Хвилюючий офіс

Ріта сиділа за столом у “ДніпроТех”, переглядаючи контракти для нового проєкту. Її пальці тремтіли, коли вона чула голос Богдана, що роздавав вказівки команді. Антон був десь у Польщі, працюючи на будівництві, і його дзвінки ставали рідшими. Він був добрим чоловіком — завжди присилав гроші, дбав про маму й сестру, але відносини стали холодними, зник потяг і бажання. Було відчуття що Ріта стала для нього третьою по важливості. “Ти могла б і прибрати краще,” — кидав він, не вибачаючись, і його очі завжди шукали схвалення матері, а не її. Ріта відчувала себе тінню — невидимою, непотрібною.

“Чому я терпіла це стільки років?” — думала вона, гладячи Мурку ввечері. Її шлюб був як застигла ріка — без емоцій, але з обов’язком. А Богдан… Його посмішка, його голос — це був шторм, що манив її з берегів.

---

Богдан попросив Ріту залишитися після роботи, щоб допрацювати презентацію. Офіс стих, лише слабке світло ламп освітлювало їхні обличчя. Він сидів поруч, його плече торкалося її, і Ріта відчула тепло, що розливалося по тілу, ніби сонце на воді.

— Ти добре справляєшся, Ріто, — сказав він, і його голос був м’яким, як шовк. — Але чому ти завжди така напружена?

Вона знизала плечима, відчуваючи, як її серце калатає.

— Мабуть, звичка… чи страх, — прошепотіла вона.

Він посміхнувся, і його очі, як темні зорі, зупинилися на ній.

— Ти не мусиш боятися мене, — додав він, і його рука ненароком ковзнула по її долоні, залишаючи слід, як крапля дощу на склі.

Ріта відвела погляд, борючись із собою. “Я заміжня,” — думала вона. — “Але чому це почуття таке живе?” Її бажання змінити життя боролося з провиною перед Антоном, і вона відчула, як сумніви, мов тіні, оточують її.

---

Дощ почав накрапати, коли вони завершили роботу. Богдан запропонував її підвезти. У машині повітря загусло, і його погляд, як приплив, тягнув її до нього. Вони під’їхали до під’їзду Ріти, Богдан дістав парасольку щоб провести її до дверей та відчинив їй двері авто.

— Ти знаєш, Ріто, ти особлива, — сказав він тихо, зупиняючись біля дверей. — Я не можу припинити про тебе думати.

Вона затамувала подих, відчуваючи, як її тіло тремтить.

— А я… я не знаю, що робити, — прошепотіла вона, і сльози набігли на очі. — Я заміжня, Богдане.

Він нахилився ближче, його рука торкнулася її щоки, і його подих, як теплий вітер, обійняв її.

— Я не хочу тебе змушувати, — сказав він, — але я не можу без тебе.

Парасолька наче вирвалася з рук Богдана і їхні губи зіткнулися. Ріта відчула, як усе її єство розплавляється, ніби лід під сонцем. Його поцілунок був ніжним, але голодним, і вона відповіла, забувши про все — про Антона, про обов’язок, про сором.

Його руки обійняли її талію, притягнувши ближче, і Ріта відчула силу його грудей крізь мокру сорочку, ніби хвиля, що накочує на берег. Його губи ковзнули по її шиї, залишаючи гарячий слід, і вона здригнулася, відчуваючи, як її тіло відгукується на кожен його дотик. Її пальці заплуталися в його волоссі, і вона відчула, як пристрасть, мов ріка в повені, затоплює її, змушуючи забути про все.

---

Сидячі вдома на дивані Ріта відчувала, як її серце калатало, а думки металися. “Я зрадила його,” — подумала вона, уявляючи Антона, його грубі слова, його байдужість. Але водночас вона відчула свободу — першу за роки. “Може, я заслуговую на щастя?” — питала вона себе, і бажання змінити життя переважило сумніви. Вона впала на диван і залилася сльозами відчуваючи безпорадність. Вона карала себе за те, що дозволила собі почуття до іншого чоловіка. Але бажання бути щасливою не покидало.