Магічна доставка

Чорний кіт зачудовано сидів біля вікна, вдивляючись у темне небо, що віщувало початок грози. Його жовті очі пронизували світ за склом — ніби проклинаючи істот, які замовили доставку саме цього вечора.

Він незадоволено буркотів собі під ніс, але людям за сусідніми столиками здавалося, що той просто мило нявчить.

— Ой, який гарнюній котусик!

— Як він мило лиже лапку!

— Можна його потіскати? — і все в такому дусі.

А він же — Мерлін! Нащадок того самого Мерліна, великого мага, що переміг Моргану... ну, точніше — нащадок його кота. Та все ж, різниці майже не було.

Мерлін обернув свою голову в бік барної стійки, зиркаючи на рудокосу дівчину, обляпану кавою. Вона намагалася дати раду з кавомашиною, що вперто відмовлялася перетворювати оті темні гранулки на запашне пійло, яке так люблять люди. Віолета працює тут вже кілька років, але з тією шайтан-машиною так і не змогла подружитися.

Мерлін примружив очі і голосно нявкнув, коли дівчина ледь помітним помахом пальців все ж примусила машину вилити темну гарячу воду в біленьку чашечку. Віолета кинула на нього гострий погляд зелених очей, одними губами промовляючи:

— Не смійся.

Та Мерлін знову занявчав — і в його звуках вона чітко вловила нестримне хихотіння. Кіт смачно потягнувся, вигнувши спину, й стрибнув за стійку до Віолети.

— Ваша кава, — дівчина сяйливо посміхаючись продовжувала обслуговувати відвідувачів кав’ярні. Цього разу це був лисий чоловік у довгій мантії, що тримав паличку в руках. «Мде, лорд Волдеморт вже не той», — подумав Мерлін, проводжаючи поглядом того самозванця, якого чекала ще одна підробка — Белатриса Лестранж. «О, мої коти! Ніяк не заспокояться з цим Геловіном! Кожен рік одне і те ж саме». Мерлін обвів поглядом Фродо з Ґаладріель у кутку, що мило щебетали одне з одним. Ще у приміщенні виднілися пірат із пластиковим гаком, принцеса у сукні, що світилася, як новорічна гірлянда, і вампір, який, схоже, щойно пив буряк. Який жах!

Мерлін позіхнув, відчувши раптову втому від довгого дня гляділок у вікно. Він планував скрутитися клубочком біля Віолети, чекаючи, поки в неї закінчиться робочий день, аж тут його вуха вловили знайомий сигнал сповіщення. Віолета щось клацнула на екрані своєї коробочки (в часи того самого Мерліна таких неподобств не було!) і з сяючими очима прошепотіла до нього:

— Ще одна доставка на сьогодні! Цього разу рушаємо до справжнього чарівника!

Віолета підійшла до своєї напарниці — принцеси Леї (хе-хе), щоб та її замінила, а тоді накинула відьомський капелюх на пишне руде волосся, застебнула зелену мантію й пішла вглиб кав’ярні. Мерлін, зітхаючи, подріботів за нею.

Віолета впустила його до комори, де зберігалися ящики із запасами кави, серветками та іншим мотлохом, а тоді зупинилася перед ліфтом із розумним екранчиком. Дівчина нахилилася, щоб продемонструвати сітківку свого ока, і до їхніх вух долинув пронизливий механічний голос:

— Віолета Кетспелл, ліцензована відьма Міського Перетину, третього ступеня мурології, спеціалізація — коти, кава і дрібні дива. Проходьте далі, вас чекають.

— Дякую, — мовила Віолета, рушаючи до прочинених дверей ліфта.

Мерлін подався за нею, аж тут його ледь не придавило, коли двері почали зачинятися. Віолета зойкнула й притримала їх, щоб він устиг забігти досередини.

— Чотирилапий не сканував свою сітківку, — лунав звідусіль знайомий неживий голос.

— Ти ж знаєш, що це я! — крикнув Мерлін, залізаючи на плече Віолети.

— Чотирилапий не сканував свою сітківку, — знову пролунав голос, але ліфт усе ж рушив униз.

— Я нащадок самого Мерліна! — він грізно втупився в металеві стіни тісної коробочки, що несла їх донизу — у штаб-квартиру магічної доставки «МагЕкспрес». — Архімур Дев’яти Життів, Магістр Муркотіння, Інспектор залежності людей від котів та Радник із людських справ при відьмі Віолеті Кетспелл.

— Ти щоразу вигадуєш щось новеньке, — засміялася Віолета, чухаючи його під шиєю.

— Ні, любонько, це мої реальні звання. Мурр, — не стримався Мерлін від задоволення, зручно вмостившись на її плечі.

Вони почули дзенькіт — і ліфт відчинився. Віолета з Мерліном рушили коридором повз заклопотаний натовп працівників магічної доставки. Дехто заклеював коробки, інші запаковували пакунки перед тим, як відправити їх до шанованих клієнтів. Мерлін обвів жовтими очима височезні стелажі з магічними штукенціями, а Віолета зупинилася перед масивними дверима із золотою табличкою:

СОЛОМОН ВЕЙВ,

Архікоординатор Порталів і Просторових Зсувів,

Наставник П’ятої Гілки Міських Відьом,

Головний Магістр Логістики,

Верховний Кур’єр Реальності

Магічна доставка «МагЕкспрес» — доставляємо все, і навіть більше!

— А ти кажеш, що я намудрував зі своїми титулами, — мовив Мерлін, викликавши у Віолети хихотіння.

Відьма легенько постукала у двері, й вони почули веселий голос:

— Заходь, Віолето, заходь!

Перед ними постав заклопотаний чарівник із довгою білою бородою у вбранні сірого кольору. Віолета з Мерліном втупилися поглядами у високого чоловіка, який здмухував пил із коробочки.

— Шефе Соломоне, ви…

— Так-так-так, сьогодні я — Гендальф Білий! — захихотів Верховний Кур’єр Реальності. — Завжди любив Геловін! Добре, що люди його вигадали. Звісно ж, не без допомоги Архікоординатора Магічного Гарбузa, але про це історія скромно мовчить… Маєш неймовірний вигляд, Віолето! Цей капелюшок дуже личить твоєму… котику.

— Дякую, і ви… — почала Віолета, але Мерлін перебив її:

— До речі, про цього «котика». Я вже вкотре прошу вас полагодити вашого робота в ліфті, бо сьогодні мене мало не сплющило настільки, що довелося б викликати магічних прибиральників. А минулого разу я ледь не втратив свого любого хвостика!

— Ой! Невже моя люба Цірі знову тебе не впускала? — стривожився Соломон-Гендальф.

— Та все добре, не хвилюйтеся, — махнула рукою Віолета, але отримала лапою по лобі.

— Ну добре, розберемося. Певно, стався збій у системі, — Соломон відкрив коробочку, що тримав у руках, і продемонстрував її вміст. — До нас звернувся сам Кормак Осінній, чарівник першого рангу. Прохає доставити йому Камінь Збігів, але це треба зробити терміново. У нього там якийсь шабаш… Коротше, бери пакунок, транспорт — і швидко в дорогу.

— Вже біжу! — Віолета вхопила коробочку та накладну й рушила до парковки.

Мерлін роззирнувся на кілька десятків недомопедів, або, як їх називають люди, «електросамокатів», що сяяли в тьмяному світлі підземного приміщення. Він так і чув їхнє гуркотливе перешіптування — кожен самокат ніби просив: «Обери мене, я кращий!»

Віолета пройшлася між рядами транспортів, аж поки не вказала на той, що так і манив до себе, ледь-ледь рушивши вперед.

— Так, давай дізнаємося твої властивості, — відьма нахилилася до таблички з рунами, що позначала кожен транспортний засіб, і почала читати: — Захист від дощу, ультразвукова швидкість, невгамовний мотор… Підходить!

Вона ввела адресу чарівника в навігатор, а тоді впевнено стала за кермо. Мерлін, щоправда, її ентузіазму не поділяв — його дуже непокоїв цей «невгамовний мотор». Але часу не було: на них чекали на шабаші!

Віолета торкнулася свого капелюшка — і той миттєво перетворився на чудернацьку парасолю. Мерлін відчув, як його вусики затріпотіли від вітру та дощових бризок, коли Віолета вирулила з підземної парковки. Вулиці вже рясніли калюжами, що вилітали з-під коліс самоката. Мерлін міцніше вчепився в плече Віолети, щоб не впасти. Відьма тим часом звірялася з навігаційним приладом, аж тут ударив грім — і блискавка спалахнула просто перед ними.

Віолета з Мерліном закричали, коли їх відкинуло в темний провулок, але вона все ж утримала кермо, поки невгамовний мотор ніс їх майже безлюдною вулицею.

Нарешті Віолета припаркувалася перед старомодним під’їздом. Відьма набрала квартиру 17 у домофоні.

— Хто це? — почувся досить молодий чоловічий голос.

— Вам доставка, — відповіла Віолета.

— О, нарешті Глово, — буркнув голос у відповідь і почулося характерне клацання.

Вони увійшли до під’їзду, насолоджуючись захистом цегляних стін.

— Я думав, що чарівники першого рангу живуть у більш мальовничих будинках, — бурмотів Мерлін.

Віолета стиснула плечима.

— Можливо, пан Кормак Осінній бажає приватності.

— Ага, і влаштовує шабаш. І що таке оте «голово»?

Віолета шикнула на нього, коли вони зупинилися перед квартирою 17, і натиснула на дзвоник. Мерлін принюхався і зашипів.

— Тут псяча енергія, фу! Хіба чарівники живуть із псами? Що за неподобство, треба написати скаргу до міністерства…

Він не договорив, бо двері відчинив чорночубий молодик.

— Щось ви забарилися, — пробурмотів він.

— Вибачте, пане Кормаку, це все дощ, — відповіла Віолета, вручивши йому пакунок. — Ось ваше замовлення.

Хлопець виглядав спантеличено, розглядаючи пакунок.

— Я замовляв бургер. Що за «МагЕкспрес»?

— О, гарний жарт! — Віолета нещиро засміялася і простягнула йому накладну. — Розпишіться, будь ласка, ось тут.

Молодик розгублено чиркнув простягнутою ручкою, досі розглядаючи пакунок.

— Вдалого шабашу! — Віолета забрала накладну і побігла сходами донизу.

Все, роботу зроблено. Можна і відпочити.