Коло Сансари

Татари налетіли на їхній загін зненацька і було їх, як то кажуть, тьма тьмуща. І як це розвідники їх прогледіли? Половина хлопців полягло, ледве встигши за шаблі похвататися. Але татарам це мало допомогло. Сеча вчинилася страшенна. Нападники віддавали по п’ять, по десять життів за одного козака, а деяких не могли й вдвадцятьох здолати. Бо відступати було не можна: позаду велике село, а за ним — дорога на Київ.

Проте час грав проти завзятих захисників й один за одним вони все ж падали, щедро зрошуючи рідну землю власною кров’ю. Зрештою лишився тільки він, курінний отаман. До останнього він крутився дзигою, відбиваючи атаки з усіх боків, ще в повітрі перерізаючи аркани й з якоюсь надлюдською спритністю уникаючи списів та стріл.

Він знав, що бій цей останній, знав що на допомогу не варто чекати, що не здолати йому всю цю орду, що стара мати виплаче за ним всі очі, й що не буде кому навіть поховати його належним чином, а отже душа його хрещена навряд потрапить, куди їй належить... Не знав лише одного — сумніву. Адже кожна виграна хвилинка — шанс для Омелька, хлопчика, що прибився до них кілька верст тому, добігти до того села, що стоїть за їхніми спинами й попередити людей. Кожна хвилина бою — чиєсь врятоване життя, а отже все правильно. І нема в чому сумніватись.

З цією думкою і впав...

Тепле і ласкаве світло, що сяяло хоч відкрий очі, хоч закрий, мало б ті очі сліпити, але чомусь не сліпило.

— Вітаю тебе, Воїне Світла, — над ним схилилась величезна напівпрозора фігура, яка, здавалося, складалася навіть не зі світла, а з самого відчуття присутності. — Тепер ти можеш спокійно спочити — твоя місія в цьому грішному світі завершена, й завершена прекрасно, — величезна рука простягнулася й наче попестила його по голові. Душу огорнуло ласкаве тепло. — Після відпочинку ти зможеш сам обрати світ для наступного втілення. Будь який з високорозвинених світів, де тобі більше ніколи не доведеться воювати з собіподібними.

«Що? Втілення? Обрати світ? — думки ще плутались, хоча біль і втома покинули тіло. Та й саме тіло якось не відчувалося. — То я помер? А як же рай і пекло?.. Виходить попи брешуть? Правильно, звідкіля їм, собакам жадібним, знати... Якщо місія завершена, значить село ми врятували? А побратими?..»

Він підхопився, якщо можна так сказати там, де не відчуваєш тіла.

— Я тут один? А мої хлопці? Побратими де?

— Все в порядку. Не варто так хвилюватися. Діяння кожного зважуються окремо і винагороду кожен отримує свою. Це місце — сам абсолют справедливості, тож можеш бути певні, що кожен з них отримає все, на що заслужив.

— Абсолют справедливості, кажеш? — що ж, зараз він навряд чи здатен щось зробити, а отже, як і в бою, має вірити, що побратими не дадуть себе скривдити. — Ну, добре. То що там зі світами?

— Твоя винагорода — можливість розірвати кармічний ланцюг, що прикув тебе до цієї планети, й на свій розсуд обрати кращій світ для нового втілення. Також ти можеш досхочу відпочівати тут в мирі та спокої, — терпляче повторила сутність.

— Кращій світ? То я можу сам обрати?

— Саме так.

— Будь який?

— Звісно.

— А що ти скажеш, чортяко, як я забажаю повернутися назад?

Сутність сколихнулася й випрямилася на весь зріст.

— Чортяко? Чому ти назвав мене цим дивним словом?

— А як іще можна назвати того, хто спокушає покинути на призволяще Батьківщину свою, побратимів, рідних, коханих? Тільки мерзенний прислужник Сатани, ворога роду людського, здатний на подібне! То що, чортяко? Дотримаєшся свого слова, що я сам можу обирати?

— О, я зрозумів. Ти хочеш продовжити захищати все те, що дороге твоєму серцю. Це дійсно шляхетне бажання, тож у мене немає причин зупиняти тебе. Однак, чи розумієш ти, що нове втілення означає нове народження? Ти народишся в іншому місці, в іншій родині та в інший час. Нікого з тих, кого ти знаєш, вже не буде в живих.

— Але ж Украйна моя рідна ще буде? Люди там житимуть? — співбесідник кивнув. — Значить буде кого захищати, буде заради чого жити. Відправ мене назад.

— А не пожалкуєш?

— Нізащо.

***

Як може така здоровецька штукенція як паротяг пробратись кудись потайки? Але ж якось може. Старий машиніст вів потяг крізь ніч ніжно, обережно, наче навшпиньки. А потім так само навшпиньки розчинився у темряві, залишивши молодого, ледь навченого помічника та підлітка-кочегара підтримувати тиск у котлі.

Після довгого тривожного очікування кремезна фігура знов з’явилася в дверцятах будки.

— Ну що там, дядьку? — спитав машиніст, протираючи ще по-парубоцьки рідкі вуса брудним рукавом. Широкоплечий бородань, що на диво легко протиснувся через вузький прохід між топкою та інжектором, криво усміхнувся.

— Все гаразд, зачепив. І не один вагон, а цілих три! Один з хрестом — ото будуть ліки нашим хлопцям. Трогай давай помалу. Зараз ти машиністом будеш. Ти ж пам’ятаєш, як я тебе вчив? Тут все прямо й прямо, навіть вночі з рейок не зійдеш, — він поспостерігав, як хлопчина незграбно і боязко пересунув важіль, підкрутив пару вентилів, прислухався до шипіння пару в трубах і поплескав по плечу другого хлопця, з голови до ніг засмальцьованого та обсипаного чорним вугільним пилом.

Паротяг повільно зрушив з місця, на мить завмер і потягнув за собою вагони, мало-помалу набираючи хід. Бородань закинув на одне плече гвинтівку, взяв в руку туго набиту торбу і протиснувся до дверей будки.

— Куди це ви дядьку?! — переполошився новопризначений машиніст.

— Куди-куди... Туди. Не можна, щоб німці за нами поїхали, невже не розумієш? От мені й видали вибухівки, — він злегка струснув торбу, — щоб рейки підірвати. А ви не жалійте вугілля, женіть звідси на всю силу.

— Але ж там... — парубок зиркнув через віконце на вогники, що один за одним запалювались вдалині — почуяли, злидні, як припаси у них з-під носа тікають.

— Знаю, — зітхнув бородань. — Та що тут поробиш. Я вже своє пожив, навіть онуків маю, а ви ще молоді хлопці, вам ще жити та й жити... Ну все, прощавайте, а то зараз ходу наберем...

Хлопці рвучко обійняли старшого товариша й ще кілька хвилин з розпачем вдивлялися в темряву ночі, що проковтнула його.

— Давай-но, Микола, піддай жару, — першим схаменувся машиніст і, підштовхнувши кочегара до топки, швидко витер сльози, що мимоволі поповзли по щоках.

А ще за кілька хвилин десь позаду грянув вибух.

«Як тепло. Й не болить більш нічого... Кати кляті... Треба було все ж себе підірвати... — повільно текли думки, поки він роздивлявся море несліпучого сяйва, що оточило його звідусіль. — Це те що бабуся називала раєм? Виходить, попи були таки праві? Недарма батько кляв більшовиків, що нашого дяка розстріляли... А це, значить, янгол чи шо?»

З дрібкою переляку в серці він спостерігав за фігурою неймовірного розміру, наче зіткану з самого простору, яка швидко наближалася.

— Вітаю тебе, Воїне Світла. Нарешті твої кармічні ланцюги знову розімкнуто. Чи втамував ти жагу свого серця до захисту? Чи готовий цього разу обрати новий світ, щоб пройти подальший шлях в мирі та радості?

«Що? Цього разу? Кармічні ланцюги? Світи якісь... Про що це він?»

— В одвічному коловороті життя і смерті ви, люди, знову й знову повертаєтеся в матеріальні світи, щоб пройти свої кармічні уроки. Зрідка, дуже зрідка, душа очищується достатньо, щоб піднятися аж сюди і отримати змогу зробити наступний крок в своїй еволюції. Чи готовий ти назавжди покинути цей грішний світ, сповнений болі та смутку?

— Назавжди? А як же?..

Він озирнувся. Його власне тіло виглядало наче виліплене зі світла. І з нього навсибіч витікали маленьких вогники — спогади. Материна колискова, біль розбитої колінки, вишні в бабиному садку, пекучі вкуси бджіл з дідових вуликів, перша вчителька і перша двійка, веселі усмішки друзяк і жорстока бійка з ними ж, волошкові очі першого кохання й щемлива туга прощання з рідним селом... Солодкі й гіркі, яскраві й темні, вони один за одним відлітати кудись убік і гасли.

Він почав хапався за ті згасаючі вогники, намагався притиснути їх назад до грудей, відчуваючи, що ось-ось заплаче:

— Ні. Ні! Ні!! Я не хочу забувати!! Поверни! Поверни мені їх! Поверни мене назад!

— Щоб народитися знову, ти маєш усе забути. Пам’ятати минулі життя — важкий тягар. Тобі доведеться створити ці спогади наново. Ти впевнений, що хочеш назад? Не хочеш жити без болю й страху?

— Як можна жити без болю не на рідній землі? Як можна забути страх за рідних, близьких? Хіба після цього ще можна вважати себе людиною?! Я собі піду, а вони всі там і далі страждатимуть в тому вашому коловороті? Не хочу!

— Але ж ти народишся в іншій сім'ї матимеш зовсім інших рідних. В іншому світі ти так само народишся серед близьких тобі душ. То що так міцно тримає тебе тут?

— Ми ж усі разом ходимо по тому коловороту, чи не так? Раз у раз стикаємося й розходимося знову, так? І якщо я знову народжуся в Україні, то, можливо, знову зустріну їх, вірно? Щоб жити в мирі та радості, ми маємо рухатись разом. Від одного мене яка користь?.. А ще хочу на власні очі побачити, впевнитись: стоїть іще золотоверхий Київ. Спаскуджений, сплюндрований ворогами, та все ж стоїть. Тисячу років стояв, все витримав, і далі стоятиме, правда?

Сутність схилила голову.

— Що ж, обирати свій шлях — твоє право. Я подбаю про те, щоб ти народився на тій самій землі, яку так любиш. Та все ж... Ще не одне життя доведеться прожити тобі, щоб знов потрапити сюди, ще не раз померти наглою смертю. Не пожалкуєш?

— Нізащо.

***

«Курва! Ці бл*кі москалі, пі*ті політики, єб*ті дипломати та їхні синки, щоб їм всім сраку по шву розірвало! Пресвятая Богородиця, якщо ти там десь таки є, спаси і сохрани нас, грішних!» — він повз майже наосліп, раз у раз повторюючи подумки суміш лайки з молитвою, наче якесь заклинання. Піт пополам з кров’ю заливав очі, але треба було повзти — до окопа лишалося ще кілька метрів, й він міг лише сподіватись, що не втратив напрямку.

Раз у раз він вперто викидав вперед руку, намацував якийсь камінчик чи грудку землі, вчіплявся пальцями в м’яку після дощу землю, підтягував спочатку себе, а потім свій вантаж.

— Сашко, ти там ще живий? — хрипко запитав він вголос і, не чекаючи відповіді, продовжив. — Потерпи ще трохи, брате. Зараз доповземо і там тобі допоможуть. Ще зовсім трохи...

Згори знов засвистіло й грюкнуло десь зовсім поруч. Зататакав чийсь автомат.

Він трохи перечекав, відчуваючи, як швидко кам’яніють від втоми м’язи, а тоді напружив останні сили й знов викинув вперед руку. Зап’ясток повис у повітрі й він мало не заплакав від радості — доповзли! Він доповз! І Сашка дотягнув! Тепер все буде гаразд. Вони сховаються в окопі, а там і евакуацію трьохсотого можна викликати...

Про те, що побратим міг перейти вже до іншої категорії, та й сам він давно вже «трьохсотий» — поранений — хлопець не думав. Зараз на це немає часу. Десь близько знову затарахтіли постріли.

Цього разу він не став тягнути себе, а взявся штовхати непритомного Сашка. Мало-помалу йому вдалося спочатку підтягнути його до себе, а потім скотити вниз, в багнюку на дні рятівного окопу. Протер брудним рукавом очі, щоб впевнитись, що поранений впав обличчям вгору і дозволив собі кілька вдихів перепочити, перш ніж почати повзти самому.

Але за мить до цього десь позаду завило-засвистіло й знову грюкнуло.

Цього разу надто близько.

— Вітаю тебе, Воїне Світла. Цього разу тобі вдалося вирватися сюди на диво швидко. Та й взагалі багацько вас стало останнім часом...

Відчуття присутності чогось неймовірно великого та величного було таким потужним, що він, мабуть, не зміг би дихати, якби взагалі дихав.

«Я вмер?»

— Так, твоє матеріальне тіло завершило свій шлях, але душа не може померти, тому ми з тобою зараз спілкуємось. Я вітаю тебе з новим етапом еволюції. Подивись, як багато шляхів відкрито перед тобою.

Сяючі дороги виділялися навіть серед усього цього безмежного сяйва. Варто було придивитись до будь-якої з них і в просторі, наче прогалина, починав проявлятись світ, до якого вона вела. Від кожного віяло теплом, добром, а головне, миром.

Він озирнувся.

Позаду повільно танула сіра стежка, що тягнулася до такого ж сірого, заплямованого місцями чорним, а де-не-де багряно-червоним, світу, який чомусь нагадував важку гирю, прикуту до ноги в’язня.

Той сірий світ був сповнений людьми, в кожному з яких намішано чимало і чорного, і білого. Сірими тінями бродили вони по змученій, виснажений землі й лиш зрідка серед них спалахували яскраві вогники. Спалахували і швидко згасали, придушені ворожими, а то і просто байдужими сусідами.

Але були й такі місця, де тих яскравих вогників було більше, де вони починали збиватися купками, об’єднуватись, підтримувати одне одного зблизька та на відстані.

І в якийсь момент утворився сяйний фронт, що протистояв темряві цього світу.

«Мені треба туди... Допомогти... Захистити... Моє місце там».

Він не став слухати нічого з того, що намагалася сказати йому сутність, а просто потягнувся туди, куди кликало серце.

І він ніколи про це не пожалкує.

Нізащо.

08.01.24