Принцип сірої людини

Ніч опустилася похмура, важка, ніби й не літня зовсім. Зорі ховалися за щільними хмарами, а повітря було тихе й задушливе — мов перед грозою.

По алеї поблизу парку неквапливо крокував міліцейський патруль. Двоє молодих хлопців, озираючись довкола, мовчки йшли вже другу годину.

Сьогодні несподівано підняли тривогу. Ніяких пояснень — лише наказ усім вийти на патрулювання. Євген і Стас чесно намотували кола, хоча не розуміли, що саме мали шукати.

Серед своїх вже давно обговорювали чутки про «ніндзя» в парку — невідомих людей у чорному, що з’являються раптово, рухаються безшумно і… діють по-різному. Хтось казав — нападають. Інші — що, навпаки, допомагають тим, хто потрапив у халепу. Жодного підтвердження не було, лише балачки.

Патрульних звали Євген і Стас. Обоє нещодавно закінчили академію. Євгену — двадцять чотири, старший, уже сержант. Стас — на рік молодший. Обоє з хорошої фізичної підготовки.

Вони зупинилися на повороті, де доріжка губилася поміж дерев.

— Коли ж ця зміна прийде? — зітхнув Євген, поглянувши на товариша.

— Не знаю, — відповів Стас. — Рація мовчить уже з годину. Нічого не кажуть.

— Що, нам усю ніч тут гуляти? — сердито смикнув автомат сержант.

Стас кинув погляд на свою зброю й скривився:

— Слухай, я досі не розумію, навіщо нам видали автомати без патронів?

— Це до начальства питання. Їм, мабуть, видніше, — буркнув Євген.

Помовчали. Потім Стас обережно запитав:

— А про тих ніндзя… ти щось чув, окрім пліток?

— Та чув, звісно. Казна-що. То вони людей лякають, то рятують.

Він зупинився й насторожено глянув на рацію.

— А рація, до речі, не просто мовчить. Вона, здається, взагалі здохла.

— Що? Дай сюди.

Євген узяв пристрій, поклацав перемикачі, натиснув на кнопку виклику. Нічого. Екран згас.

— Розрядився акумулятор, — буркнув він. — Класика. Якби щось сталося — навіть не повідомити.

Саме в цю мить їхню увагу привернули автомобільні фари. З боку головної вулиці кілька машин заїхали просто в пішохідну зону парку — там, де ставити їх суворо заборонено.

— Це ще що за халепа? — насторожився Стас.

— Пішли, подивимось, — відповів Євген. — У такий час сюди точно не на шашлики приїхали. Якщо не перевіримо, а там щось справді станеться — край нам.

— А може, не варто? — замислився Стас. — Нас двоє. Без патронів. Якщо там якась банда?..

— Вони ж не знають, що ми без патронів. Не скигли, — сухо кинув Євген.

— Ну, дивись… Я попереджав. Сподіваюсь, це просто шпана.

Хлопці рушили в бік машин, що тепер стояли між деревами. В повітрі наростала тривога. І щось підказувало — ніч ця буде не така вже й порожня.

Молоді міліціонери зручніше перехопили автомати й рішуче рушили туди, де зникли машини. Сутичок їм було не звикати: ще під час навчання в Київській академії встигли побувати в різних гарячих точках. Але такого безглуздя, як патрулювання з незарядженою зброєю, там не траплялося.

За кілька хвилин вийшли на поворот. В глибині парку тьмяно поблискували габарити двох машин. Євген, як старший, поправив ремінь автомата і попрямував уперед. Стас ішов трохи позаду, пильнуючи довкола. Його не полишала тривога — це місце аж просилось на засідку.

Коли зрівнялися з однією з машин, Євген спробував заглянути всередину, але скло виявилось глибоко тонованим. Він підійшов до дверей водія й постукав. Стас зупинився трохи позаду, наставив ліхтар на вікно, тримаючи водночас машину під прицілом.

З салону долинала приглушена музика. Євген постукав ще раз. Тоді звук у машині обірвався, й скло повільно опустилось. Зсередини визирнуло обличчя хлопця з короткою стрижкою, що ліниво жував гумку. Його очі без особливого інтересу ковзнули по міліцейській формі.

— Чево надо? — буркнув він, не змінюючи виразу обличчя.

— Сержант Анісімов, міліцейський патруль, — офіційно представився Євген. — Покажіть документи. В цьому районі триває розшук небезпечних осіб.

У салоні Стас помітив ще кількох пасажирів. Молоді, по двадцять з чимось. І відразу — відчуття тривоги. Не подобались вони йому. Стас кинув оком на другу машину — та стояла трохи далі, наче глуха тінь між деревами.

Водій порився в кишенях, очевидно шукаючи документи. В ту мить Стас уловив різкий запах — суміш тютюну й алкоголю. Чужа, різка нота серед запаху ментолової гумки, що її жував водій. І головне — джерело було не в машині. Цей запах долинав звідкись збоку, ближче, ніж здавалось.

Нарешті водій витягнув пластикову картку й простягнув її Євгену. Той посвятив на неї ліхтарем, побіжно глянув.

— Що ви тут робите? — запитав, повертаючи документ.

Водій у відповідь лише фиркнув і зневажливо засміявся.

— Я ще раз питаю, — холодно повторив Євген. — Якщо не відповісте, доведеться затримати.

— А тобі шо до цього, сержантік? — протягнув хлопець з насмішкою. — Ти шо, самий главний тут?

— Ну ти ба, — озвався хтось із заднього сидіння. — Шо ж ти такий грозний, аж смішно!

Пасажири дружно зареготали. Момент завис напруженою паузою. Десь неподалік спалахнув вуличний ліхтар, заливши машини тьмяним світлом. І тут Стас помітив — водій швидко, майже непомітно глянув комусь за спини міліціонерів. Одразу потому запах алкоголю став сильнішим.

Інтуїція спрацювала — Стас блискавично пригнувся. Біля його голови зі свистом пролетів металевий кийок. Він ударив нападника автоматом просто в коліно — той скрикнув і впав.

Євген на мить розгубився, і водій, рвучко прочинивши двері, вдарив його плечем. Сержант зронив ліхтар, але встиг перекинутись убік — рефлекси ще не підвели.

За секунду хлопці вже стояли в кільці з дев’яти нападників, озброєних трубами й битами. Десятий корчився біля машини, стискаючи ногу.

— Стояти! Вогонь відкрию! — стиснуто скомандував Євген, пересмикнувши затвор.

— Ой лишенько, стріляє він! — захихотів водій. — Хлопці, тікаємо, а то нас постріляють, а-а!

— Ану давай, грозися ще, — гигикнув інший. — Шо, в трусєля вже накапав?

— Диви, який герой із порожнього автомата, — ще хтось постукав трубою по долоні. — Кулі вдома забув, сержант?

Стас прошепотів:

— Вони знають. Це пастка.

— Ага… все сплановано, — відказав Євген, окидаючи поглядом нападників. — Прийшли з порожніми руками, а потрапили в театр. Час діяти по «екстремальному» варіанту.

— А він у нас взагалі є? — Стас стиснув автомат, що більше нагадував макет. — Хоч одну кулю…

— Шо, стрьомно стало, хлопчики? — гиготів водій. — Є у вас два варіанти: або акуратно знімаєте автомати і амуніцію, або ми вам допоможемо. Правда, хлопці?

— Ще й як допоможемо! — долинуло з натовпу.

— А ми ж, між іншим, з патронами, — сказав «головний», виймаючи з кишені ріжок від АК-74. — Нам воно більше згодиться, чим вам.

У примарному світлі самотнього ліхтаря, що стояв неподалік, зірке око Євгена встигло вловити блиск набоїв у ріжку. Сержант зрозумів: живими їм звідси не піти. Як не крути — стануть черговими, чиї імена вирізьблять на плиті пам’яті загиблих при виконанні обов’язку. Лишалося тільки дорого продати своє життя й забрати з собою якомога більше цих виродків.

Стас теж усе бачив. Його обличчя застигло, очі спалахнули гнівом. Він нахилився до Євгена й прошепотів:

— У нас один шанс. Хай отримають те, що хочуть.

— Зрозумів. Я почну.

Євген непомітно відстебнув кріплення на автоматі й міцно стиснув ремінь у долоні. Трюк був ризикований — тренер не схвалював його, хоч визнавав, що у критичній ситуації він може спрацювати. І момент був саме такий.

Ватажок якраз підійшов на потрібну відстань і, скалячись у знущальній усмішці, промовив:

— Ну, давай автомат, благаю тебе.

— Тримай, — тихо мовив Євген і легко підкинув зброю в його бік.

Як саме хотів прийняти «подарунок» ватажок — залишиться загадкою. Він інстинктивно простягнув руки… І саме в цю мить усе закрутилося.

Стас миттєво пригнувся, перекотився вбік і з розмаху вгатив автоматом по коліну найближчого нападника. Той завив і впав. У цей час Євген рвучко смикнув ремінь — автомат описав дугу й з усього розмаху вгатив ватажку в щелепу. Той повалився, а магазин з набоями відлетів кудись у темряву.

Нападники на мить розгубилися, та потім кинулися в атаку.

Зав’язалася жорстока бійка. Перший час Євген і Стас трималися, відбиваючись злагоджено й люто. Їм вдалося вивести з бою ще двох, але їх самих роз’єднали. Стас опинився в оточенні трьох, а Євген — притиснутий до живої огорожі, бився з останніх сил. Один удар усе ж досягнув мети — бронежилет пом’якшив його, але в ребрах тріснуло. Він зціпив зуби, та сили згасали. Новий удар повалив його на одне коліно. Автомат випав із рук.

Він інстинктивно підставив руку, аби прикрити голову. Кістка хруснула. Хлопець повалився на спину, прикриваючись здоровою рукою.

І раптом сталося щось неймовірне.

Позаду нього з тіні виринула постать у чорному. Одним ударом вона змила з ніг нападника, що вже замахувався добити Євгена. Невідомий вихопив з-за спини дві короткі палиці — і вразив блискавично. Інші нападники попадали, немов зрубані снопи. Його рухи були витончені, мов танець. Завершивши серію ударів, незнайомець застиг у бойовій стійці.

Євген крізь біль зумів трохи підвестися. До Стаса вже мчав другий ніндзя — з автоматом у руках. В одну мить коротка черга розітнула ніч — тієї миті нападники кинулися назад. Здавалося, ніндзя стріляв у землю, лякаючи, не вбиваючи.

Він повів дулом:

— СТОЯТИ! — пролунав голос владно й чітко.

— Даро! — долинуло попередньо невідомим словом, що, здавалося, несло в собі наказ.

Той, що врятував Євгена, мов тінь підкрався ззаду і миттєвим ударом збив нападників із ніг. Стас не розгубився — спрацював рефлекторно: клацнули наручники, фіксуючи обох.

Двоє в чорному перекинулися кількома словами тією ж незнайомою мовою. Один із них подав автомат Стасові, а сам кинувся до пораненого Євгена.

Сержант усе ще не вірив у реальність подій. Він зчепив пальці на зброї, тримаючись на ногах за інерцією. А Євген намагався підвестися, але ніндзя зупинив його впевненим рухом.

— Лежи, — спокійно мовив рятівник. — Крім руки, що ще?

— Здається, ребра… Дуже болить у боці.

— Ясно. Я допоможу.

Чоловік у чорному вправно намацав ушкоджену руку, витяг ножа й акуратно розрізав рукав. На щастя, перелом був закритим. Через біль Євген ледь тямив, що відбувається, тож ніндзя діяв сам.

Швидко й впевнено він вправив кістку, закріпив передпліччя на кількох гілках, які зламав неподалік. Тимчасову шину підвісив на шию за допомогою ременя. Євген знепритомнів від болю.

— Терпи, ти ж боєць… Ще трохи, зараз буде легше. Потрібно перев’язати ребра — і все. Вилікують тебе. Жити будеш, — тихо, майже лагідно мовив рятівник.

Він обережно розстебнув бронежилет і зняв його. Але юнак не реагував. Ніндзя порився в одній із численних кишень свого спорядження, витяг невелику металеву коробочку, дістав флакон нашатирю й дав понюхати.

Євген скривився, чхнув і застогнав.

— Спокійно… ще трохи потерпи.

Його голос лунав мов іздалеку. Євген ледь чув, але слухався. За командою спробував вдихнути глибше. Це далося важко, але він зміг. Тоді ніндзя перетягнув тулуб ременем від автомата. Пов’язка швидко фіксувала ребра, біль трохи вщух.

Юнак, ледве тримаючись на межі свідомості, пробурмотів:

— Хто ви?.. Стас?.. Він живий?

— Живий. Йому пощастило більше. Тихо, не говори.

Ці слова заспокоїли. Євген знову втратив свідомість — організм, виснажений болем, сам вимкнувся, аби вберегти сили.

Ніндзя перевірив пульс. Слабкий, але рівний.

Завершивши перев’язку, він перейшов до огляду інших. Нападники, що потрапили під удари міліціонерів, були в поганому стані. Троє отримали тяжкі травми

Поки рятували Євгена, Стас устиг добре роздивитися того, хто залишився поруч. Чоловік середнього зросту, в чорному костюмі, щільно підігнаному до тіла. Матеріал виглядав міцним і еластичним, наче створений спеціально для руху. На рукавах і штанах — десятки кишень. Одяг нагадував форму спецназу, але був зручнішим на вигляд.

За спиною у незнайомця висіли дві короткі палиці. На правій литці — ніж у піхвах. Декілька хвилин він мовчки стояв поруч із сержантом, що тримав під прицілом зв’язаних. Очі в масці пильно озирали околиці. Потім рятівник рушив до машин, почав їх оглядати.

Стас машинально перевірив автомат — свій, той самий, що загубив у сутичці. Згадка про щось блискавично промайнула в голові. Він поспішно від’єднав магазин. Усередині тьмяно блиснули набої. Хлопець здивовано похитав головою і вставив магазин назад.

За кілька хвилин до нього підійшли обидва ніндзя. Той, що оглядав авто, промовив першим:

— Який ідіот послав вас у ніч без набоїв?

Стас не встиг нічого відповісти. Він очікував, що ті знову заговорять незрозумілою мовою. Вона здавалася знайомою, але згадати, де її чув, він не міг.

— Ситуація така, — продовжив другий. — З твоїм другом усе буде добре. Я надав першу допомогу, але цього замало. Йому потрібен лікар — чимшвидше. Перелом лівої руки, зламано кілька ребер, наразі без свідомості, больовий шок. Прийде до тями за кілька хвилин. Інші теж ушкоджені. Дехто серйозно.

— Як ви взагалі так влипли? Чому не викликали підмогу? — знову заговорив перший. У його голосі відчувалась зверхність. Стас вирішив — він головний.

— Рація заглохла. Потім помітили підозрілий транспорт, вирішили перевірити.

Стас раптом усвідомив, що доповідає цьому незнайомцю… наче командиру. І ще — йому здалося, що той посміхнувся під маскою. І справді, ситуація безглузда. Вляпалися, як школярі.

Ніндзя простягнув йому телефон:

— Тримай. Один із них уже не підніме. Викликай своїх. Думаю, ви зможете придумати пояснення. І ось це, — він подав ще й товсту пачку доларів.

Стас машинально взяв купюри. Чимала сума.

— Це вам… від них, — кивнув на зв’язаних. — Компенсація. Сховай, не світи перед своїми. Подбай про товариша. Розплатишся з лікарями. Вам краще взагалі взяти відпустку. Місяців на два.

— А ти молодець, — другий доторкнувся до його плеча. — Побільше б таких, не байдужих, у вашій міліції.

Стас помітив: рукавички ніндзя були з обрізаними пальцями, а зверху — з металевими вставками. Удар такою рукою, напевно, міг вибити дух із будь-кого.

Рятівники вже повертались, коли Стас озвався:

— Хлопці, зачекайте! Я про вас чув… Хто ви взагалі? Чому допомогли?

Той, що здався головним, зупинився, на мить озирнувся:

— Ми? Нас не існує. Тобі це лише наснилося. І більше не приходьте сюди вночі.

Він навіть не дочекався відповіді — обидва легко перестрибнули живу огорожу й зникли в темряві. Стас ще кілька хвилин стояв, дивлячись услід.

Навколо було тихо. Світло ліхтаря виглядало тьмяно, нереально. Стас озирнувся. Здавалося, все це було сном. Можливо, вони й самі впорались?.. Але ні — це був їхній останній день. Якби не ті в чорному — їх би вже не було.

Він сховав гроші, перекинув автомат за спину, копнув одного з полонених і рушив до Євгена. Доля поранених ворогів його не цікавила.

Євген лежав непритомний. Стас перевірив пов’язки — зроблено вправно. Потім витяг телефон, подзвонив черговому. Кількома короткими, жорсткими словами пояснив, де вони й що сталося.

Після цього опустився на траву поряд із другом і наставив автомат на полонених. В голові ще лунав дивний акцент тієї мови. Й раптом згадав — ельфійська! Його двоюрідна сестра була толкіністкою й не раз бубніла щось подібне. Вона грала ельфійку, носила плащі, читала вголос з «Сильмариліону»...

Ті ніндзя — говорили ельфійською.

Стас витріщився в темряву. Більшого дива в житті він ще не бачив.

І саме в цю мить у далині пролунали сирени.