В.С.А.С

БЛЯЯЯДЬСЬКИЙ ХОЛОД! І темнота, хоч в око стрель!

Новий рік підкрався, як маніяк у підворотні . На телефон приходить тільки два смс. Перше від Kyivstar: «Поповніть рахунок, злидні», а друге… від Кличка. «Шановна пні Дзиго… віт… вітага… вітаняю вас з насу… з наступ… з нвим рком!». І все. Охуєнне свято.

Посеред кімнати вже стояла, накренившись як Пізанська вежа після п’янки, моя гордість – ЯЛИНКА. Я ж еколог, блядь, я дерев не рубаю! Я її три години викопувала в Маріїнському парку пластиковою ложкою з-під йогурта, разом з корінням і шматком промерзлої теплотраси. Я тягла її на горбу через весь Хрещатик, кричачи, що це "мобільна точка незламності для дятлів" Замість горщика – вкрадений в АТБ кошик для продуктів. А на верхівці, замість зірки, блимав жовтим справжній вуличний світлофор, який я збила арматурою на перехресті, бо на зеленому світлі був намальований "чоловічок", що йде. А де, блядь, жіночка?! Де небінарна особа?! Де, сука, білка на візку?! Цей світлофор був символом патріархального гніту і шовінізму! Я застосувала до нього "гендерно-нейтральну арматурну терапію"! Гірлянда з нього вийшла зашибісь, тільки трохи сліпить

і від блимання у мене сіпається ліве око, а пацюк під плінтусом почав танцювати тектонік

На фоні бубнить телевізор. Там якийсь російський канал (щоб поржати). Сидять в студії ті двоє зелених гуманоїдів, яких наші ще не поміняли, і перелякано кліпають очима. А ведучий, з пикою, як розварена дупа, верещить: "Ви посмотрітє! Еті нацисти даже сваїх інапланєтян мовє нє научілі! Ми їм гаварім скажи па-ля-ни-ця, а оно булькаєт! Вся Україна на своїм нарєчії гаваріть разучілась!". Ідіоти, бля.

Вельможа. Моя Богиня. Вона залізла у стару шафу. Там, серед молі і старих пальто, вона примотала синьою ізострічкою до швабри китайський мікрофон за 25 гривень.

– Ці оптимістичні виродки, – прошипіла вона з глибини шафи, налаштовуючи ноутбук, що працював на дровах. – Колядники... Вони прийдуть. І їхні фальшиві співи зіпсують мій запис. Я пишу панк-рок кантату про смерть щура в трубі опалення. Мені потрібна тиша. Зробити так, щоб цей дім вважали проклятим. Хочу абсолютної, гнітючої тиші. І щоб ніхто не зайшов!

ЗАВДАННЯ ВЕЛЬМОЖІ!!!!

Моє серце тьохнуло, а між ногами стало так волого, що там можна було сміливо висаджувати, блядь, ялинки!

— Буде виконано, моя Пані! Слава активістам, смерть ворогам і колядникам! Жодна сука не пройде! Я влаштую їм тут Армагеддон! – заверещала я, кидаючи руку з арматурою до сонця так рвучко, що іржавий кінець пролетів в міліметрі від єдиної лампочки на стелі, змусивши її гойдатися.

Це був мій «Міцний Горішок», помножений на «Один Вдома», але під кислотою! Штаб – це мій хмарочос Накатомі, блядь! А я – Брюс Вілліс, тільки з цицьками і без взуття!

– Хвоє! – гаркнула я. – Ти будеш моїм негром! Ну, тим поліцейським з рацією, що сидів надворі і жував пончики! Вали в будинок навпроти, ось тобі телескоп (спиздила в школі) і рація (вкрала в охоронця АТБ). Будеш моїми очима!

– Бути негром… у цьому білому снігу розпачу… це так символічно… чорна пляма на білому сарані… – прохрипіла Хвоя, взяла рацію і пошкандибала геть.

Я роздяглась по пояс і полізла у вентиляцію. А в квартирі… в квартирі я залишила ЇХ. Пастки.

П’ятдесят? ТА ТУТ ЇХ СОТНЯ, НАХУЙ! Я використала все, що знайшла на смітнику і в коморі Вельможі!

І почалось…

Стук у двері. Глухий, важкий.

– Електрікі! Откривайтє, там щиток іскріт!

Два сині як ізолента майстри завалюються в коридор. Перший робить крок і… ХРЯСЬ! Наступає на дошку з цвяхами, яка катапультує йому в лоб банку з зеленкою!

– АЙ БЛЯ! – кричить він і хапається за дверну ручку в кімнату. А вона – підключена до фази!

– ААААА!!! ПЕТРОВИЧ! ЕТА ФАЗА!

Петрович, п’яний в гімно, відпихає його:

– Ти дурак, Сірьога! Вазьми за краний провад!

Хапає червоний дріт, що звисає зі стелі. БЗЗЗЗЗТ!!! Його трусить як в припадку!

– ПЕТРОВИЧ!!! ЦЕ ТЕЖ ФАЗА!!!

Він падає, зачіпає ногою розтяжку – на них зі стелі падає сітка з іржавими гантелями! Вони пробують встати, опираються на стіну – а вона в КЛЕЇ! ЧВАК! Прилипли! Намагаються віддерти руки – падають штани, бо я підрізала резинки! Сірьога кричить: «МАМА, ГДЕ НОЛЬ?! ЗДЕСЬ ОДНА ФАЗА!!» і наступає на граблі, які б'ють його по яйцях так, що він співає високим сопрано! Петрович повзе по підлозі, а вона намазана салом! Він котиться як боулінг-шар, збиває вішалку, на нього падає відро з мазутом! Фініш! Лежать, курять, плачуть.

Дзижчання в рації:

– Дзиґо… об'єкт біля дверей… Посильний… Душа її рожева, як мрії ідіота… але доля її чорна… Кхе-кхе…

Стукіт. Ніжний голосок: «Нова пошта! Доставка!».

Відчиняються двері (я залишила їх наживками). Заходить дівчина-кур’єр. Років 20. Косплеєрша! В костюмі анімешної лисички, з вушками і хвостом, блядь! І, судячи з того, як цей хвіст підозріло стирчав і не тримався на ремені, це був не просто елемент костюму, а глибока, сука, інсталяція прямісінько в її чакру, якщо ви розумієте, про що я. "Поштарі знають, як зайти з тилу" – подумала я.

– НЯ! Вам посилоч… – починає вона.

І наступає на першу плитку. КЛАЦ! Плитка провалюється, звідти вистрелює пружина з мукою! ПУФФФ! Вона біла!

– Ня? – кашляє вона.

Робить крок назад – вступає в таз з монтажною піною! «НЯ!!!». Махає руками, зачіпає розтяжку – з антресолі на неї виливається смола! Вона тепер в пір’ї і смолі, як опудало! Біжить вперед – підлога під нахилом! Вона ковзає, верещить "НЯЯЯЯЯ!!", влітає в кухню! Там вентилятор розкидає на неї порізаний дощик і биті іграшки! Вона вся блищить і кровоточить!

Падає на стілець – а він з секретом! З-під сидіння вистрілює подушка-пердушка, начинена перцем!

"АПЧХІ-НЯ!!!".

Вона біжить до шафи, думаючи там сховатись! Відкриває дверцята – і тут головний калібр! Велетенське ГУМОВЕ ДІЛДО на пружині від "КАМАЗу"!

БДЗИЩЬ!!!

Воно влітає їй у відкритий рот, заштовхує звук "НЯ" їй назад у шлунок, її очі вилазять з орбіт, як у того щура з «Льодовикового періоду»! Вона давиться, дригається, і тут пружина розтискається! Її як з катапульти викидає назад через весь коридор, вона пролітає через розбите електриками вікно (дев'ятий поверх, похуй!) і падає з криком «НЯЯЯЯ-БЛЯЯЯЯ» прямісінько в дитячий надувний басейн внизу, який замерз в лід! Бінго!

І тут шорох біля ноутбука Вельможі. ОП-ПА! Руські хакери! Трійка дрищів в спортивках і з балалайками за спиною.

– Славік, а ти увєрєн, што ета СБУ? Как-то воняєт хуйова...

– Тіха! Качаєм сєкрєтниє данние!

Він тикає викруткою в розетку – його б'є током, він падає в ванну, яка наповнена… енергетиком «Revo» і підключена до фази! Його колбасить!

Другий сідає на унітаз, щоб підключитись до вайфаю – а унітаз ЕЛЕКТРИЧНИЙ!

ТРРРРРЯСЬ!!!

Його дупу пронизує 220 вольт! Балалайка в його руках починає світитися, іскрити, струни плавляться і самі починають грати спід-метал версію гімну СРСР на максимальній швидкості!

– МИ ПЄРЄПУТАЛІ! ЕТА НЄ СБУ! ЕТА АД! СЛАВІК, Я ВІЖУ СТАЛІНА, ОН ГОЛИЙ!

У вікні з’являється дивне сяйво.

Третій вирішив вистрибнути сам, але потрапив ногою в петлю з новорічної гірлянди, яка була прикручена до лопатей вентилятора, що вилетів разом з рамою. Лопаті ловили вітер! Хакера підняло в небо, і він просто почав повільно зникати на фоні повного Місяця. Це було так естетично, що Хвоя навіть не римувала, просто дивлячись на це «міграційне мистецтво».

В рації голос Хвої: – Апокаліпсис надходить на санях… вогонь з неба… ППО не дрімає… Кхе…

З неба, димлячись, падає щось синє і бородате. ДЄД МАРОЗ! Справжній кацапський! Його збило наше ППО! Він палає, кричить: «ПА ДЄДУШКЄ СТРІЛЯЮТ БАНДЄРАФЦИ!». Врізається в балкон, пробиває скло! Падає в кімнату, наступає на дитячі машинки, падає єблом в торт з гірчицею, який я пекла тиждень!

Встає, весь в кремі, синя шуба димить. І тут до кімнати вриваються КОЛЯДНИКИ! Наші, діти з битами!

– Це ж москальский поп!

І починають його пиздити звіздою, мішками з цукерками і просто ногами! «БИЙ ЙОГО! ВІН НЕ ЗНАЄ КОЛЯДКИ!».

Я в вентиляції в екстазі! Це найкраще шоу!

І тут – ГУРКІТ В КАМІНІ (якого нема, але дірка в стіні є).

– ХО-ХО-ХО, МАЗАФАКА! – вивалюється САНТА КЛАУС! Товстий, як капіталізм!

Він робить крок і… КЛАЦ! Капкан на ведмедя (з музею вкрала) хапає його за ногу!

– OH SHIT! GODDAMMIT!! – кричить він.

Стрибає на одній нозі, заплутується в гірлянді, вона затягується на шиї, він падає, перекидає на себе шафу з книжками, першим йому в перенісся влітає подарункове, в твердій палітурці видання: «Віталій Кличко: Як дивитися в завтрашній день, коли ти сьогодні», вагою в п'ять кілограм київського бюджету!

Слідом летять очікувані лаври – священна реліквія, яку ми винесли в собі з Ботсаду: засушена, зморщена, як мумія, шкурка банана «Грос-Мішель», що лягає йому на лице, наче Чужий!

Його добиває зачитаний до дірок, заляпаний кров’ю і сльозами том Едгара Аллана По з помітками Хвої на полях типу «ворон — це не птах, а стан душі».

І контрольний, сука, у голову – особистий щоденник-мануал Вельможі: «Теорія Струн, Панк-рок та Мистецтво правильного запарювання Мівіни в умовах апокаліпсису»!

Санта повзе до виходу, натикається на відро з льодом – послизнувся! Проїхав пузом по тертках для сиру, які я приклеїла до підлоги! Вилітає у вікно слідом за лисичкою-кур’єром! ЛЮПС! Прямо на лід! «Oh God, why?!»

І фінал. Двері зносить з петель.

В дверях стоїть велична фігура. В шкіряній куртці. КЛИЧКО!

– Я… е-е-е… п-прийшов… д-дати… м-медаль… – каже він, дивлячись на порожню шафу, думаючи, що це я.

– П-пані Дзиґо! Ви так незвично… сьогодні… виглядаєте. Ви така… е-е-е… д-дверна сьогодні! Ця шафа – це… інклю-зю-зю-вність для одягу!

Він підходить до шафи, вішає на ручку медаль. Потім хоче потиснути ручку дверей як руку. Смикає її.

І з шафи вилітає величезна, шкіряна, боксерська рукавиця (брала в нього ж в кабінеті, поки він спав) на титановій пружині!

БА-БАХ!!!

Прямий в щелепу!

– СОСИСКА!!! – кричить мер і з неймовірною грацією летить спіраллю через всю кімнату, збиває люстру, робить сальто і вилітає у те ж саме, сука, вікно!

ЛЮПС! Третій пішов! Санта і Лисичка його приймають.

"ОХ, ШЕТ, ЕВГІ ГОН АГЕН!", – лише чується з басейну. Там вже людно.

Вони там вже в преферанс грати можуть на тому льоду!

Я злажу з вентиляції. Вся в павутинні, сіськи брудні, щаслива як слон. Хакери догорають на унітазі під звуки електро-балалайки. Дід Мороз стогне під ногами колядників. Електрики сплять в обнімку.

Я вмикаю рацію.

– Хвоє! Ми це зробили!

З рації чути хрип і вірші:

«Щедрик-ведрик, в домі мрець,

Хакер зсмажився, писець,

Електрична йде ріка,

В дупі фаза, смерть гірка…

Щедрик, щедрик, виє сирена,

Красиво так пульсує вена.

В тебе жінка чорноброва,

А в мене доля лиш херова.

Дрон летить до нас в вікно,

Знімемо про смерть кіно.

Бах!

Щедрик-ведрик,

Усі ми лиш нулик,

В коді помилка,

Життя – це несилка.

Ти лиш піксель,

Сраний шніцель,

Впав Кличко у синій лід,

Ось такий от Новий Гід…

Кхе-кхе-кхе……»

Я озираюся. Хаос. Руїна. Прекрасно.

І тут мій погляд падає на тумбочку.

ВАЗА.

Срана китайська ваза Вельможі. Стоїть. Неушкоджена. Навколо неї дірки від куль, плями крові, шматки дідів морозів, а вона стоїть, сука, блищить! Я її зберегла!

Відчиняється дверцята шафи. Звідти виповзає Вельможа. З мікрофоном. На обличчі – грим а-ля «The Crow» і повний дзен. Вона дивиться на цей пиздець.

– Звукоізоляція була непогана, – каже вона своїм загробним голосом. – Тільки в кінці хтось крикнув «сосиска» не в тональності. Але для панку підійде.

Вона бере з тумбочки вазу, дивиться на неї… і спокійно кидає на підлогу.

ДЗИНЬ!

– Вона мене дратувала. Занадто ціла для цього вечора. Йдемо їсти мівіну.

Раптом синій Дід Мороз, якого недобили діти, вирішив зігріти рештки організму і запхав свою ватну бороду в роздовбану мікрохвильовку, куди я вже завбачливо сховала «заряд C-4» (пластилін упереміш з найпотужнішими петардами). В той самий час мій телефон на столі сказився від СМС «Увага, повітряна тривога!», і від цієї пекельної вібрації з антресолі зірвалося відро з силікатним клеєм! Воно впало, сука, ідеально — чітко на голову кацапу-хакеру, що сидів на унітазі з електробалалайкою (він був чи то вже мертвий від струму, чи просто завис, мріючи про берізки).

Він смикнувся! Але точкою неповернення стало інше! Внизу, у дворі, біля замерзлого басейну, де вже лежала купа-мала з Кличка, Санти і Лисички, просто йшла повз наша знайома — Зоряна, руда язичниця-ідіотка. Вона іскрила як несправна проводка! Побачивши тіла у воді, вона вирішила, що це ритуал, і закричала: «ВО СЛАВУ ПЕРУНА!!!», тицьнувши пальцем у лід, щоб «благословити воду» розрядом у 10 тисяч вольт!

І понеслося!

Імпульс від Зоряни пішов по трубах вгору, зустрівся з хакером в клею, мікрохвильовка Діда Мороза детонувала, унітаз дав іскру в каналізацію, де крокодили набзділи метану, метан вибухнув, а ударна електро-хвиля пішла по кабелях інтернету прямо на ТЕЦ!

КЛАЦ! Все згасло. Гнила, абсолютна тиша.

Ми сидимо під мигаючим Жовтим оком мого трофейного світлофора. Втрьох. Я, Вельможа і Хвоя. В пилюці, в штукатурці і в щасті. Ми міцно обнялися, гріючи одна одну, і хрумтимо сухою мівіною, передаючи брикет по колу. Смачніше за фуа-гра, блядь. Хвоя на мить усміхнулася — справжньою, живою посмішкою, без натяку на морг.

Голос сусіда знизу, у якого з унітазу фонтаном пішло гівно упереміш із контуженими крокодилами:

— ТА ЇБ ТВОЮ МАТЬ, ЗНОВУ ГРАФІК ЗСУНУЛИ!

Галя, неси рушницю! До нас лізе хтось зелений! О-о-о… це шо, блядь, Гєна?! ГЄНА, ПАДЛО, ДЕ ТИ ЧЕБУРАШКУ ПРОПИВ? Чому ти в моєму унітазі?! Ану виплюнь мій капць, ти, сука, з «Союзмультфільма»!

Знов Зеленський винен! Точно він! Якби не він, вже б давно "мир" був, газ по три копійки, і крокодили б у трубах не заводились! Це він їх в біолабораторіях вивів, щоб пенсіонерам сраки кусати! Ганьба владі! Ганьба рептилоїдам!

Графіку нема, світла нема... Життя — це просто черга в сраку... Але знаєш, Галю? Коли я мріяв жити "як у Флориді", я, блядь, мав на увазі сонце і пляж, А НЕ СРАНИХ АЛІГАТОРІВ, ЩО ЖЕРУТЬ МІЙ ЙОРШИК ДЛЯ УНІТАЗУ! СУКАААА!

І я розумію… Що це найкращий Новий Рік у моєму їбанутому житті! В.С.А.С. непереможний! Слава Хаосу! Пандус для Санти ми так і не побудували… але я ж, курва, не будівельник, я ідейна натхненниця!