Боги останньої гори

«У масовій свідомості давня історія Південної Америки

нерозривно пов’язана з інками, що створили до приходу

іспанців величезну імперію. Та за тисячі років до інків

свій слід на цьому далекому континенті залишили зовсім інші народи — набагато розвиненіші у технічному сенсі цивілізації.»

— Андрій Скляров

Небо розривали блискавки й гуркіт грому. Здавалося, самі боги зійшлися у битві на небесах, перетворюючи ніч на тремтливий день. Усе поселення сховалося по хатинах, тремтячи від страху, благаючи богів припинити бурю й обіцяючи щедрі жертви, щойно небо заспокоїться.

По низьких дахах гучно били важкі краплі дощу, перетворюючи землю біля порогів на суцільне болото.

Старший жрець, Амару Юпанкі — літній чоловік, який вже давно носив титул головного — мовчки вдивлявся у розбурхані небеса.

На відміну від інших одноплемінників, він був розсудливішим і знав: усі ці блискавки й гуркіт — не гнів богів, а лишень небесні явища, хай і незрозумілі, але знайомі. За своє довге життя він бачив чимало буревіїв, але ця гроза могла б затьмарити будь-який з них.

Амару натягнув плащ із оленячої шкіри й озирнувся. Слабке світло від вогнища ще тліло, зберігаючи залишки тепла. Відблиски полум’я освітили його дружину, що спала поруч.

Кілья Сумак була вже теж немолода, і все частіше її мучили болі в спині. Жрець кілька митей дивився на її обличчя, помережане безжальним часом. Колись вона була прекрасна, мов найкраща квітка, і навіть тепер, при тьмяному світлі, в її рисах вгадувалась давня врода.

Він провів зморшкуватими пальцями по її волоссю, видихнув глибоко й тихо — майже як подих жалю, що зникає разом із вітрами часу — й рушив до дверей. Обережно відчинив, намагаючись не потривожити спокій Кільї, і ступив під навіс. Весна вже вступила в свої права: повітря було теплим, майже літнім, попри зливу. Краплі гучно били по даху, та щільна солома й кам’яні стіни надійно берегли дім від негоди. Він стояв на невеликому пагорбі — наче сам пагорб був живим і сторожував сон господаря.

Амару тривожно вдивлявся в темряву, намагаючись розгледіти, чи не почала вода стікати з гори й затоплювати домівки внизу…

До світанку залишалося ще кілька годин, а гроза лише починала стихати. Дощ, здавалося, збирався лити до самого ранку, не припиняючись ні на мить.

Амару помітив тремтливі вогники смолоскипів у поселенні. Хтось біг до його дому. Він насупився, сподіваючись, що не сталося нічого серйозного.

Пожежа під такою зливою здавалася малоймовірною, але всяке буває. Колись, під час схожої бурі, блискавка вдарила в дерево, що росло занадто близько до житла. Воно зайнялося, і, попри дощ, вогонь перекинувся на солом’яний дах. Тоді загинуло кілька людей.

До будинку підбігли двоє. Амару впізнав серед них хлібороба Луро, що працював на його полі. З ним був його вірний товариш — Акні. Обидва були промоклі до нитки й мали жалісний вигляд.

— Що сталося? — похмуро запитав Амару Юпанкі. — Пожежа? Прорвало загорожу?

— Вода, о шанований, — забелькотів Луро, вклоняючись аж до мокрої землі. — Якщо не зміцнити вал, вода змиє всі посіви!

Амару важко зітхнув. Саме цього він і боявся. Уже кілька місяців вони зводили кам’яний вал, аби відвести воду, що стікала з гір. Майже завершили. Але він відчував: така буря може зруйнувати навіть найміцнішу перепону.

— Підіймай людей, негайно. Несіть каміння, щебінь, кошики. Якщо не вистачить бурдюків і плетених мішків — висипайте маїс із комори. Але обережно, на підстилку. Використовуйте все, що знайдете. Нам треба укріпити вал. Просто зараз.

Селяни вклонилися й кинулися назад у дощ.

Амару почув шум за спиною й озирнувся. У дверях, сонно мружачись, стояла Кілья, загорнута в покривало.

— Що сталося, коханий? — запитала вона.

— Вода з гори загрожує затопити посіви. Мені треба йти з людьми. Повертайся в ліжко, люба, тобі потрібен відпочинок, — Амару взяв її за руку й лагідно повів назад до хати.

Уклавши дружину, він знову накинув плащ і вийшов. Дощ майже стих, але повітря залишалося теплим і вологим.

Спираючись на посох, Амару поспішив до дамби.

Біля валу вже вирувала робота: майже всі дорослі чоловіки й жінки зібралися, переносячи важкі кошики з гравієм і камінням, укріплюючи ослаблені ділянки. Усюди тремтіли смолоскипи й масляні світильники, прикриті від залишків дощу, а навколо лунав глухий гомін схвильованих голосів.

І раптом…

Усе навколо — і дамба, і люди, і каміння — спалахнуло неприродним, сліпучим білим світлом.

Амару підвів голову й завмер.

Із небесної темряви падало вогняне тіло, видовжене, сліпуче. Воно було загорнуте в сяйво яскравих барв — помаранчевих, білих, золотистих.

Амару за своє життя бачив, як падали небесні камені. Чув про тих, хто знаходив їх — дивні, важкі, ніби не з цього світу.

Але це… це було щось інше.

Він відчув, як усе довкола — люди, земля, дощ — завмерло, ніби сама природа затримала подих. Хтось випустив кошик — лунав глухий стукіт. Інший впав у багнюку, в паніці прикриваючи голову руками.

— Ханан Пача… — долинув чийсь шепіт, ніби сама небесна твердь розверзлася.

Тільки Амару залишився стояти. Його погляд був прикований до неба, ніби невидима сила прибила його до місця.

Падаюча зоря повільно, всупереч законам природи, наближалась до вершини Апу Уайна — тієї самої гори, біля підніжжя якої спав їхній народ.

Вона вивергала потоки вогню — але не хаотично, а спрямовано, наче нею хтось керував.

Потім — гуркіт. Це не був звичний грім — глухий, пронизливий, такий, що здавалося, саме небо тріснуло навпіл. Люди знову попадали в багнюку.

Полум’я почало згасати.

Зоря, важко дихаючи розпеченим нутром, вдарилася об схил гори. Спалах, звук — і за мить хвиля спеки, гаряча, суха, немов подих невідомої істоти, прокотилася над долиною.

Амару встиг лише виставити руки, й його відкинуло назад — він гепнувся об землю.

Жрець розплющив очі. Над ним здіймалась грибоподібна хмара, що повільно розтікалась по небу.

І раптом… вітер ніби розігнав хмари над горою.

Небо очистилось. І вперше за цю буремну ніч Амару побачив зірки.

Старий повільно підвівся, забувши про ниючий біль у спині після падіння. Люди довкола досі тулилися до землі, не наважуючись підняти очі. Лише деякі кидали погляди на старійшину, чекаючи, що скаже мудрий.

Амару розумів: якщо зараз не заспокоїти народ — почнеться паніка.

— Боги почули ваші молитви! — гучно вигукнув жрець, зібравши всю силу волі. Він тяжко спирався на посох, що підняв із землі. — Подивіться на небо: вони розвіяли грозу! Тепер усе буде добре.

Він випростався, і голос його став твердішим:

— Нам потрібно завершити роботу. Це — знак богів. Вставайте. Вони дали нам вказівку. А отже, ми не маємо чекати — ми повинні діяти.

Люди почали підійматися один за одним, знову хапаючи кошики й каміння. Вони поглядали в бік гори, де ще стелилася курява у формі гриба, й перешіптувались між собою, зиркаючи то на вершину, то на небо, де вже торкнувся обрій перший промінь зорі.

До того моменту, як укріплення греблі було завершено, сонце зійшло й почало сушити землю та втомлених, промоклих людей.

Робота була виконана вчасно: якби вони не зміцнили земляний вал, вода з гір безперечно б прорвалася й затопила поля та нижні будинки.

До Амару підійшов його помічник — молодий, тямущий хлопець на ім’я Ілларі. Він завжди слухався жреця, і Амару не сумнівався: цей стане гідним наступником. У його сірих очах завжди світилася пронизлива кмітливість, не по роках зріла.

— Учителю, ви в порядку? — тихо запитав він, натякаючи на падіння.

— Все гаразд, — відповів Амару з втомленою усмішкою. — У молодості зі мною траплялося й гірше. Особливо на полюванні.

Біль у попереку нагадував про себе, та він не подавав виду.

Ілларі дивився на схил гори.

— Що це було, учителю? Падаюча зірка? Як ті, про які ви розповідали?

Амару не відповів одразу. Він стежив, як люди розходяться, а дехто видерся на вал, щоб спостерігати за бурхливим потоком води.

— Ні, Ілларі, — нарешті промовив він, і голос його став тихішим. — Не те. Ті зорі були маленькі. Вони спалахували й зникали, часто — без жодного звуку. А це… це щось інше.

— Цілковито незрозуміле мені, — додав він майже пошепки, дивлячись у те місце, де небо розірвалося вогнем.

— Воно було живе, Ілларі. Або… послане кимось.

Жрець довго мовчав, не зводячи погляду з гори, яку їхній народ вважав священною. Він розмірковував, що робити далі.

Тим часом Ілларі також забрався на вал, став поруч із кількома чоловіками й подивився вниз. Потім знову спустився й підійшов до жреця, що вже присів на грубу дерев’яну лаву.

— Учителю? — тихо мовив він.

Амару підвів на нього погляд.

— Збери п’ятьох дужих хлопців. Візьміть харчі в дорогу, зброю і теплі покривала для ночівлі.

Ми вирушаємо на Апу Уайна.

Він зробив паузу.

— Ми повинні дізнатись, що сталося. Якщо це був знак богів — ми зобов’язані відгукнутися.

****

Корабель гудів, натягнутий до скреготу, наче сталевий хребет під тиском. Панель управління палала червоними індикаторами — кривавими мітками неминучої загибелі. Перевантаження зростало, температура повзла вгору. Аварійні протоколи зривалися один за одним — мов замки, які більше не тримають двері.

Джасті гарячково перекидав живлення, вимикав усе зайве, перепризначував ланцюги. Системи опиралися — ніби не хотіли жити.

— Не втримаємо… — прошепотів він. — Вийшли надто близько. Клятий гіпер збився. Точка виходу майже на орбіті…

Він ввів ще одну команду — й уже знав: це нічого не змінить. Двигуни вигоріли, маневровий вектор розсипався. Не зачепитись за орбіту, не стабілізувати посадку.

— Ми не сядемо, — тихо сказав він.

Він глянув на Мію. Вона сиділа, пристебнута, вчепившись у поручні. Бліда, але не зламана. Очі майже заклякли. Вона зустріла його погляд — упевнено. Жива. Справжня. Він хотів щось сказати, та система раптом подала сигнал.

Індикатор здригнувся. Блимнув. Спалахнув зеленим. Активувався аварійний доступ — залишкова тяга, ледь жива, як останній подих.

— Усі пристебнулися?! — вигукнув Джасті в інтерком. — Входимо в атмосферу! Буде жорстко. Дуже жорстко!

Він вчепився в штурвал, дав імпульс. Гравіокомпенсатори завили — як звірі, як біль. Корабель пірнув униз, прорізаючи атмосферу — ще блакитну, ще живу.

І тут він їх побачив.

Хмари. Чорні, клубчасті, мов гнів богів. Величезні. Не оминути.

— Входимо прямо в них… — мовив він, майже сам до себе.

Він перевірив кріплення, втиснувся в крісло, щільніше затягнув ремені. Рука тремтіла від напруги. У кабіні стояв різкий, гіркий запах — суміш диму й розпеченого пластику. Метал гудів, ніби стогнав.

— Щити… дванадцять відсотків, — пробурмотів він. — Температура зовні — критична…Корабель прорвав перший шар хмар. Темрява за вікнами поглинула їх. Усе задрижало. Наче саме небо намагалося виштовхнути їх назад. Корпус стогнав, як живий

Вони виринули — і Джасті завмер.

Гори. Піки. Кам’яні ікла. Вони здіймалися вгору, а траєкторія йшла просто на них.

Він смикнув аварійне гальмо.

Короткий ляск — гравітонні гальма активовані. Судно здригнулося, сповільнилося, майже зависло. Останні краплі тяги — мов руки, що чіпляються за повітря.

— Давай… давай… ще трохи… — прошепотів Джасті.

Двигун схлипнув. Замовк.І — тиша. Ані звуку. Наче вакуум. Наче кінець.

Він подивився на Мію. Та трохи повернула голову.

— Ми вже падали одного разу, — тихо сказала вона.

Він ледь усміхнувся. Хотів відповісти. Не встиг.

Удар.

Метал завив, вивертаючись у спіралі. Все спалахнуло білим — і зникло.

Темрява.

***

У молодості Амару Юпанкі мріяв про інше — про стежки мисливця, про сяючу стрілу, що летить між дерев, про спис, який влучає точно в ціль. Він уже опанував усе, чому мав навчитися юнак його племені: вистежувати, влучно бити, виживати в горах. Та одного разу, ще до того як сонце сягнуло зеніту, батько покликав його й спокійно сказав, що Амару стане жерцем і перейме цей шлях. У ту мить юний Амару відчув, як у ньому спалахнув бунт. Але ослухатись не наважився.

Лише багато років потому, коли стояв над поховальним курганом батька, він раптом усвідомив, із якою мудрістю той колись скерував його долю. Завдяки цьому вибору він зустрів Кілью, свою майбутню дружину, і став не просто старійшиною — а опорою племені, шанованим і справедливим чоловіком.

Слідуючи батьківським настановам, Амару правив не страхом і не тінню віри, а твердою рукою й ясним розумом. Він судив безсторонньо, ставився до всіх однаково — і за це плем’я відповідало йому не покорою, а повагою. Найрідкіснішим і найціннішим даром у світі.

________________________________________

П’ятеро молодих мисливців викликались одразу ж, щойно Ілларі оголосив: старший жрець вирушає до Апу Уайна, щоб вшанувати божественний знак і дізнатися, що означає сходження небесного вогню. Що ще це могло бути, як не вістка від самих богів?

Тепер загін наближався до підніжжя священної гори. Сонце підіймалося до полудня. Перший у шерензі юнак раптом зупинився, різко підняв руку й напнув лука. Його голос прорізав тишу:

— Шанований! Там хтось лежить… — видихнув він. — Людина, здається!

Мисливці одразу напружилися, але Амару рішуче підняв руку, закликаючи до обережності. Він добре знав: усе невідоме потребує спокою розуму, а не поривів.

Він повільно підійшов до юнака, що стояв попереду.

— Що ти бачиш, Атук?

— Он, під тим кущем. Бачите? Прим’ята трава. Там хтось лежить, наче людина, — прошепотів той, знижуючи голос. — Тільки… шкіра в нього біла. У живих такої не буває. Тільки в мерців. Або духів.

Атук опустив лука й указав ним уперед. Його очі, примружені, пильні, металися, мов у лисиці, шукаючи небезпеку. Інші мисливці підійшли ближче, торкаючись стріл. Ілларі, хоч і не володів луком, опустився на одне коліно, стиснувши спис у тремтячій руці.

Істота не ворушилася. Лише вдалині, ближче до вершини гори, здіймався тонкий дим, колихаючись на вітрі, немов поклик з неба.

Амару довго дивився — і, нарешті, повільно видихнув:

— Йдемо. Але будьте напоготові.

Він ступив уперед, спираючись на посох. Земля тут була вологою й м’якою, каміння — слизьким. Решта обережно рушили слідом.

За кілька хвилин вони зрівнялися з тілом, що лежало в траві — й усі завмерли. Це було щось… інше.

Істота була схожою на людину: дві руки, дві ноги, пальці — п’ять на кожній руці, лише занадто тонкі, подовжені, незвичні. Обличчя — бліде, з рожевим відтінком, як у перламутрової мушлі. Воно лежало серед зламаного чагарника, немов впало з великої висоти.

Амару опустився поряд і обережно торкнувся шиї. Серце не билося. Він уже знав: це мертве. Але навіть так — потрясіння не відпускало.

За його наказом мисливці підняли тіло й витягли з-під кущів. Під ним була вигоріла, перетворена на попіл трава.

І лише тоді вони помітили одяг. Він не був схожий ні на одну з відомих їм матерій — не тканина, не шкіра. Щось щільне, важке, сіро-блакитне, обвуглене в кількох місцях, ніби пройшло крізь полум’я. Матерія блищала на сонці, як шкура звіра з іншої, невідомої землі.

— Хто це, шанований? — тихо промовив Ілларі. — Це дух гори? Але… хіба духи можуть померти?

Амару довго мовчав. Він дивився на біле обличчя із заплющеними очима й не відчував там душі. Лише тишу.

— Я не знаю, Ілларі. Це не людина. Але й не звір. Не дух і не демон. Це… хтось. І він мертвий. І, гадаю, його падіння пов’язане зі світлом, яке ми бачили на небі.

Він підвівся. Коліна хруснули, але він не подав виду. Голос став твердішим:

— Сховайте його тіло в тіні. Обережно. Не можна, щоб хтось іще його побачив. Потім вирішимо, що з цим робити. А зараз… ми маємо дістатися до того місця, де підіймається дим.

— Ви думаєте, це був знак? — спитав Ілларі.

— Я в цьому впевнений, — кивнув Амару. — І якщо боги посилають знаки — ми зобов’язані їх розтлумачити.

Він рушив першим, і двоє мисливців насилу підняли тіло, вражені його вагою — воно було вищим і щільнішим за будь-кого з них. Решта прикрили його гілками, сховали під кущами, як могли.

А над вершиною все ще струменів дим — і здавалося, що сама гора кличе.

З наближенням до вершини перед ними відкривались такі картини, що в молодих мисливців починали цокотіти зуби від страху. Здавалося, повітря стало чужим — в’язким і важким, як кошмар. Схил гори був усіяний речами, які ніхто з них не зміг би уявити навіть у найдикіших снах. Земля тут ніби хворіла: трава вигоріла, кущі обвуглені, усе вкрите темними, покрученими уламками — немов сама гора вивергнула нутро якогось невідомого звіра.

Деякі уламки — вигнуті, почорнілі — виблискували на сонці не як метал, а як висохла шкіра демона. Один був настільки гладким, що в ньому відбивалося небо. Побачивши це, один із мисливців відсахнувся, ніби в тім дзеркалі виблискував вхід в інший світ.

Траплялися й інші, ще химерніші знахідки: довгі тонкі штуковини, ніби обвуглені кістки, переламані й місцями скручені, як лозини. Десь серед трави стирчали кільця, схожі на мідних змій, згорнутих у спіраль. Одне з них, здавалося, намагалося обвити кущ, але застрягло — немов змія, втомлена повзати по проклятій землі.

Амару раптово зупинився, затамувавши подих. Його погляд зачепився за предмет біля самої стежки. Це була посудина. На перший погляд — глек, але зроблений він був явно не з глини, не з дерева і не з каменю. Матеріал був чужий, незрозумілий, безіменний.

— Обережно… — прошепотів жрець і простяг до нього руку.

Посудина виявилася напрочуд легкою — майже невагомою, ніби вирізана з пір’я небесного птаха. Але на дотик була твердою, майже кам’яною, й водночас гладенькою, як волога кукурудзяна луска. Амару злегка повернув її — і з отвору тонкою цівкою витекла прозора рідина. Він здригнувся й випустив глек. Той упав на бік, не розбився, і вода продовжувала витікати — на вигляд звичайна.

Атук, поборовши страх, присів поруч і обережно торкнувся калюжі. Нічого не сталося. Тоді він принюхався до пальців.

— Це вода, старійшина. Клянусь. Запах — такий, як у тієї, що стояла біля вогнища після кип’ятіння. Не як джерельна — але все одно вода.

Його погляд був наповнений дивною сумішшю: страху, тремтіння й нестерпного бажання зрозуміти.

На мить Амару здалося, що Атук спробує воду на смак, та той лише знітився і обережно поклав посудину назад на землю.

Жрець мовчки стиснув посох міцніше, оглядаючи навколо: здавалося, сама рука Бога Війни пройшлася по схилу, вириваючи живе і розкидаючи уламки життя. Подив і тривога стискали йому груди. Він не знаходив назв тому, що бачив — і це лякало найбільше.

Загін рушив далі. У розширених зіницях мисливців відбивався чужинський ландшафт. Амару кривився від різкого запаху — не схожого ні на спалене м’ясо, ні на вугілля, ні на дерево. В повітрі витав їдкий дух згарища, але це було не знайоме горіння. Це був інший вогонь. Інакший.

Чим далі, тим більше уламків: одні утворювали химерні нагромадження, інші стирчали поодинці — мов скелет мертвого звіра. Піднявшись на виступ, жрець і мисливці нарешті побачили головне.

В схил гори врізалось щось. Велетенський, видовжений об’єкт, частково зруйнований, але все ще з виразними обрисами. Він димів, і дим його був сизий, щільний, задушливий. Це не був камінь. З боків виступали чіткі, прямі лінії — природа не знала таких кутів. Жрець розумів: такого не буває у світі живого.

— Учителю… це… човен богів? — прошепотів Ілларі, опускаючись на коліна й схиляючись перед цим створінням.

Амару не відповів. Він дивився широко розплющеними очима, намагаючись бодай якось умістити побачене. “Човен богів” — порівняння здавалося доречним, хоч сам образ викликав тривожний абсурд. Але якщо це справді судно небес… як воно розбилось? Як могли безсмертні загинути? Хіба це означає, що вони… не безсмертні?

Усе змішалося в його думках, мов розворушений вулик.

Час зупинився. Ніхто не знав, скільки минуло хвилин — поки зсередини цього “човна” раптом не долинув звук. Глухий, болісний стогін.

Атук побілів.

— Там хтось живий! Чуєш?! Це не духи, не марення!

Він підбіг до Амару й схопився за край його туніки, як дитя за одежу батька.

Амару вперше за багато років відчув страх. Справжній. Холодний. Піт повз по спині. Але він ще міцніше стиснув посох — ніби якір душі.

— Хто б це не був… якщо він живий, ми зобов’язані дізнатись, — хрипко промовив він. — Можливо, йому потрібна допомога.

Наймолодший мисливець не витримав і кинувся геть, униз по схилу, забираючи із собою крик страху. Атук рвонувся було за ним, але Амару підняв руку:

— Нехай іде. Він повернеться. Просто серце його не готове. Це не сором.

Він перевів подих — і вперше в житті заговорив до людей не як жрець, а як людина:

— Мені теж страшно. Але ми мусимо пройти це випробування. Богам потрібен той, хто не здригнеться.

Він повернувся до димної громади — і ступив уперед.

***

Свідомість повільно поверталася до Джасті. Першим він відчув, як ремені безпеки боляче врізаються в тіло. Стогін зірвався з його вуст, і він остаточно прийшов до тями. Поспіхом озирнувся, намагаючись зрозуміти, де він і що відбувається. До нього одразу долинув різкий запах горілої пластмаси, пального та обшивки.

Джасті поворухнув усім тілом: руки й ноги, на щастя, слухалися, лише загальний біль скував його повністю, але пекучого болю не було. Він відчував усі кінцівки — і це втішило його більше, ніж будь-яке знеболювальне: отже, нічого не зламано і жодного паралічу.

Наступна думка, що пронизала його свідомість, була: «Мія… де вона? Що з нею?» Джасті судомно засовав очима, знову намагаючись збагнути, де він сам і де Мія.

І тут він зрозумів, що висить догори ногами, пристебнутий до крісла пілота, яке тепер було над ним. Він перестав сіпатися, помітивши, що до поверхні кілька метрів. Після такого дивовижного порятунку йому тільки бракувало впасти вниз з переборки й убитися.

Другого пілотського крісла видно не було, і навколишній простір зовсім не був схожий на рубку. Вочевидь, крісло відірвало від кріплень і закинуло разом із ним кудись далі. Фокусуючи каламутний зір, Джасті нарешті усвідомив, де перебуває: у коридорі, викинутий далеко за межі рубки. Як його туди занесло, він міг лише здогадуватись.

Тим часом до його вух долинули якісь голоси. Через туман у голові він не розібрав слів, але чув, що говорили люди — мовою, яку він не знав.

— Мія, це ти? Ти жива? Відгукнись! Мія, що з тобою?! — покликав він, намагаючись закричати, але голос зірвався на хрипкий шепіт.

Незнайомці, вочевидь, почули його: голоси миттєво стихли, й запала напружена тиша. Джасті з відчаєм зосередив погляд і оцінив, на якій висоті перебуває від переборки, що тепер була його підлогою. Потім обережно намацав застібки ременів і відстібнув половину з них. Тіло вибухнуло болем у кожному м’язі, але він повис на останньому ремені, чіпляючись руками.

Ще трохи — і, скриплячи зубами, Джасті відстібнув останній замок, ухопився за ремінь, намагаючись спуститися плавно. М’язи нили, але йому вдалося відносно безпечно приземлитися. Щоправда, ноги його не втримали, й він упав на бік, глухо застогнав — і свідомість знову згасла.

Він не знав, скільки часу був без тями, але коли розплющив очі — перед ним відкрилась по-справжньому фантастична картина.

У проході зруйнованого коридору стояв чоловік — сивий, невисокого зросту, одягнений у дивну одежу й тримаючи в руці довгий різьблений посох, прикрашений пір’ям і мушлями, пофарбований у яскраві кольори. Джасті кілька разів кліпнув, думаючи, що це галюцинація після падіння. Але чоловік виявився цілком реальним: його зморшкувате, мідного відтінку обличчя з незвично живими очима виказувало суміш жаху й цікавості. Джасті помітив, як побіліли кісточки пальців на смаглявій руці старого — той стискав посох з такою силою.

Позаду нього виднілося ще кілька постатей із мідною шкірою та скуйовдженим чорним волоссям. Їхні обличчя були перекривлені страхом, а в руках вони тримали палиці з натягнутими мотузками. «Луки», — промайнуло в змученій свідомості пілота.

Він спробував підвестися — і вся ця група з переляканими вигуками відскочила назад, у бік коридору, переходячи на незнайому мову. Лишився тільки старий, який щось вигукнув владним тоном — наче закликаючи решту до спокою.

Джасті важко піднявся на коліна, але сил встати вже не мав, тож сів, притулившись спиною до бокової переборки.

Погляд його метнувся по коридору й зупинився на кількох пляшках з водою, які викинуло сюди під час удару. Пілот потягнувся до однієї, але рука безсило впала на коліна. Тоді він перевів погляд на старого, що дивився на нього зі змішаним виразом страху й цікавості, і помітив: на відміну від інших, той, здається, не боявся його до тремтіння.

— Вода… дай мені… будь ласка… — пробелькотів Джасті, вказуючи в бік посудин, що валялися в кутку.

Він повторив це кілька разів, супроводжуючи фрази жестами: то показував на посудину, то на рот, ніби пив з уявної пляшки. В очах старого спалахнуло розуміння. Він і далі виглядав насторожено, але все ж наблизився до місця, де лежали фляги. Відклавши вбік посох, обережно підняв одну й простягнув її Джасті, що тяжко відкинувся на переборку.

Пілот повільно й обережно прийняв посудину, боячись сполохати незнайомця, і тремтячими пальцями відкрутив кришку

Потім, із зусиллям піднявши посудину, підніс горлечко до губ. Вода була теплою, але його пересохле, запалене горло прийняло її з безмежною вдячністю. Він зробив кілька довгих, обережних ковтків, перш ніж закрити наполовину спорожнілу флягу й, повернувшись до старого, ледь кивнув.

— Дякую. Це… дуже шляхетно з твого боку, — прошепотів він, намагаючись надати своєму голосу якнайдружелюбнішого тону, розуміючи, що навіть якщо незнайомець не знає мови, інтонація скаже багато.

Кілька напружених митей панувала така тиша, що Джасті чув, як десь зовні вітер ударяється об звисаючий уламок обшивки, видаючи неприємний скрегіт. Він повів очима по фігурам, що товпилися біля входу до коридору, намагаючись краще розгледіти їхній одяг і риси обличчя.

Усі вони були невисокими, сухорлявими, з теплою, майже мідною шкірою. Волосся — густе, темне: в одних довге й скуйовджене, в інших заплетене в прості коси. Один із мисливців, юнак не старший за двадцять, стояв ближче за інших, тримаючи в руках довгий лук — очевидно, зроблений з легкої деревини, судячи з кольору й фактури. На ньому була туніка з грубої тканини з простим геометричним візерунком по краях, а на ногах — грубуваті сандалії, сплетені ніби з трави чи ремінців.

За його плечем виднілись іще двоє — широкоплечі, з такими ж луками. Вони носили короткі накидки, виткані з вовни, а в одного з них на голові красувалась пов’язка або шапка з уплетеною маленькою пір’їною. Здається, пір’я тут слугували не просто прикрасою: у старого — жерця — весь посох був обвішаний різнокольоровим пір’ям і мушлями, а в мисливців пір’я були то за вухом, то вплетені в волосся. Можливо, це був знак духовного значення чи приналежності до певної касти.

Сам жрець здавався нижчим за своїх супутників, але тримався з незворушною гідністю. Його одяг виділявся: туніка з тоншої вовни з яскравими смугами — червоними, білими, жовтими. Поверх неї на грудях висіло намисто з дрібних кам’яних або кістяних підвісок, а рукави були оздоблені вишивкою — чи то символи, чи то візерунки. Під час ходьби він спирався на високий різьблений посох, обвішаний пір’ям і ракушками

Джасті, дивлячись на них, усе більше переконувався: ці люди — частина культури, абсолютно незнайомої йому. Жодного елементу звичної цивілізації. Ані натяку на метал, пластик, кераміку. Лише дерево, кістка, тканина, вовна й пір’я. Усе — зроблене руками, живе, земне. Він ніби зазирнув у минуле… або в чужий світ.

Чоловіки мали міцні плечі, жилисті руки. Їхній одяг, хоч і простий, явно був пристосований до гірського клімату: теплий, щільний, зі вставками зі шкіри або вовни. В узорах вгадувались обриси тварин або геометричних символів. Найвражаюче — наскільки органічно вони поєднували матеріали: кольорові тканини, пір’я, кам’яні намистини. Усе разом створювало цілісний і виразний образ. На поясі в деяких висіли невеличкі сумки або мішечки — певно, для їжі чи знарядь — прив’язані тонкими плетеними ремінцями.

Так вони й стояли, щільно згрудившись, вдивляючись у змученого пілота очима, повними тривоги, страху й цікавості. Луки ще не були опущені, але пальці вже не стискали тятиву з тією ж напругою. Жрець не виказував явної ворожості, але його погляд був настільки пронизливим, що Джасті здавалося — той читає його. Саме він першим наважився підійти ближче й подати воду — і цей вчинок говорив більше, ніж будь-які слова: попри страх, ці люди не хотіли зла. Або, принаймні, їхній лідер.

Джасті здригнувся. Наче виринув із вирви. Його розум повернув його до дійсності: вони зазнали аварії… де? На незнайомій планеті. Можливо, загубленій. У цьому зруйнованому коридорі, серед диму, він майже забув, що опинився серед невідомого. Але тепер він знову розумів: повітря тут придатне для дихання, і ці люди, попри культурну відмінність, були схожі на нього. Фізіологічно — майже такі самі. А отже, він не сам. І значить, Мія… теж десь поруч.

Його різко пронизала думка про неї: Де вона? Жива? Чи не потребує допомоги?

Зібравши останні сили, Джасті вперся долонями в підлогу й спробував підвестись на коліна. Юнаки одразу сіпнулися, як за командою, відступаючи назад. Але жрець ступив уперед і вперся посохом поряд із ним — ніби пропонуючи допомогу. Цей жест був водночас простим і величним: у ньому відчувалися сила, мудрість — і, можливо, співчуття.

Пілот глянув на старого — в цій людині було щось… знайоме. Поведінка. Манери. Він був чужим, але аж ніяк не диким.

Джасті обережно схопився за різьблений посох, допомагаючи собі підвестися. Голова паморочилась, але глибоке дихання допомогло. Він утримався на ногах і ковзнув поглядом убік — туди, де раніше була рубка. Серце його завмерло: двері було заклинено. Але якщо вона вціліла — Мія могла бути там.

Опираючись на стіну, він попрямував уперед, намагаючись потягнути обшивку. Фрагмент корпусу застряг, і поки він боровся з ним, забувши про гостей, жрець підійшов ближче.

Тепер вони стояли поруч. Джасті був значно вищим — жрець діставав йому хіба що до плеча. Але в його погляді не було страху. Лише мовчазне вивчення.

З великим зусиллям Джасті висмикнув застряглий уламок, але сили його полишили. Він знову опустився на переборку, важко дихаючи. Знову подивився на дивних прибульців — тепер уже не з обережністю, а з настороженою надією.

Жрець швидко сказав щось, дивлячись на своїх людей — і ті опустили луки, відступивши назад. Схоже, він віддав наказ. Потім старий повільно торкнувся пальцями грудей і чітко промовив:

— Амару.

Ім’я. Джасті одразу зрозумів. Він повторив той самий жест і сказав:

— Джасті. Джасті.

Миттєвість — і в очах старого спалахнуло розуміння. Він кивнув, вказав на себе:

— Ама-ру.

А потім — на пілота:

— Джас-ті.

Джасті мимоволі всміхнувся, і жрець у відповідь теж усміхнувся — щиро, з легкою, незграбною теплотою, оголивши рідкі, жовтуваті зуби. Цей обмін — хоч і простий — став першим мостом.

Потім пілот знову показав на двері й жестами дав зрозуміти: їх треба відкрити. Амару одразу щось сказав, і двоє мисливців підійшли до проходу. У їхніх очах ще жеврів страх, але вони скорилися. Авторитет жерця був беззаперечним.

Усі троє — Джасті, Амару та один із юнаків — потягли за металеву панель. Із зусиллям двері піддалися, скреготнувши. Щойно прохід відкрився, Джасті, забувши про втому, рвонув у рубку — туди, де, як він сподівався, була Мія.

Прослизнувши всередину, Джасті з полегшенням побачив силует дружини, все ще пристебнутої аварійними ременями до крісла. Старий безстрашно рушив слідом і помітив, як незнайомець нахилився над жінкою, торкнувшись пальцями її шиї — жест, зрозумілий і без слів.

Пальці Джасті вловили слабкий пульс, і він видихнув з неймовірним полегшенням: Мія була жива. Відстебнувши механічні фіксатори, він обережно відкинув спинку й почав визволяти дружину з тугих ременів. Десь за його спиною Амару щось мовив своєю мовою, але пілот не озирнувся. Коли нарешті Мія повисла в нього на руках, жрець простягнув пляшку з водою, явно пропонуючи привести її до тями. Джасті кивнув, прийняв воду, налив трохи собі в долоню й збризнув обличчя дружини.

— Мія… рідна… прокинься… — прошепотів він.

На щастя, за кілька довгих секунд Мія слабо поворухнулася й розплющила очі. Її погляд був затуманеним, важким — вона насилу сфокусувалась на чоловікові.

— Тихо, не рухайся, у тебе можуть бути серйозні ушкодження, — швидко промовив Джасті, лагідно торкаючись її плеча. Він потягнувся до аптечки, що лежала на підлозі рубки. Відкрив її, дістав ін’єктор з універсальною сироваткою — стандартний засіб у разі можливих інфекцій. Укол зробив швидко, не вагаючись: зараз потрібно було захистити її. І себе.

Старий спостерігав, усвідомлюючи, що незнайомець намагається врятувати свою жінку. Погляд Амару ковзнув на Мію, і він переконався: це справді була жінка — довге, хоч і вкрите пилом, волосся, м’якші риси обличчя. Її шкіра здавалася майже нереально білою.

У цей момент Джасті витяг з аптечки невеликий плаский сканер із голографічним екраном і почав водити ним уздовж тіла Мії, час від часу кидаючи погляд на пристрій. На екрані мерехтіли обриси внутрішніх органів і кісток — то зникали, то з’являлись, коли пілот змінював кут. Побачивши це, Амару ледь не піддався забобонному жаху: усе виглядало як справжня магія. Він вчепився в свій посох, серце закалатало, але він змусив себе залишитися: як би дивно це не виглядало, чужинець намагався врятувати свою кохану — а це, в очах Амару, було гідним поваги.

Мія підняла руку, хрипко кашлянувши, й крізь напівзаплющені повіки подивилась на Джасті:

— Голова… паморочиться… — прошепотіла вона.

— Спокійно, — сказав Джасті впевнено, — зараз закінчу сканувати, потім перев’яжемо тебе й дамо відпочити.

Він глянув на результати діагностики на голографічному екрані, сподіваючись не побачити критичних травм.

Старий стояв неподалік, повністю ошелешений тим, що бачив: катастрофа, білошкіріі «боги» чи «люди» (він досі не знав, як правильно їх назвати) і ця незбагненна магія, що дозволяла зазирати під шкіру. Але Амару, зібравши всю свою волю, продовжував спостерігати, намагаючись не піддатися страху. У глибині душі він розумів: якщо незнайомцеві вдасться вилікувати свою жінку — це буде добрим знаком для всіх.

Завершивши сканування, Джасті згорнув пристрій і сховав його назад у коробку, акуратно закривши. Ніяких серйозних пошкоджень, окрім забоїв, він не виявив — і це тішило. Потім він знову підняв спинку крісла приблизно на сорок п’ять градусів і запропонував Мії прилягти зручніше, щоб відпочити.

У цей момент погляд Мії зупинився на старому з палицею, що тихо стояв у кутку рубки. Вона перелякано здригнулася, але Джасті одразу обійняв її, заспокоюючи.

— Тихо, тихо… Здається, він безпечний. Схоже, це місцеві мешканці. Вони допомогли мені, й, судячи з усього, не налаштовані вороже. Там, у коридорі, ще п’ятеро молодиків із луками й списами, уявляєш? Я не знаю, де ми, але ми живі, — додав він з полегшенням.

Мія, розгублено переводячи погляд із чоловіка на незнайомця, помітно схвилювалась.

— А що з рештою? Вони живі? — нарешті спитала вона, дивлячись на Джасті.

— Не знаю, люба. Я прийшов до тями за дверима рубки, висів на кріслі, яке якимось дивом закинуло вгору. Коли оговтався, побачив його, — пілот кивнув у бік старого, що спирався на посох.

Залишивши Мію перепочити, Джасті підійшов до розбитої панелі управління — треба було дізнатися, що сталося, в якому стані корабель, які відсіки вціліли, і чи можна розраховувати на допомогу бортового ШІ. Напружено попрацювавши, йому вдалося запустити аварійну систему: деякі прилади ожили, і перед очима пілота постали невтішні показники. Корабель практично знищений, розбитий на частини; аварійний ШІ повідомляв, що жодна із систем не відповідає. Оцінивши залишок заряду, Джасті відключив живлення, щоб зберегти хоча б частину енергії.

Він повернувся до Мії й допоміг їй підвестись.

— Нам треба вийти назовні й оглянути уламки, — сказав пілот, більше переконуючи самого себе. — Раптом хтось ще вижив…

У голосі звучала рішучість, але в глибині душі Джасті розумів: шанси знайти когось живим — мізерні.

Мія слабо ворухнулась і поглянула на старого. Амару ступив ближче, вказав на неї пальцем і повільно промовив:

— Мі-йа?

Потім перевів погляд на Джасті, ніби шукаючи підтвердження. Пілот кивнув.

— Так. Мія. Її звуть Мія.

Амару повторив:

— Мі-йа, — й усміхнувся, ніби запам’ятовуючи.

Джасті вмостив дружину зручніше й пошепки мовив:

— Схоже, в нас тепер нові імена. Я — Джас-ті, ти — Мі-йа.

Мія трохи усміхнулась.

— Звучить… дивно. Наче нас тут щойно заново нарекли. Але мило.

Амару тим часом щось сказав мисливцям, що визирали з-за розбитих дверей. Ті, як і раніше, насторожено витріщалися на «богів» з розширеними очима. Почувши незвичні слова, вони почали перешіптуватись, повторюючи «Джас-ті» й «Мі-йа» так, ніби вимовляли слова з давнього пророцтва

***

Мію розбудили сонячні промені. Вони пробивалися крізь прозорий щиток вікна й били просто в очі, і перший вдих ранкового повітря здався їй нереальним: а що, як це знову сон?

Кам’яна стіна з рожевуватих брил розвіяла останні сумніви — жодної симуляції. Вони й досі тут, у горах чужої планети, далеко за краєм звичної зоряної мапи.

Вона повільно підвелася, ступні торкнулися прохолодної підлоги, а погляд ковзнув до вузького вікна-бійниці, затягнутого прозорим пластиком. За щитом сяяло високе, майже біле сонце — день обіцяв бути теплим. Поряд було порожньо: Джасті, як завжди, ще вдосвіта пішов добудовувати греблю разом із молодими мисливцями.

Мія потягнулася, позбавляючись залишків сну, й натягнула лляну туніку з поясом-шнуром — місцевий крій давно став звичним. Долоня мимоволі лягла на шорсткий камінь. Стіна, здавалося, зберігала відлуння тієї ночі, і спогад спалахнув, мов іскра на старій плівці.

…Спалахи сирен, дим, скрегіт металу — потім тиша. Повернення до тями — і Джасті, що допомагає їй відстебнути ремені крісла. За його спиною стоїть жрець із посохом і мисливці; денне світло тремтить на їхніх обличчях…

Її витягують із уламків, а в голові крутиться одне: «Нас було вісім… Де решта?»

Серце здригнулося, але Мія відкинула образ, глибоко вдихнула й вийшла за поріг. На майданчику перед домом пахло сухою землею й квітучим злаком, теплий вітер ворушив темне волосся біля скронь. З цієї висоти відкривалися краєвиди полів довкола селища — картина заспокійлива й болісно чужа.

Вона почала спускатися східцями, висіченими Джасті, — кожен шорсткий виступ відгукувався новим кадром пам’яті.

…Сорок вісім годин після аварії. Амару й мисливці нишпорять серед уламків корабля, шукають тих, хто вижив. Із восьми членів екіпажу вціліли лише троє: Джасті, вона і Віро Кочар, інженер-навігатор, якого знаходять непритомним. Нога переламана настільки, що шкіра натягнута, мов пергамент…

Аварійний модуль розчавлено. Одного техніка вибухом відкинуло до підніжжя скелі. Мія прикладає руку до вуст, аби не закричати.

Кам’яна крихта заскрипіла під сандаліями. Мія моргнула, повертаючись у теперішнє — клубок підкотився до горла, але вона тільки прошепотіла: «Дихай». Унизу, біля підніжжя, пахло сушеними травами. Цей запах — новий тригер, і плівка пам’яті знову рушила.

…За кілька днів потому. Поховальне багаття на терасі: кам’яні піраміди замість хрестів. Віро на імпровізованих ношах, Амару й мисливці складають тіла. Джасті тримається, але руки тремтять, коли він закриває обличчя бортмеханіка…

Уцілілий ІІ-перекладач допомагає зрозуміти мову племені, навчаючись за лічені години. Вони сортують усе, що залишилося. Мія починає лікувати місцевих, досліджує рослини портативним аналізатором, комбінує трави з медикаментами з бортової аптечки. Звичайна настоянка проти гарячки творить дива й підіймає їх в очах людей. «Діти неба», — шепочуть селяни. Так народжується легенда. Безвихідь змушує їх приміряти образ богів.

Мія невільно всміхнулася гірко-вдячною усмішкою:

— Його мудрість урятувала нас, — прошепотіла вона про старого жерця.

Вона минула терасу, і попереду з’явилася брама селища — монолітна арка з тих самих рожевих брил. Палець ковзнув по шву каменю — тонкому шраму від плазмової пили Джасті. Образ накотив із дзвоном різки.

…Три місяці тому. Віро, спираючись на милицю, креслить план на піску. Від корабля залишилося лише кілька придатних технологій. Джасті в захисних окулярах ріже блоки плазмою; антиграв піднімає глиби, немов пушинки. За тиждень стіни дому сягають людського зросту. Діти племені стоять із роззявленими ротами, коли в прорізи вставляють прозорі пластини. Пластик — гладенький, чистий — вражає місцевих. «Палац богів», — шепоче Амару…

А Джасті, сміючись, тихо шепоче Мії:

— Якщо ми для них боги — давай відповідати.

— І ось ми живемо в храмі, — всміхнулася Мія вголос, озираючись на дім на горі.

Ми вижили. Ми потрібні. Цього — поки що — досить, — підсумувала вона ранок, ступаючи в шум пробудженого селища

Люди помітили її та шанобливо схилили голови у привітанні. З кожною новою зустріччю Мія розуміла: вони тут надовго. І єдине, що залишалося, — навчитися жити в цьому світі, поки (або якщо) за ними не прилетять.

«А хто ж прилетить?.. І коли?» — подумала вона з сумною посмішкою. Відганяючи сумніви, Мія попрямувала до першого хворого, якому давно обіцяла допомогу.

До неї підбіг один із підлітків. Мія одразу впізнала його: кілька днів тому бідолашного вкусила отруйна змія, і він уже марив у гарячці, коли селяни прибігли на гору, благаючи всемогутніх богів про допомогу. На щастя, в аварійних аптечках Мії знайшлися потрібні препарати, і вже за пів дня хлопця вдалося поставити на ноги: жар спав, запалення минуло, і зовсім скоро Румі повністю одужав.

— Вітаю, Румі, — лагідно мовила Мія, намагаючись допомогти йому підвестися, коли той упав їй до ніг у поклоні. — Як ти себе почуваєш? Ти ж більше не будеш сам ловити змій, правда? Ти ж обіцяв.

Мія вже розмовляла місцевою говіркою краще, ніж Джасті чи Віро: ще вдома вона вивчила багато мов.

— О, Велика Мі-йа! Клянуся, я більше й кроку не зроблю до змії, якщо ти так накажеш! — вигукнув Румі палко.

— Годі, Румі. Я ж не забороняла тобі полювати на змій, я лише просила не робити цього сам. У тебе ж є друзі, так?

Хлопчик знову хотів кинутись до її ніг, але Мія м’яко зупинила його за плечі.

— Звичайно, Велика Мі-йа! Тепер я ходжу на полювання з друзями — Тару й Урпі, й жодна гадюка нас більше не вкусить! А якщо й вкусить — сама ж помре в муках, бо наша кров священна після твого дотику! — з запалом випалив Румі, дивлячись на неї знизу вгору.

— Урпі каже, що її мама вірить: кров тих, кого торкнулась богиня, смертельна для змій, — хлопець схвильовано поділився «відкриттям».

— Урпі — твоя подруга, дівчина? — Мія усміхнулась.

Румі зніяковіло відвів погляд. Мія прослідкувала за його очима й помітила, як із одного будинку визирнула голова дівчинки — років дванадцяти: вона спостерігала за ними, широко розплющивши очі.

Мія тихенько засміялась і погладила хлопця по голові.

— Твоя подруга дуже кмітлива. Але передай їй, що я суворо забороняю перевіряти, чи справді укус змії смертельний для неї самої. Мені буде дуже прикро, якщо тебе знову вкусить змія, розумієш?

Очі Румі налякалося забігали, й він швидко закивав:

— З-звичайно, Велика Мі-йа! Обіцяю бути обережним і не турбувати тебе більше…

Хлопчик востаннє вклонився й побіг у бік того самого будинку, де жила Урпі. Мія важко зітхнула, проводжаючи його поглядом. «Бути "богинею" іноді надто важко…» — подумала вона з гіркотою. «І совість болить, наче справжній укус гадюки…»

Вона рушила далі й наблизилась до одного з будинків. Вона ще не встигла навіть постукати, як двері відчинились, і на порозі з’явилась дуже стара жінка. Намагалась поклонитись — і раптом схопилась за спину, тихо застогнавши. Мія одразу ж підтримала її під руку й, не вагаючись, допомогла повернутись у дім.

Назустріч вийшов старезний дід — чоловік жінки, й разом вони обережно допомогли хворій влаштуватися на низькому ложі.

— Я ж просила тебе не вставати й не робити різких рухів, — м’яко сказала Мія, поглянувши на поблідлу стару.

— Пробач, Велика Мі-йо… — прошепотіла та, ледве розтуляючи губи. — Мені хотілося зустріти тебе самій…

Шкіра старої, зазвичай мідного відтінку, тепер здавалася майже сірою, вицвілою. Мія розуміюче кивнула, дістала зі своєї поясної сумки медичний сканер і, намагаючись не налякати пацієнтку, навела прилад на її груди. На мить вона зосереджено вдивилася в екран: серце було вкрай ослаблене, ритм порушений, робота органу — нестабільна. Жодна з уцілілих сироваток уже не могла повернути цьому серцю молодість.

«На жаль, час — не те, чим ми можемо керувати», — з гіркотою подумала вона, ховаючи прилад.

— Тихо… тихо… — прошепотіла Мія, вкладаючи стару так, щоб тій було зручніше дихати. — Відпочинь і постарайся не хвилюватись. Я зараз повернуся.

Вона легенько погладила стару по руці та кивнула її чоловікові, безмовно закликаючи його вийти надвір. Дідусь покірно рушив за «богинею». Опинившись у дворі, Мія тихо зачиняла за собою двері й повернулася до нього. Старий тремтів — чи то від вітру, чи то від тривоги.

— Ти казав, що в неї боліло серце вже давно, правда? — обережно запитала Мія.

— Так… — прошепотів він. — Ще багато місяців тому почалося… Але ми вірили, що ти, Велика Мі-йо, зцілиш її, як і інших.

Мія заплющила очі на кілька секунд, підбираючи слова.

— Я зроблю все, щоб їй не було боляче. Приготую настої, дам трави й мазі, щоб їй легше було дихати і спокійніше спати. Але… — вона на мить замовкла. — Є закони, що не підвладні навіть «богам». Коли час людини добігає кінця — ми не можемо його зупинити чи повернути назад. Я зможу полегшити її стан, але не зможу повернути юність серцю, яке прожило стільки років.

Почувши це, старий зсутулився ще більше. В його очах блиснули сльози.

— Ви… ви ж прийшли з неба… Ми думали, що вам підвладне будь-яке життя…

— Багатьом ми можемо допомогти, — серйозно, але м’яко сказала Мія. — Але навіть небесні сили не здатні змінити хід часу. Твоя дружина прожила достойне життя, і зараз я постараюся зробити так, щоб її останні дні минули спокійно й без болю.

— То… її життя справді добігає кінця? — тихо спитав він, зриваючись на хрип.

— Рано чи пізно це трапляється з кожним із нас, — відповіла Мія лагідніше. — Я допоможу вашій Ніні піти гідно. Без мук.

Старий мовчки витер сльози тильною стороною долоні, потім низько схилив голову перед нею:

— Прошу тебе… Тоді зроби так, щоб вона не страждала.

— Я приготую ліки. Хай лежить, не встає без нагальної потреби й не хвилюється через дрібниці. Я навідуватимусь щодня, — сказала Мія, торкнувшись його плеча. — Сьогодні ж принесу настій. Він полегшить дихання і зніме біль у грудях.

— Дякую тобі, Велика Мі-йо. Щиро дякую…

Старий нерішуче ступив назад до дверей — і раптом до них донісся слабкий стогін Ніни. Чоловік квапливо повернувся в дім, а Мія на мить завмерла на порозі, стискаючи в руці сканер.

«Пробач, старенька…» — подумала вона. «У мене немає інструмента, що зможе замінити твоє серце. Все, що лишається, — берегти той час, що тобі ще залишившся...»

Зібравши волю в кулак, вона увійшла слідом і взялася пояснювати хворій, як правильно лежати, коли приймати відвар, і як дихати, щоб було легше. У глибині душі Мія вже знала: її «божественність» у очах цієї пари полягатиме не в чудесному зціленні, а в милосерді — у бажанні допомогти пройти залишок шляху без страждань.

У клопотах із хворими пролетіла вся решта ранку. Мія звільнилася аж після полудня. До того часу у неї самої вже добряче нила спина, але вона намагалася не подавати вигляду — не хотілося руйнувати «божественний» образ.

В одному з домів їй запропонували їжу. І хоч голод вже скрутив її шлунок у вузол, Мія із властивою їй грацією з’їла всього кілька варених качанів маїсу, приправлених духмяними травами, закусуючи місцевим сиром. Двоє п’ятирічних хлопчаків, сини господарів, не зводили очей із білощокої «богині», яка, здається, їсть звичайну їжу… але робить це якось інакше. Їхній батько щось прошепотів, нахилившись до них, і діти одразу ж слухняно опустили очі, взявшись за власний обід.

Коли трапеза завершилась, Мія щиро подякувала господарям за смачну гостину. Чоловік і жінка глибоко вклонилися їй. Вийшовши на вулицю, вона відчула, як сонце, таке подібне до рідного, але більших розмірів, припікає нещадно. Поправивши сумки на плечі, Мія рушила назад, угору — до свого кам’яного дому.

Увійшовши всередину, вона почула звук води — хтось мився у ванній кімнаті. Завдяки одному вцілілому моторчику, Віро зумів облаштувати в «Храмі» повноцінні зручності: він проклав довгу пластикову трубу від гірської річки й під’єднав насос до сонячних панелей, якими вони застелили кам’яну покрівлю. Все було зроблено нишком, аби місцеві не запідозрили, що їхні «боги» теж… користуються туалетом. Але інженерний хист Віро не підвів — все працювало бездоганно, й ніхто з племені навіть не здогадувався.

Мія зайшла на «кухню» — простору нішу з вогнищем — і дістала з погреба, видовбаного просто в скелі, трохи в’яленого м’яса й кошик з місцевою картоплею. Взявши ножа, вона заходилася готувати рагу на вечерю. Місцеві знали: «боги» полюбляють м’ясо і бульбу, тож охоче ділилися припасами — особливо після того, як Віро з Джасті збудували для села зміцнену дамбу з ідеально вирізаного каменю.

Невдовзі з-за занавіски душу вийшов Джасті — витираючись рушником і пригладжуючи мокре волосся. На ньому була легка туніка, неохайно перекинута через плече, а шкіра пахла парою і чистою водою. Мія, стоячи біля вогнища, не озирнулася, але на її вустах промайнула ледь помітна посмішка, коли він нахилився й торкнувся губами її щоки.

— Що в нас сьогодні на вечерю, богине Мі-йо? — протягнув він жартівливо, наче проголошуючи титул.

Мія, не обертаючись, зиркнула через плече, підняла брову, взяла одну картоплину й влучно жбурнула її в нього — не сильно, але цілком точно.

— Ось тобі вечеря. Лови, якщо такий чемний.

Джасті зловив бульбу на льоту, усміхнувся й сів поруч, на кам’яний табурет біля грубого дерев’яного столу.

— Здаюсь, — підняв руки примирливо. — Тільки не в голову, будь ласка.

Він потягнувся до кошика з овочами, взяв ніж — і мовчки почав допомагати

Деякий час вони чистили мовчки, під рівномірне поскрипування лез. Потім Мія тихо мовила:

— Сьогодні я була у старої Ніни.

Джасті кинув на неї короткий погляд, але не сказав ні слова — він уже знав, що буде далі.

— Гадаю… вона не доживе до кінця літа.

Її голос був рівний, без надриву, та з тією знайомою йому тугою, яку вона дозволяла собі проявляти тільки тоді, коли інакше вже не можна.

Обличчя Джасті посерйознішало. Він опустив очі і продовжив чистити картоплю.

— Все настільки погано?

Мія кивнула, струшуючи чергову жменю шкірки в плетений кошик.

— Так. Я просканувала її серце — там справжній жах: атеросклеротичні бляшки, ущільнення, кальциноз… Навіть у нашому світі це не лікується, хіба що вирощувати нове серце й робити пересадку. А в мене — лише медсканер та медична енциклопедія в аварійному ШІ. Я нічим не можу їй допомогти. Дала їй настої, аби хоч не мучилась. Жити їй, напевно, лишилось тиждень, може, трохи більше. І я ледь язика не прикусила, коли пояснювала її чоловікові, чому всемогутні «боги» не можуть вилікувати його жінку. Ми все глибше і глибше загрузаємо у брехні… Боюсь, рано чи пізно це може довести до конфлікту. Добре, коли йдеться про старих — це ще якось «природньо» помирати від віку. Але якщо я колись не зможу врятувати когось молодого… Як я це поясню?

— Розумію, кохана, — зітхнув Джасті, почувши розпач у її голосі. — Мене теж це гнітить. Але що ми можемо зробити? Будь ласка, не вини себе. Ти ж знаєш, ми вже порушили всі можливі директиви щодо контактів з менш розвиненими цивілізаціями.

Мія важко зітхнула й похмуро опустила голову.

— Знаю, Джасті. Знаю. Ми намагаємось чинити правильно, настільки, наскільки можемо… Але від того не легше. Скільки ми вже тут? П’ятий місяць пішов?

— Схоже на те, — кивнув Джасті. Вони обоє замовкли, і кілька хвилин було чути лише, як ножі рівномірно зчищають шкірку з бульби.

— А як у тебе справи? Ви вже завершили ту вашу дамбу? Скільки можна її вдосконалювати? Віро що, вирішив зробити з неї пам’ятник? І де він, до речі? Знову скаче по горах із тією своєю злощасною ногою? — озвалася Мія, опускаючи останню картоплину у миску з водою.

Джасті вже збирався відповісти, як раптом пролунали шаркаючі кроки, і на порозі з’явився сам Віро. Він був одягнений у потерту шкіряну куртку, з відрослим за кілька місяців волоссям, зібраним на потилиці, і густою чорною бородою — виглядав майже як місцевий.

— О, а ось і бог інженерії з'явився, — усміхнулася Мія, але замовкла, помітивши блиск в очах Віро.

— Ну що, полагодив? — схопився Джасті, миттєво вловивши, що щось сталось.

Віро впер руки в боки і переможно гупнув ногою:

— Полагодив. Клянусь, сам у шоці. Але, здається, воно працює, — прогримів він хрипким, натхненним басом. — Мені вдалося відновити передавач підпросторового зв’язку. Точніше, я вигадав, як це зробити.

— Але як? Антена ж була повністю знищена… Ти що, знайшов родовище запасних деталей? — Мія здивовано підняла брову.

У відповідь Віро тільки хитро всміхнувся і блиснув очима.

— Це довга історія, — сказав він. — Краще розповім за вечерею. А то ще вмру з голоду, перш ніж натисну на кнопку.

Він струснув пилюку з рукава, пройшов повз них і зник у глибині дому.

Джасті й Мія перезирнулися.

Мія занурила картоплю в воду й тихо пробурмотіла:

— Здається мені, вечір буде… не таким уже й спокійним.

***

У теплому напівтемряв’ї «кухні» потріскував вогонь. У глиняному горщику на кам’яній плиті кипіло рагу з м’ясом і картоплею, видихаючи апетитний аромат. Мія помішувала його дерев’яною ложкою, а Джасті розливав по піалах настій із місцевих трав. Поряд, біля стіни, примостився Віро — плечі його були прикриті тонкою накидкою, а відросле волосся зібране в недбалий хвіст.

— Ось, спробуйте, — Мія подала кожному порцію рагу. — Сьогодні навіть нових трав додала, тих, що приніс Атук. Сподіваюсь, буде смачно.

— Дякую, Мі-йа, — кивнув Віро, беручи піалу в мозолисті руки. — А тепер… чи дозволите мені озвучити велику новину?

Джасті з цікавістю поглянув на нього:

— Ми вже здогадалися, що ти щось вигадав, друже. В твоїх очах палає той самий вогонь, що і в день нашого польоту.

Віро відкинув пасмо чорного волосся з обличчя й, трохи знизивши голос, сказав:

— Звісно, я не чарівник. Але ви знаєте, що після аварії у нас вцілів квантовий резонатор. Пошкоджений, та ядро — ціле. Антена загинула, однак, — він зробив паузу, дозволяючи їм переварити сказане, — я зможу зробити тимчасову!

Мія перестала помішувати рагу і насторожено глянула на інженера:

— З уламків? Але ж енергії не вистачить…

— Сонячні панелі, — спокійно відповів Віро, сьорбнув трав’яного настою і пояснив: — Зберемо заряд за кілька днів, сконденсуємо в уцілілих батареях і конденсаторах. Видамо потужний імпульс — рівно на кілька секунд. Цього вистачить, аби «пробити» вікно в субпросторі й передати короткий сигнал SOS. Якщо пощастить — нас почують.

Джасті поставив чашку й провів рукою по волоссю:

— Ризиковано. Але іншого шансу все одно немає. Як ти збираєшся зробити антену?

— Є фрагменти хвилеводів, металеві плити — усе це я змонтую на виступі гори, де в породі є кварцові жили. Місцеві показали мені кілька таких місць, — промовив Віро з натхненням. — А ще… знаєте, як вони тепер мене називають?

Мія насупилась:

— Невже «бог-винахідник»?

Віро усміхнувся:

— Майже. Один з мисливців не зміг вимовити моє ім’я — Віро Кочар — тепер вони звуть мене Віра-Коча. Кажуть, це щось на кшталт «пращур, що вийшов із піни гірського озера». У їхньому розумінні я ще й дух-будівник. То чи смішно, чи моторошно.

— «Віра-Коча»… — повторила Мія, пробуючи слово на слух. — Звучить незвично.

— О, ще й як, — хмикнув Віро. — Але вони носять мені каміння й кажуть, що це «душа гори» для мого «залізного дерева». Так я й змусив їх допомагати тягати плити… Антена, по суті, будується під виглядом святині.

— Сміливо, — тихо озвалася Мія й утомлено зітхнула, прикладаючи долоню до скроні. — Тільки прошу: не здіймай зайвого галасу серед них. Ми й так вже багатьом пообіцяли спасіння…

— Не хвилюйся, «богине», — запевнив Віро. — Головне, щоб вистачило сонячних днів на заряд. А тоді ми запустимо сигнал і… ну, сподіватимемось на удачу.

За вузьким кам’яним столом запала коротка тиша, порушувана лише бульканням рагу. Нарешті, Джасті підняв чашку з настоєм, ніби готуючись до тосту:

— Тоді вип’ємо за Віра-Кочу й його винахід. Може, цей божевільний план справді поверне нас додому… або принаймні дасть надію.

Мія торкнулась його руки й кивнула. Рій неспокійних думок ворушився в її голові, але вона змусила себе посміхнутись. «Хай буде так», — подумала вона. — «Іноді єдиний шлях — це вірити в диво. Навіть якщо ми самі граємо ролі богів».

Стук глиняних чаш торкнувся вечірньої тиші дому, поки зовні мерехтіли перші зорі у безхмарному небі

***

З моменту подачі сигналу минуло майже два роки. Попри всі запевнення Віро, що «послання» таки пішло, ніхто так і не прилетів — ані за місяць, ані за рік.

Мія та Джасті поступово змирилися з новою долею, втягнувшись у ритм щоденного життя. Їм нічого не бракувало: дім був теплим і надійним, їжа — ситною, запаси — стабільними. Вранці Мія варила маїсову кашу або ліпила прісні коржі на камені, Джасті лагодив дах чи перевіряв фільтри водозабору. Увечері вони вечеряли при світлі лампи, пили настій із місцевих трав і часом обговорювали минулий день — без паніки, без надії. Просто живучи.

Перші місяці вони щовечора з тугою вдивлялись у зоряне небо, сподіваючись колись побачити небесне світло — вогні планетарних двигунів рятувального шатлу. Але час минав, і ніхто не прилітав. Побутові турботи витіснили чекання, й навіть емоційна Мія згодом перестала підніматися на дах уночі. Лише Джасті іноді кидав погляд у сторону далекого дому.

Згодом вони просто перестали чекати.

Сезони змінювали одне одного. То на схили налітали бурі та зливи, то повзли ранкові тумани, що не розсіювались до самого полудня. Таких різких змін погоди на їхній рідній планеті не було. Але дім, складений із важких каменів, надійно витримував усі капризи клімату. Блискавковідводи, споруджені Віро, дозволяли спати спокійно навіть у розпал гроз.

За ці два роки Віро остаточно став для місцевих «Віра-Кочею». Його вважали головним «богом» — не через зовнішність, а завдяки нескінченному потоку винаходів і дивних знань. На схилі під його наглядом зросло ціле поселення: кам’яні будинки, комори, тераси. Він майже не приходив до Мії та Джасті, залишаючись інженером за духом, але поступово зливався з племенем у способі життя.

Мія ж продовжувала лікувати. Поєднуючи знання з корабля та поради місцевих травниць, вона навчилась розпізнавати десятки рослин, готувати настої та мазі. На батьківщині вона мріяла стати лінгвісткою — і певною мірою її мрія здійснилася: тепер вона не просто вивчила мову племені, а говорила нею без зусиль. Іноді їй доводилося приймати пологи, зшивати рани, лікувати інфекції. Не всіх вдавалося врятувати, але ніхто не смів дорікнути «цілительці». І в цьому велика заслуга Амару — старого жерця, який із самого початку прищепив племені повагу й пошану до прибульців.

З часом у Мії з’явилося відчуття, що Амару все зрозумів. Особливо після того випадку, коли вона, перечепившись у нього вдома, вдарилася об кам’яний поріг і роздерла ногу — кров стікала по шкірі, справжня, тепла, людська. Жрець бачив це. Бачив, як вона ледь стримує стогін, як зціпила зуби, вчепившись у гомілку. Але не сказав ані слова. Лише присів поряд, мовчки відірвав від своєї накидки чисту смужку тканини й обережно подав її їй. Вона відчула, як напружилися його пальці, коли він торкнувся. Не страх — розуміння. І вибір — не сказати нічого. Можливо, він зрозумів, що вони — не боги. Але волів зберегти ілюзію. І Мія була йому за це вдячна.

А Джасті… він просто був поруч. Лагодив зношені деталі, налагоджував інструменти, стежив за станом фільтрів і насосної системи, допомагав Мії варити відвари. Інколи довго сидів на терасі, дивлячись у далечінь — не в очікуванні, а ніби звіряючи внутрішній компас. Він розумів, як далеко вони зайшли, як глибоко втрутилися в розвиток цієї цивілізації — і знав: дороги назад для них уже немає.

***

Того теплого вечора панувала неймовірна краса й затишок. Джасті та Мія сиділи на кам’яній лаві, устеленій циновками, і мовчки їли плоди лукуми, які мисливці принесли їм у дар із далеких долин. Соковиті, м’які, з солодкуватим присмаком — вони чудово смакували, і Мія їла їх з очевидним задоволенням. Притулившись до плеча чоловіка, вона розглядала поселення, що виросло у підніжжі гори.

— Часом здається, ніби ми прожили тут усе життя… Якби не наші розмови, я, певно, вже й забула б рідну мову, — прошепотіла Мія, відкушуючи черговий шматочок плоду.

— А Віро, здається, вже й справді забуває нашу, — хмикнув Джасті. — Уявляєш: геніальний інженер перетворився на справжнього тубільця. Кажуть, у нього вже й дружина з місцевих?

— Так, знаю, — кивнула Мія. — Він недавно заходив, хвалився. Пробач, забула тобі сказати. І ти правий: він уже майже не має акценту. Якби не колір шкіри та зріст, був би як усі тутешні. Але розуму не втратив ні на грам.

У ту мить Джасті помітив у підніжжі кам’яних сходів знайомий посох і барвистий одяг жерця. Амару піднімався до них.

— Дивись, Амару йде, — сказав він, і Мія швидко доїла лукуму, намагаючись зібратися — як годиться богині.

Старий піднімався важко, але вперто. Його посох глухо стукав об камінь на кожному кроці.

— Допоможи йому, — тихо підштовхнула Мія, і Джасті пішов назустріч. Він підхопив Амару під лікоть і допоміг дістатися лави, посадивши старого поруч.

Той перевів подих і усміхнувся — беззубо, але щиро.

— Як там Кілья? — спитала Мія. — Мазь допомогла?

— Так, Велика Мі-я. Я стежу, щоб вона натирала коліна твоєю божественною маззю. Тепер їй краще — навіть у городі копається, мов юначка! От тільки не слухається зовсім. То їй бур’яни в очі муляють, то пил у хаті…

Мія усміхнулася, слухаючи нарікання старого.

— Жінки… Ти ж знаєш, які вони, — лукаво мовила вона.

— О, моя дружина — особлива, іншої такої немає. Якби ви бачили її сорок років тому… Та й зараз ми з нею — два старі листки, що тремтять на вітрі…

— Ти незадоволений своїм життям, шановний Амару? — спитав Джасті.

— Навпаки. Я вдячний. Я бачив два найбільші дива у своєму житті, прожив довге життя без тяжких хвороб. Боги були милостиві до мене, я не смію скаржитися.

— Ти сказав — два дива, — втрутилася Мія.

— Перше — моя Кілья. Друге — те, що я, старий жрець, можу сидіти й розмовляти з богами, як з рівними.

Мія усміхнулася — бо навіть у присутності «богів» Амару ставив свою дружину на перше місце.

— Ти мудрий, Амару Юпанкі, — мовила вона. — Нам за честь спілкуватися з тобою на рівних.

Старий раптом завагався:

— Чи дозволите ви мені спитати… одну річ? Не гнівайтеся, коли старого відвідують нечестиві думки…

Мія й Джасті переглянулися. Джасті ледь кивнув — дозволяючи.

— Коли Великий Віра-Коча будував те дивне «дерево» на схилі… Він кликав до зірок, правда? Але ті, кого він кликав, не відповіли…

Він зупинився, глянувши на них із тривогою.

— Чому ти так вважаєш, шанований Амару? — спитав Джасті з підозрою.

— Бо Віра-Коча сам казав: вам потрібен небесний човен, щоб повернутись додому. Але ваш човен зламаний. Тож він збудував «дерево», аби поговорити з іншими богами. Але ті — мовчали.

Старий говорив щиро. Його очі шукали відповідь. І вона прийшла.

Мія заговорила першою.

— Ти маєш рацію, Амару. Ми й справді хочемо додому. Ми сумуємо за своїм світом… І я бачу, як ти давно сумніваєшся: боги ми чи ні? Тоді, коли я поранилася у твоїй хаті, ти все зрозумів. Але промовчав. Дякую тобі за це.

Старий мовчав, бо тепер навіть його думки «богиня» вгадувала.

— У світах зірок живе багато народів. І деякі з них нам здаються духами, інші — чудовиськами. Ми — не боги. Ми просто інші. Наш корабель знищили вороги. Ми втекли. Але втратили дорогу назад…

Мія говорила щиро, майже урочисто. І Амару вірив.

Його руки тремтіли. Серце калатало. Але він мовчав. Бо розумів.

Мія вже хотіла встати й принести йому заспокійливий настій — коли раптом небо над ними вибухнуло світлом.

Вони обидва звели очі — й побачили: до схилу повільно й беззвучно спускається невеликий шатл. Світло посадкових двигунів обливало вечірнє небо, мов заграва.

— Корабель… — видихнув Джасті.

І вперше за два роки він відчув, як у грудях зрушився камінь. Камінь, що лежав там усі ці дні. Камінь надії.

***

Одягнені в новий одяг, охайні та підтягнуті, Джасті й Мія стояли на порозі будинку, що два довгих роки був їхнім домом. Кам’яні стіни тепер здавалися порожніми: майже нічого не залишилося від колишнього затишку. За наказом рятувального екіпажу, згідно з директивою щодо контактів із примітивними цивілізаціями, всі технологічні речі було демонтовано та завантажено в трюм — навіть пластикові вікна вирвали з отворів. Рештки розбитого корабля теж зібрали і знищили точковим антиматерійним імпульсом, залишивши глибоку вирву на одному зі схилів. Після всього цього будинок, у якому вони жили, виглядав покинутим і чужим.

Мія зайшла всередину, провела пальцями по холодному каменю там, де колись стояла їхня «архаїчно-технологічна» плита, й відчула невимовну тугу. Вийшовши надвір, вона побачила Джасті, що розмовляв із Віро, закутаним у шкіру й хутро, з густою чорною бородою. Підійшовши, почула уривок їхньої розмови.

— Ти впевнений, Віро? Як можеш залишитися, якщо все це життя ти прагнув порятунку, послав сигнал і врятував нас? Та й техніки тобі жодної не залишать — згідно з директивою: ані медсканера, ані генератора…

— Я розумію, Джасті, — відповів той суворо, але впевнено. — Та я вже не той Віро, якого ти знав. Я — Віра-Коча. І я потрібен цим людям. Це місце стало моїм домом. Так, у мене заберуть техніку — але не розум. І, повір, я збудую ядерний реактор навіть із гірського каміння, якщо буде треба, — він криво всміхнувся.

Джасті бачив: частково він бравує, але рішучості в ньому було досить, щоб не сперечатися. Вони міцно потисли один одному руки, й Джасті обійняв товариша. Мія теж підійшла, ніжно обійнявши широкі плечі людини, яку тут звали Віра-Коча.

— Дякую тобі за все. Ти справді зробив ці роки легшими. Ти геніальний інженер. Нам боляче йти — але ми сумуємо за домом. Будь ласка, подбай про цих людей. І бережи себе…

Потім Мія пішла слідом за Джасті до рятувального шатла. Удвох вони обережно підняли невелику капсулу, в якій спочивало тіло Амару. Серце старого жерця не витримало — занадто сильними були емоції, коли він побачив спуск корабля та людей у костюмах. Він зрозумів занадто багато — і серце його не витримало тієї правди. Все, що могли зробити Мія і Джасті — це вмовити капітана дозволити забрати тіло з собою. Адже саме Амару, який перший усвідомив, що «боги» — просто люди, було достойно відпровадити в останню путь на «небесному човні».

Корабель повільно піднявся над схилом, який тепер здавався нижчим і мовби спустошеним, і невдовзі розчинився в яскраво-блакитному небі. На землі залишилася лише одна постать — висока, кремезна, з білою шкірою та чорною бородою, що стояла й мовчки проводжала поглядом «богів», які повернулися до неба.

Останній бог, що залишився на горі.

________________________________________

________________________________________

Цю історію надихнув фільм Андрія Склярова «Перу та Болівія задовго до інків», який змусив мене замислитися над тим, хто міг залишити сліди в древніх горах.