День має прийти непомітно

Я йшов далі. Над дорогою з обох боків височіли дерева, роблячи плямисту тінь, а в кінці шляху, де вони закінчувалися, сріблилася імлиста, ніби несправжня брама. Повз мене тяглися групками, парами чи поодинці люди. Найважче нам проходити цю алею, цю нескінченну алею, якою пробігають щодня, й так легко, на своїх пагінких ніжках, сміючись і заглядаючи в наші обличчя, діти. Дітям найлегше. «Як пощастило їм, — думалося мені, — знайти її тепер»... Мабуть, я не повинен був так думати.

Вийшовши за браму, я спочатку не помітив жодної людини, крім сторожа. Невже ввійшли всі? Та ж ні, її важко звідси побачити. Її помітно здалеку. Не знаю, чому. «Куди поділися ті, хто не ввійшов?» — питав я себе. Здається, вже не вперше.

Я підступив до сторожа.

— Хтось іще залишився по цей бік?

Сторож глипнув на мене. Він мав утомлений, дещо відчужений вигляд.

— По який бік?

— По цей, де ми стоїмо.

Він втупився в мене, схоже, знову не зрозумівши.

— По бік чого саме?

— По цей бік брами, яку Ви охороняєте, — я проказав якомога чіткіше, з чутним роздратуванням у голосі. — Чи є ще люди зовні?

— А, Ви про браму! — чоловік тоді неначе прокинувся з якогось сну. Нарешті впізнавши мене, здригнувся. Він уважно поглянув на мене, й на мить мені здалося, що в погляді його блиснув якийсь ледь уловимий, неясний жаль. Може, мені тільки здалося. — Не знаю. Направду, я вже давно нікого не бачив. Вже й сам ото пробував підходити до людей; кликав їх через усю вулицю, мовляв: «сюди ходіть, тут тепер усіх приймають!», а вони собі глузують, сміються з мене: «шарлатан!»; «що ти продаєш?».. а то й збоченцем обізвуть, бо.. направду, дивно це все.. або плачуть, або просто не звертають уже уваги — яка, зрештою, різниця, сміються вони чи плачуть? — і так і так, проходять собі повз, далі йдуть...

— Куди далі? — перебив я.

Чоловік замовк. Поволі він підвівся зі свого крісла та вийшов до краю проїжджої частини. Тремтячим пальцем показав, де межи будинків, за хмаристою завісою горизонту все не закінчується, все вужче вістріє потріскана від часу дорога.

Я поглянув, куди показав сторож. Потім зрозумів, що дивлюся занадто довго, й відвів очі. Миттєва думка — й так спекотно, так спекотно, хоча сонця не було. Раптом мені стало млосно. Світло відійшло, довкола мовби потьмянішало, й я зрозумів, що знову в затінку, під брамою. З зусиллям перевівши погляд убік, побачив, як рука все дужче затискає один із прутів брами. Я відсіпнувся.

— Вам недобре?

— Та ні, вже ніби все... Не знаю, що це.

— Не знаєте?

Загубившись очима серед мошви цяточок, як після різкого підйому, я знову відшукав сторожа. Він сидів у своєму крісельці, склавши руки на колінах, видно про щось замислившись. Не знаю, чи то світло так падало, та в цю саму мить він здався мені дуже старим.

— Цікаво, куди направду всі ті люди йдуть далі... Ви знаєте, куди веде ця дорога?

— Я не ходив нею.

— Не ходили? — чоловік перепитав. Його голос прозвучав здивовано. — Я думав, Ви знаєте.

— Ні.

— Ні... — він повторив сам до себе, закивавши кудись убік.

Потім ми довго мовчали. Може, не дуже й довго. Сторож неначе розмірковував про щось. Тоді перевів на мене обережний, проте пильний погляд, і коли це сталося, я, здається, все зрозумів.

— Можна Вас попросити про дещо?

Я запитально глянув на нього.

— Я б хотів попросити Вас дати мені відгул.

Він підвівся.

— Відгул?

— Якщо можна, так.

— Це вже четвертий? І Ви казали, що більше не братимете.

— Цей я беру з інших міркувань. Можливо, навіть протилежних. — Чоловік завагався на мить, але було видно, що він справді вирішив. Його лице тепер стало іншим. — Я довго думав.

— Але хто буде охороняти браму? Хто пропускатиме до алеї людей?

Сторож відповів не відразу. Він довго дивився на мене; на браму; вглиб алеї. Тоді сказав:

— Правду кажучи, я не думаю, що до неї тепер заходитиме стільки людей, як раніше. Хтось заходитиме. Повірте, тільки самі будуть заходити, тільки самі, якщо знайдуть її тут... Багато дітей гуляє після школи, я бачив. Ви прочиніть браму, так, лише трохи, щоб не навстіж, але й не зачинено. Їм, може, буде цікаво там погуляти, а потім... — Чоловік усміхнувся: — потім уже буде не так важко повертатися до неї знову. Якщо захочуть.

— А як ні?

Прослідкувавши за поглядом сторожа, я вкотре зауважив, як він дивився вдаль. Коли я поглянув знову, мені вже не було так спекотно.

— Ви хочете піти зі мною?

— Я не можу. Я несу відповідальність.

— А Ваш син не попіклується про сад?

— Мій син уже багато про що попіклувався.

Чоловік кивнув з розумінням. Він знав мого сина. Можливо, навіть краще, чим я.

— Будуть збори.

— Так, Ви казали.

— Ви прийдете? — Сторож не відповів. Я продовжив: — коли скажу, візьміть інших з собою. Я хочу бачити всіх.

— Ви їх покараєте?

Тоді я знову підвів очі на сторожа. Ні, мені не здалося. Він чекав на мою відповідь. Чи могла вона, в усякому разі, змінити щось? Сьогодні все було, немов у тумані. Це питання мене чомусь дратувало. Я не знав, що йому відповісти, й не хотів думати над цим зараз. Але відчував, що відповісти щось треба.

Проте переді мною вже нікого не було. Роздивившись довкола, я так і не зрозумів, куди подівся сторож, але вдалині мені виднівся нечіткий, розмитий відстанню та вологою в повітрі обрис людини. Вона йшла неквапно, дуже неквапно, все далі й далі в напрямку, де межи будинків, за хмаристою завісою горизонту все не закінчується, все вужче вістріє потріскана від часу дорога.