Повелитель Драконів

Нічне небо Сідуса освітила величезна червона фігура дракона Дангатара, вкритого по всій довжині свого лускатого тіла вогнем. Дракон проревів з усієї сили, так, що землею прокотилася луна, сильніша за грім, і випустив стовп яскравого полум’я зі своєї пащі.

Вогонь, наче комета, освітив доріжкою небо і зник, тільки трохи зачепивши свою ціль – рогатого чорного змія Буса, Повелителя Мороку. Поряд із ним зникало і розчинялось будь-яке світло, він був майже непереможним, і єдине, що могло його здолати, було праведне полум’я. Полум'ям міг володіти тільки Повелитель Драконів, як носій Священного Ядра Магії, або як його називали прості смертні, Серця Дракона.

Неймовірна битва розкинулась поміж зірок. Два велетні, дві найсильніші істоти Сідуса з'єдналися у поєдинку. Усюди сипалися спалахи, зникаючи безслідно у височіні, так і не досягши своєї цілі. Бус затьмарював місячне світло, накидав тінь на усе живе, що траплялось на його шляху, але ніяк не міг дістатися Дангатара, адже його захищало Священне Ядро. Цей дракон став для нього небезпечним. Все більше ставало очевидним, що Повелителю Мороку не під силу його здолати. Бус виснажився. Праведний вогонь вже кілька разів опалював йому крила, якщо так продовжиться далі, Дангатар переможе.

На такий випадок у змія зажди були шляхи відступу. Він доторкнувся чорним кігтем до старовинного срібного персня на лапі й прокрутив його кілька разів. Враз усе небо почорніло, покрившись нищівним чорним туманом, а потім якийсь зблиск, ніби блискавка, розрізав простір навпіл і у темноті з'явився дивний тунель, схожий на печеру, яка, то збільшувалась, то зменшувалась у своїх розмірах. Бус на шаленій швидкості влетів у загадковий тунель і зник.

Дангатар став Повелителем Драконів не так давно. Вибороти першість на пантеоні Богів-Драконів, яким поклонявся народ Сідуса було не так вже й легко. Але пройшовши численні випробування, йому це вдалося. Він хотів перемогти Повелителя Мороку якомога швидше, аби не дати йому занурити світ у вічну пітьму без життя і надії. До того ж це б дало змогу остаточно закріпитися на троні. Стати повноправним власником Священного Ядра. Ніхто більше не посмів би скинути його з п’єдесталу.

Але, коли виграш у їхньому поєдинку був уже очевидним, підступний Бус знову щось задумав. Ні в якому разі не можна було дати йому втекти, тож, побачивши, як змій зникає у тунелі, Дангатар кинувся йому навздогін і встиг залетіти у печеру, перш ніж прохід остаточно закрився.

Коли Повелитель Драконів отямився, він стояв посеред дороги у якомусь невідомому місці. Дангатар роззирнувся, але Буса не було поряд, тоді він захотів розправити свої вогняні крила, але з жахом зрозумів, що їх не має.

Дракон повернув шию, аби подивитись, що коїться. Невже клятий змій зробив щось із його дорогоцінними крильми? Та його шия стала занадто короткою і він зміг побачити лише свої плечі, на яких подекуди горів вогонь.

- Ай, боляче! – закричав Дангатар і підсвідомо підняв руку, аби загасити полум’я – джерело нестерпного болю.

« Руку? Звідки у мене з’явилась рука?..» − розгублено подумав дракон, але він так і не встиг закінчити свою думку, бо йому засвітило очі яскраве світло, що дуже швидко наближалось у його сторону.

На дорозі з'явився автомобіль, який пізно помітивши чоловіка, сигналив якомога частіше, намагаючись попередити про небезпеку. Але чоловік так і стояв посеред дороги, не зрушивши з місця, прикривши очі рукою.

Машина не встигла вчасно зупинитися. Почувся глухий звук удару і невідомого відкинуло на кілька метрів вперед.

Налякана молода дівчина в окулярах, яка сиділа за кермом автомобіля, вибігла до незнайомця, що лежав на землі без свідомості.

− Начебто живий. – сказала вона, перевіряючи пульс і дихання чоловіка.

– Вибач, але я не можу допустити, щоб поліція дізналася, що я знову потрапила в аварію. Тому доведеться забрати тебе додому. Сподіваюсь ти скоро оклигаєш, у мене немає грошей на лікаря. – говорила дівчина, затягуючи важке тіло на заднє сидіння автомобіля…

Дангатар отямився на ліжку, у якомусь приміщені. Судячи з інтер’єру, людському. У нього страшенно боліла голова. Він обережно встав з ліжка і почав розглядати себе у дзеркалі. Ніяк не міг звикнути до свого нового тіла. Що ж такого сталося, що він перетворився на якусь… людину?

Спустившись з другого поверху, він помітив дівчину, що жваво готувала сніданок на кухні.

− Ти хто? – запитав він.

− А, тобі вже стало легше. Рада бачити. Ти проспав майже два дні, довелося викликати лікаря. Та виявилося, що окрім опіків у тебе не було жодних травм, уявляєш. Ти ж відлетів на кілька метрів, коли я тебе збила.

Дангатар продовжував уважно дивитись на незнайомку, а та трохи зніяковівши додала:

− Вибач… Ти ж не будеш звертатися у поліцію?.. Ти, мабуть, голодний, сідай, я вже приготувала сніданок. До речі, мене звати Сивіла. А тебе як?

Дангатар не відповів на питання, а через кілька хвилин сказав, дивлячись на перебинтоване плече:

− Опіки? Ти хочеш сказати, що я обпікся вогнем?..

− Скоріше за все, на хімічні не схоже.

− Цього не може бути! Я не можу отримати опіки!

− Це чому? Ти що, супергерой? – запитала дівчина з іронією.

− Я дракон! Я повелитель вогню! Він не може мені зашкодити ‼!

Сивіла підійшла ближче і уважно подивилась на Дангатара:

− Ти. Ти певно головою вдарився. Так. Мабуть, все так і було. І що мені тепер з тобою робити?

− Де Священне Ядро? Це ти забрала його?

− Про що ти говориш? Яке ядро? Ти зовсім з глузду з'їхав?

− Та як ти смієш, так зі мною розмовляти, смертна? Ти хоч знаєш, хто я такий? Я твій Бог. Повелитель Драконів. Всемогутній Дангатар!

− Так, так. Повелитель… Ну, хоч ім'я твоє дізналася.

− Де ядро?

− Послухай, Дан, не маю уяви про яке таке ядро ти говориш. Ти можеш вважати себе ким завгодно, але на дракона ти зовсім не схожий. Ти у дзеркало дивився? Я запізнююсь на роботу. Залишу тебе вдома, ти схоже ще не прийшов до тями. Дивись, нічого не чіпай. До вечора. – Промовила вона і вийшла, зачинивши за собою двері.

Дангатар був розгублений. Як він міг стати якоюсь беззахисною людиною, а головне, чому?

«Схоже, що це Бус постарався. Тільки клятому змію таке під силу. Не можна гаяти часу. Треба скоріше його знайти і з усім розібратися.» − роздумував Дан.

Надворі було шумно. Усюди снували люди, їздили якісь невідомі візки, навіть без коней! Це було дуже дивно.

Біля доріг світилися різнокольорові вогники, стіни будівель були прикрашені величезними яскравими картинками, а деякі приміщення мали двері, що відкривалися самі, без людської допомоги.

Вранці усе місто метушилося, кожен поспішав у своїх справах. Люди ішли вулицями тримаючи якісь маленькі прямокутні коробочки у руках і постійно у них заглядали. Що ж там могло бути такого цікавого?

Усі були заклопотані своїм, пили каву, кудись бігли, або чекали на зупинці автобус, тільки могутній Повелитель Драконів, що втратив силу, неспішно і розгублено брів вулицями, роздивляючись усе навкруги.

«Це зовсім не схоже на Сідус. Куди ж я потрапив?..»

Неподалік від нього пройшов чоловік із запальничкою в руках, що прикривши обличчя рукою намагався закурити. Дан підбіг до нього, висмикнув запальничку із рук і зник у натовпі, не давши можливості перехожому хоч якось зреагувати.

«Яка дивна річ, сама по собі робить вогонь. Як люди заволоділи цією магією? Тальки драконам під силу керувати вогнем. Схоже, що я потрапив у інший світ.» − нарешті здогадався Дан.

Коли Сивіла повернулася додому ввечері, Дангатар сидів на дивані й дивився телевізор, мов зачарований. Він навіть не помітив її втупивши очі у чарівний ящик з картинками, що рухалися.

− Бачу ти швидко призвичаївся. Ну що, більше не вважаєш себе драконом?

− Не має значення, як я виглядаю, я все одно Повелитель Драконів. Моя сутність не змінилася, – нарешті відповів він, – Що це за магічна коробка, така цікава…Я трохи втратив плин часу через неї.

Відвези мене на місце аварії. Можливо там моє ядро.

− І чого б це мені тобі допомагати?

− Ти ж не хочеш, щоб я розповів про аварію поліції. Я тут трохи подивився телевізор, тож знаю, як тут у вас усе влаштовано. Чи ти захотіла у тюрму? – промовив він піднявши брови.

− Добре, – неохоче погодилась дівчина.

Через годину вони вже ходили узбіччям дороги, обшукуючи місце аварії. Але серце ніяк не могли знайти.

− А як виглядає це твоє ядро?

− Воно схоже на маленьке сонце. Така собі розжарена куля. Хоча, у цьому світі все інакше, навіть не знаю…

− Я щось знайшла, поглянь.

Дангатар підійшов до Сивіли. У її руках лежав камінь ідеальної округлої форми з невеличким різьбленням по діаметру у вигляді вогників.

− Схоже це він. – сказала дівчина.

Дан узяв камінь до рук:

− Він зовсім холодний. Цього не може бути. Куди ж поділась уся його магічна сила? Зачекай.

Дракон зосередився затиснувши камінь у руках, але як він не старався, той став лише трошки тепліший і засвітився.

− Він світиться! – закричала дівчина, вона не могла повірити, що магія і справді ще існує.

− Так. Але цього замало… Все ж таки, треба спробувати знайти Буса. Ходімо.

− Кого?

− Він Повелитель Мороку. Мій ворог. І Він привів мене у цей світ. Усе інше не має значення.

− Зрозуміло, а як ти збираєшся його знайти?

− Ядро його відчує. У тебе є мапа?

− Так, у машині.

Через деякий час вони уже під’їжджали до елітного ресторану – місця на мапі, на яке вказало ядро.

Усередині було майже пусто. За вишуканим столом у центрі залу сидів поважний чоловік у чорному костюмі. У компанії двох вишуканих красунь, він насолоджувався стейком, запиваючи його дорогим вином.

Дангатару не треба було багато часу, щоб упізнати в ньому змія. Цей наглий і хитрий погляд міг належати тільки Бусу, хоч якби той не виглядав.

− О, Повелителю! Ти не повіриш, як я радий тебе бачити! – Бус поклав столові прилади й витер серветкою лице.

– Любі мої, гадаю, на сьогодні ми розходимося. До мене прийшов давній знайомий. – промовив він до красунь.

− Нам час повертатися додому. – суворо сказав Дан.

− Я б із радістю, та не можу. Я теж тут застряг. Як бачиш, обрав не той усесвіт. У цьому місці зовсім не має магії.

− Ти брешеш.

− Ні. І ти це знаєш. Ти бачив, що стало з ядром?

− Воно світилося і ми змогли знайти вас! – не втрималася Сивіла.

Бус кинув на неї погляд і знову заговорив до Дана:

− Світилося? Значить, ще не все втрачено. Якщо об’єднати твоє ядро і мій перстень, можливо, ми зможемо повернутись.

− Цього ніколи не буде! – закричав дракон.

− Як знаєш. Але боюсь іншого виходу не має. Усе вийде, нам тільки потрібно знайти місце сили та підзарядити Серце Дракона. Якщо ядро світилось, то десь у цьому світі ще залишилась магія…

− Місце сили… − задумливо повторила дівчина, поправляючи окуляри – здається я зможу вам допомогти.

− Та що ти можеш знати? Ти ж звичайна людина. – відказав дракон.

− Цим світом керують люди, тому досить вже їх принижувати! – обурено сказала Сивіла. – У моїй сім'ї усі жінки через покоління були відьмами. Колись у нашому світі була магія, але вона поступово зникала, тому наш рід ставав усе слабшим. Я вже не маю сили, та у мене зберігся записник прабабусі.

Я точно читала щось про так зване «місце сили».

− Отже, все вирішено, – усміхнувся Бус і встав з-за столу, – Покличете мене, коли все буде готово. А я поки розважуся.

− Не так швидко, – зупинив його Дан, і схопивши за комір потягнув до машини. − Я тобі не довіряю, будеш зажди у мене на виду.

− Знайшла! – закричала Сивіла і вибігла з горища розпатлана, уся в пилюці й павутинні. – Я знайшла його!

Вона тримала у руках невеличку чорну книжечку, уже відкриту на потрібній сторінці.

Двоє прибульців, Всемогутній Дангатар і Повелитель Мороку навіть не помітили дівчину. У них були важливіші справи, адже вони грали на планшеті у дитячі відеоігри: маленькі дракончики збирали різні ягоди й артефакти і з часом росли.

− Не заважай. – буркнув Дангатар.

− Це ти не заважай. – відказав Бус.

− Ці дракони такі смішні. Вони зовсім не схожі на нас.

− І то правда…

− Гей! Агов, всемогутні. Ви мене чуєте? Я знайшла місце сили! Це не так вже й далеко, всього кілька годин на машині.

− Ти впевнена? – Дан нарешті відірвався від гри.

− У щоденнику написано, що у лісі є старовинний камінь, схоже це був ідол якогось древнього бога. Саме там прабабуся проводила найважчі ритуали.

− Ой, що вже їдемо? – грайливо запитав Бус, – А можна планшет з собою забрати?

− Вдома у нас не буде пальців, щоб ним користуватися. – промовив Дангатар.

Обоє важко зітхнули. Сивіла, побачивши це закотила очі вгору, повернулась і вийшла з будинку:

− Буду чекати вас у машині.

Вже почало світати, коли машина прибула до місця призначення. На галявині біля лісу стояв високий камінь, усіяний промінням вранішнього сонця.

Дракон підійшов до ідола і знову узяв в руки ядро.

− Ти, – він вказав на змія, – Стій біля мене. А ти, Сивіло, відійди далі, це може бути небезпечно.

Коли дівчина відійшла на кілька кроків, Дан закрив очі й стиснув ядро у руках, намагаючись зосередитись і знайти потрібний потік енергії.

− Ти там скоро? – сказав Бус.

− Не заважай.

Через деякий час ядро почало світитися. Світло ставало усе сильнішим, аж доки камінь не став схожий на розжарену лаву. Тоді Дангатар торкнувся рукою персня на Бусовій руці й той злегка зблиснув, так ніби по ньому пробіг електричний розряд.

− Давай! – Закричав дракон.

Змій повернув кільце два рази і неподалік від ідола все потемніло, а потім з'явився тунель. Він був набагато менший, ніж на Сідусі, проте упевнено тримався у просторі.

Дангатар хотів зробити крок уперед, але Бус неочікувано збив його з ніг і вихопив ядро.

− Ти ж не думав, що я проґавлю такий шанс. Доки ядро у цьому світі, воно слабке і я з легкістю зможу його знищити.

Дан хотів підвестись, але змій направив на нього усю силу свого персня, котрий черпав силу з ядра.

− Стій! Ти не можеш цього зробити!

− Чому ж не можу? Я спеціально привів тебе сюди, аби відібрати Серце Дракона. Ти ж не думав, що я такий дурень і можу втрапити у пастку так легко. Готуйся померти, Дангатар! Я заберу у тебе….

Хто зна, що хотів сказати Бус насправді. Сивіла, не дала йому змоги договорити, вдаривши здоровенною деревенякою по голові з усієї сили так, що змій навіть не намагався підвестися. А лежав і, мабуть, рахував пташечок у напівсвідомому стані.

− Не можна недооцінювати людей! – сказала вона повернувшись до Дана, поправила окуляри й підняла ядро. – Тепле на дотик, і таке… приємне.

− Віддай мені його, швидше. Це небезпечно. Невідомо, як ядро може вплинути на тебе.

− Ось, тримай. Тобі треба йти.

− Так... Прощавай, Сивіло. Дякую за допомогу. Сподіваюся, ми більше ніколи не побачимося.

− Прощавай. − відповіла дівчина.

Дракон схопив, все ще безтямного Буса. Тепер можна було засадити його у темницю на віки вічні. Можливо після цього життя на Сідусі зміниться на краще.

Йому чомусь зовсім не хотілося омріяної раніше влади та поклоніння. Дангатар тепер бажав, аби його піддані: інші дракони й люди зажили у мирі й злагоді, та був ладен зробити для цього усе.

Нарешті він став повноправним володарем Священного Ядра.

− Люди сильні. У цьому всесвіті точно. – промовив дракон.

− Люди сильні усюди. Вони ще не раз тебе здивують. – відповіла дівчина.

− Можливо, – сказав він на останок, злегка посміхнувся і зник у магічному тунелі.

Тепер Всемогутнього Дангатара й Сідус чекало нове життя та нові випробування.

Сивіла сіла у машину і поїхала у напрямку міста. Фантастична пригода скінчилася і треба було повертатися до звичайного життя. І все ж посмішка, як відгомін недавніх подій, ніяк не сходила з її обличчя. А кінчики пальців правої руки, якою вона нещодавно тримала ядро, обпалювало теплом. Дівчина підняла руку, аби подивитися, звідки йшло це приємне відчуття. Поступово перебираючи пальцями, намагалася звикнути до нестримного жару та приливу сил. А згодом, розкрила долоню і звідти з'явився яскравий вогняний шар.

Сивіла зажала руку в кулак і вогонь зник. Вона поклала долоню на кермо і продовжила їхати, відчуваючи себе справді щасливою.

Магія повернулася у наш світ.