Відьма-філологиня

Я ніколи не шукаю пригод. Вони знаходять мене самі. Ось і знову: вирішив посидіти на лавці біля під’їзду, та причепилася шалена.

— А ти звідки? Тут живеш? — питає.

— Ну тут…

— Чому такий злий?

— Дістали усі! Відчепіться, дайте подихати спокійно!

— Все ж поспілкуємося. Я — Тетяна. Відьма.

— А я супергерой Олекса. Все?

— Іронізуєш? Правда недалеко.

— А ти далеко живеш? То йди собі…

— Уприємлювати самотність твою хочу.

— Що?! Звідки слова такі знаєш?

Дівчина посміхнулася, підбила зачіску і продовжила:

— Ми зустрілися обіч дороги… Не обабіч.

— То й що? Це якийсь шифр?

— Я відьма-філологиня. Здивований? Гадав, усе бачив у цьому світі?

— А ну скажи українською: «С лёгким паром!», га?

— Доброго здоров’я помившись. Чи приємного спочину покупавшись! Без ком.

— Точно відьма!

Дивачка гикнула у темряву, що вже настала, і схопила мене за руку:

— Освідчитися мені не бажаєш?

— У коханні?

— Тихо!.. Це зайвослів’я. Тільки «освідчитися»… На зразок «кліпати». Сподіваюся, утямки, що очима кліпають єдино?

— Боже, де ти взялася?!!

— Думав, інших вчити правилам лише? Я тебе навчу...

— Спробуй.

— Я твоя доля. Жінка, яка прописана у підручниках… Куди завтра мене поведеш?

— У кав’ярню? — я засумнівався.

— У каварню, дурню! Немає там апострофа.

— Вперше чую! І пишуть всюди…

— І на заборі пишуть. Ти довіряєш?

Дівчина якось загрозливо кліпнула брунатними.

— Може тобі ще й задонатити на пудинг до кави? — спробував знизити

напруження, пожартувати.

— Донатити — це їсти пудинг. З англійської. А пожертвувати — то вже

данити. Не знав? Помилка, яка перетворилася на норму.

— То поїси? Чи надаси перевагу кексам?

— Віддам перевагу… ВІДДАМ! Це я надаю тобі ляпасів, — дівчина аж

скривилася.

— Щосекунди мене сваритимеш?

— «Що» із числівниками не поєднується. Винятків немає.

— Ну ти й заноза!

— Сухотка. У переносному значенні. Скабкою я можу в руку тобі вдертися. Чи у серце. (Уже вдерлася.) Хоча про серце теж у переносному…

— Агов! Не перебільшуй. Пензлюй звідси!

— Оце так! Правильно. Нарешті.

— Тепер відчепишся?

— Лишень початок, дурнику. Вранці складу візит.

Відьма розчинилася, а я закляк із роззявленим ротом…

Наранок прокинувся та пішов пити цитрулін (добавки). А на кухні сидить вона.

— Що, гадав, це сон? Але я тут! Навчатиму, — регоче.

— Я 11 років віддав університетам. Абсолютним відмінником став

врешті-решт. Може досить мені навчатися?

— По-перше, то був «розігрів», як у спорті. По-друге, «зрештою», а не

«врешті-решт». І по-третє, ніколи не варто зупинятися у розвитку. НІКОЛИ!

— Тобто завжди можна чомусь навчитися?

— Звісно! «Чогось» вчаться, однак «чомусь» не розуміють, що без

систематичної праці настає деградація… Зупинка — не найгірше.

— А… на кшталт качання м’язів! — киваю.

— Мозок той самий м’яз. Не мені пояснювати.

Я вмостився поруч із відьмою. Сміливішаю.

— Слухай, при написанні творів цікаво використовувати діалектизми,

одна «суха» мова не є добре…

— Погоджуюся. Та маєш знати усе. Український правопис 2019 року —

база, звідки можеш їхати куди заманеться.

— Чесно скажу: лінуюся вчитися протягом життя… Можливо

наворожити так, щоб я одразу все утямив, без зайвих «вправ»?

Відьма розсміялася, взяла зі столу великий слоїк з добавками:

— А може ти одразу наїсися, і досить пити щодня?

— Організм перетравлює, і потребує живлення!

— Відповів на своє запитання. Ти взагалі хочеш помічати помилки у

текстах недурних письменників і поетів?

— Ну хочу, — я замислився.

— Тому прилетіла до тебе. Щоб ти став оригінальним.

— Боже, дай мені усе це витримати!

— Дозволяєш «знущання» над собою, аби зробити тебе генієм? —

відьма усміхнулася.

— Навіть генієм?

— Маєш шанси. Час для відьми творити!

— Дозволяю, — і я відчув себе приреченим. Ще й самогубцем.

— Щоночі приходитиму.

— А як жінки, з якими я зустрічатимуся?

— Це ті, які роблять чотири помилки у слові з двох літер? — відьма насупилася.

— Наприклад?

— «ІСЧО» замість «ЩЕ». Визнай, що навіть освічені казали.

— Визнаю: були такі. Це про якість нашої освіти говорить.

Відьма налила собі кави, хоча її вдома у мене не водилося… Сіла біля вікна та почала згадувати:

— Я спостерігала за безліччю твоїх іспитів. Губився інколи. Проте усе на «відмінно» чи «добре» складав. Характер! У нас про це говорили.

— Де «у нас», вибачаюсь? У вашому відьомському болоті? Тому й прилетіла? Цікаве завдання, мабуть.

— «Вибач мені» кажи!

— Вибач мені…

— Так, цікаве завдання. Не дарма на філологічному факультеті 98%

жінок вчиться. З чоловіками складніше, і я ними не займаюся.

— Я виняток?

— Виняток. Якби сказав «виключення», огріла б! — махнула рукою

відьма.

— То повчи мене ще! Тобто виведи на наступний рівень… Хочу не

лише підіймати важке, а й бити словами…

— Впізнаю... — відьма стерла сльозу. — Ти на першій роботі казав подібне… Самокритичним був. Тому й отримав.

— Казав. Від тебе секретів немає.

— Заведи собі блокнота. І у перервах між підходами, переглядом фільмів, читанням — записуй нове! Вивчай! Удосконалюйся. Я підкажу.

— Ого! Новий виклик. Впораюся?

— Зліплю з тебе оригінального. Може й генія. Щоб друзі пишалися, а

вороги заздрили і скаженіли. Та допомагай! Єдино бажання в уяві твоїй створює речі, здатні живити мене… Інакше погину! Хочу жити! Не полишай, будь ласка!

— Попри відьомство підлещувати як жінка вмієш, — я засміявся.

— Лестощі звичайні. Та навчити я спроможна, моя принципова справо! — відьма чомусь облизнулася і додала: — Кидай усіх дурних жінок! Тепер я твоя дівчинка. Будеш спати з правильними думками про мене.

— Побачимо, що з цього… Висновувати згодом почнемо.

Далі буде...