Четверо схиблених та пошук нового дому

- Чому… завжди я… виконую всю брудну роботу? - сердито пихкав дворф, тягнучи візок з речами.

- Не ремствуй і волочи давай, - криво всміхнувся Ленмаріель. - Алкота нещасна.

- Я святкував зі своїми братами-дворфами укладення вдалої угоди! - обурився Горін. - В нас так прийнято!

- А влаштовувати опісля мордобій і потрапляти за це в клітку у вас теж прийнято?

- Дідько! Ну що нам заважало коня взяти?

- Послухай, мій сварливий і трохи лінькуватий друже…

- Сам ти лінькуватий! Вухате зніжене дурло…

- Не перебивай. Так ось… По-перше, на коня в нас вже немає грошей. Здогадуєшся, чиєю милістю? Отож. По-друге. Навіть якби ми його через портал протягли - що нам потім з ним робити на тому кінці пустелі? Їздити ми на ньому нікуди не зможемо. На м’ясо забити?

- Пустив би його на свої досліди… химеродурнолог.

- На досліди ми тамтешніх тварин наловити можемо, абсолютно безкоштовно. Є ще й “по-третє” - нам всього-то треба вийти з міста, дістатись якоїсь тихої місцини і звідти відкрити портал. Тому я взагалі не розумію, чого ти виступаєш… Тим більше там в основному метал, з яким ти надалі працюватимеш.

- Ну хоч магією підсобив би!

- Я ману бережу, мені ще портал створювати.

- Злидень.

- Лайдак.

- Зараз як з’їжджу по мармизі вухатій!

- Тягни давай… Їздець.

- Мала, ну хоч ти допоможи!

- Пф, розігналась, - манірно підтисла губки Марія. - Хоча, знаєш… вибачишся за “дрібну” - так і бути, спробую допомогти. Але це не точно.

- Злюка ти. Вся в свою темну подружку…

- Гей, не ображай Лорі!

- Вона сама кого хочеш образить…

Трійця нарешті завершила свої справи у місті. Ленмаріель виконав свою обіцянку, зробив для місцевої общини дворфів партію артефактів та отримав за це плату. Вони зробили всі необхідні покупки, лишалось одне - знайти транспорт. І транспорт був знайдений.

В сараї місцевого каретного майстра ельф пригледів компактний двоколісний візочок - в нього можна було або запрягти коня, або використовувати, так би мовити, ручну тягу. І в якості ручної тяги виступав… ну а хто ж це ще міг бути? Варіантів небагато.

Візок був навантажений скринею зі зливками металу, мішками з сировиною, невеликим стосом дубових дощок та всілякою іншою всячиною - зокрема, там був мішечок з дешевим напівдорогоцінним камінням. Ну, це для місцевих воно було напівдорогоцінним та дешевим - в дорогих прикрасах його не використовували, а для артефактів, як вважалось, камінці не годились. Але якщо застосувати до них певні методи огранки (якими володіла Лорі), то з цих камінчиків могли вийти непогані накопичувачі.

Ну а ще на візок пішли останні гроші - але то вже не заслуговуючий уваги нюанс.

Віддалившись на кілька миль від міста, вони звернули до лісу, знайшли віддалену галявину, і Лен, просканувавши околиці та нікого навкруги не виявивши, відкрив портал.

* * *

“Нарешті повернулись!” - серце Лоріанхейн радісно тьохнуло, коли ззовні долинув тихий передзвін, а печеру осяяв відблиск від зеленого сяйва порталу.

Першим всередину увійшов Горін, і вираз його обличчя аж ніяк не виявляв радості від повернення додому. Зате різнокольорові очі Ленмаріеля, що з’явився слідом, сяяли не гірше за зірки у ясну ніч. Одразу за ним забігла Марія, назустріч якій з радісним “мрряу” кинувся Комочок.

- Маленький! Скучив за мною? - дівчинка підхопила на руки та притисла до грудей рожевий клубок шерсті, що одразу ж радісно замурчав.

- Ну, вухатий? - дворф розтягнув губи у кривій посмішці. - А ти чого не кажеш: “Скучила за мною, маленька”? І на руці її так само візьми, - він перевів погляд на ельфійку та оцінююче зіщулився. - Ну або ти його. А то цей здихлик, мабуть, не впорається.

- Горіне, - оманливо лагідним тоном промовила Лорі, - німота. Пам’ятаєш? - вона зробила рукою жест, вдавши, ніби формує заклинання. - Це було останнє попередження.

Зробивши кілька кроків уперед, вона обійняла ельфа і міцно притислась до нього.

- Я сумувала, світлячок, - ледь чутно прошепотіла вона, потершись щокою об його волосся.

- Я теж, Вогнику. Я теж…

- О, це надовго, - скрушно похитав головою дворф. - Мала, ходімо поки речі розберемо, чи що.

- А сам що, не впораєшся? - невдоволено скривилась Марія, не відволікаючись від надзвичайно важливої справи - нагладжування кота.

- Що значить “сам”?! - сердито набурмосився Горін. - Хіба мало того, що я це все сюди тягнув? Чи це мені одному треба? Ви тут всі вкрай вже обалділи, я бачу.

- Та що ж ти будеш робити, - зітхнула Лоріанхейн. Ельфи знехотя розтисли обійми та відпустили одне одного. - Зараз допоможемо тобі. Не репетуй, як мале дитя…

- Не треба жартувати про мій зріст!

* * *

- Нівроку камінці, - схвально промовила Лоріанхейн, перебираючи вміст мішечка з кристалами. - На накопичувачі згодяться. Ти молодець, що прихопив їх, світлячок - я про це навіть не подумала. З Дикого Світу я, звісно, взяла з собою деякий запас, але він обмежений, а повертатись туди тільки заради кристалів - ризиковано.

- Там ще дещо для тебе є, - посміхнувся Ленмаріель. - У Сільверлейку я трохи прогулявся крамницями тамтешніх текстильників - і придивився до місцевих зразків тканин. Взяв кілька рулонів, по одному різних видів. Це, звичайно, не твій павучий шовк, але на вигляд - якість непогана.

- То ось на що ти останні гроші вгехав! - єхидно вимовив Горін, перебираючи й сортуючи зливки металу зі скрині. - Ні щоб коня таки взяти, хоча б в оренду, аби бідному дворфу не довелось надривати спину і на собі той клятий візок тягнути…

- Бідний ти, нещасний, - удавано тяжко зітхнула ельфійка. - Гадаю, тканині я теж знайду застосування… А з павучим шовком, може, з часом і вирішимо проблему.

Варто зазначити, що поміж іншим зразків дрібної фауни, які ельф притягнув з собою, була і пара сонцепавуків - тих самих, павутину яких у Дикому Світі Лорі використовувала для прядіння. Самих павуків вона при цьому намагалась не чіпати - хіба паралізувати або знерухомити, якщо вони проявляли агресію. Їх популяція була зовсім невеликою, і якщо членистоногих винищити - можна було лишитись без джерела ресурсів. Тому, коли Лен попросив зловити йому пару штук для експериментів (в тому числі й для дослідження процесу створення павутини і можливості виведення організму з подібними якостями), вона спочатку цю ідею не схвалила. Лише коли ельф пообіцяв, що павуки лишаться живими і він їх потім відпустить - погодилась.

Експерименти в результаті затягнулись - провести їх грунтовно і при цьому не скалічити “піддослідних” було справою нелегкою, і до пункту “відпустити” справа так і не дійшла. Зате тепер створіння зі схожим на сонце візерунком на спині згодились в іншій якості. Якщо знайти для них місце, де вони зможуть жити в природніх умовах, і при цьому їх не винищаьб місцеві хижаки - то, можливо, восьминогі з часом розплодяться, і четвірка матиме джерело якісної тканини і в цьому світі. Але то все були плани на майбутнє, втілювати які передбачалось лише після остаточного облаштування й будівництва нормального житла.

- В нас тепер половина вільного простору мішками й коробками закладена, - зауважила Марія. - Хоч бери знов печеру розширюй.

- Ні, розширювати ми нічого не будемо, - похитала головою Лорі. - Почнемо одразу будувати дім в такому вигляді, як ми його обговорювали. А до того часу - можна й потіснитись трохи… До речі, мала, а ти-то чого з порожніми руками?

- Та не знаю, - збентежилась дівчинка. - Не пригледіла собі нічого… Гаразд, ви тут розважайтесь - а я піду в намет, перевдягнусь. Цей одяг класний та зручний, але джинси і футболку мені ніщо не замінить.