Гіркий запаз червоних троянд
Гучний цокіт тоненьких підборів заповнив довгий, білий, слабко освітлений коридор під'їзду нового, нещодавно добудованого житлового комплексу в одному з найпрестижніших і найдорожчих районів Токіо. Роблячи кожен крок, молода дівчина краєм ока поглядала то на підлогу, викладену плиткою молочного відтінку, то на букет червоних троянд — таких самих, як очі її першого, дитячого кохання. Але подаровані ці квіти були не власником червоних очей, а тим, хто мав небесні.
Кинувши швидкий погляд на свою комірку, дівчина, не маючи бажання й на хвилину затримуватися, неквапливим, але й не повільним кроком пішла далі — на три поверхи вище, де, власне, й розташована її нова квартира, подарована батьками на двадцятий день народження. Як тоді з'ясувалося — прийомними батьками. Усі, кого вона вважала рідними двадцять років: мати, батько, брати — виявилися не кровними.
Чи поранило це її? Можливо. Чи шокувала така новина? Ще й як! І не лише її. Відвернулися від неї, коли дізналися, що вона не Аой? Ні.
Повернувши ключ у замку, Аой постояла кілька секунд, доторкнулася до ручки й, злегка натиснувши на неї, потягнула чорні металеві двері на себе, впустивши тьмяне світло з коридору в темну квартиру.
Казати заїжджену фразу «Я вдома» не мало сенсу. У квартирі тільки вона і ще не зів'ялий букет, подарований кількома днями раніше. Хто їй відповість? Квіти, які їй дарують майже щодня, чи порожня й холодна квартира?
Гучно зачинивши за собою двері, господиня квартири двічі провернула обидва замки, кинула ключі на маленький скляний столик, а чорну шкіряну куртку — на невеличкий дерев'яний табурет. Після цього пройшла на кухню.
Оглянувши кухню, що займала небагато місця у всій площі квартири, дівчина своїм карим поглядом знайшла масивну мармурову вазу й поставила туди колючий букет троянд дуже темно-червоного кольору з різким, сильним запахом, не забувши налити води.
Зітхнувши, вона з байдужістю в карих очах знову подивилася на подарований букет. Ще раз зітхнувши, попередній букет вона перенесла на підвіконня, а сьогоднішній залишила посеред кухонного столу.
— Випити, чи що?.. — вперше за весь короткий вечір самотності вона все ж дозволила собі подати хоч якийсь звук у цьому холодному приміщенні.
Молода дівчина, відштовхнувшись від спинки стільця, піднялася на ноги й повільними кроками підійшла до домашнього бару, де зазвичай тримала алкогольні напої для святкових вечорів або ж, як зараз, для глибокого самотнього вечора.
Червона, як квіти, рідина повільно потекла з пляшки доброго французького напівсолодкого червоного вина, наповнюючи порожній скляний келих без візерунків чи оздоблень. Як тільки келих наповнився наполовину, дівчина поставила пляшку вертикально, закрила її й повернула назад у бар, не забувши зачинити дверцята.
— Ще один самотній вечір у холодній квартирі... — тихо мовила господиня й неквапно зробила маленький ковток вина.
Сівши знову на стілець і закинувши ногу на ногу, вона почала спостерігати за нічним містом у вікні кухні своєї квартири. Тихе, велике місто, поглинуте пеленою темряви, так і манило вийти й дати себе поглинути тій же нічній пітьмі.
Коли було зроблено останній ковток, а келих спорожнів, дівчина знову подивилася у вікно на темне, спляче місто. На мить заплющила очі, а потім знову відкривши їх, спрямувала свій бурштиновий погляд на букет. Легко усміхнувшись, вона вимкнула й без того не надто яскраве світло на кухні та пішла, не причинивши двері.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!