НЕО РЕЙНДЖЕР: ЦІНА СВОБОДИ

Розділ I. «Мандрагора»

Новум Київ.

Лівий берег.

Троєщина-Нова.

Квартал Чорногір’я.

31 травня 2100 року.

Під землею завжди легше продавалися брехня, кров і надія.

Артор Вайт думав про це щоразу, коли спускався вузькими металевими сходами до «Мандрагори» — підземного закладу, якого ніби не існувало на жодній мапі, але про який знали всі, кому треба було знати. Дорогу до нього знаходили люди з грошима, проблемами, голодом до видовищ або любов’ю до тємок, схем і чужого болю.

Вхід ховався під старою транспортною естакадою, між автомайстернею без вивіски та закинутим фасадом колишнього торгового центру. Колись за часів Тризуба тут обіцяли реконструкцію: банери, проєкти, скляний фасад, кінотеатр, дитячу зону, сімейні кав’ярні. Потім почалася революція, потім війна, потім усім стало не до дозвілля і не до кіно. Тепер від того центру лишилися самі ребра: голі бетонні колони, вибиті вітрини, шматки старої рекламної плівки, тріщини, графіті й вицвілий напис на фасаді:

МАЙБУТНЄ ВЖЕ ПОРУЧ

— Ну да, — буркнув Артор, проходячи повз. — Підкралось, падло.

Над входом тягнувся ряд рекламних щитів. На одному — ідеально усміхнена жінка у біло-синьому комбінезоні тримала в долонях напівпрозорий нейрочіп, ніби святиню. На іншому синім неоном бив у темряву напис:

ХРОМАТЕКС-АЛЬФА

ЕВОЛЮЦІЯ — НЕ ВИБІР. ЕВОЛЮЦІЯ — ОБОВ’ЯЗОК

Трохи нижче, прямо по банеру хтось влучно й без любові бризнув чорною фарбою:

А ВИ СПИТАЛИ ЛЮДИНУ?

Артор ковзнув по цьому напису поглядом. Не спинився, але запам’ятав.

На ньому була чорна шкіряна куртка, трохи потерта на ліктях, але ще жива. Під нею — біла футболка з чорною Lancer Evo X, вже не нова, зате улюблена. Широкі чорні джинси з графітовими потертостями на колінах, темні кеди, схожі на старі конверси, і погляд людини, яка звикла помічати не те, що їй показують, а те, що хочуть приховати.

***

Перед входом до “Мандрагори” стояли машини, і вони говорили про місце красномовніше за будь-яку вивіску. Чорні Geländervagen G-9 Imperium із матовими кузовами й тонкими синіми смугами по боках. Темно-графітові Land Cruiser Magistral, довгі, важкі, з затемненими до неприродності вікнами. Дві низькі Mercedes Vanta S-Line, наче виточені з одного шматка нічного металу, з елітними номерами типу RK-001, KX-777. Ще далі — сріблястий Aurum Specter, схожий на акулу серед ставу карасів, і кастомне купе з обвісом, який волав на весь район: “Я куплений не для скромності”.

Мотори деяких машин ще не встигли охолонути. У салонах виднілися сині інтерфейсні вогники. Від хрому й скла відбивалися брудно-фіолетові вогні естакади. Угорі шосе гуділо безперервним потоком: колеса шурхотіли по армованому покриттю, десь глухо ревів мотор, хтось різко скинув передачу так, що звук пройшов крізь бетон. Над усім цим повільно проплив патрульний дрон, наче лінивий металевий шуліка.

Артор спускався вузькими металевими сходами в темряву. Кожен його крок віддавав глухим дзвоном у бетонному нутрі закладу. Унизу пахло вологим каменем, електрикою, гарячим металом, дорогим парфумом, тютюном і людським потом. Десь глибше гудів бас — повільний, низький, важкий, ніби дихало велика тварюка, якій подобається, коли поруч ламають людей.

Біля вхідної арки, біля гермодверей стояли двоє охоронців. Один — гладко поголений, із тонким шрамом від правого вуха до кута рота і поглядом, наче його все на світі дістало ще років десять тому. Другий — наполовину кібернетизований зліва: титанова дуга по вилиці, чорна пластина на шиї, сіра лінза замість ока.

Його впізнавали.

Не тому, що любили.

Просто таких, як він, у «Мандрагорі» не забувають.

Лисий глянув на Артора й ледь скривив губи.

— О, ювілейний герой. Сьогодні без оркестру?

— А ти шо, вже марш вивчив? — сухо відказав Артор.

Другий пирхнув.

— О, красномовна зірка арени прийшла, — буркнув він. — Диви, без фан-клубу. Ще й у настрої.

— Я сам собі фан-клуб, — сухо кинув Артор.

Охоронець з сірою лінзою відреагував.

— Ну та, скромність у тебе аж вуха закладає.

— Це він перед боєм завжди такий, — сказав лисий. — Як кіт, якому всі заважають жити.

— Не всі, — сказав Артор. — Тільки ті, хто занадто багато говорять біля дверей.

Лисий натиснув кнопку на браслеті.

— Проходь, поет.

Артор не відповів. Двері з шипінням розійшлися, і його проковтнула «Мандрагора».

***

“Мандрагора” не була брудною норою. У цьому й полягала її гидка суть.

Усе всередині було вишукано настільки, що це майже дратувало. Темне дерево з маслянистим блиском. Чорний мармур, у якому плавали неонові відблиски. Латунні вставки у формі переплетених коренів. Люстри, стилізовані під перевернуті мандрагорові гілки, у жовтувато-бурштиновому світлі яких усе ставало трохи схожим на сон, де тебе красиво готують до чогось брудного. За барною стійкою, підсвіченою кольором старого вина, рухалися пляшки, лід, пальці, усмішки, тіні. Голограми з коефіцієнтами ставок, що пливли в повітрі над столами, як парфуми людської жадоби.

Тут умисно змішували несумісне: розкіш і насильство, багатство і гниль, смарагдовий блиск келихів і кров на піску арени поверхом нижче. Усе було зроблено так, щоб відвідувачеві здавалося: він не спускається в нору пороку, а входить у клуб для обраних.

І це Артора бісило чи не найбільше.

Бо під усією цією лакованою красою — гниль. Не метафорична. Справжня. Гнидник.

Ще глибше — приватні кімнати, де під келишки віскі продавали контракти, зливали адреси, обговорювали рейди, передавали хабарі й домовлялися, кого завтра зроблять зрадником, а кого героєм.

На верхньому рівні розташовувалося казино. Там світилися рулетки, шурхотіли карти, дзвеніли жетони, лунали показово легкі сміхи жінок у дорогих сукнях і чоловіків у ще дорожчих піджаках. Нижче — арена. Ще глибше — приватні кімнати, де під келихи віскі домовлялися про речі, яких не існувало в офіційних зведеннях: продавали контракти, поставки, лояльність патрулів, зливали адреси, обговорювали рейди, тимчасові союзи, передавали хабарі, продаж інформації, нові схеми старих мразот й домовлялися, кого завтра зроблять зрадником, а кого героєм.

І люди.

О, тут було кого роздивлятися.

Правобережні бізнесмени в дорогих костюмах, підтягнуті, гладкі, які пахли грошима, м’ятою й безкарністю, з такими посмішками, ніби вони ніколи нікого не кидали. Районні мери лівого берега — ситі, самовдоволені, з обличчями, що вдень могли говорити про стабільність і соціальні програми, а вночі ставити гроші на те, чи виб’ють комусь зуби до третьої хвилини. Барони лівобережних кварталів — у шкірі, золоті й дешевому пафосі. Посередники. Офіцери в цивільному, які вдавали, що “зайшли чисто на хвилину”, ніби вони тут “суто так, кєнт покликав”. Жінки з втомленими очима й ідеальним макіяжем. Молоді дурники, що прийшли надивитися на “справжню мужицьку двіжуху”, яким ще здавалося, що насильство — це круто і “двіж”. Старі хижаки, які давно вже ні в що не вірили, крім прибутку.

Артор ішов крізь цей натовп мовчки. Люди трохи розступалися. Не з поваги. З інстинкту. Він був високий, накачаний, зібраний у кожному русі. Темне волосся спадало нерівно, ніби він давно не вирішив, що робити зі своєю головою, але не дозволяв собі виглядати розбитим. На лівій щоці тягнувся тонкий шрам. Очі — сірі, уважні, такі, що наче одразу міряли відстані до дверей, камер, чужих рук, виходів, стійок і можливих траєкторій удару. Ліва рука — протез від ліктя, матовий, чорний, тихий, майже красивий у своїй функціональності.

Бармен, кремезний чолов’яга з квадратною щелепою й руками, що здавалися окремим видом зброї, полірував келих і навіть не глянув прямо на нього, кинув:

— Сто.

Артор зупинився.

— Шо сто?

— Сто перемог буде. Сотий бій. Ювілей, брат.

Артор ледь повів плечем.

— Ти рахуєш мої бої?

— Та не, — бармен хмикнув. — Просто тут половина залу на тебе вже або квартиру програла, або купу грошей.

Артор скосив очі на зал.

— Ну, люди самі собі вороги.

— Це Новум Київ, — знизав плечима бармен. — Тут або ти комусь ворог, або тобі ще не встигли пояснити, шо ти вже винен.

— Філософія в тебе, я дивлюся.

— Така робота. Наливаю і спостерігаю.

Артор кивнув.

— Тоді налий комусь мозок, а то тут брак.

Бармен засміявся, але нічого не сказав.

***

Коридор до арени йшов униз спіраллю. Стіни були обшиті темним металом, у повітрі стояв сухий пил і присмак озону. На панелях миготіли коефіцієнти ставок, прізвиська, крики коментаторів у записі,

короткі характеристики бійців: КІБЕРБОРЕЦЬ, ЧЕМПІОН ТРЬОХ ОКРУГІВ, ВИБИВАЛА РИНКУ, НЕПЕРЕМОЖНИЙ У БЛИЖНЬОМУ БОЮ.

Біля одного з екранів двоє ще зовсім молодих типів гарячково сперечалися, на кого ставити.

— Та я тобі кажу, той кабан, “Залізний Пес”, його вкатає, — тараторив перший. — У Вайта вага смішна.

— Та не гони, — відмахнувся другий. — Ти шо, не бачив, як він того з Броварського зламав? Там чел вийшов і назад уже морально не повернувся.

— Та це фарт був.

— Угу. Сто боїв поспіль — тупо фарт…

Артор пройшов повз них, ніби не чув. Хоч насправді чув усе. І не тільки вуха ловили забагато. У ньому взагалі останнім часом усе ловило забагато: погляди, інтонації, напругу, запахи, можливі сценарії.

***

У бій він переодягався в маленькій роздягальні — тісній кімнатці з металевою лавою, двома шафами, дзеркалом у тріщинах і вентиляцією, яка шуміла так, ніби помирає вже кілька років поспіль. Він зняв куртку, футболку, перевірив кріплення протеза, надів бойові рукавички на праву руку, розім’яв шию. Сьогодні був чистий рукопашний. Без холодної зброї. Без ефектних іграшок для публіки. Просто тіло проти тіла.

Він глянув у дзеркало.

І, як завжди, відчув дивне роздвоєння. Ніби бачить себе — і не зовсім себе. Наче тіло знає більше, ніж голова. Наче тут, у цій вогкій кімнаті, стоїть людина, яка вміє щось таке, чого не може пояснити.

— Супер, — пробурмотів він. — Знову загадка на двох ногах.

Арена була круглою, мов амфітеатр, де замість каменю були металеві грати й армоване скло, а замість факелів — холодний неон. Глядачі губилися в напівтемряві трибун: сигаретні вогники, каблучки, блиск окулярів, жадібні очі, екрани ставок у долонях.

Унизу пахло піском, потом, ліками, кров’ю й озоном від систем безпеки.

Суперник уже чекав.

Великий. Широкий. Кібер-плечі стирчали під шкірою, як броньовані півкулі. Уздовж шиї — ряд імплантів, що ледь відливали хромом у світлі. Ніс колись був переламаний і зрощений абияк. На щелепі темнів старий шрам. На кулаках — силові контури. Погляд — злий, скляний, трохи нервовий. Так дивляться ті, хто хоче видаватися машиною, але всередині ще не повністю вигас людський адреналін.

Артор мовчки передав куртку хлопцеві в чорній жилетці. Розім’яв плечі. Стиснув і розтиснув пальці протеза. Раз. Два. Три. Тихі клацання. Дихання рівне. Очі — не на обличчя, а в центр корпуса.

Серце, щоправда, не було спокійним.

Не від страху перед суперником.

Від огиди до самого процесу махачу.

Він ненавидів той момент перед боєм, коли натовп ще не кричить, а тільки чекає. Наче десятки людей мовчки нахиляються до тебе ближче, щоби побачити, де ти тріснеш першим.

Повів плечима. Стиснув і розтиснув пальці протеза. Дихання рівне. Серце — не зовсім. Десь на самому дні грудей знову ворухнулася та сама паскудна внутрішня тривога — без слів, без форми, просто тяжке відчуття, ніби станеться щось не те. А що саме — фіг його знає. Так бувало часто. Світ не давав розслабитися навіть тоді, коли все наче під контролем.

Контроль. От що тримало його докупи.

Сигнал.

Суперник пішов без розвідки, важко, прямо, на таран. Артор ухилився ще до того, як кулак справді рушив до його обличчя. Крок праворуч. Поворот корпусу. Удар у ребра. Відхід. Злам траєкторії.

Тіло працювало так, ніби робило це тисячі разів.

Суперник важко видихнув, лаявся крізь зуби, кидався важкими ударами, розсердився дуже, пішов серією — грубо, але не без техніки. Артор ловив його ритм. Дихання. Помилки. Перенос ваги. Те, як напружується плече перед замахом. Те, як тіло провалюється після промаху.

І це лякало його найбільше.

Не те, що він вміє битися.

А те, як добре він це вміє.

Фінал настав швидко. Обманний рух. Підсічка. Короткий удар протезом у щелепу. Ще один — під дих. І останній — у скроню, точний, сухий, байдужий.

Здоровило важко впав на пісок.

Тиша тривала секунду.

Потім трибуни вибухнули емоціями, свистом, ревом та оплесками.

Артор не любив оплесків.

У них було щось брудне. Наче люди дякують тобі не за силу, а за те, що ти сьогодні когось красиво поламав замість них.

Він навіть не підняв рук. Не озирнувся на суперника. Просто забрав куртку й пішов до кабінету Боса.

***

Кабінет господаря “Мандрагори” був майже огидно затишним. Тут пахло дорогим тютюном, темним деревом, кавою й чимось солодким, схожим на сушений аніс. На стіні висіла голографічна панель із видом на правий берег — надто красивим, щоб бути чесним. За столом сидів Бос: повний чоловік років п’ятдесяти, із пригладженими сивими скронями, важкими пальцями в перснях і м’якою усмішкою, яка ніколи не доходила до очей.

Він дивився на Артора, як на вдалу інвестицію.

— Ти переміг усіх, — сказав Бос. — Лівий берег сьогодні твій. Знову.

Артор стояв, не сідаючи.

— Мені потрібна відпустка.

Бос підняв брову.

— Серйозно? А я думав, ти зараз попросиш ще трьох на десерт. Від чого? Від перемог?

— Від людей. Наївся вже.

— Сильна фраза, — Бос усміхнувся ширше. — Майже поетична. Оце сказав.

— Та я й сам інколи в шоці.

Бос тихо засміявся.

Пауза.

— Добре. Поки не з’явиться новий псих, який захоче перевірити, чи ти справді непереможний, — можеш відпочити.

— Їх тут повно.

— Та не спорю, — Бос відкинувся на спинку крісла. — Але ти зараз для них уже не просто боєць. Ти міська байка. А міські байки завжди хочуть убити комусь на зло або собі на славу.

Артор мовчав.

— Та я тебе прошу, — Бос усміхнувся, як людина, якій давно стало байдуже до чужих нервів. — Без людей і грошей не буває. Без грошей — тим більше.

Артор тільки пирхнув.

— Філософія підвального барона, ага.

— Зате робоча.

Бос уважно придивився до нього.

— Ти ж не збираєшся виляти, Арторе? — спитав Бос уже тихіше. — Типу зникнути в тумані, розчинитися, загубитися?

Артор глянув на нього спокійно.

— Я нікому не довіряю. Навіть собі.

Бос задоволено кивнув.

— Оце правильно. Саме тому ти ще досі живий.

Гривні-кредити лягли частково на рахунок, частково — готівкою у вигляді тонких пластикових пластин із вшитими кодами. Артор сунув їх у внутрішню кишеню куртки. Гроші завжди важили більше, ніж мали. Не грамами. Наслідками.

Артор вийшов з кабінету.

Потім — із “Мандрагори”.

Потім — у місто.

Надворі повітря було прохолодне.

Розділ II. «Після бою»

Надворі було 20:03. 31 травня.

Травень добігав кінця. Завтра починалося літо. Хоч у Новум Києві вже давно всі сезони пішли шкереберть: весна й літо зрослися в одну довгу теплу пору, а справжні морози відійшли кудись далеко на північ і схід.

Артор ішов. Чорногір’я жило.

Повітря було тепле, трохи сире, з металевим присмаком після денного смогу.

Неон. Графіті. Гул моторів на естакаді. Запах металу, гарячої гуми, шаурми, синтетичних спецій і нагрітого асфальту. У вітринах мерехтіли реклами корпорації, пропозиції швидких кредитів, модифікацій, доставки продуктів, нових лінз, нелегальних оптичних імплантів, які могли або реально полегшити життя, або подарувати цікавий шлях у травматологію та ремонту імплантів.

Хтось продавав піцу, хтось — нелегальні імпланти, хтось — каву, хтось — зброю без документів. У вікнах миготіли серіали, новини, рекламні ролики корпорації, старі концерти, відоси з гонок.

На одному екрані молодий усміхнений солдат у темно-синій броні дивився просто в камеру:

СЛУЖИ МІСТУ.

СЛУЖИ ПОРЯДКУ.

РЕКРУТИНГОВИЙ ЦЕНТР ЛІВОГО БЕРЕГА ЧЕКАЄ НА ТЕБЕ.

Нижче біг дрібний рядок про пільги, стабільність і кар’єрне зростання.

— Та-да, — буркнув Артор. — Особливо стабільність.

Біля одного гаража двоє молодиків знову сперечалися, цього разу вже над відкритим капотом свого кастомного хетча. Один був худий, у широкій сірій футболці, другий — у чорному худі з нашивкою якогось рейсерського клубу.

— Та я тобі кажу, ше трохи підкрутимо, і вона так піде, шо патруль тільки номер запише й заплаче, — гарячкував худий.

— Та не піде вона, якщо ти й далі будеш робити з неї лабораторну роботу, — відрізав другий. — Ти спочатку гальма дороби, Ейнштейн на мінімалках.

— Бро, ти не вивозиш моє бачення.

— Я вивожу твій кривий тюнінг, шоб нас завтра з моста не збирали.

Артор мимоволі всміхнувся.

Біля старого вантажного контейнера, переробленого під крамницю музичних інструментів, він зупинився майже випадково.

Контейнер стояв між кіоском із синтетичною кавою та яткою з уживаними імплантами. Його боки були пофарбовані у вицвілий бордовий колір, а над входом блимала крива неонова вивіска: STRINGS & NOISE. Усередині пахло пилом, старим деревом, дешевим мастилом і металом — так, ніби тут продавали не інструменти, а уламки чужих життів.

Артор уже хотів пройти повз, але погляд сам зачепився за неї.

Чорна електрогітара лежала на вузькій полиці під жовтою лампою. Потерта, з подряпинами на корпусі, з кількома вицвілими наклейками біля грифа, але доглянута. Не сміття. Не дешевий мотлох із ринку.

У ній було щось живе.

Ніби її не просто грали — нею колись трималися за світ.

— Скільки? — спитав він, не відводячи очей.

Продавець, худий старий із патлами, що стирчали з-під засмальцьованої шапки, підняв погляд від старого тюнера. Його обличчя було зморщене, сухе, наче він прожив довше, ніж мав би.

— Тобі? — він примружився. — Дешево.

— Я питаю ціну, а не настрій.

Старий криво всміхнувся.

— Дві сотні кредитів. Але струни краще змінити. І датчик іноді шипить, коли береш нижні ноти.

Артор торкнувся корпусу пальцями. Ледь-ледь.

Під подушечками відчув холодний лак, дрібні шрами дерева, металевий запах пилу. І в ту ж мить усередині щось коротко сіпнулося.

Наче дріт.

Наче нерв.

Наче далекий звук, який він уже чув колись, але пам’ять замкнула двері перед самим обличчям.

— Звідки вона? — тихіше спитав Артор.

Старий уже не всміхався.

— Із того боку. На стику берегів. Біля старої зливної труби.

Артор повільно підняв очі.

— Якої труби?

— Старої. Зарослої. Там ще бетон провалений, і вода смердить хімією. Кажуть, колись вона йшла від Обсерваторії.

Світ на мить став глухішим.

Гул ринку, голоси, реклама з дрона над вулицею, чийсь сміх біля кіоску — усе відсунулося кудись далеко. Залишилася тільки чорна гітара під жовтим світлом. І слово.

Обсерваторія.

Воно не прозвучало як назва.

Воно різонуло.

Артор стиснув пальці на краю полиці. У голові промайнуло щось біле. Спалах. Волога стіна. Чийсь крик. Вода під ногами. А потім — тиша, така важка, ніби її втиснули прямо в череп.

Він кліпнув.

Усе зникло.

Продавець дивився на нього уважно, майже занадто уважно.

— То що? Береш?

Артор дістав кредити швидше, ніж устиг передумати.

— Беру. Готівкою.

Старий узяв плату, але гітару віддав не одразу. На мить затримав її в руках, наче вагався.

— Дивна штука, — пробурмотів він. — Інколи речі самі знаходять тих, кому треба щось згадати.

Артор різко глянув на нього.

— Що ти сказав?

Старий уже загортав гітару в потертий темний чохол.

— Сказав: струни поміняй. А то поріжеш пальці.

Артор забрав чохол і перекинув ремінь через плече.

Гітара була неважка.

Але чомусь тягнула вниз сильніше, ніж мала б.

На одному будинку ще висів старий банер “Хроматекс-Альфи” із сяючим слоганом про порядок. Просто по ньому хтось чорним балончиком вивів:

“ПОРЯДОК ДЛЯ КОГО?”

І нижче, трохи дрібніше:

“СВОБОДА НЕ В ПРОТОКОЛІ”

Артор глянув на напис довше, ніж планував.

Потім рушив далі.

Розділ III. «П’ятдесятий поверх»

Його будинок стояв глибоко в кварталі, у самому серці Чорногір’я — великого, трохи шаленого, живого шматка Троєщини-Нової, де змішалися старі житлові башти, ремонтні бокси, парковки, двори, майстерні, локальні кафешки, нелегальні контори й увесь той дикий урбаністичний коктейль, за який це місце одночасно любили і проклинали.

Будинок був ще доби Тризуба — не новий, не ідеальний, але добротно зібраний. Сірий фасад місцями підшили темними композитними панелями, по кутах ішли стримані неонові смуги, які мали робити конструкцію сучаснішою. Виходило непогано. Не шик, але й не руїна.

Далі у дворі ще сиділи люди. На лавці дві жінки в халатах тихо перемивали комусь кісточки. Трохи далі молодий батько ніс сонну дитину на руках, а та впівсні бурмотіла щось про машинки. Біля входу в під’їзд один дід із пластиковим стаканом кави сперечався з кимось по відеозв’язку:

— Та не буду я ставити той фільтр сам! Минулий раз я ледь хату не затопив! Я ше жить хочу, поняв?

Патрульна машина проїхала повз повільно, майже безшумно. Чорний корпус, сині смуги сканерів, матове скло. За нею зверху проплив маленький дрон з камерою.

Артор глянув на них без любові.

Під’їзд пахнув пилом, озоном, старою проводкою й людським побутом. Ліфт, як завжди, скрипів так, ніби кожного разу думав, чи варто сьогодні працювати. На двадцять сьомому до нього зайшов сусід — втомлений мужик у темно-зеленому робочому комбінезоні.

— О, ти шо, тепер рок-зірка? — кивнув він на футляр.

— Та ні. Просто вирішив виглядати креативніше.

— І як, працює?

— Перевірю на практиці.

Сусід пирснув.

— До коменди встиг — уже красавчик.

— Встиг. А шо, медаль дадуть?

— Нє. Максимум не заберуть. Уже норм. Сьогодні вони якісь особливо нервові. Може, знов кого валили.

— Тут це вже як погода, — кинув Артор.

Сусід сумно хмикнув.

— Ага. Тільки прогноз завжди хєровий.

— База.

Сусід знову хмикнув.

— Класно тобі, канєшно, на такій висоті бути. А я зі свого вікна бачу вулицю та стіну. І все. Романтика просто космос.

— Ну, хоч не в чуже вікно дивишся.

— Та мені вже та стіна, як родичка. Скоро, блін, вітатись із нею почну.

Артор кивнув. На тому розмова й урвалася. У Чорногір’ї людей поважали не за балакучість, а за вміння не лізти в чужу голову без запрошення. Тут і без того в кожного було чим дихати й чим давитися.

Квартира Артора була на п’ятдесятому поверсі — не лакшері, не “еліта”, не мрія інфлюенсерів із правого берега, а просто добре вцілілий блок ще часів Тризуба, який колись будували як нормальне міське житло, а не як коробку для тимчасового виживання. І все ж йому пощастило: балкон був єдиною справжньою розкішшю. Він не впирався у чужу стіну, не дивився в чиюсь темну лоджію, не ковтався іншим фасадом. Навпаки — звідси відкривався широкий вид на цілий шмат Троєщини-Нової, на саме Чорногір’я, на далекі смуги доріг, на темний Дніпро, а ще далі — на правий берег, що вночі світився так, ніби був не частиною міста, а окремою, дорогою декорацією з чужого життя.

Артор любив цей вид.

Не завжди вдень — коли смог висів над лівим берегом брудним серпанком, а заводські димарі псували навіть обриси неба. Але ввечері, особливо коли повітря трохи просідало після спеки, місто ставало красивим по-своєму. Нерівним. Шорстким. Живим. З далекими вогнями, з неоном, із річкою, яка ще не здалася остаточно, і з тим дивним відчуттям, ніби навіть у розбитому місці можна знайти щось своє.

Він зайшов до квартири, скинув куртку, але не кинув її — повісив рівно. Потім одразу нахилився до кедів. На носках уже встигла засохнути тонка смуга бруду.

— Та ну й нашо, — тихо буркнув він сам до себе.

Зняв їх, узяв серветку, трохи води, швидко протер. Не з манії до ідеалу — просто любив, коли речі виглядали по-людськи. Одяг для нього теж щось значив. Він не міг дозволити собі багато, але стиль підбирав під себе вперто: так, ніби це була одна з небагатьох форм контролю, яку в нього ще не відібрали.

Квартира була невелика, але комфортна. Не ультрасучасна, бо сам будинок був ще старої доби, однак усередині все було підведено під стриманий хайтек: темно-сірі поверхні, м’яке фіолетово-синє підсвічення, темний стіл із матовим покриттям, плазма на стіні у вітальні, низький столик, диван, панорамні вікна, з яких місто ввечері здавалося безкінечним. У спальні — ліжко, тумба, стіл із ноутбуком, навушники, кілька дротів, зарядки, акуратно складений одяг і модель Dodge Challenger SRT Demon — фіолетового, з двома чорними смугами. Не супер дорого. Не супер модно. Але затишно настільки, щоб можна було прийти додому й відчути: це твоє.

У ванній його зустріло дзеркало і власне обличчя — легка щетина, трохи втомлений погляд, волосся в стилі “хто-зна-шо”.

— Ну да, красунчик, — пробурмотів він. — Прям мрія всіх районних бабусь.

Щетина його дратувала. Не критично, просто муляла. Він узявся голитися. Поголився. А потім, глянувши на волосся, завис на секунду, зітхнув, озброївшись машинкою й терпінням підстригти себе самотужки. Барбершопи були ближче до Ринку, а це пиляти далеко, ще й гроші за таке дерли так, ніби в комплекті до стрижки давали новий паспорт і дозвіл на правий берег. Місцеві “майстри” в Чорногір’ї теж не соромилися цін. Тож Артор уже звик робити це сам.

Через хвилин двадцять із дзеркала дивився більш-менш зібраний варіант нього: короткий андеркат, боки охайно прибрані, зверху волосся лишилося коротким, але живим, позаду не зведеним під нуль. Не професійно, але нормально.

— От. Уже не сирота стилю, — фиркнув він.

Душ пішов ривками: спершу іржавувата вода, потім чистіша, гарячіша. Він стояв під струменем довше, ніж треба було. Не тому, що не хотів виходити. Просто такі моменти трохи збивали внутрішній шум. Вода змивала запах вулиці, арени, чужого поту, пилу, міста — і на хвилину здавалося, що тіло можна повернути в нульову точку.

Після душу він пішов на кухню. Розігрів собі просту вечерю: локшину, білковий пакет, консервовані овочі. Поставив на стіл банку крем-соди — ще холодної.

— Оце вже інша справа, — сказав він, відкриваючи банку.

Шипіння банки прозвучало майже терапевтично.

Поставив на стіл телефон свій.

21:30.

Увімкнув на телефоні відео про автокультуру 2030-тих років.

Вечеря стала цікавішою та смачнішою.

Артор не був супер депресивним типом. Так, його накривало. Так, його голова іноді працювала проти нього. Так, у ньому жила тривога, яка вміла брати найменшу дрібницю й розкручувати її до катастрофи. Але він щиро любив життя — у дрібницях, у музиці, у їжі, у гарному вигляді вечірнього міста, у звуці двигуна, у холодній газировці, у мемах, у катках із Койлом, у відчутті, що завтра ще може бути щось нормальне.

Саме тому його так лякало насильство в місті.

Відчуття в нього було, ніби раніше він жив інше життя. Він не пам’ятав, ким був раніше. Не знав, чому тіло іноді реагує швидше за думки, чому деякі рухи виходять надто точними, звідки в ньому іноді береться цей холодний автоматизм. І це теж було частиною страху: а раптом у ньому є щось таке, чого він сам про себе не знає? А раптом місто колись зламає його остаточно, навчить приймати жорстокість як норму, і він сам цього не помітить?

Такі думки приходили хвилями.

А разом із ними — тривога за здоров’я, за думки, за майбутнє, за те, що він колись втратить контроль або просто перестане бути собою. Невизначеність він переносив погано. Вона свербіла десь під шкірою. Він любив порядок, графіки, повторюваність.

Він любив порядок, графіки, повторюваність. Навіть качалка в нього була по графіку: три рази на тиждень.

В ідеальному світі — понеділок, середа й п’ятниця.

У світі Артора іноді виходило — вівторок, четвер і субота.

Арена могла зжерти вечір. Тривога — пів ночі. А оверсинкінг часом вимотував так, ніби мозок без дозволу відпрацював дві повні зміни. Тоді один пропущений день тихо штовхав за собою весь графік, і Артор просто переносив тренування на завтра, роблячи вигляд, що саме так усе й планував.

Найбільше від цього страждала субота.

Субота, на його глибоке переконання, мала майже статутне право залишатися днем, коли нормальна людина сидить удома, їсть щось смачне, слухає музику й нічого нікому не доводить. Особливо штанзі.

Але якщо графік уже поїхав — Артор ішов.

Бурчав.

Не хотів.

Але йшов.

Не заради показухи. Для себе. Щоб відчувати, що тіло слухається, що воля ще є, що він не розсипається.

***

Після вечері помив та витер посуд. Додивився відео.

Узяв банку з крем-содою.

Зайшов до вітальні: планував там почілити, пошукати цікавий фільм. Але не вдалося. Вайбу не було такого сьогодні. Ні по каналам, ні в нього після їхньої програми. Одні новини.

Артор скривився, взяв пульт і вимкнув новинний канал, де саме лисий ведучий із ідеальною посмішкою пояснював, що “чергове підвищення стабільності у східних секторах” — це безумовний доказ успіху нової міської моделі.

Тиша після новин була майже фізичним полегшенням.

Артор узяв навушники й вийшов на балкон.

Оце був його ритуал.

Розділ IV. «Балкон над Троєю»

З ноутбука в навушники пішов плейлист: хард-рок, симфонік-метал, поп, нічний діп-хаус. Він любив різну музику — залежно від того, що треба було голові: щоб гриміли гітари, інколи — щоб синти просто текли крізь нерви й трохи їх згладжували.

Сів у крісло. Зробив ковток. Глянув на місто.

Артор вдихнув повітря повільно.

Чорногір’я унизу жило своїм життям. Десь ще світилися майстерні. Десь миготів нічний кіоск. Десь пройшов патрульний дрон. За дальніми смугами будинків виблискував Дніпро. А за ним — правий берег, красивий, чужий, ніби інший світ.

І між цим сяючим, майже нереальним берегом та всім іншим містом стояла Стіна.

Було вже 22:00.

Ніч остаточно опустилася на Новум Київ, але місто й не думало засинати. Воно тільки змінило обличчя.

Денні сірі фасади втонули в неоні. Скляні вежі ділових кварталів засвітилися тисячами вікон, мов зоряні уламки, що застрягли в бетоні й металі. Рекламні голограми пливли над дахами повільно, наче медузи в темному океані: ідеальні усмішки, нові імпланти, кредити під “чесні” відсотки, патріотичні ролики Ради, рекрутинг у міську безпеку, блискучі обіцянки корпорації про стабільність, порядок і майбутнє.

Внизу все було простіше й справжніше.

Кіоски ще торгували кавою, локшиною, синтетичним м’ясом і дешевими напоями. Біля під’їздів курили люди. Хтось сперечався біля старого електробуса. Троє молодиків розглядали припаркований спорткар і тихо, з повагою, обговорювали його обвіс, двигун і те, що на такому “можна було б рвонути до мосту, якби не ці кляті патрулі”. Над мокрим асфальтом тягнувся запах пилу, руху, гарячого металу й вуличної їжі.

Артор дивився повільно з банкою соди в руці.

Йому подобалося це місто вночі з висоти.

Не те, яким його показували на корпораційних екранах — гладким, чистим, контрольованим. А справжнє. З потрісканими тротуарами, темними арками, випадковими вогнями у вікнах, шумом вентиляційних шахт, дрібним сміхом десь у дворі, самотніми силуетами на зупинках і небом, яке ледве пробивалося між хмарочосами.

Гарне.

Поламане, нервове, небезпечне — але гарне.

І саме тому Стіна на горизонті виглядала ще страшніше.

Вона стояла там, де місто мало б просто переходити в інше місто. Там, де річка, мости, вогні й дороги колись з’єднували береги. Тепер усе це було перерізано гігантською лінією бетону, броні й сталі.

Стіна.

Її почали зводити ще у 2097 році, одразу після падіння Обсерваторії. Тоді казали, що це тимчасовий захід. Казали, що треба захистити місто від диверсій, залишків повстанських груп, контрабанди зброї, терористів, хаосу з лівого берега. Казали, що це буде “оборонний периметр стабілізації”.

Артор тоді ще не все розумів, але одне відчував точно: коли влада називає щось тимчасовим, воно потім стоїть довше за людське життя.

У 2100-му її вже добудували повністю.

Принаймні так казали у новинах.

Та Артор і досі бачив, як єдине шосе до мосту ковтає важкі вантажівки з бронесекціями, генераторами, паливними блоками, мобільними модулями, технічним персоналом і контейнерами без маркування. Машини йшли колонами, важко, повільно, з глухим гуркотом, від якого дрижали вітрини. Вище зависали шатли корпорації — темні, гладкі, майже безшумні. Вони скидали на платформи нове обладнання й випускали рої дрібних дронів, що розліталися по поверхні Стіни, скануючи стики, вузли, турелі, сенсори, кабелі, замки, термальні пастки й датчики руху.

Наче Стіна була не спорудою.

Наче це був живий організм, який постійно лікували, годували й посилювали.

На неї кинули все.

Бетонні заводи працювали без зупину. Металургійні комбінати віддавали бронеплити, панелі, каркаси. Енергетики тягнули окремі лінії живлення. Інженери ставили автономні генератори. Айтішники Ради й корпорації зшивали системи спостереження в одну мережу. Військові тестували турелі. Безпекові служби тренували патрулі. Дрони, камери, тепловізори, радари, ППО, шлюзи, пропускні алгоритми, мінні поля на закритих ділянках, автоматичні прожектори, електромагнітні пастки — усе це вбудували в неї так, ніби місто будувало не стіну, а власний страх.

Між берегами залишився тільки один головний міст.

Інші переправи або підірвали повстанці під час відступу, або сама Рада прибрала пізніше — офіційно “через аварійний стан”, неофіційно ж усе було зрозуміло. Чим менше шляхів, тим легше рахувати людей. Тим простіше вирішувати, кого впустити, кого випустити, кого зупинити, а кого просто стерти з маршруту.

Основні секції Стіни здіймалися на двадцять п’ять метрів, але зблизька вона здавалася значно вищою. Через вежі, антени, турелі, прожектори й платформи дронів її верхівка губилася в темряві, серед холодного світла й рухомих тіней. На ярусах чергували пости спостереження. Вище крутилися радари. Ще вище — блимали червоні сигнальні вогні, схожі на очі велетенського звіра.

Біля мосту стояли колосальні ворота.

Не просто ворота — цілий механічний каньйон із броні. КПП, кілька ліній шлагбаумів, сканери транспорту, кабіни перевірки документів, кулеметні гнізда, бронетехніка, турелі на рейкових платформах, патрулі в темній формі й дрони, що висіли над дорогою, наче чорні комахи.

Артор дивився на це й думав, що офіційна мета проєкту була проста: захист.

Так казали всі.

Захист міста. Захист порядку. Захист людей. Захист майбутнього.

Але йому все частіше здавалося, що справжня мета була іншою.

Не захистити людей від небезпеки.

А привчити їх до думки, що без клітки вони не виживуть.

Стіна розділяла не тільки береги. Вона розділяла пам’ять. Розділяла минуле й теперішнє. Розділяла тих, хто ще пам’ятав Обсерваторію, і тих, кому вже встигли пояснити, що там були лише терористи, фанатики й вороги стабільності.

Інколи Артор ловив себе на думці, що правий берег уже давно не сприймається ним як частина того самого Новум Києва.

Це було інше місто.

Заборонене. Живе. Переписане. Місто за бронею, за прожекторами, за чужими наказами. Місце, про яке всі знали, але мало хто говорив уголос.

Над проспектом раптом пролунав рівний жіночий голос із міських гучномовців:

— Увага. Нагадуємо мешканцям Новум Києва: через одну годину набуває чинності комендантський режим. Просимо завершити перебування у громадських зонах, підготувати документи для можливої перевірки та не перешкоджати роботі патрулів. Порядок — основа безпеки. Безпека — основа майбутнього.

Голос замовк.

А місто ніби на секунду затримало подих.

Потім усе знову заворушилося. Люди прискорили крок. Кіоскери почали опускати металеві ролети. Десь невдоволено вилаялися. Хтось побіг до зупинки. Дрони над дорогами змінили маршрут, опускаючись нижче. Рекламні екрани автоматично приглушили розважальні ролики й увімкнули синьо-білі повідомлення Ради.

Артор зробив ковток соди.

Напій був холодний, солодкий, з дешевим присмаком крему й хімії. Саме такий, як йому подобався.

Він подивився на неонові вікна, на мокрий асфальт, на темні силуети дерев біля алеї, на зоряне мерехтіння дронів у небі й на Стінну чорну лінію, що різала горизонт.

— Ех... — тихо сказав він у ніч. — Класно ж навколо. Тихо, спокійно.

Він трохи помовчав.

— Чого так жити не можуть всі? То влада, то гроші, то схеми, тємки, змови, війни...

Слова розчинилися в прохолодному повітрі.

Десь далеко пройшов дрон. Його корпус мигнув червоним вогником, ковзнув між будинками й зник за дахом.

Артор примружився.

— Природа людини така, чи шо?

Ніхто не відповів.

Тільки місто світилося перед ним — прекрасне й зранене. Таке велике, що в ньому можна було загубитися назавжди. Таке красиве, що на мить хотілося повірити: усе ще можна виправити.

Він глянув на Стінну тінь востаннє, скривився й хмикнув.

— Гарне, зараза...

Наче ніч накинула на місто ковдру і вперше за день змусила його мовчати.

Розділ V. «Без негативу»

Зайшов усередину й відкрив чат.

Статус Койла світився зеленим.

KOYL:

живий?

ARTOR:

ще так. го в хойці почілимо, без негативу.

KOYL:

оце я розумію настрій, а то я вже думав, ти знов на висоті сидиш і строїш із себе героя сумного кліпу.

ARTOR:

завидуй мовчки. у мене вид нормальний.

KOYL:

канєш. класно тобі на висоті бути. А я бачу за вікном вулицю Ринку та стіни. Неймовірно, бобре.

ARTOR:

ну стіни теж стабільність. майже як старі друзі.

KOYL:

ага. такі пацики, яких бачиш — і одразу хочеться кудись злиняти

ARTOR:

нє, бро. го в голос. ти мені зараз своєю поезією весь чіл зламаєш

Через секунду Койл уже з’явився в голосовому.

— Ну шо, стратег, — озвався він. — Дарова. Сьогодні знов “трошки підправиш карту” і випадково розвалиш пів континенту?

— Алоха! Брехня й наклеп, — сказав Артор. — То була тактична корекція реальності.

— Угу. У тебе кожен бардак — “тактична корекція”, шо навіть союзники аху… здивувались.

— Йоу, давай не ля-ля. Зате красиво звучить.

— Та не спорю.

Артор знову засміявся — нормально, щиро, так, як сміються не з ввічливості, а коли реально смішно.

Саме за це він і тримався.

За такі вечори. За ці дурнуваті діалоги. За відчуття, що попри весь контроль, сирени, страх і тупі правила, він ще не розчинився в місті повністю.

Вони пограли. Спершу в стратегію. Потім трохи в шутер. Потім у гонки. Базарили про машини, музику, патрулі, тупі укази Ради, дронів і про все те, що не давало місту остаточно їх пережувати.

Коли друзі розійшлися, вийшовши з голосового каналу, було 22:54.

Розділ VI. «23:00»

Артор ще трохи посидів мовчки. Потім відкрив вікно свого локального ШІ, з яким говорив майже як із другим бро, якому можна кинути навіть найбільш криву думку.

Курсор блимав.

ARTOR:

Бро, слухай, а як не накручувати себе через майбутнє? бо я іноді сам собі гірший за новини

AI:

Тобі не потрібно контролювати все майбутнє. Достатньо витримати наступний крок.

— Красиво стелиш, бро, — буркнув Артор.

Артор видихнув і потер перенісся.

Ще кілька секунд він дивився в екран. Потім надрукував.

ARTOR:

Бро, а як не загнати себе думками? Бо я іноді таке накручую, шо сам би себе в бан відправив

AI:

Почни з простого: не вимагай від себе абсолютної певності у світі, де її не існує.

Артор прочитав це двічі.

— Ну да. Легко тобі казати, ти ж не живеш у Трої.

Написав ще:

ARTOR:

а якщо мене лякає, шо місто мене доламає під себе?

AI:

Друже, страх втратити себе часто означає, що ти дуже себе бережеш.

Артор довго дивився на ці слова.

— Дякую. Хотілося б вірити.

Потім пройшовся квартирою.

Кран — закритий.

Плита — вимкнена.

Вікно — зачинене.

Один раз.

Потім ще.

І ще.

Його це дратувало. Але він давно навчився не сварити себе за ці ритуали, а просто проживати це. Усе краще, ніж дати думкам остаточно з’їсти вечір.

22:59.

Над дахами зависли два дрони. Унизу пішов патруль.

23:00.

По району вдарила сирена.

За мить увімкнувся вуличний гучномовець. Спокійний жіночий голос, майже лагідний:

— Увага, громадяни. У зв’язку з нестабільністю в районах міста лівого берега починається комендатська година. Перебування на вулиці без спеціального пропуску заборонене. Особи, які порушать порядок, будуть затримані та покарані. Дякуємо за розуміння. Порядок — це захист.

Артор скривився.

— Ну да. Захист, ага.

Розділ VII. «Інше ім’я»

Артор узяв навушники в руки. Сів у крісло в спальні. Узяв чорну електрогітару. Поставив її собі на коліна. Підключив кабель. Маленький інтерфейс на столі блимнув зеленим. Звук пішов тільки в навушники. Тільки йому.

Перші акорди були незграбні.

Пальці ніби шукали забуту карту. Промацували знайомість навпомацки. Один акорд бринькнув глухо, другий — чистіше. Він трохи нахилив голову, примружився. Гриф ліг у долоню так природно, ніби був продовженням руки. Дивно зручно. Надто зручно для людини, яка нібито раніше не грала.

Щось усередині відгукнулося.

Не спогадом — тінню спогаду.

Наче колись він уже сидів так само. У кімнаті з іншим світлом. Не сам. Поруч був чийсь сміх, чийсь голос, чиясь присутність, біля якої не треба було тримати плечі насторожено. Щось тепле. Своє. Майже втрачене ще до того, як згадалося.

Він різко зупинився.

Зняв навушники.

У квартирі знову чулося тільки тихе гудіння холодильника, далекий тихий шум міста і слабкий вітер десь за склом балкона.

Артор поклав гітару обережно. Так, ніби боявся не зламати її, а розбудити в собі зайве. Пішов у ванну. Почистив зуби. Вернувся. Серветкою протер кришку ноутбука, хоч пилу там майже не було. Потім змахнув кілька невидимих порошинок із моделі Dodge Challenger SRT Demon. Маленька машинка стояла на полиці давно. Чому саме така — він не знав. Просто одного дня побачив її, сподобалася, купив і не зміг потім викинути або сховати. Тепер дивився на неї довше, ніж треба.

Ніби чекав, що вона теж щось нагадає.

Перед сном він ще раз пройшовся поглядом по квартирі: плазма, столик, диван, темна вітальня, панорамні вікна з нічним містом; спальня, ліжко, стіл із ноутбуком, навушники, модель Dodge Challenger, м’яке синьо-фіолетове підсвічування LED-стрічки.

Комфортно. По-своєму красиво. Не розкішно. Але чесно.

Він вимкнув світло. Світлодіодну стрічку біля узголів’я він вимкнув останньою.

Артор ліг.

Темрява не була повною. Крізь жалюзі просочувалося слабке міське світло — фіолетове, синє, трохи брудно-жовте. На стелі лежали вузькі смуги барвистого того світла. Артор ліг на спину, склав руки на животі, потім прибрав протез трохи набік, бо так було зручніше. Дихав повільно. Прислухався. Десь далеко лунала сирена.

Але зараз його ще тримав той самий хороший стан вечора, коли хочеться жити, а не просто пережити день.

І саме тому він так боявся його відпустити.

Бо знав: щойно розслабиться — знову може накотити.

Він лежав у напівтемряві, слухав далекий шум і повільно, спокійно засинав.

А потім щось змінилося.

Не в кімнаті.

У ньому.

Спершу прийшов звук — глухий, низький, ніби метал рве повітря. Потім запах. Не миючого засобу й не пилу, а гару. Озону. Вогню. Неон за заплющеними повіками спалахнув багряним. Сирена перетворилася на сигнал тривоги. Далекі вогні — на вибухи. І темрява вже не була темрявою квартири.

І перед ним поволі виріс інший Новум Київ.

Молодший.

Ціліший.

Небезпечніший.

Інші люди.

Інші обличчя.

Інше ім’я.