Палаючий лід Титана

Цей твір є частиною циклу про Ріель. Рекомендований порядок читання: «Сфера», «Операція Т-45», «Сфера довіри», «Палаючий лід Титана», «Останній рубіж

=================================================================================

Шатл смикнуло, коли черговий вихор вдарив у крило; ремені боляче врізалися в плечі Рієль, а по сталевій обшивці пройшов тремтячий гул — ніби сама планета попереджала гостей, що не терпить слабких.

«Мавка» зависла на орбіті другої населеної планети системи Kepler-442. На відміну від першої колонізованої планети, тут тераформування ще не дало очікуваних результатів, і ландшафт залишався непередбачуваним. Місцева атмосфера вже придатна для дихання, але бурхливі урагани раз у раз проносяться над поверхнею. З ілюмінаторів шатла було видно, як свинцеві хмари огортали небо, час від часу проливаючи кислотні дощі. Деякі відважні першопрохідці намагалися висадити рідкісні види генетично модифікованих рослин, стійких до таких різких перепадів, але поки що ці «зелені сміливці» приживалися з труднощами.

Військова база, розташована в екваторіальній області, виглядала радше як форпост у бою зі стихією. Її масивні стіни були пориті слідами граду та штормових вітрів. Вогні посадкового майданчика, ледь пробиваючись крізь виючий шквал, нагадували, що тут кипить життя: дослідження, тренування, підготовка до нових вилазок.

Шатл, на борту якого перебувала Рієль, плавно знижувався крізь хмари, що клубочилися. Внизу вимальовувався сіро-зелений ландшафт із розмитими гребенями гірських хребтів і водними масивами, що переливалися, змінюючи колір під косими променями сонця.

Думки Рієль роїлися, як потривожений вулик: за останні дні сталося занадто багато. І хоча вона намагалася виглядати зосередженою і спокійною, всередині панувало гнітюче відчуття, ніби кожен наступний крок тягне за собою нові небезпеки.

«Нікс, Сфера, контакти з роттеанами… Ми опинилися втягнутими в щось набагато серйозніше, ніж раніше. Я просто польовий медик, а навколо — вчені, військові, уся ця високотехнологічна метушня. Навіщо я тут? Сфера знову викликала мене. Цікаво, що цього разу?» — із прихованою тривогою думала вона.

За останні кілька років сутички з роттеанами майже зійшли нанівець. Колись вони нападали на віддалені станції та планети, несучи хаос і руйнування, але все ж ці атаки залишалися локальними. Тепер же ставало зрозуміло: насувається щось велике. Атака на колоніальний світ у системі Kepler-442 — подія, якої ніхто не очікував. І те, що за нею могла стояти міць роттеан, серйозно лякало навіть досвідчених стратегів.

Шатл пірнув у щільні хмари, похитуючись від поривів вітру. Крізь сплетіння вогнів приладової панелі промайнули сигнальні вогні посадкового майданчика. За кілька напружених хвилин апарат м'яко опустився на бетон. Захисні щити тут же піднялися, вкриваючи корпус від вітру та можливих кислотних опадів.

Рієль вийшла по трапу. Холодне, насичене вологою повітря вдарило в обличчя: воно, хоч і придатне для дихання, залишало легке пощипування на шкірі. Не звертаючи уваги, вона впевнено попрямувала до будівлі командного центру. Дорогою коротко відповіла на привітання вартового і перетнула широкий ангар, де метушилися техніки, перевіряючи корпуси двох винищувачів-перехоплювачів. Усередині ангара панував гул генераторів і роботів-навантажувачів; здавалося, що сама база розмовляє з тобою механічними голосами.

Спостерігаючи за метушнею, Рієль помітила на дальньому ремонтному п'єдесталі розкурочений перехоплювач: обшивка його крила була прошита свіжими слідами влучень, ще не зафарбованих. Отже, шрами війни дісталися і до цього форпосту.

Усередині панувала типова наукова метушня: хтось запекло сперечався про формулу, двоє вчених енергійно штовхали візок із громіздкими приладами, а поруч безпристрасно крокував робот-помічник, пропонуючи свою «руку». Люди вперто відмовлялися, воліючи робити все власноруч. У коридорах лунала луна кроків і приглушені переговори.

«Ех, якби ми могли так само легко відмовлятися від будь-якої допомоги…» — промайнула думка у Рієль, коли вона звернула в бічний коридор.

Вона зупинилася біля знайомих дверей — «апартаментів» Сфери. Тут, в одній із найзахищеніших лабораторій, розмістили знайдений позаземний ШІ, щоб учені могли спілкуватися з ним і вивчати його технологічні можливості. Рієль глибоко вдихнула і увійшла.

Першим, кого вона побачила, був Алекс Безпалий. Він жваво махнув їй рукою, а його сивий чубчик зухвало звисав на лоб.

— Привіт, янголятко, — посміхнувся Алекс, тиснучи їй руку. — Як Нікс? Давно її не видно в цих стінах. Чув, вона не відривається від серіалів?

— Так, каже, що її мало хто відволікає від перегляду, — Рієль знизала плечима, не втримавши легкої посмішки. — Але вона згадала, що ти і Сфера знайшли спосіб серйозно посилити наші силові щити.

Алекс кивнув і неголосно хмикнув, махнувши рукою в бік учених, що схилилися над об'ємними голографічними схемами.

— Знаєш, я вже пожив на цьому світі, — зізнався він, — і побачив чимало. Але те, що пропонує Сфера... Мені здається, я знову починаю вчитися з нуля. Ходімо, фахівці все тобі розкажуть.

Рієль, уже здогадавшись, що її втягують у чергову «особливу справу», торкнулася ліктя Алекса, зупинивши його.

— Алексе, але чому я? Я не інженер, не вчений.

Алекс розвів руками й посміхнувся теплою, трохи винуватою посмішкою: — Я знаю. Але, здається, цьому ШІ подобається вести переговори саме з тобою. Після того першого контакту вона обговорює подальші кроки тільки тоді, коли ти поруч.

З цими словами він попрямував до вчених, і Рієль, стримавши важке зітхання, пішла слідом.

У дальній частині приміщення знаходився генератор силового поля, навколо якого проєктувався голографічний аватар Сфери. Голограма була напрочуд чіткою: довгі, майже «соковиті» потоки світла формували антропоморфний контур із плавними лініями. Від Сфери виходило відчуття безмежного спокою.

Поруч з аватаром троє вчених буквально світилися від збудження — вони жваво перешіптувалися, зрідка ставлячи запитання. Вона відповідала блискавично, без найменшої паузи, і її голос звучав так рівно й гармонійно, що одразу ставало зрозуміло: це не людина, а ШІ на порядки вищий за людські системи.

Коли Рієль та Алекс підійшли, вчені обернулися, а Сфера тихо кивнула в людському привітанні — жест виходив трохи механістичним, ніби вона копіювала його «з фотографії». Її очі світилися дивовижним блакитнуватим сяйвом: безтурботно і трохи насторожливо.

— Вітаю вас, капітане Рієль. Сподіваюся, Нікс уже ввела вас у курс справи? — Сфера говорила обволікаючим голосом, не підвищуючи тону, але кожен звук був кристально чітким. — У найзагальніших рисах, — відгукнулася Рієль. — То що ж ви виявили? І чому тут потрібна саме я?

Сфера кивнула, і на проєкції спалахнули складні хімічні формули. Вчені завмерли в шанобливому захваті.

— Це матеріал «Натарій», — пояснила Сфера. — Наскільки мені відомо, так він зареєстрований у ваших базах: рідкісний мінерал, який до війни добували на Титані, супутнику Сатурна.

— Уперше чую, — зізналася Рієль. — І в чому його унікальність?

Один із вчених, високий чоловік у білому халаті, не витримав і заговорив, підвищивши голос від хвилювання:

— Натарій — знахідка для генераторів силових щитів. Колись проводилися експерименти зі створення передових технологій на його основі, але незабаром знайшли дешевші аналоги. Ті виявилися менш ефективними, зате не вимагали рідкісних ресурсів. Потім почалася війна, колонізація прискорилася, і про Натарій забули. Не дивно, що ви не чули — цю технологію закинули ще до колонізації.

Він нервово сплів пальці, озирнувшись на своїх колег:

— Власне, якби не Сфера, ми б так і не згадали про нього. А її креслення... ви навіть не уявляєте, наскільки це геніально! Пропоновані нею конфігурації генераторів щитів багаторазово перевершують усе, що ми бачили. Ми могли б почати виробництво вже зараз…

— Але? — примружилася Рієль, відчуваючи, що ось вона, головна перешкода.

Сфера зробила плавний жест рукою, і на проєкції з'явилася модель планетарних ресурсів колоністів. Її голос став спокійним і розміреним, ніби вона заздалегідь знала, яке запитання поставить Рієль:

— Згідно з вашими даними та моїми розрахунками, на жодній із планет, які ви зараз заселили, Натарій не зустрічається. Ви не можете його синтезувати — існують фізичні обмеження, які я готова пояснити докладніше, однак вважаю, зараз це зайве.

Зависла напружена тиша. Рієль відчула, як прискорено б'ється її серце.

— Тобто… ти пропонуєш нам повернутися в Сонячну систему, яку роттеани контролюють уже сотню років, і намагатися добувати мінерал на Титані? — промовила вона, і в голосі її чулася гіркота. Адже Сонячна система давно стала практично недоступною для колоністів.

— Абсолютно вірно, — підтвердила Сфера, схиливши голову. Її голографічний погляд ніби пронизував Рієль наскрізь. — Я розумію ризик, але іншого шляху немає. Якщо ви бажаєте обладнати нові генератори за моїми кресленнями, без Натарію не обійтися.

Один із вчених тихо вилаявся під ніс, а Алекс важко зітхнув. Усі знали, що роттеани не просто так засіли в Сонячній системі — там знаходилися багаті ресурси, залишки людства давно втраченої епохи, і найголовніше, стратегічні точки, звідки вони могли запускати раптові атаки.

Сфера ж продовжувала говорити все тим же рівним тоном:

— Можливо, вам варто врахувати ще один нюанс. Ви вже бачили дію щита, схожого на той, що пропоную я. Коли ракета летіла у вас, і я її відбила.

Рієль мимоволі затримала подих. Перед її очима немов ожила та сцена: страшна ракета, що несе руйнування, раптовий енергетичний сплеск Сфери, що врятував її та Нікс.

— Так ось воно що… — прошепотіла вона.

— Мій щит поки що обмежений малими розмірами й невисокою потужністю, — підкреслила Сфера.

На новій голограмі спалахнула схема її особистого захисного поля, з пошаровим показом енергетичних контурів.

— Але якщо ви добудете потрібну кількість Натарію — за моїми розрахунками, кількох сотень кілограмів вистачить на створення повноцінної системи силового захисту для цілої бази, не кажучи вже про кораблі.

З цими словами Сфера різко зупинила проєкцію, і її обличчя знову застигло в спокійному виразі:

— Тоді війна зміниться. Для вас це може стати вирішальною перевагою, адже роттеани поки що не підозрюють про подібні технології. Або ж… — ШІ на мить запнулась, ніби підводячи емоційний підсумок. — …вони теж шукають щось подібне в глибинах Сонячної системи.

Рієль відчула, як холодний озноб пробіг у неї по спині. Повернутися туди, де люди програли століття тому, в саме серце ворожого лігва… Войовничий гул зовні, шторми над головою і бурхлива війна з роттеанами об'єдналися в одному слові: ризик.

Вона перевела погляд на Алекса. Той відповів їй розуміючим кивком. Вчені стояли, затамувавши подих, немов перед відповіддю долі.

«Elda mannar laiquë nárë…» — спливло в пам'яті у Рієль старе ельфійське прислів'я, яке вона чула від однієї космопрохідниці. Дослівно людською: «У душі народжується зелене полум'я». Іноді цей вислів означав передчуття нової долі, грандіозного випробування, яке не можна оминути.

— Ми обговоримо це, — тихо сказала вона, звертаючись радше сама до себе, ніж до Сфери. Вона розуміла, що вибір уже зроблено, і шляху назад немає. — Але ясно одне: якщо ми хочемо вижити… доведеться ризикнути.

Так закінчилася зустріч, що стала початком небезпечної затії — повернення туди, звідки людей вигнали майже століття тому. У тиші лабораторії здавалося, що сам простір шепоче: «Тепер війна справді зміниться…».

________________________________________

Після тижня напружених нарад вирішили: на завдання вирушить «Мавка» з групою Рієль та інженерною ланкою. Їхня перша мета — доставити на поверхню розвідувальний робот-добувач, здатний сканувати пласт, свердлити контрольні керни й оперативно передавати дані. Якщо аналіз підтвердить достатню концентрацію Натарію, «Мавка» повернеться другим рейсом і висадить важкі вантажні мехи-буровики для промислового видобутку.

Повністю таємна висадка всім десантом одразу не планувалася: на Титані панують крайнощі — -180 °C, низька гравітація, отруйна й нестабільна атмосфера. Навіть короткий вихід із корабля перетворюється на випробування; а загону доведеться ще розгортати бурові установки.

За архівними картами бази позначили ймовірний сектор покладів, але точність цих даних сумнівна. Тому першою йде розвідланка Рієль: група тихо проникає до цілі, проводить заміри, передає координати. Успіх — сигнал для запуску другої фази з мехами-буровиками.

Усі бойові та вантажні мехи пройшли спецпідготовку до суворих умов: посилена термоізоляція, контури активного обігріву, гермоущільнені приводи бурів, дубльовані системи живлення. Пілотам видали потовщені броньовані костюми — поза машинами людина б інакше перетворилася на крижану статую за лічені хвилини.

Ставка робилася на стелс-режим «Мавки»: корабель повинен підійти до Титана як тінь, тому що про реальну обстановку в Сонячній системі відомо мало. Колоністи ведуть лише далеке спостереження; шпигунських дронів майже не залишилося — роттеани майстерно відловлюють і знищують чужі апарати. На Місяці ще зберігаються автономні супутники-скаути, які час від часу запускають заради даних, але і їх роттеанські перехоплювачі виводять з ладу швидше, ніж вдається зібрати повноцінну картину.

Зворотний відлік уже йде: через десять годин «Мавка» покине орбіту Kepler-442 і ляже на курс до старого дому людства.

________________________________________

За бортовим часом була десята ранку, коли Рієль розбудив сигнал тривоги: «Мавка» готувалася вийти з гіпертунелю. Після складних розрахунків астронавігатори проклали курс так, щоб корабель вискочив максимально близько до Титана.

Рієль потягнулася й окинула поглядом спартанську каюту. Її відділенню належали крихітні, але окремі апартаменти. Одним пружним рухом вона сіла на ліжку, пересунула регулятор до 23 °С і відчула, як повітря ледь відчутно теплішає.

Зіскочивши з ліжка, вона відкинула волосся з чола і потягнулася до акуратно складеного комбінезона — чорного, з металізованими вставками. Еластична тканина підлаштовувалася під будь-який рух: варто було торкнутися, як холодний матеріал одразу приймав тепло долонь. Спочатку одна нога, потім інша — костюм облягав гомілки та стегна, сидячи немов влитий. Рієль підтягнула верхню частину комбінезона, одягла рукави й застебнула блискавку, відчуваючи, як тканина м'яко лягає по фігурі. Вона поправила комір і переконалася, що датчики лягли рівно, а тонкі світні смуги інтерфейсу на грудях активувалися. — Ідеально, — шепнула вона.

При спалаху вбудованого обігріву тканина злегка напружилася, відповідаючи на її біосигнатуру. Блискавка м'яко зімкнулася по спині, і навколо талії спалахнули індикатори герметизації. Пара присідань, змах руками — нічого не тягне. У відображенні сталевої шафки відблиски вставок уже синхронізувалися з пульсом. Залишилося пристебнути пояс із медичним модулем — Рієль давно вважала таке спорядження другою шкірою.

— Вперед, — вимовила вона, торкнувшись дверної панелі.

Тихий шелест замка, крок у коридор — і впевненість накочується теплою хвилею: у цьому чорному комбінезоні вона не просто медик, а пілот, готовий зустріти морозний вітер Титана.

Пройшовши по решітчастій палубі крейсера, вона наблизилася до оглядового вікна. До виходу з гіпертунелю залишалося всього пів години. Рієль одразу помітила біля вікна Алекса з його незмінним плеєром, а поруч — Рамірес. Сувора і практична, вона, незважаючи на «гарячу іспанську кров», рідко здавалася сентиментальною; споглядати мерехтіння гіпертунелю було точно не в її дусі. Але тепер у її погляді промайнула рідкісна мрійливість, а неглибокий шрам уздовж щоки, який Рамірес вперто відмовлялася прибирати пластичною корекцією, виглядав майже епічно.

— Дивно бачити тебе тут, що споглядаєш прекрасне, — з легкою посмішкою заговорила Рієль.

— ¿Qué onda, Riel? (що, як, Рієль?) — відгукнулася Рамірес, обертаючись. Короткий чубчик колихнувся, а вираз миттю став звично задерикуватим. На ній був майже повний бронекостюм — не вистачало лише шолома та зброї. — Здрастуй, сонечко наше, — додав Алекс, знімаючи навушники.

— Насолоджуєтеся тут пейзажем? — поцікавилася Рієль, стаючи поруч.

— Так, хотів ще раз помилуватися цим видовищем, — протягнув Алекс, дивлячись на мерехтливі спалахи гіперпростору. — Ніколи не набридає.

— Звучить так, ніби ти прощатися зібрався, — нахмурилася Рієль. — Запам'ятай: сьогодні ніхто не помре, поки я з вами

. — Сьогодні здохнуть тільки кілька… а може, й багато роттеан, — похмуро посміхнулася Рамірес і схрестила руки; броньовані кулаки дзвякнули металом.

— Головне, щоб ніхто з наших не постраждав, — Рієль злегка похитала головою. — Знаю я тебе: рвонеш у бій, ледь побачивши ворожу бронетехніку. Будь обережнішою, Рамірес; керівництво не в захваті від втрат мехів.

Рівний сигнал внутрішнього зв'язку перервав розмову:

— Усім приготуватися, за хвилину виходимо з гіпертунелю. Прийміть стійке положення або присядьте, — пролунав упевнений голос Нікс.

Усі троє вхопилися за поручні. Голос Нікс неквапливо вів зворотний відлік; на «нуль» крейсер смикнувся, долаючи легку турбулентність, і автоматично активував маскування.

За панорамним склом розгорнулася велич: Сатурн. Гігант мирно парив у безодні, підсвічений далеким Сонцем. Блідо-золотисті хмарні пояси переходили в темні бурі, а грандіозні кільця, іскрячись крижаними уламками, відбивали холодне світло. Здавалося, можна нескінченно стежити, як тонкі дуги обриваються в тіні газового монстра, а мерехтіння окремих ділянок нагадує невагомий пил, що танцює в променях світила, що заходить. На мить усі троє замовкли. Навіть Рамірес, далека від «космічних красот», пом'якшила сувору похмурість: побачене затьмарювало будь-які тривоги.

Але довго милуватися красою їм не довелося. Палуба злегка затремтіла, а слідом за цим із динаміків пролунав голос Мітчела: — Усім бойовим групам прибути в ангар для підготовки до висадки, час на збір — десять хвилин. Рієль і компанія переглянулися і швидким кроком попрямували в ангар.

Рієль звернула в невеликий бічний відсік, де вздовж стін стояли модулі для надягання бойових костюмів. Усередині панувала біляста напівтемрява; лише панелі управління і тонкі смуги підсвітки на підлозі осявали приміщення м'яким блакитнуватим світлом.

— Ласкаво просимо, капітане Рієль, — пролунав рівний голос вбудованого ШІ. — Запуск протоколу одягання в броню. Будь ласка, увійдіть на платформу.

Рієль зробила глибокий вдих і ступила на кругову основу. Система тут же зчитала її біометрію. На екрані висвітилося: «Параметри нормальні. Підготовка до стикування».

З-за спини висунулися тонкі маніпулятори — вкриті м'якими накладками, вони обережно підняли сегменти білосніжної броні з червоними хрестами. Рієль звикла до процедури, але легке хвилювання промайнуло щоразу.

Спочатку зафіксувалися наплічники: два гладких елементи зістикувалися з нагрудною пластиною, та м'яко «обійняла» груди і спину. При стикуванні пройшла легка вібрація — увімкнулися механізми стабілізації та моніторингу. Світлодіод на нагруднику змінив жовтий колір на зелений.

— Нагрудний модуль активовано, — повідомив ШІ.

Нарукавні сегменти плавно ковзнули по руках і клацнули біля ліктьових шарнірів. Внутрішня підкладка підлаштувалася під терморежим, захищаючи суглоби. Потім маніпулятори опустилися до ніг. На гомілках і стегнах встали обвіси з кишенями для медінструментів, клацнувши при стикуванні з поясною пластиною.

— Броня нижньої частини тіла під'єднана, — рівно констатував ШІ. — Зберігайте нерухомість ще кілька секунд.

Костюм «підтягнувся», адаптуючись до фігури: по хребту пробіг холодок, чип синхронізувався з нейромережею Рієль, легким дзвоном відгукнувшись у скронях.

— Залишився шолом, — нагадав ШІ.

З боксу висунулася панель із білосніжним шоломом і червоним хрестом. Рієль підняла його, відчула прохолоду металопластику і зафіксувала на шворні шийного замка. Візор мигнув, вивів діагностику і потемнів, переключившись у бойовий режим.

— Одягання завершено. Усі параметри в нормі, — доповів ШІ. — Герметизація — 100 %. Готовність до пілотування підтверджена.

Рієль зробила кілька кроків, присіла, різко махнула рукою — затримок немає, вага рівномірно розподілена.

— Дякую, — кивнула вона до ШІ, відкинувши візор під капюшон шолома. — Буду біля меха за хвилину.

Десять хвилин на збори спливали. Рієль, відчуваючи спокійну впевненість у кожному русі, вибігла в ангар, де вже гуділа техніка.

Нікс, як завжди, простягнула «лапу» меха, допомагаючи забратися всередину. Навіть «найменший» мех загону — п'ять з половиною метрів — поруч із людиною здавався велетнем; після адаптації до Титана всі машини отримали додаткову броню.

Влаштувавшись у кріслі, Рієль перевірила нейроманіпулятори, смикнула аналоговий важіль аварійної системи; індикатори Нікс дублювали стабільні параметри.

— Ну що, готова підморозити свої ніжки, аніме-тян? — хрипко посміхнулася вона.

На дисплеї спалахнула незадоволена пика Нікс в помаранчевому капюшоні: очі закотилися, карикатурні струмені пари вирвалися з ніздрів. Рієль розреготалася — вони обидві були в повній бойовій готовності.

________________________________________

Через пів години посадковий шатл, оснащений маскувальними полями, увійшов у рудувато-жовту атмосферу Титана. Після короткого сканування вони виявили шуканий об'єкт — позначену на старих картах занедбану шахту з видобутку Натарію. Орбіта була чиста, жодного ворожого корабля. Вирішено було діяти зухвало і швидко. Шатл висадив їх за кілька кілометрів від цілі й повернувся за гірничодобувним загоном, щоб доставити його прямо до шахти після зачистки периметра.

Важкі мехи один за одним сходили з апарелі шатла, тримаючи зброю напоготові, і вишиковувалися в бойовий порядок.

Приземлившись і адаптувавшись під місцеву гравітацію, Рієль озирнулася. На панорамних дисплеях її меха відкривався пейзаж — чужий, в'язкий, майже безмовний. Густа, насичена азотом атмосфера створювала ілюзію щільної завіси; все потопало в оранжево-коричневому мареві. Метановий туман ковзав по замерзлій землі, перекочуючись між валунами, немов був живим. Вітер гнав по поверхні крижаний пил — він шурхотів по броні меха, як сухий пісок по металу.

На горизонті, крізь завісу опадів, ледь розрізнялися силуети інженерних конструкцій — стара шахта. Пошарпана, забута, але, можливо, все ще зберігає щось важливе. Рієль на мить затримала погляд у небо — зірок не було видно. Тільки тьмяне, розсіяне світло, ніби над планетою висіла щільна лампа з рудого скла.

— Чорт, — прошепотіла вона. — Ніби зробила крок у забутий сон… або в чиюсь легенду.

Раптово один із мехів — той, що належав Алексу, — відхилився від маршруту.

— Алексе, в чому справа? — пролунав голос Мітчела в загальному каналі.

— Тут дещо... вельми цікаве, — спокійно відповів радист, і його мех опустився на одне коліно, розсовуючи каміння.

Мех Рієль і ще кілька машин підійшли ближче. Що могло привернути увагу флегматичного Безпалого? Його мех обережно витягнув з-під уламків щось округле, ледь більше метра в діаметрі — шматок обшивки, вкритий інеєм, потрісканий, як вимерзла шкіра древньої істоти.

— Алексе, ти мене чуєш? Що ти, чорт забирай, там робиш?! — знову загримів Мітчел.

На збільшеному зображенні Рієль розгледіла потьмянілий напис на корпусі знахідки: «…HUYGENS…»

— Апарат «Гюйгенс»... — заговорив Алекс, і його зазвичай спокійний голос був майже невпізнанним. — Він здійснив посадку в 2005 році. Передав фотографії, дані… потім сигнал втратили. Перший земний апарат, який коли-небудь торкнувся поверхні Титана...

У Рієль всередині шолома навіть подих перехопило. Вона втупилася в понівечену капсулу, ніби на коштовність, забуте послання з далекого минулого.

Потім Алекс подався вперед.

— Командире, я вийду з меха. Лише на пару хвилин.

— Що ти… — почала Ріель, але кабіна його меха вже перейшла в аварійний режим виходу. Внутрішні панелі зімкнулися навколо крісла, люк прочинився вузьким отвором і коротко видихнув назовні струмінь сухого газу, відкидаючи рудий туман.

Постать радиста зісковзнула вниз, у вируючу млу. Стулка майже одразу зачинилася за його спиною.

За бортом було −178 °C.

В ефірі пролунало коротке, але дзвінке:

— ¡La puta madre que te parió! (Щоб тебе чорт забрав!) — гаркнула Рамірес.

— ¡Estás loco, cabrón! (Ти зовсім здурів, ідіоте!)

— Алексе, ти з глузду з’їхав?! Негайно назад у мех! Це наказ! — заволав Мітчел.

Але радист не слухав. Він стояв навколішки біля корпусу зонда, пальцями в броньованих рукавицях обережно зчищаючи іній.

— Я вас зрозумів, командире. Повертаюся… — відповів він, не відриваючись від роботи. — Але я не можу це залишити. Тут може бути блок із даними. Фото. Відео. Історія.

В ефірі почулися приглушені вигуки Мітчела — між гнівом і розгубленістю. І тоді голос Нікс, спокійний і точний, розрізав напругу:

— Командире Мітчел. У діях Алекса є сенс.

— Що?.. Нікс, ти теж збожеволіла? — у голосі командира звучали сталеві нотки.

— Ніяк ні, капітане. Якщо Алекс правий — і блок пам'яті цілий, — ми зможемо отримати унікальні наукові та історичні дані. Я впевнена, що в науковому середовищі це буде розцінено як відкриття століття.

Кілька хвилин в ефірі чулося тільки напружене сопіння Алекса — дихання в мікрофон, рідкісні скрипи броні. Потім пролунав неголосний вигук, і радист, піднявшись, застрибнув назад у свій мех. Загін з полегшенням видихнув.

Рієль зазначила на панелі, що показники костюма в нормі — отже, спорядження не пошкоджено, і його тіло в безпеці.

— Дістав? — запитала вона, вдивляючись у мех, що стояв неподалік.

— Так точно, — відгукнувся Алекс, і в його голосі явно чулася стримана гордість.

Після короткого обміну репліками загін рушив далі. Нікс запустила вперед пару дронів, спеціально адаптованих під місцеву атмосферу. Поки мехи неспішно просувалися до цілі, ШІ встигла просканувати навколишній ландшафт.

— Ознак роттеан не зафіксовано, капітане. Можна наближатися, — доповіла Нікс у загальний канал.

— Вперед, — коротко наказав командир, і колона ожила, прямуючи до точки входу.

Уже впритул підійшовши до шахти, бійці змогли розгледіти її без збільшення: масивні балки з товстого металу, ледь помітні за шарами інею та оранжевого осаду. Вхід був наглухо завалений — зварені між собою уламки вагонів і вагонеток, деформовані часом та атмосферою.

Рамірес і Чернов, що керували двома найважчими мехами, висунулися вперед. Їхні машини обережно підійшли до барикади й почали її розбирати: бронеманіпулятори розрізали іржаві стики, виламували виїдені атмосферою опори, звільняючи шлях углиб древнього об'єкта. Все це зайняло майже годину. Пробитися крізь завали виявилося куди складніше, ніж очікувалося.

Рієль спостерігала за працюючими мехами зі зростаючим подивом — навіщо так ретельно заварювати вхід у стару занедбану шахту?

— Нікс, у тебе не виникає поганого передчуття? — тихо запитала вона по особистому каналу.

— На кшталт «зараз вискочить бабайка з криком»? — тим же тихим тоном відгукнулася Нікс. Жарт був… зовсім не смішним.

Рієль не відповіла — лише коротко кивнула, знаючи, що ШІ все одно бачить її міміку.

— Розумію. Така щільна барикада нелогічна.

— Капітане, — уже по відкритому каналу промовила Нікс, — рекомендую мехам Рамірес і Чернова дотримуватися підвищеної обережності. Можливі пастки всередині.

— Є. Вас зрозумів, — пролунали сухі відповіді.

Робота сповільнилася. Рієль побачила, як Нікс трохи змістила її мех убік, виводячи його з можливого сектора ураження. Решта теж розосередилися півколом, розширюючи охоплення.

Нарешті, останні залишки барикади були відкинуті, і перед ними постали масивні, заморожені двері — вищі навіть за мех Рамірес.

— Чернов, відійди. Рамірес — перегрів щита, максимум. Відкривай, — скомандував Мітчел.

Один мех відступив. Другий — висунувся. На очах у всієї групи навколо бойової машини Рамірес замерехтіли грані силового поля — зазвичай невидимий щит спалахнув окресленими гексагональними сотами, немов світло стало видимим тільки в момент небезпеки. Іспанка вхопилася за стулки і з різким рухом потягнула їх на себе. Пролунав скрегіт, метал завив, і ворота повільно розійшлися, відкриваючи зів шахти — темний, глибокий, ніби горлянка звіра.

Ніхто не встиг і слова вимовити — як зсередини вдарили товсті струмені трасуючих снарядів. Вони вп'ялися в щит Рамірес зі свистом, спалахами й рваним ритмом. Силові комірки щита спалахнули всіма кольорами спектра, відбиваючи удар.

— ¡Coño de la madre que te parió, hijo de puta! (Матір твою, сучий ти сину!) — заревла Рамірес, мех смикнувся назад, а потім різко висунув уперед плазмову гармату.

Кілька пострілів прогриміли вглиб шахти, осяваючи нутрощі яскравими спалахами. Секунда — і трасери припинилися. Рамірес випустила ще кілька зарядів, потім опустила гармату. В ефірі повисла напружена тиша.

— Чорт би їх побрав, капітане... — нарешті пролунав голос Рамірес. — Тут була ціла батарея в глибині тунелю. Автоматичні роттеанські гармати. Я їх усіх рознесла, але вони врубилися одразу, як відкрили двері.

— Група висадки, увага! — тривожно подав голос радист із «Мавки». — Ми щойно зафіксували радіосигнал із поверхні. Модульований, потужний, чіткий. Це автоматичне оповіщення — ми обчислюємо траєкторію... але він уже йде в бік внутрішніх планет.

— Прокляття... — вилаявся Мітчел. — Пастка. Старі знаряддя, активовані відкриттям. Рамірес зазнала атаки, але щити витримали. Усі цілі.

Він замовк на секунду, потім уже твердим голосом:

— Шатл із гірничою групою — негайно до посадки. Починаємо видобуток. Ми себе видали.

Він перейшов на внутрішній канал.

— Кліщ, поясни. Чому ми це прогледіли? Не було сигналу, активності — нічого?

— Сер, за приладами — мертва зона. Ні писку, ні пульсу. Можливо, вони були на старому аналоговому управлінні, без активних ланцюгів. Ці двері, судячи з корозії, не відчинялися років сто. Або більше.

— Нікс, запусти дронів усередину. Досить сюрпризів. Решті — зайняти периметр. Використовуйте все, що знайдете: балки, каміння, навіть цю прокляту метанову рідину — і щоб, чорт забирай, до того часу ми могли зустріти хоч армію роттеан — і не здригнутися. Зрозуміли мене?

Рієль і Нікс, як носій дронів і резервна точка командування, залишилися позаду, контролюючи ситуацію і відстежуючи обстановку. Решта мехів, не гаючи ні секунди, кинулися виконувати наказ. Рамірес і Чернов почали згрібати старі іржаві конструкції, зварюючи з них імпровізовані укриття. Одночасно їхні машини рили кігтями бронеманіпуляторів вмерзлий у лід ґрунт, розчищаючи ями під капоніри. Замерзлий ґрунт тріщав під ударами, а стовпи інею здіймалися в повітря. Це не було ідеально, але могло спрацювати — роттеани, незважаючи на століття технологій, усе ще активно застосовували вогнепальну зброю. Проти куль такі укриття могли виявитися вельми корисними.

Тим часом дрони один за одним влітали в розкритий тунель, освітлюючи його яскравими прожекторами. Рієль стежила за зображенням на дисплеях: розбиті, розплавлені автоматичні знаряддя стояли в акуратному ряду — точно хтось дбайливо вишикував їх перед тим, як піти. Один із дронів пірнув глибше, зникнувши в темряві шахти, другий затримався біля зруйнованих знарядь, виводячи великий план.

— Як я і казав, — прокоментував Чернов, дивлячись на свої монітори, — аналогова система. Ні мікросхем, ні датчиків. Просто замкнута механіка. Спрацювали при відкритті воріт... і простояли в бойовій готовності, хтозна скільки десятиліть. Треба віддати належне цим виродкам та їхній техніці — вижила, чорт забирай.

Рієль сконцентрувалася на зображенні з першого дрона. Він заглибився в широкий, напівзруйнований тунель і завмер перед ще одними масивними дверима, що вели вглиб, туди, де раніше були зони видобутку. Прожектор вихопив зі стіни облуплені літери. — "Увага. Небезпечно. Підвищена радіація. Дотримуйтесь заходів попере..." — почала Рієль, і сама ж додала: — ...попередження, мабуть. Решта стерто.

Дрон повернувся, освітивши інший напис. На замерзлому металі виднілися обривки літер: "СЛАВА К…" Решту з'їли час, тріщини та корозія.

— Кому там слава? — хмикнула Рамірес, продовжуючи кріпити черговий швелер до імпровізованої стінки.

Незважаючи на роботу, всі члени загону бачили зображення з дронів на своїх дисплеях. В ефірі пролунав приглушений смішок Алекса. Він явно щось зрозумів, але коментувати не став.

— Досить там читати мистецтво! — рикнув Мітчел. — Працюємо, поки по нас не навели ракети!

З другими дверима вирішили діяти обережніше. Вони були набагато тоншими. Дрони акуратно випалили лазером невеликий отвір в одному з кутів і, просунувши туди маніпулятор із камерою, почали огляд. Усередині виявилася ще одна батарея автоматичних гармат — таких же мертвих і обледенілих, на перший погляд. Прожектори дронів висвітили найтонші, ледь помітні дроти, що тягнулися до спускових механізмів. Нікс направила команди: дрони обережно перерізали з'єднання лазерами, виводячи систему з ладу.

У цей час біля входу з глухим гуркотом приземлився шатл. Один за одним із нього вистрибнули важкі вантажні мехи, оснащені обладнанням для видобутку. Вони не стали церемонитися — пройшли всередину, без зусиль розчавивши ногами залишки колишньої батареї, і заглибилися в тунель.

Через кілька хвилин на частоті загону пролунав звіт командира видобувної групи:

— Ми на місці. Сканери підтвердили: поклади Натарію знайдені. Робота почалася.

________________________________________

Черговий на пульті, Макаров Юрій, сидів, вивчаючи журнал із дурнуватими картинками. Робити було абсолютно нічого — вже котрий місяць він стирчав у цьому богом забутому місці на Титані, відбуваючи річну вахту. До його обов'язків входило стежити за датчиками покинутих шахт, на випадок якщо звідти буде подано сигнал тривоги. Зарплату за це обіцяли пристойну, але на вахті було всього двоє людей, а зміна очікувалася не раніше ніж за рік.

За пів року вони з напарником встигли переглянути весь запас старих фільмів, перечитати пару книг із місцевої підсобки і досконально вивчити кожен журнал із "дорослим контентом". Єдине, що чомусь усе ще не набридло — це збірники з карикатурами та бородатими анекдотами.

Через низьку гравітацію у Юрія постійно боліла голова. Ця вічна "легкість у всьому" дратувала і виснажувала. Напарник же, Василь, почувався, навпаки, немов у своїй стихії — ковзав по коридорах, кружляв, як балерина або космічний танцюрист, чим часом викликав у Юрія ще жорсткішу мігрень. На щастя, зараз Василь був зовні й не заважав своїм цирковим виступом у холі бункера.

З рештою проблем не було. Їжа — якісна, причому жерти можна було скільки завгодно: у їхньому розпорядженні був величезний склад замороженого м'яса, риби, тушонки та овочів. Із фруктами — гірше. Доводилося щодня ковтати жмені таблеток, щоб не підхопити цингу або ще якусь гидоту. Сонця тут, зрозуміла річ, теж не було, а разом із ним і вітаміну D, тож ранок вахти починався з ритуального ковтання всіх цих мінералів і вітамінів під звук скрипу ламп.

Але були й плюси: ніякого тобі начальства, тільки електронні звіти, які потрібно було відправляти раз на місяць. Для цього доводилося влазити в скафандр, виходити назовні й розгортати заховану антену дальнього космічного зв'язку. Все разом займало близько години — зараз якраз цим і займався Василь. Минулого місяця це робив Юрій.

— Агов, ти там не заснув, телепень? — пролунав хрипкий голос у рації. Юрій здригнувся, впустив журнал, і той, немов птах, повільно поплив до підлоги в невагомому падінні. Він вилаявся, встав із крісла і звичним м'яким рухом клацнув по комутатору:

— Сам ти телепень, дубина. Розгорнув уже антену?

— Ні, ще не розгорнув. Я тут із дівчатками засмагаю на пляжі. Звісно, розгорнув, ідіоте! Давай, запускай звіт, тут так холодно, що яйця дзвенять, — відгукнувся в динаміку високий голос Василя.

— Зараз, заспокойся, йду вмикати. — Ворушись, телепень!

Юрій показав середній палець рації і потягнувся до клавіатури, щоб натиснути кнопку відправки звіту. Але в цей момент завила сирена, і червоний ліхтар над пультом спалахнув миготливим світлом.

Юрій із подивом відкрив рота… і забув його закрити. Це було настільки неймовірно, що він просто остовпів. За останні п'ятдесят років, що існував цей бункер, жодного разу не спрацьовувала тривога. Жодного разу відтоді, як шахту запечатали й побудували тут дозорний пост.

Схоже, він забув відпустити клавішу рації — і сигнал почув Василь. Пролунав потужний потік лайки, а крізь завивання сирени до Юрія донісся крик:

— Якого біса там у тебе відбувається?! Ти що, здох? Агов, відповідай давай! Юрію, чорт тебе забирай, відповідай, що це за сирена?! Та вимкни ти її, матір твою, і скажи хоч що-небудь!

Юрій судорожно ковтнув, потім клацнув вимикачем — сирена замовкла. В оглушливій тиші він чув тільки, як клацає обертова лампочка під стелею. Він кинув погляд на монітори. На одній із шахт спрацювала система автоматичного вогню, яка мала захищати двері. На дисплеї блимали тривожні індикатори.

— Хтось відкрив шахту. Це вторгнення! — закричав він у рацію з виряченими очима.

— Яке ще, до біса, вторгнення? Ти забув, де ми? — відгукнувся крізь тріск рації Василь.

— Я тобі кажу, вторгнення! — Юрій уже трусився весь, перевіряючи дані.

Перша і друга стрілецькі батареї на шахті №1 були неактивні, про що свідчили згаслі індикатори. А ще обидві двері шахти горіли червоним. Це означало тільки одне — вони відчинені. Він не вірив своїм очам. Але це був факт. Усе це одночасно не могло вийти з ладу або заглючити. Шахту хтось відкрив. І це не були їхні люди. — Індикатори дверей і гармат неактивні. Це вторгнення, кажу тобі! — знову крикнув Юрій у рацію, ледь не ковтаючи мікрофон.

Кілька довгих, гулких секунд рація мовчала, потім пролунав голос Василя:

— Посилай код №21. Я повертаюся негайно. Юрій судорожно кивнув — сам собі — і тремтячими руками витягнув зі столу папку з червоною окантовкою. Розірвав пломбу, розкрив сторінку з процедурами і, насилу влучаючи по клавішах, відстукав код на панелі управління. Потім натиснув «ВВЕДЕННЯ».

________________________________________

Оператор, який прийняв сигнал, не став заморочуватися з роздумами. За роки служби він засвоїв просту істину: думати — собі ж шкодити. Тому він просто перенаправив тривожний сигнал із Титана по командному ланцюжку, як і було наказано.

Генерал Долматов, командувач роттеанським лінкором, у цей час перебував у своїй каюті — важкий, металевий корабель дрейфував на орбіті Марса. Генерал якраз вивчав матеріали нещодавньої сутички з крейсером колоністів. Незважаючи на те, що роттеани перехопили дані про пошук якогось технологічного артефакту, операція провалилася. Полковник, який відповідав за неї, був розжалуваний і відправлений у табір. Навіть прибуття лінкора в систему і відкриття вогню по кораблю, що тікав, не допомогло: ці прокляті стелс-крейсери продовжували вислизати — безшумно, безжально, невидимо. Це виводило Долматова з себе. Вони могли пробити щити, придушити поле щільним вогнем — але не могли битися з привидами. І це принижувало.

У двері постукали.

— Увійдіть, — різко кинув генерал, не відриваючи погляду від екрана. До каюти увійшов молодий лейтенант.

— Вибачте, товаришу генерале, — відрапортував офіцер, віддавши честь. — Щойно отримано сигнал тривоги з Титана. Розкрито одну з покинутих шахт із видобутку натарію.

— Що ти сказав? — Долматов різко піднявся з крісла.

— Підтверджене розкриття шахти №1 на супутнику Сатурна. Обидві двері та дві батареї охорони передали сигнал про несанкціонований доступ. Це не збій системи, усе працює штатно, — лейтенант говорив рівно, але його очі звузилися під вагою погляду генерала.

Штучне око Долматова світилося багряно в напівтемряві каюти.

— Це вони… Прокляті зрадники! — Долматов із гуркотом вдарив по столу, залишивши в ньому глибоку вм'ятину. — Хто найближче до Титана? — запитав він різко, з натиском у голосі.

— Один патрульний крейсер. Якщо вилетять зараз — прибудуть за 2–4 години. Флагман зможе здійснити стрибок за п'ять годин — поки гіпердвигун у процесі стабілізації.

— Відправляйте крейсер негайно. Скасувати всі перевірки та ремонтні роботи на лінкорі. Почати підготовку координат для стрибка. Ми не маємо права упустити їх удруге. Я впевнений — це той самий гадючий корабель-невидимка.

— Але, товаришу генерале… гіпердвигун ще не готовий до стрибка… — голос лейтенанта здригнувся під вагою наказу.

— Мені плювати! Виконувати, марш! Кого ми чекаємо?! — рикнув Долматов, і сталь у його голосі пройняла навіть стіни.

Лейтенант ледь не віддав честь собі в лоб, розвернувся на підборах і вилетів із каюти. За хвилину в коридорах пролунали звуки бойової тривоги — глухо, немов корабель застогнав від пробудження.

— Прокляті зрадники… тепер ви від мене не втечете, — прошипів генерал, згрібаючи кашкет зі столу. Потім ступив до дверей.

На палубах уже звучали команди. Солдати й члени екіпажу мчали коридорами. Гул двигунів, що посилювався, почав наповнювати простір. Десь далеко почали пробуджуватися старі механізми — тремтячі, сталеві, голодні.

________________________________________

Видобуток просувався успішно: бурова команда вгризлася в шахту, знайшовши в одному з відгалужень великий пласт натарію. Тим часом команда Рієль закінчила імпровізовані укриття — вони викопали напівкапоніри, щоб буквально сісти в них мехами й вести вогонь, немов із турельних веж, пожертвувавши мобільністю заради стійкості в умовах низької гравітації. Весь периметр закрили встановленим силовим полем, що перекривало вхід і тісний ряд капонірів.

Після короткої наради вирішили: роттеани не зможуть обстріляти їх з орбіти — так само, як і самі колоністи не можуть використовувати вогонь із «Мавки», на відміну від подій на планеті Т-45. До того ж бій очікувався на максимально близькій дистанції. Колоністів із плазмовою зброєю обмежувала щільна атмосфера, а для роттеан очевидною проблемою мала стати та ж сама атмосфера, у якій майже неможливо бачити вдалину. Ніхто не міг уявити, яким буде бій у таких неймовірних умовах, але всі сходилися в одному: роттеани точно підуть на штурм.

Час тягнувся нестерпно повільно. Минула година, друга, третя. Перший шатл із натарієвою рудою вже вирушив на орбіту — у разі провалу в них хоча б залишиться частина видобутку, з якою можна буде вислизнути.

— Мітчеле, фіксуємо вихід із гіпера роттеанського крейсера. Три десантні шатли увійшли в атмосферу. Скоро у вас будуть гості, — пролунав в ефірі голос радиста з «Мавки». — Ми монтуємо тестову установку щитів і зарядимо її натарієм. Найімовірніше, цей крейсер — тільки початок. Чекайте на підкріплення.

— Вас зрозумів. Ми готові. Чекаємо на шатл і забираємося звідси. Затримаємо їх. Поспішайте, — відповів Мітчел, переходячи на внутрішній канал загону.

— Ну що, хлопці, ви все чули. Поле захистить нас від обстрілу, а отже, сьогодні в нас буде, схоже, майже рукопашна з танками роттеан. Сподіваюся, половина з них замерзне до біса вже на підході.

— Повеселимося, — пролунав голос Рамірес.

Рієль похитала головою, слухаючи розмову. Укотре вона пробіглася очима по індикаторах стану всієї команди, намагаючись відігнати думку про те, що в разі поранення когось або підбиття, тут не надаси повноцінної допомоги. Її участь як медика, можливо, буде марною. Але, як і будь-який інший член загону, вона могла вести бій — і не була суто медичним бійцем.

— Нікс, до скількох ми можемо перегріти плазмові гармати без ризику? — запитав Мітчел по зв'язку.

— Гарне запитання, командире Мітчел. Враховуючи, що слова «перегріти» і «безпечно» спочатку несумісні, — відгукнулася Нікс зі звичною іронією. — Можемо перегріти гармати вдвічі — це дасть додаткові сотні метрів дальності, але після трьох-чотирьох залпів системи охолодження можуть не витримати. Роттеани зможуть стріляти набагато далі.

Нікс забарилася і підсумувала:

— Кліщ і Рамірес з їхньою гібридною зброєю зможуть вести бій на рівних із роттеанами. Але в нас усього два бійці з такою далекобійністю. Буде важко, командире.

Наступні десять хвилин була така тиша, що загін буквально чув кожен шурхіт, кожне завивання вітру за стінками їхніх бойових машин. Нарешті ШІ попередила: — Фіксую наближення техніки роттеан. Їхній напрямок — суворо до шахти.

Рієль побачила на візорі теплові сигнатури першого ряду танків, що повільно й незграбно рухалися по замерзлій поверхні Титана. Усе це здавалося абсурдом — бій у такій атмосфері, на такій планеті. Але, на жаль, те, що відбувалося, було до неможливості реальним.

І в цей момент, немов хтось стиснув курок часу, пролунав перший постріл далекобійного гвинтівки Кліща. Снаряд, сліпучо яскравий, розсік щільну атмосферу, як комета, і вдарив у лівий борт одного з танків. Машину занесло на тріщині, і за мить стався сліпучий вибух — вогняний стовп зметнувся вгору, розметавши уламки по сторонах.

У відповідь — перший шквал ворожих пострілів. Такі ж вогняні снаряди полетіли в бік колоністів, але з гулом розбивалися об силове поле щита, вібруючи, мерехтячи, вибухаючи спалахами біля самої межі периметра. Роттеани зупинили танки й відкрили швидкий вогонь. Усе це виглядало як божевільний феєрверк, метеоритний дощ і ще чортзна-що. Десятки снарядів, викреслюючи вогняні дуги, вдарялися в щит, змушуючи його мерехтіти гексагональною кладкою. Кліщ намагався відповідати й підбив ще кілька танків, але незабаром усе затягнуло суцільною пеленою диму, опадів і сплесків вогню. Колоністи припинили вогонь, вичікуючи, як довго протримається щит під таким натиском. Роттеани ж продовжували поливати вогнем — немов мали намір зрівняти із землею весь периметр шахти.

Раптово пролунав голос Нікс: — Увага. Фіксую штурмову техніку в периметрі. Виявлено біологічні об'єкти. Веду вогонь.

Рука меха Рієль піднялася сама собою — Нікс могла за необхідності керувати зброєю безпосередньо. Яскраві плазмові спалахи вдарили в одному з напрямків, розриваючи кілька силуетів, що протискувалися крізь щит. Поле, налаштоване на відбиття швидкісних об'єктів, усе ще пропускало піхотинців, що повільно рухалися, одягнених у скафандри.

— ¡¿Están locos esos hijos de puta?! — закричала Рамірес. (— Ці виродки що, зовсім з глузду з'їхали?! —) Її гармата загуділа, і густі згустки фіолетової енергії віялом спрямувалися до силуетів у темряві, розриваючи одного за одним.

Рієль не вірила своїм очам. У неї перехопило подих від жаху того, що відбувалося: плазмові удари рвали на шматки роттеанських піхотинців, які, продавивши собою бар'єр, усе одно йшли вперед, поливаючи мехів вогнем зі стрілецької зброї. Це було безумство.

— Небезпека. Щит ось-ось відмовить, — вимовила Нікс. Вона продовжувала вести вогонь, тактовно не згадуючи, що Рієль на мить впала в ступор від жаху того, що відбувалося.

— Поле на межі. Увага! — повторила вона.

Яскрава гексагональна мережа тріснула й розсипалася, опадаючи, немов картковий будиночок. Усі мехи без команди відкрили вогонь. Наступ роттеан зустріли вогнем, і бій у повному розумінні слова почався.

Те, що відбувалося далі, було важко описати чимось, крім як холодним пекельним безумством, де вогонь і лід сплелися в єдине ціле, перетворюючись на неймовірні клубки люті й хаосу.

Піхота роттеан — ці смертники — майже вся полягла. Рієль, яка побачила чимало бойових дій, із жахом спостерігала за тим, що відбувається. У її пам'ять врізався фрагмент: бойова бронемашина, що мчала на повному ходу по льоду, перекинулася під ударами її плазмової гармати й застигла на боці. З понівеченого корпусу вивалилися кілька людей — екіпаж. На відміну від штурмової піхоти, на них не було навіть термоскафандрів — тільки щільна тканинна уніформа, розрахована на перебування всередині машини. Зробивши кілька судомних рухів, вони буквально замерзли в неї на очах, перетворюючись на крижані статуї.

Рієль судорожно стріляла зі свого капоніра, кидаючи хаотичні погляди на зелені іконки на контрольній панелі, думаючи лише про одне: аби ніхто з її групи не загинув.

У капонір, де ховався мех Чернова, мабуть, влучив снаряд — іконка його машини заблимала тривожним червоним.

— Чернов, що з тобою?! — викрикнула Рієль у загальний канал.

— Чорт забирай, мене підбили! Зруйновано зброю і праву руку меха, герметичність поки не порушена, — донісся здавлений голос пілота.

— Постарайся лягти й тримайся! — скомандував Мітчел. — Шатле, де ви там? Тут до біса гаряче, ми не протримаємося довго! У нас один мех уже виведений з ладу.

— Ми на підльоті. Три хвилини до зони посадки. Постарайтеся розчистити нам шлях — доведеться буквально застрибувати в апарель, — голос пілота звучав нереально спокійно для такої ситуації. У цього хлопця явно були сталеві нерви.

— Вас зрозумів, шатле, — відгукнувся Мітчел. — Буровий загін, ви готові? — Так точно, командире. Чекаємо за рогом тунелю. Виходимо за вашим сигналом.

Мітчел зробив кілька пострілів — і його гармата замовкла. Індикатор заряду блимав червоним. Заряди скінчилися в нього і в Безпалого.

— До біса... — прохрипів Мітчел і ривком підняв меха з укриття. — Будемо працювати руками!

— Командире, куди ви?! — пролунав стривожений голос Ендрю, але Мітчел його вже не слухав.

Його мех, немов гротескний коник, зробив кілька стрибків і натрапив на танк, що виїхав із клубів метанового туману. Броньовані маніпулятори вхопилися за ствол біля самої основи і, впираючись другою рукою в башту, з неймовірним зусиллям сервоприводів зігнули його. Метал, що став крихким від морозу Титана, піддався з протяжним скреготом. Танк, очевидно, не помітивши цього вчасно, вистрілив — і деформоване дуло розірвало у формі потворної ромашки. Потім важка кисть меха зірвала гусеницю, і машина закружляла по льоду, безпорадно обертаючись.

У груди меха Мітчела вдарив важкий снаряд, відкинувши його назад. Рамірес, щось закричавши, відкрила шквальний вогонь, витрачаючи останні заряди. У клубах туману спалахнула вогненна хмара — схоже, вона підбила того, хто стріляв у командира.

І раптом усе стихло. Атмосферу більше не розривали вогняні дуги.

Рієль, не роздумуючи, вискочила зі свого капоніра, передавши управління Нікс, і якомога швидше кинулася до поваленого меха Мітчела. — Командире! Командире, відгукніться! — закричала вона в мікрофон, дивлячись, як гаснуть усі датчики його машини.

— Нікс?! Що з ним?! — випалила Рієль, відчуваючи, як піт струменить по обличчю.

І тут вона побачила: одна з панелей меха відкрилася, і крізь тріснуте силікатне скло показався Мітчел. Він підняв руку і махнув їй зсередини розбитої машини.

— Нікс?! — повторила Рієль, намагаючись зрозуміти, що з мехом і чи можна витягнути Мітчела.

— Мех командира повністю знеструмлений. Усі системи не працюють. Аварійного опалення вистачить на двадцять хвилин, — нарешті відповіла Нікс. — У даних польових умовах неможливо евакуювати командира з машини або повернути її в стрій. Рієль, ви повинні прийняти командування, — підсумувала вона вже офіційним тоном.

Рієль судорожно вдихнула. Командування. Я. Медик, яка вічно сумнівається, навіщо її взагалі сюди тягнуть. Серце калатало так, що, здавалося, ось-ось вистрибне з грудей. Мітчел поранений. Чернов підбитий. Якщо я зараз облажаюсь — вони всі помруть тут, на цьому проклятому шматку льоду.

Вона перевела погляд на індикатори загону. Зелені вогники — живі. Поки що живі. А крізь оранжеву пелену неба вже пробивалися вогні шатла, що спускався.

Десять секунд. У мене є десять секунд, щоб вирішити. Але рішення вже було прийнято. Тому що вибору не було.

— Рамірес, кидай гармату. Тягніть мех Мітчела разом із Безпалим та Ендрю! — голос прозвучав рівно. Твердо. Ніби вона робила це сотні разів. — Буровий загін, — додала вона в загальний канал, і адреналін уже заглушав страх, — капітан Рієль прийняла командування. Мітчел тимчасово поза строєм. Виходьте. Шатл уже тут. Завантажуйтеся, ми одразу за вами.

— Вас зрозуміли, капітане. Виходимо, — відповів старший гірник.

З воріт шахти показалися важкі, неповороткі вантажні мехи, тягнучи на собі контейнери із залишками натарію, що вдалося добути. Незважаючи на попередні заяви пілота, що сідати він не буде, шатл все ж опустився прямо посеред поля бою — сталевим птахом у клубах вогню та льоду.

Поки вантажні мехи один за одним зникали в череві посадкового відсіку, Рієль металася по периметру, викрикуючи команди, підганяючи загін. Мех Мітчела підняли троє — Рамірес, Безпалий та Ендрю — і тягли слідом за вантажними. Рієль розуміла: штурмова група роттеан або була знищена, або залишки відступили. З'ясовувати це вже не було ні часу, ні сенсу.

Кинувши останній погляд на поле бою, на розколотий лід, обвуглені кістяки машин і остиглі руїни капонірів, Рієль придушила думку про те, що десь там, в імлі та морозі, можливо, помирають ті з роттеан, хто вижив під час штурму.

Вона зробила крок до шатла і в останню мить застрибнула в апарель, що вже піднімалася. Двері зачинилися, і шатл рвонув у руде каламутне небо, забираючи їх геть від цього безумства.

________________________________________

Долматов напружено барабанив пальцями по підлокітнику командирського крісла, сидячи в навігаційній рубці лінкора і не відриваючи погляду від біло-блакитних стін гіперпростору, прорізаних оранжевими прожилками. Він віддав вкрай небезпечний наказ — стрибнути прямо до Сатурна, сподіваючись вийти точно біля Титана. План був самогубним, але лють генерала вже ніщо не могло зупинити. Він мусив знищити цей проклятий крейсер-невидимку, який зіпсував йому стільки крові. Навіть якби вони виринули в атмосфері Сатурна, йому було б плювати — як і на долю всього екіпажу. Це була особиста помста, яку він мусив здійснити за будь-яку ціну.

Але стрибок пройшов вдало: корабель виринув прямо в полі видимості крихітного, оранжево-смаглявого супутника. Долматов ривком піднявся з крісла і підскочив до оглядових екранів. Від побаченого в нього всередині щось болісно стислося — прокляте відчуття дежавю.

Майже та ж картина: той самий крейсер, що знову вислизає. Він завис на орбіті, вступивши в перестрілку з іншим кораблем роттеан. Яскраві спалахи снували крізь порожнечу, освітлюючи вакуум, а з-під хмар Титана піднімався сяючий, як маяк, шатл.

Долматов заскрипів зубами і з люттю вдарив кулаком по панелі. — Вогонь! З усіх систем! Збити цей чортів крейсер! Двигуни на повну, курс — прямо на ціль! — закричав він так, що в рубці задзвеніли вушні перетинки.

У цей момент він побачив, як згас щит крейсера колоністів. Але, судячи з усього, їхньому супернику теж дісталося — корпус корабля почав буквально розвалюватися, спалахуючи зсередини.

— Залп із головних гармат! Повна потужність! — заревів Долматов із перекошеним від злоби обличчям.

Він стиснув кулаки, і тієї ж секунди корпус лінкора здригнувся під вагою вогню: нові важкі гармати вивергнули смертоносний залп. Ціль була так близько, що здавалася вже приреченою — без щитів, без маскування, вразлива, як ніколи. Назустріч снарядам спрямувалися тонкі, сліпучо-білі лінії контрвогню, але вже ніщо не могло зупинити смертоносну стіну вогню.

І тоді сталося щось неймовірне.

Крейсер огорнуло сферою сліпучого золотого світла — не спалах, не вибух, а рівний, майже благородний купол. Усі ракети, усі снаряди... просто зникли в ньому, немов потонули в м'якій, поглинаючій гладі. Не було ні вибуху, ні спалаху. Тільки тиша. Ніби гігантський феєрверк кинули в бездонне море.

У Долматова відвисла щелепа.

І в цей момент, немов знущально моргнувши вогнями двигунів, проклятий крейсер відкрив вікно в гіперпростір — і зник. Вдруге. На очах у лінкора. На його очах.

________________________________________

Рієль мовчки переглянулася з Мітчелом, кинувши погляд на вікно гіпертунелю, що закрилося за кормою «Мавки». — Якби я не бачив цього на власні очі, ніколи б не повірив, — тихо сказав Мітчел, спираючись на милицю і акуратно утримуючи зафіксовану зламану ногу. — Це змінить хід війни. Добре, що всі живі. Час відпочити. — Шлях довгий, — в тон йому відповів Безпалий, надягаючи навушники свого старого плеєра. Зробивши прощальний жест рукою, радист повільно побрів до кают екіпажу.

— Ви точно в порядку, командире? — ще раз запитала Рієль, оглядаючи бліде обличчя Мітчела. Під час польоту до «Мавки» їм вдалося розібрати частину пошкодженого меха і витягнути Мітчела — він відбувся «всього лише» зламаною ногою.

— Так. Усе добре. Алекс правий, ми всі заслужили на відпочинок. І сон, — кивнув він.

Мітчел випростався, спираючись на милицю, і звернувся до загального каналу загону:

— Брифінгу не буде. Усе обговоримо після повернення додому. Усім відпочивати. Це наказ. Він повільно побрів уздовж коридору, підтримуваний Рієль.

________________________________________

Позаду них, біля широкого оглядового вікна, матеріалізувалася з повітря аватарка Нікс. Вона озирнулася по сторонах, мружачись немов від внутрішнього світла корабля.

— О, працює! Геть цю дурну машинку, — радісно вигукнула вона, поставивши руки в боки. — Тепер я можу бути де завгодно!

З цими словами Нікс підстрибнула, розвернулася на п'ятах і, насвистуючи собі під ніс, весело пострибала по решітчастій палубі, немов безтурботний голографічний заєць на тлі щойно відвойованого майбутнього.