Хвилюючий офіс

Ріта сиділа за своїм столом у “ДніпроТех”, її пальці нерухомо лежали на клавіатурі. З того дощового вечора, коли її губи торкнулися Богдана, минуло три дні, і кожна хвилина була сповнена хаосу в її душі. Антон дзвонив із Польщі, його голос, як завжди, був втомленим, але цього разу з ноткою нетерпіння.

— Ріто, ти знову мовчиш. Усе нормально? Мама хвилюється, — сказав він, і вона почула, як він перемикається на м’якший тон, коли заговорив про матір.

— Усе гаразд, просто втома, — відповіла вона, відчуваючи, як слова застрягають у горлі. Він не питав про її почуття, не вибачався за грубість під час останнього приїзду. Ріта знала: для нього вона була тінню — після мами й сестри. “Чому я досі з ним?” — думала вона, гладячи Мурку ввечері. Її шлюб був кліткою з позолотою, а Богдан — ключем, який вона боялася повернути.

---

У понеділок офіс гудів від пліток. Олена, з її золотистим волоссям і холодним поглядом, увійшла до кабінету Богдана й гучно зачинила двері. Через годину вона вийшла з червоними очима, кинувши на Ріту погляд, сповнений люті.

— Ти задоволена? — прошипіла Олена, її голос тремтів. — Він усе розповів. Ти зруйнувала нас.

Ріта завмерла, її серце стиснулося. “Він зізнався?” — подумала вона, відчуваючи, як провина змішується з полегшенням. “Невже для нього все настільки серйозно. Невже він обрав мене? ”. – лунало в її голові.

— Вона розірвала заручини. Богдан тепер сам, але ти на гачку, Ріто, — шепнула Марина хитаючи головою.

Ріта відвела очі, її думки розривалися. “Я винна в її сльозах, але чому я не жалкую?” Її бажання змінити життя боролося з соромом, і вона відчула, як тіні минулого затягують її глибше.

---

Богдан знайшов її в коридорі після обіду. Його очі, як темні води Дніпра, були сповнені болю й щирості.

— Ріто, ми мусимо поговорити, — сказав він тихо, ведучи її до конференц-залу.

Він сів навпроти, його руки тремтіли, коли він говорив.

— Я розірвав із Оленою. Моя колишня зрадила мене п’ять років тому, і я замкнувся. Але з тобою… ти розбила ту стіну. Я кохаю тебе, Ріто.

Її подих перервався. “Кохає?” — думала вона. Її серце раділо, але розум кричав про Антона, про десятирічний шлюб, про його грубість, яку вона терпіла. “Я зрадила його, але чи він колись кохав мене?” — питала вона себе, відчуваючи сльози. Бажання бути щасливою переважало, але страх змін душив її.

— Я не знаю, що робити, — прошепотіла вона. — Я заміжня, Богдане.

Він узяв її руку, його пальці, теплі й сильні, стиснули її долоню.

— Я дам тобі час. Але я чекатиму, — сказав він, і його погляд був як обіцянка, що тримала її над прірвою.

---

Повернувшись додому, Ріта сіла на диван, а Мурка залазила їй на коліна, як завжди. Вона погладила кішку, дивлячись на Дніпро, що мерехтів під місячним світлом. “Він кохає мене,” — думала вона, і це відчуття, як сонячний промінь, зігрівало її. Але потім уявляла Антона — його байдужість, його маму, яка завжди була важливішою. “Я терпіла його грубість, його тінь, — подумала вона. — Чи можу я піти?” Її серце розривалося між обов’язком і свободою, але бажання змінити життя почало перемагати.

---

У її уяві вона відчула, як його руки обіймають її талію, міцніше, ніж раніше, і його губи, гарячі й голодні, ковзають по її шиї, спускаючись до ключиць. Її тіло наповнилося жаром, ніби ріка влітку, і вона уявила, як його пальці розплутують її волосся, залишаючи тремтіння на шкірі. Її подих збився, і вона відчула, як пристрасть, мов потік, тягне її до нього, попри страх і провину.