Спробуйте смерть

— То це безпечно?

Чоловік навпроти приязно усміхнувся і зручно вмостився в кріслі.

— Звісно. Ми не були б лідерами ринку, якби пропонували неякісний продукт, містере Аткінсон.

— І як багато людей… ну, скористалися послугою?

— Понад дві тисячі.

— І всі були задоволеними?

Чоловік нахилився вперед.

— Я буду з вами відвертим. Задоволення — цілком залежить від людини. Ми лиш надаємо можливість та піклуємося про безпеку.

— Тобто це безпечно? У вас не було… інцидентів?

— Ні, містере Аткінсон, жодного.

Полуденне сонце м’яко наповнювало світлом кабінет, у якому не було нічого зайвого, що могло б заважати спілкуватися. Зручні крісла з екологічних матеріалів, не надто широкий стіл натурального горіха, світлі стіни, височезні вікна. У кімнаті приємно пахло апельсином.

«Який цікавий контраст, враховуючи чим вони тут займаються», — подумав Білл.

Представник компанії «Вічність» Леонард Воннегут продовжив:

— Ми пропонуємо унікальну послугу — відчути на власному досвіді, що таке смерть. Питання, яке непокоїло людство всі часи, і на яке так ніхто й не знайшов відповіді. Наші технології дозволяють створити штучну, але справжню смерть на двадцять хвилин, і повернути клієнта до життя.

Бліді руки містера Аткінсона вкрилися сиротами. Він нервово хруснув пальцями.

— Технологія унікальна, складна та дорога. Не лише, тому що це неймовірна послуга, а й тому що ми докладаємо всіх зусиль, щоб організувати безпеку наших клієнтів. Процедура проходить під ретельним наглядом фахівців із найвищою кваліфікацією. Ми використовуємо найкраще у світі обладнання, тому вірогідність помилки вкрай незначна.

— Але ж можлива? — Білл облизав пересохлі губи.

Леонард Воннегут заспокійливо усміхнувся.

— Містере Аткінсон, ви ж розумієте, що стовідсоткового шансу не дасть ніхто. Але вірогідність помилки в одну соту це досить таки великий шанс того, що все пройде добре, чи не так?

— Мабуть.

— Якщо у вас є ще запитання, то я із радістю на них відповім, — Леонард знов приязно усміхнувся і склав руки на стіл перед собою. Білл Аткінсон втупився очима у його акуратний манікюр.

— Я згоден, — сказав він, не піднімаючи голови.

— Чудово, — розплився в усмішці Леонард.

Білл Аткінскон вийшов зі скляної будівлі, що належала корпорації «Вічність», за пів години, коли підписали контракт. Липневе сонце ліниво зігрівало місто, люди снували тротуарами, шуміли машини, у парку неподалік верещали діти.

«А я завтра помру», — подумав Білл і відчув млосність, наче в дитинстві перед екзаменом.

«Помру й оживу», — виправив він себе, але краще не стало.

Коли п’ять років тому власники корпорації «Вічність» відкрили спосіб вводити людей у стан штучної смерті та повертати назад до життя, світ змінився. Мільйони охочих стали в чергу, дарма, що процедура коштувала чимало, щоб дізнатися, що ж чекатиме їх після смерті. Нічого? Потойбічне життя? Рай? Пекло? Ніхто не міг сказати достеменно, а ті, хто вже пройшли процедуру, мовчали, як того вимагала угода.

Біллу пощастило мати знайомого в раді директорів, який допоміг записатися без черги. Білл довго сумнівався, аж поки наважився. Він завжди намагався зробити життя максимально комфортним, тому звик враховувати потенційні ризики та мати кілька стратегій, щоб не залишитися в програші. І це працювало. Він успішно вів свої справи, вдало інвестував та вчасно продавав активи, що збиралися падати в ціні. Білл завжди знав, як йому чинити в кожній ситуації, але лиш у цьому світі. Чого він ще не знав, так це того, що чекатиме його після смерті й до чого варто готуватися. Якщо він зникне раз і назавжди, то Білл би хотів як слід насолодитися життям тут. А якщо потойбічне життя таки існує, що його чекатиме? Релігії постійно розповідають про рай для тих, хто жив достойно, та пекло для грішників. І якщо це правда, то Біллу хотілося бути у виграшній команді. Саме через це він і зібрався витратити чималу суму грошей на двадцятихвилинну процедуру.

— Гей, містере!

Заклопотаний думками Білл не відразу побачив, хто його гукає.

— Зібралися на той світ?

Біля бетонної огорожі на картонці сидів чоловік у лахмітті. Він мав кудлату руду бороду, блакитні очі яскраво горіли на брудному обличчі.

— Господь визначив день смерті кожної людини. Не можна гратися зі смертю, ні, сер.

При цих словах він енергійно хитнув головою.

Білл хотів йому відповісти, потім вирішив не марнувати свого часу й пішов до своєї автівки.

Цієї ночі Білл не спав, просто не міг заснути від думки про те, що його чекає за кілька годин. Він намагався переконати себе, що це буде наче наркоз, що це безболісно та цілком надійно.

«Ви ж розумієте, що стовідсоткового шансу не дасть ніхто».

«А якщо щось піде не так, і вони мене не повернуть назад?»

Живіт скрутило, наче там був важкий шматок льоду. Білл застогнав і піднявся з ліжка. Пройшов до просторої, зі смаком обставленої вітальні та подумав випити чогось міцного, щоб заспокоїти нерви, коли згадав, що правила процедури забороняли будь-які стимулятори, як то каву чи алкоголь. Він став біля панорамного, на всю стіну, вікна й дивився на сіре місто. Горизонт ледь жеврів, готуючись випустити сонце, і поки що будинки стояли темні і якісь неохайні, наче зі сну.

Білл вкотре запитав себе, чи готовий він, чи не варто все скасувати. Ну втратить він депозит, у нього грошей досить.

«Але ж я маю знати, — простогнав він. — Це з логічно та раціонально — якщо є змога дізнатися про життя після смерті, то треба цим скористатися».

Наче насміхаючись із його мозку, живіт скрутило ще сильніше. Сонце зафарбувало будинки в рожевий.

Процедурна кімната більше була схожа на СПА кабінет, ніж на місце, де людей вводять у стан живої смерті. Багато простору, світлі стіни, м’яке й тепле освітлення зовсім не асоціювалися з чимось медичним, що мало заспокоювати клієнтів. Але Білл усе одно тремтів — якщо не зовні, то всередині точно.

Процедурою керувала докторка Марі Ле Баннер, їй допомагали двоє асистентів.

— Не хвилюйтеся, усе цілком безпечно, — з заспокійливою усмішкою зустріла його вона.

«Чи їх тут спеціально вчать усміхатися клієнтам?» — загадався Білл, оглядаючи кімнату.

— У сусідній кімнаті ви можете перевдягтися, — вказала на білі двері Марі.

Білл мовчки пройшов туди й за хвилину повернувся одягненим у вільний медичний халат, який пахнув свіжістю, та аж ніяк не лікарнею.

— То як усе відбудеться? — хрипким голосом запитав він.

Марі Ле Баннер вказала на апарат у центрі кімнати. Він нагадував своєю обтічною формою космічну капсулу, всередині якої розташовувалося зручне на вид шкіряне крісло, обплутане проводами.

— Ви лягаєте в крісло, до голови будуть підключені датчики, що слідкуватимуть за вашим станом. У руку вам вколють спеціальний запатентований розчин, який і переведе вас у стан смерті. За двадцять хвилин за допомогою іншого препарату ми повернемо вас до життя і ви зможете знов ним насолоджуватися.

— Звучить просто, — криво посміхнувся Білл, відчуваючи слабкість у колінах. Йому захотілося присісти.

— Наша команда роками працювала над тим, як зробити цей неймовірно складний процес дуже простим.

«І готовим для широкого продажу», — подумав чоловік.

— Почнемо?

Білл влігся в крісло, яке таки виявилося навдивовижу зручним. Його руки закріпили на підлокітниках за допомогою широких м’яких застібок.

— Це задля вашої безпеки, — повідомив один з асистентів.

Та замість безпеки Білл відчув знайому тривогу, що наростала з кожною секундою.

— Дякую, — видушив він із себе.

Інший асистент під’єднав датчики на липучках та швидко і вправно встромив до вени катетер, чия прозора трубочка тягнулася до хромованого балона із написом РО-764.

Білл вчепився в шкіряні підлокітники. Вказівним пальцем відчув дірку в обшивці знизу, а в ній провід, що звисав. Хотів було сказати про це кураторці, та змовчав. Його дивним чином заспокоювала гладка, гнучка поверхня проводу, й дарувала химерне відчуття контролю в той час, як він був м’яко, але міцно прив’язаний до крісла.

— Ви не відчуєте болю, вам здасться, що ви засинаєте. А за кілька хвилин ми побачимося знов, — сказала Марі. Асистенти поралися коло приладної дошки.

Білл навіть не спробував щось відповісти. Він щосили тримався за шкіряні підлокітники й смикав пальцем провід.

— Ми починаємо, — повідомила кураторка.

Чоловік судомно вдихнув. Щось пшикнуло, і прозора рідина з балона миттю проковзнула катетером, наближаючись до вени Білла. Він відчув холодний дотик і за мить у голові запаморочилося. Кімната, люди, техніка — усе це раптом розмилося і відсунулося далеко-далеко.

«Невже це воно? — з острахом подумав Білл. — Невже все так і буде свого часу?»

Світло зникало, поступаючись місце темряві. Ставало все темніше й темніше.

«Це кінець? Невже це останнє, що я побачу?»

Білл заборсався в кріслі. Йому хотілося кричати, щоб це припинилося, та язик не слухався. Рятівний отвір із проводом — це все, що він міг відчувати. Пальці побіліли, нігті шкрябнули по шкірі підлокітника. Темрява й тиша невблаганно оточувала чоловіка.

«Невже це все?» — майнула остання думка в його голові й зникла.

— Ось і все, — кураторка усміхалася, і при цьому ретельно вивчала реакцію клієнта.

— Все? — пробурмотів той, кліпаючи очима.

Та сам кімната, багато світла, двоє асистентів. Погляд зачепився за червоні двері в кімнату, де він перевдягався. Йому здавалося, що вони були білого кольору, та, може, він помилявся. Білл відчув, як нервове напруження залишає тіло, м’язи розслабилися, наче віджата білизна, і він знесилено видихнув.

— Все закінчилося?

— Так, двадцять хвилин, усе за графіком, — кураторка перевіряла зорові рефлекси чоловіка ліхтариком. — Вас зараз звільнять і ви зможете відпочити в сусідній кімнаті. Думаю, вас наповнюють враження.

— Не те слово.

Коли його нарешті звільнили, Білл незграбно виліз з крісла та прошльопав до іншої кімнати.

«Червоні двері? Не білі?»

Він мляво скинув на підлогу халат та спробував одягнути штани. Заточився і впав на канапку. Кімната на мить закрутилася, наче після великої гульні, але відразу зупинилася. Білл заплющив очі й деякий час лежав, насолоджуючись відчуттям ваги власного тіла, шорсткої тканинної оббивки дивана.

«Я живий», — прошепотів чоловік.

Вмирати страшно, вирішив він для себе. І, схоже, опісля на нього нічого не чекає. Що ж, це він і хотів дізнатися, та якоюсь частиною себе він сподівався, що життя на цьому не закінчується. Можливо, він би зустрів батьків, що загинули в аварії, коли йому було п’ятнадцять. Біллу стало самотньо й захотілося заплакати. Він втер очі й помітив календар, що висів на стіні навпроти. Зображення вогнів нічного міста його не здивувало, але відсутність року та назв місяців здалася дивною. Він бачив лиш назви днів, але жодних вказівки на рік чи місяць.

«Дивно, та після того, що я пережив, то вже не так і дивно, — запевнив себе Білл. — Може то вони спеціально замовили такі календарі, щоб люди концентрувалися на вічності. До речі, який зараз рік? Не пам’ятаю».

Він поволі піднявся, одягнувся та вийшов із кімнати. Там його вже чекав Леонард Воннегут.

— То як минув ваш поза смертний досвід, містере Аткінсон? — приязно запитав він.

— Не рекомендую, — пробурмотів Білл.

Усі засміялися.

— Це поширена реакція, та перші враження пройдуть і ви зможете більш глибоко оцінити те, через що пройшли.

Коли Білл Аткінсон вийшов зі скляної будівлі корпорації «Вічність», життя навколо йшло своєю чергою. Люди поспішали, авто гуділи клаксонами, у парку так само верещали діти. На сходах під ногами тупцяв нахабний голуб та дзьобав скоринку піци. Білл глибоко вдихнув тепле, солодке повітря. Йому хотілося насолоджуватися кожною миттю життя, лиш він дізнався про те, що чекає після смерті. Нічого.

— Гей, містере!

Неохайний чоловік у дранті, що сидів під бетонною стіною, гукав до Білла.

— Містере, не підкинете дріб’язку?

Білл автоматично пошарудів кишенями й дістав банкноту в десять доларів.

— Дякую, сер, ви дуже щедрі! — чоловік ретельно сховав здобич у дранті.

Білл збирався піти, та передумав.

— Який зараз рік? — хрипко запитав він у бездомного.

Той підняв до нього брудне обличчя, блакитні очі яскраво сяяли.

— Що таке рік, сер?

— Ну який зараз рік? — роздратовано повторив Білл.

— Сьогодні четвер, сер.

Безхатько виглядав стурбовано, наче боявся, що Білл забере гроші назад.

— Толку з тебе, — буркнув Білл. — До речі, ти тепер не кажеш мені про небезпеку знань про потойбічне життя?

— Що таке потойбічне життя, сер? — чоловік здавався ще більше розгубленим. Він підтягнув до себе клунки, готуючись дати драла від незрозумілого багатія.

— Ну те, чим займаються ці хлопці, — Білл розвернувся та вказав на скляну будівлю.

На скляному фасаді блищали великі золоті літери «Мить».

Білл розгублено подивився на напис, потім на бездомного.

— Що це? — придушено запитав він.

— Фірма, що пропонує людям спробувати, як це бути смертними, сер. Дуже популярна річ. Деяким вічність таки набридає.

Безхатько піднявся та пішов тротуаром, оглядаючись на дивного чоловіка, що завмер на місці.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Roman Mtt
11.05.2022 21:45
До частини "Спробуйте смерть"
Треба невелика коректура - є декілька бліх. В одному реченні є сенсова тавтологія (про свій час і свою автівку). Фінал класний, я очікував в фіналі обману чи реального повернення, а не потрапляння у паралельну вічність, в якій все потрібно починати наново, мабуть... Спонукає до роздумів.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Ярина Мартин
    01.12.2021 16:25
    До частини "Спробуйте смерть"
    Цікава версія потойбічного життя. Такий собі реверс життя смертного) І щось мені підказує, що герой не так вже й шкодуватиме, що не зміг повернутися. Хоча… хто його знає, як складеться його нежиття.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Ольга Ліщук
    31.08.2021 14:58
    До частини "Спробуйте смерть"
    Оповідання дуже сподобалося - і мова, і сюжет!!! Маю лише одне запитання: то таки хтось повертався? І Білл втрапив у халепу лише через той провід?
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Дарія Кононенко
    19.05.2021 11:08
    До частини "Спробуйте смерть"
    Тобто він отримвав своє потойбічне життя повною ложкою. В мене батько працював в кардіореанімації (зараз на пенсії), то я знаю, що мозок вмирає за п'ять-сім хвилин
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше