Четверо схиблених та пошук нового дому

Пошук необхідних координат для вихідної точки порталу зайняв ще два дні. За цей час Ленмаріель встиг тричі згадати недобрим словом математику та її посестру - просторову, будь вона неладна, магію. Самого ельфа неодноразово прокляв Горін, якого той вкінець замучив розпитуваннями. Причому проклинав такими вишуканими конструкціями… Якби дворфам, хоча б в теорії, була підвладна магія, він би точно став видатним та знаним малефіком.

Коротше кажучи, після цього мапа світу або хоча б регіону була внесена в список необхідних придбань одним з перших пунктів. З порталу вони мали вийти на південному краю пустелі, звідки лишалось пройти ще трохи пішки - а там вже й кордон королівства Вінгфельд. Кордон з цього боку особливо не стерегли - крім диких звірів, охороняти його не було від кого. Авантюристів, які швендяли в пустелю і назад, за мовчазною згоодою не чіпали - торгівля древніми артефактами була важливою (хоч і неофіційною) складовою економіки королівства. В разі чого якраз авантюристами можна було і прикинутися.

Усі зібрались у печері. В Горіна на плечах був рюкзак - наразі там був лише запас провізії в дорогу та той самий мішечок з золотими монетами, які передбачалося продати скупнику під виглядом знахідки з древніх руїн.

Ленмаріель був з саквояжем - в цілях безпеки ельф вирішив зайвий раз не світити наявністю просторової кишені. У саквояжі був набір заготовок та простих артефактів, які химеролог планував збагрити місцевим майстрам артефактної справи. Ну, принаймні спробувати.

Марія сьогодні виглядала зовсім інакше, ніж зазвичай - вже переодягнена в молодіжний варіант темноельфійського вбрання, яке пошила для неї Лорі колись давно ще у Дикому Світі. Як виявилось, вона дарма нарікала на новий одяг: що сарафан, що лосини, що натільна білизна були легкими, зручними, жодним чином не сковували рухів та ідеально на ній сиділи. Лише в шкіряних напівчеревиках з зав’язками ходити було трохи незвично - але нічого не вдієш: кросівок в цьому світі не існувало, тому взуття також довелось замінити.

До того ж, попросивши у ельфійки дзеркальце і розглянувши себе в ньому з різних ракурсів, дівчинка була змушена визнати - такий одяг їй личить.

Рюкзака цього разу при ній не було. Камуфляжний наплічник з емблемою давно неіснуючої, але колись популярної в світі Неополісу компанії WingTac явно не був звичною річчю для тутешніх країв. Тому замість нього була невелика наплічна сумка. Зі шкіри віверни! Останній писк моди в цьому світі, можна сказати.

Ще на кожному з трійці поверх одягу був легкий чорний плащ. Плащі також зробила Лорі, витративши на це останні запаси тканини. Все ж таки дослідники мали йти через пустелю - хоч і недовго. Від можливої піщаної бурі, звісно, можна відгородитись захисним щитом… Але життя вже давно навчило кожного з них, що покладатись в усьому на магію не варто.

Комочка лишали вдома. Хоча в цьому світі й вистачало всяких химерних тварин, рожевий кіт із крилами явно привертав би непотрібну увагу.

- Ну що, - підсумував Ленмаріель, перевіривши свої речі та оглянувши оцінюючим поглядом інших. - Здається, ми готові. Все забули, нічого не взяли… Тобто навпаки.

- Гаразд, Лен, - Лоріанхейн підвелась з короба, на якому до цього сиділа. - Йдіть, але будьте обережні. Пам’ятай, що я тобі казала. Не привертайте уваги і нічим не виказуйте, що ви не з цього світу. І наглядайте за Марією.

Ельфійка підійшла ближче.

- А це тобі, щоб не сильно сумував там за мною… - обійнявши однією рукою ельфа за шию, вона поцілувала його - довго, пристрасно, і не відпускала, доки вистачало повітря.

- Але так я буду сумувати ще сильніше, - раптово захриплим голосом промовив Лен. - Ще трохи, і я взагалі передумаю кудись йти.

- Ні, світлячку, - сумно посміхнулась Лорі. - Маєш іти. Щоб дістати все необхідне, потрібні ви з Горіном - обидва. Буде тобі стимул, - вона грайливо підморгнула, - впоратися швидше і якнайскоріше повернутися.

- Ну, ви двоє там намилувалися вже, чи ще ні? - сварливо запитав дворф. - Давай, вухатий, відкривай вже свій портал-шпортал та ходімо. Швидше сядемо - швидше встанемо.

- Час рушати, Вогнику, - зітхнув Ленмаріель. - Чекай на мене - я скоро повернусь. - він обернувся і почав формувати плетіння. Зелена рамка порталу зі звичним мелодійним дзвоном матеріалізувалася в повітрі.

- Ходімо, панове! - ельф, дворф та дівчинка одночасно зробили крок у зелене сяйво.

* * *

Вийшли з переходу там, де й планували - біля самої межі пустелі та обжитих земель, обличчям на південь. Довкола було спокійно, лиш неподалік швендяла зграя гієн. Ленмаріель кинув простеньке бойове плетіння - і собакоподібних наче вітром здуло.

- Навіть побитись до пуття нема з ким, - увімкнув свого звичного бурчуна дворф. - Вмієш ти, вухатий, все задоволення зіпсувати.

- Я відчуваю поблизу ще кілька зграй, - флегматично відповів ельф. - Можу показати напрямок - йди собі, бийся, скільки душа бажає.

- Ага, ото ще я по пустелі за тварюками не ганявся, - скривився Горін.

- Ну тоді ходімо. Не терпиться побачити, задля різноманіття, трохи живої рослинності. А то тут все пісок та пісок, жодного оазису.

- До речі, про оазис… - дворф ляснув себе долонею по лобі. - Я ж забув перед відбуттям з Дикого Світу попрощатися з моїм друзякою Брек-Таром! От халепа…

- Не думаю, що тобі б це вдалося, - Лен похитав головою.

- Що-що? - підозріло зіщулився майстер. - А ну, розкажи мені, чого я не знаю.

- Тоді, коли нас з тобою закинуло в інший світ, а Марію забрали інквізитори… Тоді Лорі зажадала від шамана розповісти подробиці, а він говорити не бажав - вважав, що ми накликали зло на нього та його плем’я. Ну, вони й посварились…трохи…

- Гірського духа вам в родичі! - обурено вигукнув дворф. - Як повернемось - передаси своїй темній, що я з нею не розмовляю. Я б їй сам це сказав… але я з нею більше не розмовляю!

- Горіне, ти неправий, - з осудом промовив Ленмаріель. - Вона тоді врятувала нас всіх. В тому числі і… Маріє, закрий вуха! В тому числі і твою спітнілу волохату дупу… капітане Вогняна Борода.

- Навіть не питаю, пане старший помічнику, звідки ви знаєте, що вона в мене спітніла й волохата, - токсично відказав Горін. - Твої збочені смаки мене давно вже не дивують. Гаразд, може я трохи й перегнув палицю… Але все одно - прикро.

- Гайда вже. Порефлексувати зможеш і дорогою. Маріє… вже можеш не прикривати вуха.

Попереду на обрії виднілись крони дерев.

* * *

Вінгфельд - зовсім невеличка країна. Навіть її столиця не виглядає вражаючою. Що вже казати про маленьке прикордонне містечко - а Брімстон був саме маленьким і прикордонним. Проте в цьому містечку життя било ключем.

Брімстон був останнім містом на шляху до пустелі. тому саме звідси вирушали у свої рейди різнокаліберні шукачі пригод, що швендяли древніми руїнами та аномальними зонами в пошуках скарбів та рідкісних магічних артефактів. І сюди ж вони згодом поверталися - якщо, звісно, лишались живими.

Звичайно, всім цим шановним (або не дуже) добродіям (і тим, хто до таких не відносився) потрібна була можливість закупитися в дорогу, а повернувшись - збути чесно намародерене. Та й просто культурно (або не дуже) відпочити, врешті-решт.

Тож в маленькому містечку мали місце бути кузня, зброярня, кілька магазинів, що торгували алхімією, артефактами і просто всякою всячиною… Була купа вуличних торговців, що дерли три шкури за всілякий хлам. Була корчма, та не одна. І, звісно, скупники - яким можна було продати все, що виніс з пустелі. Якщо, звісно, не ліньки було рушати з цим усім далі, до більш розвинених осередків цивілізації і там продати здобич за значно більшу ціну… або бути просто й невибагливо зарізаним у підворітні.

Що? Так, бордель тут теж був. Але це наразі не має значення.

І ще тут завжди швендяла купа представників всіх можливих рас і народів (крім хіба що темних ельфів та огрів, з якими в усіх інших була взаємна нелюбов). Тож дворф в обладунках, ельф у зеленому костюмі та дівчинка в хоч і трохи незвичному, та все ж віддалено схожому на місцевий одязі виглядали тут абсолютно природньо.

Поки Горін пішов шукати скупника, аби збути йому ельфійські монети, Лен та Марія вирішили прогулятися містом. Дівчинка зацікавлено крутила головою на всі боки - вона дійсно вперше була в подібному світі, і їй було цікаво буквально все: місцева архітектура, стиль життя, прояви магії (які хоч і не траплялись на кожному кроці, та все ж були). Ельф теж озирався навколо - але радше з метою роздивитись, що, де і як. Чогось незвичного у порівнянні з його рідним світом тут було дуже мало.

- Яка прегарна юна леді! - згорблений старий з сивою бородою до колін, у розшитій зірками чорній мантії та дурнуватому трикутному капелюсі лагідно поманив Марію пальцем. - Хочеш цукерочку?

- Я хочу, - голос Ленмаріеля зараз цілком годився для чаклування якого-небудь крижаного закляття. - Є з вишневим смаком?

- Тьху ти, - дід зміряв ельфа презирливим поглядом, - світлий… - і зник у провулку.

- Не відходь від мене, - суворо промовив химеролог. - В цьому місті повно пройдисвітів.

- Я й не відходила, - потисла плечима Марія. - І брати в того старого ніц не збиралась. Лене, ти що, думаєш, я геть дурна?

- Ти дуже розумна, - серйозно відповів ельф. - Але я обіцяв Лорі приглянути за тобою. А ти до цього не бувала в подібних місцях і не знаєш тутешніх реалій… О, здається, це лавка артефактора, - він кивнув у бік вивіски з кристалом на фоні щита. - Ходімо зайдемо. Гадаю, мені буде цікаво поспілкуватися з цим добродієм…

* * *

Для ночівлі вони винайняли кімнату на другому поверсі місцевого заїжджого двору. Одну на трьох. По-перше, щоб не розкидатися впусту грошима, по-друге - аби мати одне одного в полі зору. Ленмаріель намагався максимально виключити будь-який ризик.

Вечерю замовили в номер. В обідньому залі унизу тинялося стільки персонажів різних ступенів колоритності, що ельф зрозумів - варто їм лишитись там, і мордобою не уникнути. Особливо якщо хтось скаже криве слово в бік Горіна (а це б рано чи пізно сталося).

- Бісів артефактор, - скривився Лен, длубаючись вилкою у мисці з салатом. - Напівросликом виявився. Вони, мабуть, в усіх світах такі жмикрути… “Ну, пристрої, звичайно, примітивні, але я у вас їх візьму”. Примітивні! А в самого на полицях такий мотлох, що в нас навіть сопливим учням соромно було б таке комусь показувати.

- Ти просто не вмієш з ними працювати, - дворф з задоволеною посмішкою бухнув на стіл кілька досить важкеньких мішечків з монетами. - Скупник - теж напіврослик. Але куди йому до мене братися! Тож вчись торгуватись, ельфяра. Бо пропадеш!

- Ага, от саме цього мені в житті і не вистачало, - саркастично промовив ельф. - Вміння сперечатись за ціну з усякими коротунами та іншими дурисвітами.

- Ну, дещо нам з нього таки вдалось вибити, - зауважила Марія, розламуючи навпіл хрустку булочку.

- А ви, юна леді, взагалі б помовчали! - холодно вимовив Ленмаріель. - Твоє наївне кліпання очима і всі оці “ой, дядечку, ви такий мужній, у вас такі витончені бакенбарди” - воно все з цими типами не працює! До речі, для напівросликів всі люди виглядають… як би це пом’якше сказати… страшненькими. І навіть милі дівчата тринадцятирічного віку для них ні разу не милі.

- І навіть я? - невинним голосочком запитала дівчинка.

- І навіть ти! - безжально відповів ельф. - Я вважаю, далі нам в цьому містечку робити нічого. Того, що нам треба, ми тут не знайдемо, і ціни тут грабіжницькі. Треба шукати якесь велике місто, і бажано промисловий або ремісничий центр.

- Сільверлейк, на південний захід звідси, - відповів дворф. - Що, знов порталом-шпорталом твоїм підемо? Чи почекаємо відправки каравану і пристанемо до нього?

- Караван - це довго, - Лен похитав головою. - До того ж, на нього завжди можуть напасти… Не те щоб я боявся розбійників, але зайвий раз вв’язуватись у бійку не варто. Мабуть, знайдемо якусь глуху місцину і звідти підемо порталом… Але вранці треба зазирнути до картографа і купити мапу. Знов сидіти й цілими днями рахувати координати я не хочу…

Він відсунув тарілку і підвівся з-за столу.

- Ну що, шановне панство, а також всякі дворфи, - він майстерно ухилився від кинутої в нього Горіном кістки. - Час вже спати. Завтра бажано встати раніше.

Оскільки кімната була одна на всіх, то Маріїн куток ельф відгородив непрозорою магічною завісою - аби дівчинка мала хоч якийсь особистий простір.

- Ну а нам, мій бородатий друзяко, - глузливо звернувся він до Горіна, - доведеться тягнути нелегку лямку співмешканців.

- Просто чудово! - удавано оживився дворф. - Все життя мріяв ночувати в одній кімнаті з вухатим збоченцем. А що, мені таку саму штору не можеш зробити?

- Можу. Але не буду! Мани шкода.

- Злидень.

- Дурко.

- Чудо манірне.

- Плебей нещасний.

- От не треба тут! Я дуже щасливий плебей. А ти зараз станеш нещасним аристократом - після того, як я разочок по твоїй вухатій мармизі зафайдолю. І темної твоєї тут немає, щоб за тебе заступитися!

- У такому разі я з радістю побуду твоїм особистим цирульником і трішечки підрівняю тобі бороду. Кігтями. Що, не хочеш? Ну то спи давай, і не мороч мені… одне місце.