Західноукраїнські землі у міжвоєнну добу: між окупацією та автономією

У 1921 році був підписаний Ризький мирний договір. Згідно з ним, Польща отримувала Західна Волинь, Полісся, Холмщина, Підляшшя. РСФРР і УСРР відмовилися від претензій на Галичину . У 1923 р. Рада послів країн Антанти дозволила Польщі приєднати до своїх територій Східну Галичину .

Окуповані українські землі становили третину території тодішньої Польської держави. Згідно з переписом населення 1931 р. на них проживало майже 9 млн чоловік, серед яких 5,6 млн українців. У перші місяці окупації управління західноукраїнськими землями здійснювали безпосередньо військові органи. Пізніше влада перейшла до Генерального цивільного комісара, який спирався на військові гарнізони. Українські землі входили до складу Львівського, Станіславського, Тернопільського, Волинського, Поліського та Люблінського воєводств.

Польська система управління була побудована на сильно централізованій адміністративній структурі. Ключовими управлінцями були старости, що мали значний вплив і виконували функції на місцях. Вся система підпорядковувалася воєводам, яких призначав президент за рекомендацією міністерства внутрішніх справ. Воєводське управління складалося з відділів, які контролювали конкретні напрями роботи на місцевому рівні. На рівні повітів керували старости, а нижче по ієрархії — війти, які очолювали гміни, та солтиси, відповідальні за сільські громади. У великих містах громадське самоврядування очолював президент, у менших — бурмістр. Ця структура обмежувала будь-яку місцеву ініціативу та служила інтересам окупаційного режиму. Українців майже не допускали до адміністративних посад .

Польський уряд поділив Польщу на А, яка складалася із суто польських земель і була промислово розвиненою, та на Польщу Б – з українських земель, які розглядалися як ринок збуту товарів, джерело сировини й дешевої робочої сили. Ці території мали слабко розвинену промисловість. Якщо промисловому розвитку корінних земель польський уряд активно сприяв, то на українських землях все зводилося до створення дрібних чи навіть кустарних підприємств, які всеодно могли належати полякам або іншим іноземцям .

Важким тягарем для українців стали податки, високі ціни на промислові товари та низькі на сільськогосподарську продукцію підривали економіку селянських господарств. Важкі соціально-економічні умови життя на західноукраїнських землях спричинили еміграцію. З чотирьох воєводств Західної України в 1925–1939 рр. емігрувало понад 373 тис. осіб. переважно працездатного сільського населення. Щоб захистити свої інтереси, селяни створювали торгівельні організації, що зумовило створення єдиного кооперативного руху. Якщо в 1926 р. у Галичині було 2500 кооперативів, то в 1939 р. їх стало 4000. Їх діяльність дозволяло хоч якось регулювати ціни на сільськогосподарську продукцію, що покращувало становище селянства .

В 1926 році польський політик Юзеф Пілсудський здійснив державний переворот в країні, що звело нанівець всі сподівання української нац.меншини. Поляки перейшли до насильницької асиміляції, що отримала назву “пацифікація”. Уряд здійснив жорстокі погроми мирного населення застосовували поліцейські і навіть військові підрозділи. Вони руйнували українські кооперативи, закривали культурні заклади, розпускали молодіжні організації, конфісковували майно та продукти тощо. Вдавалися також до фізичних розправ. Заарештували понад 2 тис. українців, третину з яких було засуджено до тюремного ув’язнення. Все це супроводжувалося репресіями опозиційного руху. Політиків не допускали до виборчого процесу та обмежували їх діяльність. У 1934 році був створений концетраційний табір у Березі Картузькій, куди завозили політв’язнів, які належали до опозиційних партій або підпільних комуністичних та націоналістичних організацій .

Незважаючи на скрутне становище, українці не полишали намірів здобуття державності чи політично-культурної автономії. На відміну від УРСР, тут була набагато краще політичне становище, що дозволяло місцевим політикам легально чинити опір польській політиці стосовно нац.меншин. В середині 20-х рр. існувало 12 українських партій, що діяли легально та мали можливість видавати опозиційну пресу. Їх представники були в польському парламенті .

Найбільшою українською політичною партією було Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО). Воно утворилося в 1925р. у результаті злиття інших дрібних партій та організацій. Очолив це об’єднання Василь Мудрий. УНДО висувало ідеї автономії українських земель у межах Польщі та "нормалізації" польсько-українських стосунків. Партія виступала за Але виступало за націоналізацію великих промислових підприємств, за забезпечення. Вони пропонували провести аграрну реформу та передачі поміщицьких земель малоземельним і безземельним селянам. Існували інші демократичні партійні організації. В 1926 році внаслідок об’єднання соціалістичних та лівоцентристських партій утворилася Українська Соціалістична радикальна партія (УСРП). Досі діяла заснована ще у 1899 році Українська соціал-демократична партія(УСДП). Ці дві партії виступали за автономію українських земель в складі Польщі, засуджували антиукраїнську політику, а також бачили можливість об’єднання з УРСР в нову соціалістичну Україну, яка була б незалежною від Москви та Варшави.

В 1923 році прорадянські сили створили Комуністичну партію Західної України(КПЗУ). Очолювали партію Й.Крілик і Р.Кузьма. Через свою антиурядову діяльність партія діяла підпільно. В їх плани входили націоналізація промисловості, право на самовизначення і приєднання до УРСР. Вони хоч і діяли в інтересах СРСР, але водночас проводили самостійну діяльність . Наприклад, в 1928 році за їх ініціативою була створена Українське селянсько-робітниче об’єднання, що намагалося діяти в інтересах селян та робітників. Після Голодомору та сталінських репресій популярності комуністичних ідей в Польщі завдали відчутного удару. В 1938 році КПЗУ розпустили .

Популярність праворадикальних сил в Європі не обійшло стороною й Польщу. В 1920 році було створена Українська військова організація, яку очолив ветеран світової війни та національно-визвольних змагань Євген Коновалець. Метою УВО було звільнення всіх українських земель. Вони теж діяли підпільно. Протягом 20-х років вони займалися саботажем та диверсіями. Через невдачі, конфлікти між учасниками організації та відсутності фінансування їм довелолося шукати підтримку серед інших націоналістичних груп. В 1929 році УВО та декілька схожих за поглядами угрупувань об’єдналися в Організацію українських націоналістів . Більшість політично активної молоді західноукраїнських земель захопилася націоналізмом, тоді як старше покоління залишалося прихильником демократичних партій.

В основі ідеології ОУН лягли праці Дмитра Донцова, який створив український концепт інтегрального націоналізму. За ним нація була найбільшою цінністю, а здобуття незалежної держави ставало головною метою. Щоб добитися цієї мети, на думку ідеолога потрібно було виховати з українця людину, яка б горіла фанатичною любов’ю до своєї нації. Програма ОУН передбачала становлення незалежної держави з однопартійною системою на чолі з “вождем”, у якого будуть необмежені повноваження .

ОУН організовувала постійні збройні акції проти поляків, щоб спровокувати масове повстання. Коли крайовим провідником організації на західноукраїнських землях став Степан Бандеру, то активізувалися терористичні акти, зокрема. В 1933 році оунцівці здійснили замахи на життя працівника радянського консульства у Львові Майлова та директора гімназії Івана Бабія. В 1934 році було вбито польського міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького. Польська поліція заарештувала Бандеру, засудивши його до смертної кари, яку згодом замінили на довічне ув’язнення.