунт і повітря, кров і ноосфера суспільства. Ось і зараз. Навіть, якщо не заборонено (формально!) озвучити свою думку — починається:

— І що, це ще й називається коханням?! Збоченці! Негідно читати подібне для культурної людини, ми маємо бути вищі за це! А якби твоя дитина таке читала?

Не зірви голос у зойку, як патетично! Ми вище чого? Зірок? Немає ні в кого стільки сили, щоб зігріти своєю сутністю бодай маленький осередок крижаного космосу! Дитина? Най читає. Хіба дитячу безпосередність не плямують набагато брудніше прагнення дорослих до підкорення собі подібних за будь-яку ціну? І нав’язані установки “правильно тільки так і ніяк інакше”, без логіки та критичного мислення. За поняттями “щаслива сім'я”, “вічне кохання”, “продовження роду” часто ховають ще те гнилля… І крик “я не хочу здохнути наодинці, мені страшно!”.

Уявні герої уявного світу вирішили зайнятися коханням на власний розсуд — тобі заздрісно, що не запросили?

— Ти розумієш, що там все несправжнє?

Знаєш, доки неглибоко зануритися — тобі все ще здається, що ось воно, тут, рукою дотягнутися можливо; ще трохи — і тонка оболонка між уявою і реальністю прорветься у “щасливе потім”. І назустріч простягнеться сильна долоня, і закохані очі, і тропічне сонце над маківкою; яхта, пляж, секс без обідньої перерви, кохання замінює повітря, а десь на горизонті — бравурні марші, арки з квітами і весь світ під тобою і над тече й захлинається у екстазі. Але чим далі, тим менше світла; райдужна словесна плівка більше нагадує масну нафтову пляму. Випірнеш у таку — обліпить, задушить фальшивими уявленнями, спотворить погляд так, що не помітиш “червоні прапорці” — і все, пір’я злиплося! Кохання окриляє, та ці крила воскові: розтануть під сонцем чужої харизми або намокнуть під зливою дорікань “досить вже мріяти, подорослішай!”. Краще зберегти повітря в легенях і випірнути подалі, чи не так? Але обережних мало хто бачить, а приховати невдачі складніше. Та й ніхто не застрахований від помилок на сто відсотків: і ми пам’ятаємо про лицемірство, зберігаємо спокій і шукаємо власні граблі.

Бачиш тепер, звідки шрами? Бо ми всі колись наражалися на глибинне сп’яніння, так чи інакше. Плутали уявні світи і реальність не на користь останньої. У кожного була своя помилка, на якій вчилися.

Так само, як і з глибинним дайвінгом, наше захоплення не надто зрозуміле широкому загалу:

— Один раз почитати — і досить, чим так захоплюватися? Краще займися чимось справді корисним!

Порада на всі часи й для всіх. І нікому немає діла до душі, яка б’ється в рамках фізичного тіла і візуального гендеру: не видно назовні — от і добре. Користь чужа — героїзм, власна — егоїзм. Супер.

Уява не має тіла. Уява не має гендеру. Навіть не так: має все і більше.

— Не розумію. Так ти по хлопцям, чи по дівчатам?

Ні, ми — по крилатим, лускатим, безтілесним, вкритим слизом, хутром, сонячним вітром, запахом пустельних квітів, снами, шовком, металом, отрутою, що пропалює камінь. По ніжним поцілункам і довгим, сповненим захоплення і майже божественного поклоніння тілесності і духу у ній, прелюдіям під зоряним небом. По грубим ударам об стіну та стягнутим до стесаної шкіри на зап’ястках долоням; дух перехоплює у грудях, доки чужі пальці розстібають ґудзики-ремені-блискавки-шнурівку-що там на часі, чи з нетерпінням грубо стягують одяг як є; коли всі спроби вирватися чи вдарити зустрічаються з безжальним опором — і солодко-хаотичним сум’яттям думок, коли тіло вигинається чи то назустріч, чи то навпроти. По панічному сорому “ні, тільки не тут!”, коли чужа долоня лягає на внутрішню поверхню стегна, не рахуючись з “...прибутки компанії за цей рік виросли на…”; як і по заспокійливому “не хвилюйся, тут окрім нас, нікого” посеред тінистої галявини тропічного острова. По “востаннє”, коли без надії сподіваємося, що ні, це не так, це неправда, — як, коли ночами не можеш забути, наскільки солона на смак шкіра, просочена потом? — та по “і жили вони довго і щасливо, виростили десять дітей і сто п’ятдесят онуків, і кожного дня було “кожного дня””.

Справді вважаєш, що один-два традиційних варіанти — це все? Бідолашне створіння…

— Але ж дивися, тут суцільні фантазії, це навіть анатомічно не реалізується!

Хто б не проектував людську анатомію, фізіологію та психологію — явно зупинився на нашвидкуруч зібраній альфа-версії, яку кров з носу потрібно було запустити в продакшн. Добре, що якась міфічна Єва все ж поцупила базовий код з дерева, є шанс допилити себе до бажаного за допомогою підручних засобів та технологічних досягнень. Погано, що якісь ідіотичні обмеження в хард і софт всунути встигли: найменше відхилення від нормативного ідеалу — і все, фініш, копайте помиральну яму, фріки! Відсутні кінцівки відлякують не менше, аніж зайві. Вага, волосся, форма записуються до кінків, ну а мати кінки — це огидно, еге ж? Стеки і шибарі — збочення, синці від сходів чи дверей — ні. Дивно.

— Тут романтизують аб'юз!

Дивлячись на суспільно-поширене “ти, я, вони — рівні, але все має бути, як я скажу”, ми не можемо зрозуміти, за що саме зневажають теж саме, але вигадане? Чарівну лінзу, крізь яку проявлене у гіперболі стає видимим у всіх деталях? О, то в усьому винен хепіенд, який нібито туманить голови і вкладає не ті очікування? Якби ж вкладав… Якби б хтось чогось очікував…

Складно сподіватися на шал вільного падіння, де два тіла зливаються в єдине ціле, наповнюючи і наповнюючись, втискаючи шипчасті вигини усередину, викликаючи болісно-солодкі судоми збудження — а за хвилину до удару об холодні скелі крила розправляються і напинаються, гальмуючи падіння, і ейфорія та адреналін на межі затьмарює білими спалахами свідомість. Коли не те, що абсолютної довіри від тих, хто має розправити крила вчасно і водночас з тобою, немає — навіть банального “і я тебе теж” шкодують. Так само складно шукати ніжні пальці-губи-язик, що точно знають, куди і як ковзнути, стиснути, можливо — легенько шарпнути по чутливому краю; терпляче очікуючи на відповідь і не осуджуючи, якщо раптом не сьогодні, не зараз. Чи пропонувати власні. Бо ну це ж так не має бути, ми у стосунках і це зобов’язує! Хто вирішив, що вільні мають шанувати борг, який не накладали на себе? Чому хтось має підкорювати, а хтось підкорюватися?

— Так влаштований цей світ.

Тоді залишайся в ньому — а ми не будемо зупиняти нашу уяву, яка марить іншими вимірами. Не кличемо з собою.

— Романтична література — для незрілих особистостей.

— Любовні романи — для недойобаних домогосподарок.

— Фу, що ти за мурню читаєш, там же суцільні збоченці, ти що, з таких?

— Рожеві шмарклі, огидні! Краще б писали щось про високе!

Ми чуємо. Посміхаємося. Киваємо головою “так, звісно”. З кам'яним обличчям, на якому вже давно навіть не розцвітає рум’янець — ну от справді, це ж не перегляд порновідео проміж гормонально нестабільних тінейджерів, мастурбація на публіці вельми неестетична, якщо це не ретельно підготовлений перформанс! Ми вміємо присвятити час моментам, коли тіло здригається від оргазму, викликаному лише силою думки та образами в голові — та вбудовуємо їх у життя дозовано й доцільно. Не плутаючи світи — та все ж іноді зітхаючи від роздумів, чому ж навіть такого не можна, якщо за взаємною згодою і з заходами безпеки?

Нічого. З давніх часів людина марила польотом — і в той же час їй твердили, що це ніколи не станеться. Ідея персонального комп'ютера була освистана неодноразово. Наука відкривала двері із тисячами “заборонено”, розвінчувала тисячолітні міфи, змінювала уявлення про правильне і неправильне. А завдяки любовним романам ламаються стіни упередження, хтось дізнається, що не бажати нікого й нічого — це ок, хтось — що інтимне життя не обмежується “місіонерською позицією”. Хтось усвідомлює, що не настільки твердо гетеро, як уявлялося. Бувають чудесні відкриття в області анатомії до того, як недолугі спроби намацати славнозвісну “точку джи” призведуть до болісного спазму чи відвідин травматології.

Але…

— Що ви взагалі знаходите у цьому збоченні?

Те, чого бракує нашій сірій буденності. Яскравості. Емпатії. Реалізації неможливого.

Ми відкладаємо книгу і дивимося на вас з подивом. Невже потрібно озвучувати очевидне? Але ж троп “К - китайська новельна комунікація” — це ж лише літературний прийом, чи не так? Що ж, почнемо спочатку.

Ми — в тихому куточку…